Із історії перекладознавства

З історії вітчизняного перекладознавства за часів Київскої Русі існувало багато

зв¢язків із сусідними країнами (політичні, культурні, торгівля), з Візантією, слов¢янскими державами, Францією, Німеччиною, східними країнами. Це вимагало великої кількості перекладачів (толмачів) з грецької, латинської,аравійської, німецької, скандинавської на тюрської мов. Окрім усних існували писемні переклади. Серед перших – анонимні з високим професійним рівнем:

“ Троянская притча”

“Олександрія” (роман про А. Македонського)

XIV-XVII cт. – більшу частину займають переклади релігійної літератури.

^ Максим Грек – вчений-монах, був викликаний у Москву в XIV ст. І заснував школу перекладачів. Перші переклади на Русі: Власій, Дмитро Курмятів, Ніл Герасимов.

Перекладалися і вітчизняні твори. XV ст. – твори ораторського мистецтва (анонімне):

“ Голосіння через падіння великого города” (про взяття Константинополя турками). Тут

зберігся пафос, оптимістика, образність без дослівності.

Перекладалися лицарські романи, книги з географії, медицини, алхімії (тільки проза).

XVII ст. – перші спроби віршованих перекладів (псалми). Московські бояри замовляли твори сучасного німецького поета Флемінга.

У XVII ст. вперш був викликаний у Москву для перекладу “Дон Кіхота “.

Чеська дослідниця Светла Матхадзерова відновила, базуючись на багатьох стародавніх джерелах, судження про переклад у давні часи.

Класифікація цих суджень.

1.Необхідність перекладати силу і розум.

2. У разі міської літератури можливий вільний переклад.

3. При переказі літургічних (релігійних) текстів необхідний переклад від слова до слова.

4. Судження школи М. Грека –граматична теорія перекладу (важливість збагнення граматики іншої мови)

5. Синтетичні судження (перекладати і смисл, і форму викладання) належить Сімону Полоцькому, а також Данте та Цицерону.

Для XVII ст. характерний синтез крайніх тенденцій за змістом і за літературою, вільний і чітко дослівний переклад (взаємопросякання тенденцій перекладу релігійної та міської

літератури)

XVIII ст. – для Російської Імперії переламне та перехідне століття. Перестає відчуватися потреба в релігійній літературі. Петро I забороняв перекладати релігійні тексти, негативно ставився до дослівного перекладу: “

На початку XVIII ст. перекладалися книги практичного змісту з військової справи, техніки, точних наук, питань права, збільшується цікавість до художньої літератури. Перекладали і античну літературу, філософів, істориків, сучасних французських поетів.

У другій половині XVIII ст. характерний оптимістичний пафос (це відобразилося в теорії перекладу- перекладачі розуміють важкість перекладу, але вважають можливим її

подолати). Тредіаковський: “Це дійсно важко, але не вище за людські можливості “.

Перекладач від творця тільки ім¢ям різниться. Якщо творець був вигадливим, тож і перекладач має бути ще вигадливішим”.

Як і на Заході, в епоху класицизму була вимога великої свободи у виборі перекладацьких засобів, визнання за перекладачєм такої ж ролі, як за автором (можливість спрощувати, скорочувати)

Протягом XVIII ст. у оригінальній та перекладеній літературі йшов процесс створення літературної мови. Поети є водночас і перекладачами (Ломоносов, Державін, Тредіаковський, Сумароков). Між ними проводилися творчі змагання (кожен з них пропонував свою версію перекладу од Горація і псалмів, од Жана Батиста Руссо). Вони

передбачалися для вузького кола читачів.

Також у XVIII ст. з¢явилися перекладачі – професіонали. Було створено організацію “Зібрання, що намагається перекладати іноземні книги “ (складалося зі 114 чоловік)

XVIII ст.- початок XIV cт. – під час перекладів існує тенденція до зміни оригіналу. Державін перекладав оди Горація і назвав переклад “ Похвала сільского життя “ (є щі та патриархальнє російськє оточення)

Німецька балада Бюргера “ Ленора” у перекладі Жуковського була названа “Людмила”, у перекладі Катеніна-“ Ольга”.

