Деякі основні аспекти перекладознавства

До середини двадцятого сторіччя мовознавцям довелося докорінно змінити своє відношення до перекладацької діяльності і приступити до її систематичного вивчення. У цей період на перший план почав висуватися переклад політичних, комерційних, науково-технічних і інших «ділових» матеріалів, де особливості індивідуально-авторського стилю, як правило, мало істотні. У зв'язку з цим усе більш чітко стали усвідомлювати, що основні труднощі перекладу і весь характер перекладацького процесу обумовлюються розбіжностями в структурах і правилах функціонування мов, що беруть участь у цьому процесі. Ну, а якщо мова йде про якесь співвідношення мов, те його вивченням повинні, природно, займатися мовознавці. Крім того, що зросли вимоги до точності перекладу також підкреслювали роль мовних одиниць. При перекладі матеріалів подібного роду вже не можна було задовольнятися вірністю перекладу «у цілому», однаковістю впливу на читача оригіналу і перекладу. Переклад повинний був забезпечити передачу інформації у всіх деталях, аж до значень окремих слів. Бути цілком автентичним оригіналу. Усе ясніше ставала мовна першооснова перекладацького процесу. Необхідно було з'ясувати, у чому складається лінгвістична сутність цього процесу, у якому ступені він визначається власне лінгвістичними факторами, у яких межах такі фактори обмежують точність передачі інформації.

Необхідність лінгвістичного вивчення перекладу обумовлювалася і задачею масової підготовки перекладачів. Тепер уже перекладацькою діяльністю займалися не тільки особливо обдаровані люди, що опанували умінням переводити або самостійно, або методом «індивідуального учнівства» під керівництвом якого-небудь майстра-перекладача. Для задоволення величезної потреби в перекладачах у багатьох країнах були створені перекладацькі школи, факультети й інститути, перед якими стояла задача забезпечити у встановлений термін підготовку значного числа перекладачів досить високої кваліфікації. Як правило, підготовка перекладачів здійснювалася на базі навчальних закладів – університетів і інститутів, - де вивчалися іноземні мови, і на частку викладачів мов випала задача створити раціональні програми і навчальні посібники для навчання перекладу. А для цього потрібно було розкрити сутність перекладацького процесу, уміти виділити лінгвістичні і экстралингвистические фактори, що впливають на його хід і результати. Фахівці-мовознавці повинні були створити необхідну наукову базу для побудови ефективного курсу підготовки висококваліфікованих перекладачів.

Здійснення масової підготовки перекладацьких кадрів знайшло недостатність традиційної формули кваліфікації перекладача: «Для того, щоб переводити, необхідне знання двох мов і предмета мови». Виявилося, що фактори, зазначені в цій формулі, самі по собі не забезпечують уміння квалифицированно переводити, що треба не просто знати дві мови, але знати їхній «по-переводчески», тобто в сполученні з правилами й умовами переходу від одиниць однієї мови до одиниць іншого. Теорія перекладу повинна була визначити ці правила й умови і показати шляху створення подібного «перекладацької двомовності».

Так був покладений початок нової наукової дисципліни – переводоведения. Сумніву в можливості вивчати переклад лінгвістичними методами розсіялися, як тільки мовознавці почали розглядати це явище не тільки як результат індивідуальної творчості перекладача, але і як особливий вид мовної діяльності, у ході якої одиниці мови перекладу вибираються у визначеній залежності від мовних одиниць, використаних в оригіналі. Тому, як і в будь-якім лінгвістичному дослідженні, дослідники перекладу займалися тепер не формулюванням правил, яким повинний випливати перекладач, а вивченням співвідношення мовних і мовних одиниць двох мов, встановлюваного в процесі перекладу. «Полев матеріалом» для дослідження служать тексти оригіналу і перекладу, зіставлення яких дає об'єктивні фактичні дані для наступних теоретичних узагальнень. Таким чином, вивчення перекладу, ставить своєю метою, у першу чергу, опис реальних перекладацьких фактів, тобто носить дискриптивный, а не прескриптивный характер. З'ясувавши дійсне співвідношення одиниць двох мов, що виникає в процесі перекладу, теорія перекладу може потім виробляти рекомендації про те, які методи доцільно використовувати перекладачу, щоб забезпечити правильний вибір варіанта перекладу.

