Лінгвістична термінологія

Лекція № 8

Питання для самоперевірки

1. Що розуміють під суспільно-політичною термінологією?

2. З якого часу бере свій початок суспільно-політична термінологія?

3. Яку роль відіграв Павло-Йозеф Шафарик у розбудові суспільно-політичної термінології?

4. Яким було становлення суспільно-політичної термінології нової української мови?

5. Які умови формування суспільно-політичної термінології були на західноукраїнських землях у ХІХ ст.?

6. Чи впливала російська та польська мови на розбудову української суспільно-політичної термінолексики?

7. Яким чином відбувається поновлення словникового складу суспільно-політичної лексики?

Словниковий склад української мови створює складну систему лексичних зв'язків, і кожне нове поняття, зближуючись за однією зі своїх основних ознак з іншими поняттями, знаходить таким чином і своє словесне оформлення. I все ж у ролі термінів нерідко виступають слова, що не зустрічаються у звичайній побутовій мові. У системі граматичної термінології таких слів немало: дієслово, іменник, числівник, підмет, присудок та ін. Якщо ж говорити про загальну картину граматичної термінолексики, то її визначають терміни, утворені на основі відповідних правил українського словотворення (сюди ж зараховуємо ті національні компоненти, що виникли як результат структурного калькування термінів інших мов: звук, мова, сполучник та інтернаціоналізми переважно грецького і латинського походження: фонема, суфікс.

Поєднання власних і міжнародних елементів у термінологічній лексиці зумовлене її суспільно-комунікативними функціями. Вона передусім має обслуговувати спеціальну літературу і різні сфери науково-навчально-професійної діяльності тією мовою, в якій вона вживається, га водночас її комунікативні функції проектуються і на контакти зовнішні, міжнародні.

Розвиток власне української мовознавчої термінології починається з появою різного роду граматик XVI ст. У 1586 р. була надрукована граматика у Вільно, 1591 р. у Львові вийшла граматика, складена студентами Львівської школи, під назвою «Адельфотес». у 1596 р. з'явилася граматика Лаврентія Зизанія, а 1619 р. у м. Євю біля Вільно вийшла праця М. Смотрицького «Граматика словенскія правильное синтагма». П. Житецький дав високу оцінку цим граматикам, вважаючи, що «звідси веде свій початок так звана грамотність руська взагалі і українська зокрема».

Граматика М. Смотрицького укладена на основі тривалої попередньої граматичної традиції. Автор розрізняє вісім частин мови. Вперше як окрему частину мови він вводить вигук (хоч не виділяє прикметника), розрізняє сім відмінків, вводить поняття «звательного» (кличного) відмінка. У цій граматиці, а згодом і в «Лексиконі» Памви Беринди (1627) знаходимо спроби аналізу граматичної будови, а також лексичного складу мови.

Формування і становлення сучасної мовознавчої термінології припадає на XIX ст. У граматиках Й. Лозинського, И. Левицького, Я. Головацького постало питання про характер розвитку української літературної мови на народній основі. Зокрема, Й. Лозинський у передмові до своєї граматики заглиблювався у філософію мови, розглядав, останню не просто як умову життя суспільства, а й, за словами I. Огієнка, «умовою з ясною свідомістю одержаного думання й розуму». «Будь-яка мова робить людину здатною до передачі своїх думок іншим, забезпечує співжиття в суспільстві, зумовлює-формування її духовної сутності. Через те кожну мову не тільки можна, а й треба розвивати, бо інакше ті народи, чиї мови залишаться на стадії закостеніння, без письма, навряд чи наближатимуться до цивілізації».

Такі думки вченого породжували прагнення творити й свою лінгвістичну термінологію, а не користуватися запозиченою (грецькою і латинською у своїй основі), як це було в попередніх століттях.

Перегукувалися вони з роздумами автора однієї зі статей журналу «Основа» М. Левченка, котрий писав, що запозичена термінологія виправдовувала себе лише тоді, коли наука була не загальним надбанням, а «особливою приналежністю... людей, що становили замкнуту корпорацію» і користувалися мовою, «зрозумілою тільки спеціалістам, адептам науки», коли ж наука стала загальнодоступною, така термінологія вже не відповідає її завданням таким чином виникла потреба в створенні загальнозрозумілих слів-термінів».