Жуковський Василь Андрійович (1783-1852): “ Перекладач у прозі є раб, перкладач у віршах є суперник “.

^ Пушкін Олександр Сергійович дуже сильно вплинув на переклад. Він перекладав небагато текстів, але у різні періоди життя він обирав залежно від своїх смаків різні тексти. Ранній період – епіграми французських поєтів XVII –XVII cт. еронична поезія Парні. Наступний період- захоплення англійською, особливо Горациєм, потім – зацікавленність до романтизму (переклад фроьклорних творів- балада Адама Міцкевича “Воєвода” та “Будриз та його сини”). У перекладах Пушкіна- зацікавленність до орієнталистики (переклад уривків з “Корану” та “Пісня пісень “ із Старого Заповіту). В

залежності від текста він по- різному перекладав (епіграми-вільно, фольклор та видатних поетів- намогався зберегти риси мисцевого та історичного колориту).Він перекладав не з освічувальною, а з познавальною метою- не власне переклад, а збагачення своєї поетичної мови. Пушкін був супротивником дослівного перекладу, його переклади межують з оригінальною творчістю.

Вяземський Петр Андрійович (1792-1878)-протилежні погляди. Свої принципи втілив у перекладах кримських сонетів Адама Міцкевича (перекладав їх прозою), дотримуючих форм польської мови, але цей шлях не став популярним.

Лермонтов М.Ю.- перекладав Байрона, Шиллера, Гейне, Гьоте, сообразуючи з вимогами романтизма (вариації на задану тему).Його переклади видатні як внесок в оригінальну творчість, як російські вірші, які стали класичними.

Середина XIX ст.- у літературі характерна жорстока боротьба між двома тенденціями: мистецтво для мистецтва, та мистецтво для народа. З 1840 по 1860 рр. – найбільша у XIX ст. –кількість віршових перекладів.

Плещеєв та Михайлов (мистецтво для народа)- перекладали сатиричні вірші Гейне, Шевченко Т., філософську поезію Гьоте та Беранже.

Фет, Майков,Мей, А.К. Толстой (мистецтво для мистецтва) – перекладали любовну лірику Гейне, його історичні балади, філософську поезію Гьоте, Беранже, балади Гьоте.

Інтереси обох груп пересіклися. Спільне у перекладачів обох груп- прагнення передати художнью своєрідність оригіналу та створити близький до нього ефект.

40-60 рр. XIX ст.– із перекладачів прози найбільш яскрава фігура-Іринарх Введенський (перекладав Ч. Дікенса та Текерея). Вільно поводився з текстом, намагаючись відобразити емоційне забарвлення, але це привело до того, що він додавав цілі фрази та абзаци; були стилістичні недбайливості (“ облокотился головою”, “жестокосерднье

сердця”). Але він довгий час вважався зразком у перекладі та ввійшов в енциклопедію Брокгауза та Ефона. Він вважав, що перекладав так, як висловився би автор, живучи в Росії.

Кінець XIX-початок XX cт. – у літературному процесі час кризи реалізму та підготовка до сприймання модернізму. Кількість перекладів зростає, а їхня якість знижається (постійно зглажують художні особливості оригінала).

Видатні перекладачі цього часу: Вейнберг, Кронеберг, Гербель, Мін, Лихачьов, Холодковський.

Вейнберг – чудово перекладав прозу Гейне та п¢єси Шекспира, але для перекладання лірики Гейне йому не вистачало художнього почуття (використовував будь-який розмір вірша).

Кронеберг -переклав ряд трагедій Шекспира.

Гербель -переклав лірику та драматургію Шекспира й Шилєра.

^ Мин – все життя перекладав “Божествену комедію” Данте.

Лихачов - перекладав п¢єси Мольєра,Корнелія,Шилєра.

Холодковський – переклав “Фауста” Гьоте, прозу Гьоте і п¢єси Шекспіра.