Початок серйозному вивченню лінгвістичних аспектів перекладу поклали радянські мовознавці. У 1950 ^ Я.И. Рецкер опублікував статті, у якій висловив переконання, що вибір перекладачем того чи іншого варіанта перекладу часто аж ніяк не довільний, а закономірний і визначається співвідношенням одиниць двох мов, що беруть участь у процесі перекладу. Для багатьох одиниць мови оригіналу існують більш-менш регулярні способи перекладу на мову перекладу. Я.И. Рецкер назвав ці способи «закономірними відповідностями» і запропонував розрізняти три типи відповідностей: еквіваленти, аналоги й адекватні заміни. Хоча ця класифікація виявилася не цілком послідовної, саме поняття «відповідність» міцно ввійшло в дослідницьку практику. Особливо важливим було твердження методу зіставлення перекладів з їхніми оригіналами для виявлення мовних закономірностей перекладацького процесу. У наступні десятиліття до проблеми перекладацьких відповідностей зверталися багато авторів стосовно різних комбінацій мов. Для англійської і російської мов багатий фактичний матеріал про типи і способи застосування відповідностей міститься в книзі Л.С. Бархударова «Мова і переклад». У1953 р. вийшла книга А.В. Федорова «Введення в теорію перекладу», у якій уперше була проголошена необхідність і можливість створення лінгвістичної теорії перекладу. Книга, у цілому, мала загальфілологічний характер: у ній значне місце приділялося літературознавчим аспектам перекладу, але в той же час підкреслювалася важливість мовознавчого аналізу перекладацької діяльності. А.В. Федоров запропонував розрізняти загальну теорію перекладу, що виробляє рекомендації для будь-яких комбінацій мов, і приватну теорію перекладу, що описує відповідності між якими-небудь двома мовами, вказав і необхідність вивчати особливості перекладу текстів різних функціональних стилів і жанрів, обґрунтував класифікацію відповідностей на лексичні, граматичні і стилістичні, намітив загальні принципи оцінки якості перекладу.

За рубежем перша книга, цілком присвячена лінгвістичним аспектам перекладу, з'явилася в 1958 році. Її автори – ^ Ж.П. Провині і Ж. Дарбельне – назвали свою роботу «Порівняльна лінгвістика французької й англійської мов». (Vinai J.P. et Darbelnet J.Stylistique comparee du francais et de l'аnglаіs. – Paris, 1958). У книзі проводиться порівняльний аналіз цих мов з метою виявити одиниці, що могли б заміняти один одного при перекладі, хоча при цьому не завжди вказується, чи перевірялися виділені відповідності шляхом зіставлення в реальних чи перекладах вони були обрані лише тому, що мають однакові значення в системах двох мов. Багатий фактичний матеріал, зібраний у книзі, показує великі перспективи розробки приватних теорій перекладу, і по її зразку були написані аналогічні роботи з інших пар мов. Важливою заслугою Ж.П. Провині і Ж. Дарбельне є спроба систематизувати різні способи перекладу, що було пізніше використане при описі перекладацьких трансформацій, за допомогою яких здійснюється процес перекладу.

Серйозну спробу показати важливість використання досягнень сучасного мовознавства для вивчення перекладу почав у 1963 році ^ Ж. Мунэн. Цей видний французький лінгвіст, що опублікував згодом ряд інших цікавих робіт з теорії перекладу, присвятив свою книгу «Теоретичні проблеми перекладу» (Mounin G. Les probltmts theoriques de la traduction. - 1963) аналізу тих обмежень, що накладають розходження в системах двох мов на повне відтворення змісту оригіналу при перекладі. Особлива увага Ж. Мунэн приділив розбіжностям семантичних структур мов, специфіці членування в кожній мові даних досвіду, відображенню в мові особливостей культури й історії колективу, що говорить. Підкреслюючи, що дані контрастивной лінгвістики свідчать про розбіжність у різних мовах не тільки означаючих, але і що означаються, Ж. Мунэн переконливо показує, що переклад – це не проста підстановка слів однієї мови замість слів іншої мови, що він завжди зв'язаний з визначеними перетвореннями, що залежать від співвідношення мов. Разом з тим неможливість безпосереднього переносу змісту тексту з однієї мови в іншій не означає для Ж. Мунэна «принципової неперекладності» чи відлучення перекладу від мовознавства. Навпроти, він вважає за необхідне усебічно вивчати мовну специфіку перекладу, щоб визначити його можливості і границі.