Розвиток української лінгвістичної термінології відбувався й відбувається у безпосередньому зв'язку з розвитком науки про мову. Лінгвістична термінологія вироблялася поступово з пізнанням фонетичної й граматичної структури мови. На початкових етапах розвитку української граматичної науки процес творення лінгвістичних термінів проходив досить стихійно. Граматичні терміни з латинської і грецької мови нерідко механічно переносилися на український грунт без урахування особливостей її граматичної будови, а новостворені терміни не завжди відбивали суть названого поняття. Такий стан з лінгвістичною термінологією не міг не гальмувати теоретичної розробки структури рідної мови, її специфіки.

Поштовхом для укладання граматик української мови стало вивчення історії українського народу, яке активізувалося водночас із зростанням національного самопізнання.

Одним із перших дослідників становлення и розвитку української граматичної термінології був I. Огієнко. Його теоретичне кредо щодо зв'язку термінології й інтелектуального життя нації зводиться до таких моментів: 1. У кожного народу, який має свою історію, який має право на існування, та чи інша виробленість наукової термінології свідчить про його культурний зріст, його культурне становище. 2. Не може бути науки, «раз на вислів її недостає термінів».

Відстоюючи принцип усталеності і єдності граматичної термінології, учений намагається з'ясувати, чому ж існує така термінологічна розбіжність в українських граматиках. Починає він з того, що Україна в умовах бездержавності не мала ґрунту для розвитку граматичної літератури, хоч ще у XVI та XVII ст. в Україні «пишним цвітом... зацвіла наука, а разом з нею і граматична література».

Учений вивчає ті засади, на яких формувалася українська мовознавча термінологія: чітка й прозора структура термінів, відповідність специфіці національної мови, розумна пропорційність свого й запозиченого.

Пріоритет у виробленні граматичної терміносистеми I. Огієнко віддає Галичині, де вивчення рідної мови почалося в 30-х роках XIX ст. Перша галицька граматика вийшла у 1830 р. — «Gramatika slavo-ruthena» М. Лучкая. Книжка створена як підручник для закарпатських «питом-ців богословія». У передмові автор подає свої погляди на відношення народних говорів до книжної церковнослов'янської мови, якою користувався освічений прошарок (власне духовенство). Лучкай вважав, що діалекти добрі для словників, а не для шкіл і науки.

Книжка мала велике пізнавальне значення, бо служила одним з перших джерел ознайомлення з народною культурою закарпатських українців, засвідчувала пробудження інтересу до неї місцевої інтелігенції. Лучкай привертає увагу у своїй граматиці до букви Г. Пропонує вимовляти її то як [х]: [лехкий], то як [п]: [гриб], [гаврило], то як [g]: [нігди).

Після граматики М. Лучкая побачила світ граматика Осипа Левицького «Gramatika ruyhenischen und der Kleinruthenischen Sprache in Galizien» (1834). Цю граматику не сприйняли члени Руської трійці через непослідовність і клерикально-консервативну обмеженість поглядів автора на питання розвитку літературної мови галицьких українців. М. Возняк вбачав заслугу М. Лучкая в тому, що він «перший в австрійській Україні, на скілько позволяло на се йому його знання і погляди на справу, дав граматичне оброблення української, спеціально угро-руської мови».

У 40-х роках з'являються граматики Г. Вагилевича, И. Лозинського, Я. Головацького, у 60-х — М. Осадці, П. Дячана, Г. Шашкевича, у 70-х — О. Партицького. Потім виходять граматики О. Огоновського, С. Смаль-Стоцького і Ф. Гартнера, В. Коцовського та I. Огоновського. Позитивним у термінології цих граматик є прагнення до структурної систематизації термінів, відході від традиційної старослов'янської термінології, намагання створити терміни для назв лінгвістичних понять на основі української мови. П. Дячан закріпив у своїй граматиці вдалі терміни числовиикь, дієслово із ряду номінацій, що він уживає як назви частин мови: предмЬтовиикь, свЖзникь, приложишь, містоименникь (але глагол — дієслово виходять із даного структурного ряду).