У цей період з¢являлося багато перекладів одразу ж після вихода оригіналу.

Прозаїчні переклади здійснювалися безперервно, більш були представлені англійські та французськи письменники (Дикенс, Текерей, Гюго, Дюма – отець, Бальзак, Флобер, Мопасан, Золя). Німецькі письменники були представлені менш (проза Гьоте, Шиллера, Гецне, Гофмана).

Заново перекладались твори прошлих століть: “Дон Кіхот”, “Робікзон Крузо “, “Подорожі Гулівера”, повісті Вольтера.

Північні скандинавські народи стали популярні в Росії тільки у кінці XIX ст. (Метеринк, Ібсен, Кнут, Стриндберг, Сельма Лагерльов).

Вибір для перекладу авторів був випадковим. Більш за все перекладали польську літературу (А. Мицькевича), Вийшла антологія польської поезії під редакцією Гербеля. З чеського перекладали Яна Неруду.

Деякі переклади робилися непрофесійними перекладачами (видатнішими письменниками).

Тургенєв І.С. –2 повісті Флобера, Достоєвський Ф.М. – “Євгенія Гранде”, Бальзака, Л.М. Толстой –“Порт” Мопасана.

Усі вони підходили до перекладу суб¢єктивно, керуючись не точністю, а власним стилем (персонажи говорять як в оригіналі твору).

^ Для перекладачів цього часу

характерно:

1)відсутність системи (цьому сприяли перекладання в суспільстві - якщо людина знає іноземну мову, вона може перекладати). Звідси – смислові помилки, безвідповідальність при передачі змісту (переказ); вносились фразеологічні реалії, властиві російській атмосфері.

2) Багатословіє, бідність словаря.Все це веде до ремісничого характеру переклада.

В цих умовах виникла скептична оцінка проблеми перекладу. Потебня: “Якщо слово однієї мови не покриває слово другої, однак можуть покривати один одного комбінації слів, картини,почуття зоудженою мовою. Гостроти не перекладались.

Максим Грек –

Перший професійний російський перекладач Преподобний Максим Грек увійшов у російську історію, перш за все, як видатний письменник і публіцист, а також як великий діяч і святий.

Його ім¢ я у звичайному житті - Михайло Триволист. Народився він близько 1470 року в місті Арті і належав до видатного візантійського роду. У 1480 році Михайло опиняється на острові Корфу (Керкира), що належав Венеції. Тут він отримує класичну освіту. Пізніше їде до Італії, щоб продовжити освіту. Після падіння Візантійської імперії, Італія стала центром грецької освіченості, тут знайшли притулок тисячі греків.

В Італії Михайло провів десять років. Спочатку він оселився у Флоренції, що у

той час була “ другими Афінами “.

За висловом Г. Флоровського, Максим Грек “ не був гуманістом у західному розумінні цього слова, але його можна назвати візантійським гуманістом”. Він негативно ставився до Аристотеля, відкидав західну схоластику і латинство. Перебування в Італії зумовило найвищий рівень Максима Грека як вченого – енциклопедіста.

Після того, як Михайло два роки провів у католицькому монастирі, він круто змінює своє життя. Ще від Іоанна Ласкариса він чув про книжкові багатства афонських монастирів. У 1504 році він лишає Італію і їде до Греції, на Афон

(Святу гору).

На Афоні створюються і перші власні твори інока Максима. Беспосереднім його

послушанням стає збір коштів для афонських монастирів. Задля цього преподобний мандрує містами та селищами Греції.

Так минає близько десяти років, після чого життя преподобного знову різко змінюється. У 1515 році великий князь Московський Василь III відправив на Афон послів з проханням прислати йому видатного перекладача книг.

Спочатку мова йшла про старця Савву, але той вже був дуже старий, тож іноки

Афону вирішили послати замість нього Максима, який також був “ видатний у Божому Писанні та придатний до тлумачення та перекладу усіляких книг “. Максим

отримує грамоту від константинопольського патріарха до митрополіта Московського

Варлаама і, разом з двома іншими Афонськими монахами, Неофітом та Лаврентієм, їде спочатку в Канфу (зараз Феодосію) у Криму, а звідти – на Русь.