У 1964 році з'явилися дві роботи, що значно сприяли розвитку загальної теорії перекладу. Хоча книга американського лінгвіста Ю. Найды «До науки переводити» (Nida E. Toward a Science of Translating. – Laden, 1964) присвячена специфічним проблемам перекладу Біблії, ці проблеми розглядаються з позицій теоретичного мовознавства, і багато положень, висунуті автором книги, мають відношення і до перекладів текстів іншого характеру. Для Ю. Найды проблеми перекладу – це насамперед проблеми семантичні, зв'язані з інтерпретацією перекладачем змісту тексту оригіналу й інтерпретацією рецептором (одержувачем) перекладу змісту тексту мовою перекладу. У книзі докладно розглядаються методи аналізу семантики мовних одиниць і способи передачі на іншій мові різних типів значень – референтних, эмотивных і власне лінгвістичних. Велика увага в книзі приділено забезпеченню необхідного впливу на рецепторів перекладу. Ю. Найда вводить поняття «динамічна еквівалентність», для досягнення якої перекладач повинний орієнтуватися на формальні особливості оригіналу (що часто робили перекладачі Біблії), а на реакцію рецепторів перекладу, домагаючись максимальній зрозумілості і природності перекладу, дотримання всіх норм мови, на який робиться переклад. У книзі, як і в більш пізніх роботах Ю. Найды, представлений багатий фактичний матеріал, і в ній можна знайти чимало коштовних спостережень, що стосуються техніки перекладу, використання при перекладі опущень, додавань, переміщень і ін.

У цьому ж році з'явилася робота ^ И.И. Ревзина і В.Ю. Розенцвейга «Основи загального і машинного перекладу», у якій розглядається ряд принципових питань побудови теорії перекладу.Автори роботи справедливо вказують, що основна задача лінгвістичної теорії полягає не в тім, щоб формулювати якісь апріорні вимоги до перекладу, а в тім, щоб вивчати й описувати об'єктивну реальність. Інакше кажучи, теорія перекладу повинна мати дескриптивний, а не прескриптивный характер. Будь-які нормативні рекомендації повинні бути результатом опису процесу перекладу, а не передувати цьому опису. Розглядаючи процес перекладу як перетворення тексту оригіналу в текст перекладу, И.И. Ревзин і В.Ю. Розенцвейг вважають за необхідне розрізняти два шляхи здійснення такого перетворення: «власне переклад», коли відбувається безпосередній перехід від одиниць однієї мови до одиниць іншої мови, і «інтерпретацію», коли перекладач спочатку усвідомлює, яка дійсність коштує за одиницями мови в оригіналі, а потім описує цю дійсність засобами мови перекладу. Хоча протиставлення власне перекладу й інтерпретації зазнало критики в ряді більш пізніх публікацій, ідея про здійснення перекладацького процесу шляхом звертання до дійсності знайшла витті втілення в ситуативній моделі перекладу.

Прикладом успішного поширення на переклад общеязыковедеских концепцій може служити робота ^ Дж. Кэтфорда «Лінгвістична теорія перекладу», опублікована в 1965 році. (Catford J.C/ FA Linguistic Theory of Translation. – London, 1965). Дж. Кэтфорд справедливо вважає, що центральною проблемою теорії перекладу є розкриття поняття перекладацької еквівалентності, виявлення ступеня значеннєвої близькості між співвіднесеними висловленнями в оригіналі і перекладі. На його думку, еквівалентність повинна визначатися емпірично, шляхом зіставлення реально виконаних перекладів з їхніми оригіналами. Виходячи з положення, що план змісту одиниць мови настільки ж специфічний, як і їхній план вираження, Дж. Кэтфорд затверджує, те при перекладі аж ніяк не відбувається чи переносу відтворення значень одиниць оригіналу, а лише заміна значень в одній мові значеннями в іншій мові. Застосовуючи компонентний аналіз значень слів і граматичних одиниць, він показує, що в основі такої заміни лежить лише частковий збіг семного складу співвіднесених висловлень в оригіналі і перекладі. Проведений Дж. Кэтфордом аналіз підтвердив можливість здійснення процесу перекладу в рамках семантичної моделі, хоча подальші дослідження показали, що еквівалентність перекладу далеко не завжди ґрунтується на частковій спільності сем.

Велику роботу з розробки принципів лінгвістичного підходу до вивчення перекладу проробив болгарський дослідник ^ А. Людсканов. У фундаментальній роботі «Людин і машина в ролі перекладача» (Людсканов А. Превеждат човекът і машината. – Софія, 1967) А. Людсканов дає огляд основних напрямків наукового аналізу перекладацької діяльності, визначає предмет і розділи переводоведения. Розглядаючи переклад як засіб межъязыковой комунікації, він бачить задачу перекладу в забезпеченні можливості такої комунікації шляхом заміни знаків одного мовного коду знаками іншого мовного коду при охороні інваріанта переданої інформації. Особливо підкреслюється, те задача передачі інваріантної інформації коштує перед перекладачем у всіх випадках, незалежно від мети самого переданого повідомлення. Центральне місце в книзі А. Людсканова займають питання машинного перекладу і використання штучних мов.

Література: Комісаров В.Н. “Лінгвістика перекладу”, М., 1980.

Комісаров В.Н. “Общая теория перевода”, М.,2000.

Лекція №5

Дата добавления: 2014-01-07