О. Партацький вперше вводить у загальне користування терміни именникь, прийменникь, присловникь, займенникь.

О. Огоновський інколи вживає термін сполучникь, хоч перевагу надає узвичаєному на той час терміну союз. С Смаль-Стоцький і Ф. Гартнер у своїй граматиці (1893) зберегли вдалі терміни П. Дячана, О. Партацького. Вони послідовно вживали запропоновані попередниками назви частин мови: іменники, займенники, числівники, дієслова, прислівники, прийменники, оклики. Одночасно автори створили і нові терміни, замість старослов'янських (прикметники, злучники), повернули у лінгвістичну літературу термін П. Дячана дієслово, який не вживався в граматиках О. Партицького та О. Огоновського.

Однак ще відбувається вагання та нерішучість авторів при виборі між традиційними термінами й новими. Наприклад: предметовникь, сущникь — имЖ существительне, связник — союз, глагол — дієслово, синтакса — складня, фонетика — звучня тощо.

Підґрунтям граматик М. Лучкая, Й. Левицького, I. Вагилевича, Й. Лозинського були російські граматики. Та й написані вони не рідною мовою. М. Лучкай писав латинською, й Левицький — німецькою, I. Вагилевич та Й. Лозинський — польською. Починаючи з 50-х років, спостерігаємо намагання галицьких філологів перевести видання українських граматик на національну основу. Особливе значення у цьому процесі належить О. Огоновському, зокрема його «ГрамматицЬ русского языка для школь середнихь» (Львів, 1889). Ця граматика, за оцінкою М. Возняка, була найкращою граматикою другого періоду, найповнішою з усіх історичних граматик, що виходили на західноукраїнських землях упродовж XIX ст.

Українська лінгвістична термінологія вироблялася повільно. Між її творенням і формуванням термінологічних систем, що ґрунтуються на відомих у народній мові словах, є суттєва відмінність, — вона приховується в абстрактності граматичної науки. «Коли терміни лікарські або ботанічні, — писав I. Огієнко, — ми сливе ще цілком маємо в народі,— їх треба там пильніше пошукати, —то граматичної термінології, через абстрактність самої науки у народі не маємо. В народній мові ми знайдемо терміни горлянка, бишиха, півоня, але термінів для subjectum або назв відмінків ми не знайдемо. Виходить, що автор граматик повинен сам витворити граматичні терміни». Якщо ж так, то закономірною є розбіжність у фіксації граматичних понять на початкових етапах становлення мовознавчої науки і водночас можливість простежити еволюційний розвиток граматичної термінології з урахуванням ролі конкретних індивідуумів у її розбудові.

Переклад грецьких граматик, починаючи з перекладу граматики Дамаскіна, який здійснив Іоан, екзарх Болгарський, дуже вплинув на те, що саме грецькі терміни та їх переклади стали підґрунтям граматичної термінології у слов'янських мовах. Та поступово українські мовознавці від простого запозичення термінів переходили до їх творення на наукових засадах.

Уже в «ГраматицЬ русского языка» Я. Головацького (1849) загальнослов'янські и російські терміни інколи подаються в українській конструкції: законченіє, азбука, букви плавни, язьгчнй тощо. Знаходимо в нього й терміни, утворені на ґрунті народної української мови: середній родь, мова, якость, зубовй буквы. Кроком уперед в розвитку української граматичної термінології була граматика М. Осадці. 3 одного боку, тут хоч і переважає російська термінологія, однак вона нерідко має українську вимову, з іншого - у цій граматиці, є вже значна частина лексем, що стали надбанням сучасної української терміносистеми: власнй, особовй, запереченья, присудокь, подметь, подврєньє тощо.