1. 
   березня 1518 року Максим разом зі своїми супутниками приїхав до Москви,

де був щиро прийнятий Василем III. Афонським гостям призначили для перебування Чудів монастир у Кремлі.

Першою книгою, яку йому запропонували перекладати, став Тлумачний Псалтир.

Преподобний опинився у важкій ситуації. Справа в тому, що він у той час ще не знав словенської мови. Йому в помічники було призначено Дмитра Герасимова і Василя Ігнатова, які були перекладачами у Польському приказі латинської та німецької мов. Переклад здійснювався так: Максим перекладав з грецької на латину,

а його помічники - вже на російську мову. Зі слів перекладачів тексти записували писарі – інок Троїце – Сергіева монастиря Сілуан та відомий книгописьменник того часу Михайло Медоварцев.

Роботу було закінчено через рік та п¢ ять місяців. Переклад було відправлено на розгляд митрополіту Варлааму, який відзначив його дуже високо. Великий князь щедро обдарував Максима та доручив йому новий переклад, у цей раз тлумачення

Діянь Опостольських. Максим Грек залишився на Русі за наполяганням руських князів. Тут він як і раніше займався перекладацькою діяльністю. Незабаром Максим вивчив російську мову. Серед його перекладів перше місце займають книги Священого писання, їхнє тлумачення, твори Отців церкви. Максим займався і виправленням перекладів, що вже існували. У російських книгах він знайшов численну кількість помилок і навіть нісенітниць, які рішуче виправляв. Максимові належать також численні оригінальні твори, що він писав з різних приводів.

Максим став першим на Русі дійсно енциклопедично освідченим вченим. Його вплив на книжкову культуру древньої Русі та на руських книжковців того часу був дуже великим.

Максима звинувачували у недостатній повазі до місцевих руських чудотворців,

у засуджені руських священних книг.”Тут на Русі книги не відверті “, - казав Максим,- “ інші книги зіпсували перекладачи, але і їх треба перекладати “.

У 1525 році Максима було притягнуто до суду церкви – вже за звинуваченням у єресі.

Головним обвинувачувачем на суді був митрополіт Даніїл. У провину преподобному були поставлені “еретицькі “ (а насправді лише не зовсім вдалі або помилкові) вислови, які опинилися в його перекладах через недостатнє знання словянської та російської мов. За вироком суду преподобний був зісланий до Йосипо-Волокамського монастиря.

Шість років провів преподобний у тісній, вогкій, смрадній та зачаділій келії, де він терпів муки від диму, голоду та холоду.

Лише пізніше, у 1551 році преподобний Максим був визволений за наказом царя Івана Грозного та переведений з Твері до Троїце-Сергієвого монастиря.

У 1553 році Троїцю відвідав цар Іван Грозний, що прямував на богомілля у Кирилів монастир. До цього часу ставлення до Максима у колі царя діаметрально

змінилося; вченого афонця знову оточили пошана і повага. Цар мав бесіду із Максимом Греком.

Преподобний Максим помер у 1556. Тіло святого було поховано у північно-західної стіні Свято- Духовського храму Троіце- Сергієвої лаври.

У 1591 році за благословінням патриарха Іова мощі преподобного були освідчені і знайдені цілими. У день відкриття мощів біля труни святого зцілилися

шістнадцять людей.

У 1988 році на Помісному соборі Руської Православної Церкви, призначеному

ювілею тисячоліття Хрещення Русі. Максим Грек названий святим. Пам¢ ять його святкується 21 січня (3 лютого).

Заслуга М. Грека у перекладознавстві полягає в тому, що він перший показав вагомість граматичної будови мов, що перекладаються і фактично утворив граматичну школу

.

Література:

Сініцина Н. В. Максим Грек у Росії. М., 1977.

Дата добавления: 2014-01-07