Права на землю

Розділ III Земельного кодексу України визначає наступні права на землю:

- право власності;

- право користування;

- право земельних сервітутів.

Право власності на землю — це право володіти, користуватися та розпоряджатися земельною ділянкою, під якою необхідно розуміти частину земної поверхні з установленими межами та певним місцем розташування.

Необхідно зазначити, що право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об’єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться. Крім цього, право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

В Україні земля може перебувати в приватній, комунальній та державній власності. В залежності від форми власності, суб’єктами права власності на землю є:

а) громадяни та юридичні особи — на землі приватної власності;

б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування — на землі комунальної власності;

в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади — на землі державної власності.

Для громадян загальними підставами набуття права власності на землю є: 1) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; 2) безоплатна передача із земель державної і комунальної власності; 3) приватизація земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; 4) прийняття спадщини; 5) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Юридичні особи можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності шляхом: 1) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; 2) внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду; 3) прийняття спадщини; 4) на інших підставах, передбачених законом.

Держава набуває права власності на землю у разі: 1) відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності; 2) придбання за цивільно-правовими угодами; прийняття спадщини; 3) передачі територіальними громадами земельних ділянок з комунальної власності; 4) конфіскації земельної ділянки.

Зважаючи на те, що земля є базисом для становлення та збереження України, Земельний кодекс визначає перелік земель, які не можуть передаватися у приватну власність. Зокрема, до таких земель належать:

а) землі атомної енергетики та космічної системи;

б) землі під державними залізницями, об’єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту;

в) землі оборони;

г) землі під об’єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом;

ґ) землі лісового фонду, крім випадків, передбачених законодавством;

д) землі водного фонду, крім випадків, передбачених законодавством;

е) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук;

є) земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов’язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи;

ж) земельні ділянки, які закріплені за державними професійно-технічними навчальними закладами;

з) земельні ділянки, закріплені за вищими навчальними закладами державної і комунальної форм власності.

Підсумовуючи характеристику права власності на землю, необхідно зазначити, що воно має певні відмінності від однойменного цивільно-правового інституту. Так, одним із основоположних принципів цивілістики є рівноправність всіх форм власності. В екологічному ж праві, в контексті земельних відносин, на сьогоднішній день не можна стверджувати, що цей принцип беззастережно виконується. На користь такого твердження необхідно згадати перехідні положення Земельного кодексу в своїх встановлюються такі обмеження повноважень землевласників:

- на період до 1 січня 2015 року громадяни і юридичні особи можуть набувати право власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею лише до 100 гектарів (ця площа може бути збільшена у разі успадкування земельних ділянок за законом);

- до 1 січня 2007 року заборонено вносити права на земельну частку (пай) до статутних фондів господарських товариств;

- громадяни та юридичні особи, які мають у власності земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також громадяни України — власники земельних часток (паїв) не вправі до 1 січня 2007 року продавати або іншим способом відчужувати належні їм земельні ділянки та земельні частки (паї), крім передачі їх у спадщину та при вилученні земель для суспільних потреб.

Право користування землею – означає гарантовану законом або договором можливість зацікавленого суб’єкта вилучати із землі її корисні властивості для задоволення власних або суспільних потреб.

Право постійного користування земельною ділянкою буває постійним та тимчасовим. Право постійного користування земельною ділянкою — це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без установленого строку.

Право тимчасового користування, як правило, реалізується за допомогою оренди землі, яка, як правовий інститут, має глибокі історичні корені. Якщо розглядати розвиток орендних відносин починаючи з жовтня 1917 р., то потрібно визнати, що в теорії "наукового комунізму" утвердилось негативне ставлення до оренди землі. Оскільки вважалось, що оренда відновлює відсталі аграрні відносини, Декретом «Про землю» 1918 р. з ліквідацією приватної власності на землю заборонялось надавати її в оренду. Проте, вже з 1922 р. Законом «Про трудове землекористування», з метою розвитку сільського господарства уряд дозволив оренду землі спочатку на 6 років, а з 1925 р. – до 12-ти років.

