Ознаки літературної мови

Унормованість Стандартність Літературній мові характерні Поліфункціональність Уніфікованість Розвинена система стилів  

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі риси північних і південно-західних діалектів. В історії становлення нової літературної мови основоположне значення має творчість І.П.Котляревського. В умовах занепаду всіх різновидів староукраїнської писемної мови його поема «Енеїда» (1798), п’єси «Наталка Полтавка» (1818), і «Москаль-чарівник» (1818), написані на основі живого усного мовлення народу, започаткували новий етап формування літературної мови.

Пріоритет у справі нормалізації української літературної мови без сумніву належить Т. Г. Шевченкові. Пишучи народною мовою, він завдяки своїй мовній інтуїції відкинув вузькодіалектні слова, форми, вульгарну лексику, в нього жодного разу не трапляються викривлені форми іншомовних слів. Своєю творчістю поет утвердив такі норми літературної мови, які існують і зараз. Отже, Т.Г.Шевченка по праву вважають основоположником сучасної української літературної мови.

Сучасна українська літературна мова існує у писемній та усній формах. Вони однаково важливі для суспільства, обом їм властиві мовні норми. Однак за своїм функціонуванням кожна з них має свої специфічні особливості.

Усна форма літературної мови обслуговує в основному побутові потреби спілкування в суспільстві між людьми, безпосередньо пов'язаними між собою. Це також мова ділового спілкування науки, освіти, засобів масової інформації. Кількість учасників усного спілкування обмежена. Розумінню усної мови сприяють інтонація, тембр і сила голосу, дикція, паузи, міміка, жести та умови, у яких відбувається розмова.

Усне мовлення - це діалог. В усному мовленні переважно використовуються прості реченця, адже при безпосередньому спілкуванні висловлена думка часто стає зрозумілою з півслова або з одного натяку. Якщо усна мова обслуговує побутові й виробничі процеси суспільства, то в ній переважає лексика побутового та виробничого характеру, можливе вживання розмовних слів, які перебувають на межі з діалектною лексикою.

В українській мові існує ціла низка "штампів'' привітання, прощання і загалом побутових діалогів, що є складовими усного мовного етикету.

Усній мові характерна спонтанність, непідготовленість.

Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, наукової й культурної діяльності. Вона розрахована на спілкування з необмеженою кількістю осіб.

Вимоги до писемної мови - точність, послідовність і лаконічність викладу фактів, гранична чіткість у висловлюванні.

У писемній формі особливо чітко проявляється диференціація текстів за формою спілкування. Так, у ділових паперах крім знань графіки, орфографії, пунктуації, існують суворі правила їх побудови, вживання стійких словосполучень і вибору лексичних одиниць.

Писемній мові властиві як прості, так і складні речення. Слова доречно добирати з урахуванням як знань і правил правопису, так і вдалого вибору слова, що відповідає стилістичним нормам.

Писемна форма мови дає нам можливість фіксувати кимось висловлене (відтворення висловленого в просторі та часі).

Виконуючи важливі суспільні функції, національна літературна мова відзначається нормами, що є обов'язковими для всіх її членів. Українська літературна мова йде разом з поступом суспільства, вона розвивається й збагачується. Усталення, шліфування завжди супроводжують її. Свідченням цьому є роки видання "Українського правопису" - 1946, 1960,1990,1993.

Поняття сучасна українська літературна нерозривно пов'язане з поняттям мовної норми: унормованість виступає основною ознакою літературної мови. Власне саме поняття мовної норми існує понад 100 років. Однак традиція культури мови, основним змістом якої є прагнення знайти найкращу форму для висловлювання думок, зароджується одночасно з появою літератури цією мовою.

Нормалізація літературної мови включає в себе широке коло наукових проблем, пов'язаних насамперед із виникненням мов, з історією їх розвитку, з їх функціонуван ням за певних суспільно-історичних умов. Проблема нормативності — одна з найчільніших проблем у дослідженні літературної мови, стилістики та культури мовлення. « Як би ми не розглядали питання культури мови — у при кладному, навчально-педагогічному, виховному аспекті чи у зв'язках з мисленням і психологічними факторами,— всі вони неминуче обертаються навколо поняття норми... В якому б аспекті ми не розглядали норму, завжди зіткнемося з її двоїстим характером: з одного боку — мовна нор ма є, природно, явищем мови, а з другого - норма виразно виступає і як явище суспільне. Суспільний характер норми виявляється ще сильніше, ніж суспільний характер мови взагалі. Адже норма нерозривно пов'язана саме з суспіль но-комунікативною функцією мови» ^:(Пилинський М.М. «Мовна норма і стиль», К., 1976. – С.9.).

Нормативність є необхідною якістю літературного мовлення, без якого вона не змогла б виконати свою функцію як знаряддя розвитку суспільства, як засіб спілкування. Нормативність літературної мови – це природний її стан, а норма – це усвідомлена реальність мови в її розвитку, закономірності, відображення в узагальненому обов’язковому правилі. Норма лише тоді є нормою, коли відображає об’єктивні закони розвитку мови. Отже, норма – система норм, що стосуються однорідних груп мовних явищ на всіх рівнях мови.

Літературні норми складалися поступово, вони – явище історично змінне. Мовна практика забезпечує творення і розвиток норм, джерелами яких є жива розмовна мова, місцеві говори, просторіччя, професійні жаргони, інші мови.

Схема 3.

Дата добавления: 2014-01-07