Окремі українські граматичні терміни вперше зафіксовані у «Практичній граматиці немецкого языка» (Відень, 1862, 1863. Ч. 1-2): буква велика, части мови, дієслово, числавникь. Цікаво простежити термінологію, вміщену в додатку до підручника «Руска языкоучебна читанка для школ народныхь» (Відень, 1863, Ч. 1— 2), що має назву «Упражненія цраматичньї'Ь» (авторство цих граматик не вказується). Назвемо тільки окремі терміни, які тут уживаються: займенник, стволь (пень), пред меть, единочисло, многочисло і т. д.

У 1865 р. у Львові вийшла граматика Пилипа Дячана, призначена для середньої школи. Практичний характер граматики зумовив і прозору етимологію її термінів, побудованих на народній основі: приростокь (суфікс), самозвуки (голосні), перезвукь (перехід звуків), крапка, двокрапка, знак питанья та ін. Значення граматики П. Дячана не тільки у вдало створених термінах, а й у тих методологічних засадах, яких дотримувався автор при термінотворенні, у тій провідній думці, що рідній мові повинна відповідати рідна термінологія. Зустрічаємо граматичні терміни народного походження і в тогочасній періодиці. Так, у філологічних статтях П. Павлусевича, надрукованих у журналі «Мета» за 1865 р., зустрічаємо терміни кінцівка, часівчик, милозвучність, словник, голосна, само-голосна тощо.

3 національних номінацій маємо у його творах терміни здвоеннє, уподобление, повноголось, сполучникь. Взагалі тогочасні журнали відбивають поступове утвердження національних лінгвістичних термінів, їх сумісність із запозиченими номінаціями. Так, поруч із терміном доброзвучність знаходимо термін евфонія. (Мета. 1865. № 6. С. 178), словосполучення форми мови («уживати форми живой мовы» (Вечерниці. 1862. С. 11, 86) чергуються із словосполученням формы язика («форми Шевченкового язика» (Правда. 1867. С. 1, 8). Прикметник лінгвістичний уживається паралельно з язикословний — («лінгвістичний хаось» — Мета. 1865. С 10).

У мовознавчій літературі другої половини XIX ст. поступово утверджуються фонетичні терміни звук, буква, склад, уподібнення. 3 українських коренів творяться фонетичні терміни двозвук, проривний, протиснення, голосний, приголосний. Поступово спільні з російською мовою терміни, набувають українських форм: губни, язична, замість губньге, язычные тощо.

Те, що лінгвістична термінологія стала на міцний живомовний грунт, забезпечило перспективу її нормального зростання.

Чимало термінів увійшло в подальше вживання з граматики О. Партицького («Граматика русского язика для ужитку в школахь народныхь», Львів, 1873): прислбв-никь, речене, спозвуки, звязка, водміна именниковь, знакь вьікльіку, речене (вставлене, складня) і т. п. До названих термінів можемо додати і термін fiа-голось, який фіксує «Немецко-русскій словарь» О. Партицького (Львів, 1867).

Практика використання інтернаціональних термінів була типовою для граматичних праць 40—60-х років, причому сфера їх розширюється разом із заглибленням у поняття лінгвістичної науки. Так, у працях О. Огоновського («Хрестоматія стороруска», «Граматика латинска») знаходимо терміни редупликация, компаративь, суперлятивь, коньюгація. Звідси висновок: у 50—60-х роках XIX ст. починають вироблятися принципи творення української граматичної термінології на національних і міжнародних засадах; стала граматична термінологія — це вже надбання пізніших часів; відбувається пошук вдалих відповідників для номінації граматичних понять; серед індивідуальних новотворень викристалізовуються ті, які відповідають логічним принципам термінотворення на внутрішній структурі української мови.

Фонетичне оформлення вживаних на той час термінів змінювалося водночас із загальними змінами у граматичній системі української мови. Це ж саме можемо сказати про розвиток морфемної структури граматичних термінів.