У 1930-му році постановою ЦВК та РНК СРСР «Про заходи щодо зміцнення соціалістичної перебудови сільського господарства в районах масової колективізації та боротьби з куркульством» в визначених районах було відмінено оренду землі та заборонено застосування найманої праці в одноосібних селянських господарствах. Як наслідок, самі селяни повсюдно стали відмовлятися від оренди через побоювання розкуркулення та наступних репресій.

Повністю ж виключила оренду земель сільськогосподарського призначення постанова ЦВК і РНК СРСР «Про заборону передачі в оренду земель с\г призначення» (1937 р.).

Вивчення розвитку орендних відносин в СРСР у 80-х – 90-х роках виявило ряд негативних явищ. Головне з них – примусове нав’язування трудовим колективам орендних відносин без врахування конкретних на те умов. Повсюдний орендний рух вилився у чергову компанію по тотальному залученню селян до малозрозумілих для них відносин. Серйозним недоліком було й те, що під внутрішньогосподарську оренду не було підведено надійної договірної, а також законодавчої основи.

Нині в нашій державі склалися сприятливі умови для розвитку орендних земельних відносин. В ст. 93 Земельного кодексу України право оренди земельної ділянки визначено як засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, яка необхідна орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Оренда земельної ділянки може бути короткостроковою — не більше 5 років та довгостроковою — не більше 50 років.

Більш детально порядок оренди землі регулюється Законом України «Про оренду землі»[77]. Відповідно до вказаного Закону, особа, яка бажає отримати земельну ділянку в оренду із земель державної або комунальної власності, повинна подати заяву (клопотання) до відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування за місцем розташування земельної ділянки.

У разі згоди орендодавця передати земельну ділянку в оренду, сторони укладають договір оренди землі. Відповідно до ст. 13 Закону, договір оренди землі — це договір, за яким орендодавець зобов’язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов’язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально. Істотними умовами договору оренди землі є: 1) об’єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); 2) строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; 3) умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; 4) умови збереження стану об’єкта оренди; 5) умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; 6) умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; 7) існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об’єкта оренди чи його частини; 8) відповідальність сторін.

За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови, зокрема якісний стан земельних угідь, порядок виконання зобов’язань сторін, порядок страхування об’єкта оренди, порядок відшкодування витрат на здійснення заходів щодо охорони і поліпшення об’єкта оренди, проведення меліоративних робіт, а також обставини, що можуть вплинути на зміну або припинення дії договору оренди, тощо.

Невід’ємною частиною договору оренди землі є:

- план або схема земельної ділянки, яка передається в оренду;

- кадастровий план земельної ділянки з відображенням обмежень (обтяжень) у її використанні та встановлених земельних сервітутів;

- акт визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості);

- акт приймання-передачі об’єкта оренди;

- проект відведення земельної ділянки у випадках, передбачених законом.

Як вже зазначалося, окрім права власності та права користування земельними ділянками, Земельний кодекс визначає також зміст права земельного сервітуту. Право земельного сервітуту — це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).

Відповідно до ст. 99 Земельного кодексу, власники або землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів:

а) право проходу та проїзду на велосипеді;

б) право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху;

в) право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв’язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій;

г) право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку;

ґ) право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку;

д) право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми;

е) право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми;

є) право прогону худоби по наявному шляху;

ж) право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд;

з) інші земельні сервітути.

Земельний сервітут встановлюється за домовленістю між власниками сусідніх земельних ділянок на підставі договору або за рішенням суду, а саме право земельного сервітуту виникає після його державної реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на земельну ділянку.

Дія земельного сервітуту підлягає припиненню у випадках:

а) поєднання в одній особі суб’єкта права земельного сервітуту, в інтересах якого він встановлений, та власника земельної ділянки;

б) відмови особи, в інтересах якої встановлено земельний сервітут;

в) рішення суду про скасування земельного сервітуту;

г) закінчення терміну, на який було встановлено земельний сервітут;

ґ) невикористання земельного сервітуту протягом трьох років;

д) порушення власником сервітуту умов користування сервітутом.

Крім цього, на вимогу власника земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, дія цього сервітуту може бути припинена в судовому порядку у випадках:

а) припинення підстав його встановлення;

б) коли встановлення земельного сервітуту унеможливлює використання земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, за її цільовим призначенням.

Дата добавления: 2014-01-07