Творцями сучасної української граматичної термінології вважаються С. Смаль-Стоцький і Ф. Гартнер. По-перше, вони розробили теорію терміна, в основу якої поклали внутрішню форму слова й наукове визначення (дефініцію), що закріплюється у відповідній номінації, по-друге, вони творчо використали термінологію П. Дячана та О. Огоновського, закріпили традицію вживання власних термінів і запозичених, що узвичаїлися українською мовою, і, по-третє, ввели у практику граматичної термінології десятки термінів, які з відповідними змінами (або й без змін) стали надбанням української граматичної науки: відмінок, прикметник, дієприслівник, дієіменник, оклик, спосіб, уподібненє, звукові зміни, питайник, окличник, прикладка, теперішність, минувшість, будучність, однина, множина. «Взагалі про термінологію С. Смаль-Стоцького, — писав I. Огієнко, — треба сказати, що се одна з найкращих спроб дати більш наукову, вироблену на підставі народної мови Термінологію».

На Наддніпрянській Україні у 1818 р. вийшла книга О. Павловського «Граматика малороссийского наречия, или грамматическое показание существеннейших отличий, отдаливших малороссийское наречие от чистого российского языка, сопровождаемое разными по сему предмету замечаниями і сочинениями», яка становить цілий етап у створенні дійсно наукової характеристики граматичної будови української мови. В науці на час появи цієї книги існувало два напрями у вивченні мовних явищ: так звана раціональна, або загальна граматика, з одного боку, і філологічна граматика — з іншого. Представники цих напрямів не розмежовували логічних, і граматичних категорій, а ототожнювали їх. Однією з характерних рис загальнограматичної концепції було визнання єдиної граматичної систем для всіх мов.

Впливу цих поглядів зазнав і О. Павловський. Прихильники філологічної граматики відносили її до сфери мистецтва. Граматика, на їх погляд, є мистецтво писати і говорити. Ці позиці також властиві граматиці О. Павловського. Характерно, що він не стільки розв'язує суто граматичні питання, скільки, хоче з'ясувати особливості малоросійської мови порівняно з російською. Так, у фонетичному розділі аналізуються лише звуки, відмінні від російських. При морфологічному аналізі автор систематично і досить детально зупиняється на тих частинах мови, які в українській мають суттєву відмінність від російської. Праця О. Павловського описова. Ми не знаходимо у ній історичного коментування граматичної системи. Значення її в тому, що вона вперше визначила саме ті норми, які, за винятком небагатьох, лягли в основу української літературної мови.

Наступні граматики — П. Куліша, Т. Шевченка, Л. Ященка, I. Деркача — за характером були букварями та читанками, а справжньої граматики на Східній Україні не видавали упродовж названих працях немало термінів народного характеру, однак тільки деякі з них узвичаїлися українською мовою: маленька (стрічна) буква, прописна, склада, приголосні, голосні, півголосні, односкладне (слово), двоскладне (слово).

На увагу в розбудові української термінології заслуговує діяльність журналу «Основа». Маємо на увазі передусім статтю М. Левченка «Замітки о русинской термінологія» (Основа, I 861), рецензію П. Єфименка «По поводу замітки г. Левченка» (Основа, 1862) та статтю «Наські граматики» (Основа, 1962). У всіх статтях висувалося питання про народне угрунтування української граматичної термінології, читачі запрошуються до термінологічної роботи. Що ж до конкретних термінів зазначених статей, то більшість з них не витримало випробування часом, адже були надто громіздкі й надто побутові (за-місцьймення, приглаголля, передслів'я, нарост). Деякі тривалий час уживалися в наших подальших граматиках (писовня — орфографія, мовниця — граматика), а окремі стабільно увійшли в нашу мову (правопис, голосна (ий) приголосна (ий) тощо).

«Основа» вперше відповідально висунула питання про створення наукового стилю української мови на народно-розмовному ґрунті. «Мова науки, — писав у журналі П. Житецький, — не відразу створюється, цілком так само, як і мова літератури; але остання випереджає своєю появою першу». Мова лінгвістики при відсутності будь-яких кардинальних центрів вироблялася повільно. Між авторами граматик не було ніякої домовленості про принципи побудови граматичних термінів, що породжувало стихійність і безплановість у розбудові номінацій мовознавчих понять. Та все ж завдяки різним граматикам української мови, статтям, присвяченим лінгвістичним проблемам, що публікувалися в українській періодичній пресі, у виданнях Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові та Українського наукового товариства у Києві, підготовлялася та фактична основа, яка створювала умови для формування української лінгвістичної термінології.

Над питаннями термінології в царині мовознавства працювали не лише граматисти. Так, відомий етнограф М. Номис у рецензії на словник К. Шейковського вживає вдалі терміни, як ось: слововивід (етимологія), вимова, писання (орфографія), голосна тощо.

Розвиток граматичної літератури на Наддніпрянській Україні починається лише з 1908 р., з граматики П. Залозного «Коротка граматика української мови». Автор попереджає, що його книжка витримана у граматичній традиції і написана «не для школи, а для земляків, котрі бажали б ознайомитися в загальних рисах з рідною мовою з граматичного боку». П. Залозний використовує галицькі терміни, мотивуючи це станом, освітянської роботи, у Галичині і розвитком мовознавчої науки: «В галицькій Україні наукові справи, а між ними і граматика, давно вже викладаються українською мовою; там вироблені граматичні терміни із рідних слів...» Саме П. Залозний вперше ввів у граматичну літературу термін чергування.

Те, що українська граматична термінологія почала розвиток з наслідування термінів, які були в інших мовах, а потім поступово еволюціонували на народних засадах, закладених у працях галицьких граматистів, відзначає і А. Кримський в «Украинской грамматике для учениковь высшихь классовь гимназій й семінарій Придніпровья» (М., 1907). Тут же знаходимо системний підхід до творення й використання термінів, про що свідчать передусім назви відмінків: н азивний, родовий, давальний, знахідний, кличний, орудний, місцевий. Апробацію посібник пройшов у 1906 р. у журналі «Зоря», де друкувався під назвою «Практический курсь узученйя малорусского языка». У вступі автор торкається термінів «малоруський» і «український», намагається з'ясувати їх етимологію. Другий том присвячений питанням морфології. Вже перший параграф, цього тому має назву «О малорус ской грамматической термінологіи». А. Кримський пише: «Имя существительное» называлось прежде «сущник»... а теперь оно называется более удачно «йменник» і далі: «Мы могли бы назвать, «ім'я суще» или лучше — «ім'я самостійне», имя прила­гательное — «ім'я приложене» (или просто, какь у галичань: «приложникь»; имя числительное — «ім'я числове») у галичань «чйслівник» или «численик»; м'стоименіе — «містойменник» (гал. «заіменник»); глаголь... мог бы остаться «глаголом» (или, как по-галицки: «дієслово»), наречіє (котреє вь ГаличинЬ называется дикимь терминомь: «прислівник», — как будто оть «прислів'я») я так и буду называть «наріччя», да и «предлогь» сь «союзомь» возможно бы намь так и оставить неперекрещенными «предлогом» и «союзом», хотя, впрочемь, галицкія «приіменник» и «злучник» довольно сносны; междометіє я буду называть «вйклик» (у галичань оно «чувственник», у буковинцевь «оклик»).

Погоджуємось з твердженням В. Чапленка: «3 конкретного матеріалу, що увійшов тоді до української термінології з «галицької мови» можна відзначити передусім граматичну термінологію». Він має на увазі насамперед «Українську граматику» С. Смаль-Стоцького і Ф. Гартнера, яка була тоді офіційним підручником у галицькій школі. 3 цієї граматики через видані після 1905 р. на Наддніпрянщині граматики П. Залозного, Є. Тимченка. Г. Шерстюка й інших учених та педагогів більшість термінів стала надбанням загальноукраїнської мови. Це такі терміни, як відмінок, дієслово, прикметник, дієприкметник, наголос, особа, підмет, присудок, речення, спосіб, стан, час, склад, правопис тощо. Окремі з граматичних термінів зазнали лише часткових змін: крапка — кратка, частки мови — частини мови тощо.

Причину такої популярності цієї граматики, її значення у функціональній розбудові української граматичної термінології вбачаємо і в тому, що вона з 1863 р. запровадила у життя термін фонетика, відмовившись від етимології:

Значний внесок у формування лінгвістичного стилю української мови зробив Є. Тимченко. Широкий погляд на термінотворення і терміновживання появився у нього передусім у підході до номінацій лінгвістичних понять. Концепція термінотворення випливає із загальної методологічної (і етичної) настанови: «Дотично граматичної номенклятури маю завважити, що в деяких термінах я відступив від загальновживаних в галицьких школах, замінивши їх, на мою думку, відповіднішими; зрештою граматичній номенклатурі я не надаю великої ваги і ладен не вживати надалі нововитворених термінів, коли компетентна критика не признає їх і не подасть щось кращого». «Ладен не вживати спеціально утворених термінів», — це не більша як етика вченого щодо своїх колег. Насправді ж він уживає їх, бо йшлося про розбудову української наукової мови, зокрема стилю лінгвістичної літератури з її невід'ємним атрибутом — граматичною термінологією.

Є. Тимченко прекрасно розумів, що наукова мова — це підсистема великої і складної системи, якою є кожна національна мова. Розвиток наукового стилю залежить від вербально-структуральниx особливостей тієї мови, що його породила. Щоб зрозуміти становлення наукового стилю, потрібно вивчити поведінку взаємодіючих мікросистем у мові і водночас розшифрувати код системної організації постійно зв'язаних між собою термінів. Один із імпульсів розвитку наукового стилю учений бачить у його відкритості. Незвичайне багатство вербального фонду української мови вчений проектує і на термінотворення, звертаючи погляд на всю україномовну територію і на постійні зв'язки носіїв мови з носіями різних європейських мов.

Своє завдання Є. Тимченко вбачав у тому, щоб «подати в певні системи найголовніші особливості українського літературного язика, що, як знати, хоч і постав на ґрунті середньо придніпрянських говірок, але розвивався останніми часами переважно в Галичині». Саме на загальноукраїнську основу орієнтувався обминути галицькі властивості і письменну традицію в тій мірі принаймні, в якій вони одбилися в нашому сучасному літературному язиці». Звідси таке багатство «кованих» українських термінів з прозорою внутрішньою формою, що якнайкраще наштовхують на суть поняття, яке зумовлюється відповідною науковою дефініцією. Наведемо окремі з них: голосівки, шелестівки, пень, кінцівка, речівник, злучник, викрик. Немало вживає вчений інтернаціоналізмів, які узвичаїлися в сучасній лінгвістичній термінологічній системі: фонетика, літера, дифтонг, асиміляція, морфологія, інфінітив, морфема, ортографія.

Закономірно, що загальний процент інтернаціоналізмів у нього виший за сучасний, якщо враховувати саме функціональний аспект їх уживання. Маєш на увазі терміни греко-латинського походження, загальноприйняті на рівні наукового статусу, але не вживані на рівні лінгвістичної літератури (кон'югація, деклінація, номінатив, генетив, дативу вокатив, акузатив, льокатив тощо).

Щодо власне українських термінів, уживаних у працях Є. Тимченка, то більшість із них стала надбанням сучасної української системи лінгвістичних термінів. Передусім, це такі номінації: словотворення, словозміна, прикметник, числівник, займенник, прийменник, наголос, відмінок, уподібнення. Якщо підходити до назв частин мови з погляду системності — одного з критеріїв термінотворення, — то, очевидно, слово «часівник» більше вписується в цю парадигму, ніж узвичаєний термін «дієслово».

Закономірною для термінотворення періоду формування є дублетність: інтернаціоналізм — національний відповідник. У граматиці Є. Тимченка найуживаніші паралелі: ортографія — правопис, фонетика — звучия, дифтонги — двозвуки, кон'югація — часування, асиміляція — уподібнення.

Вимога прозорості терміна, орієнтація на внутрішню форму слова при термінотворенні особливо виразна при зіставленні дефініцій, що Є. Тимченко дає тим граматичним явищам, і тих термінів, якими називає дефіновані поняття. Прикладом може бути термін прикметник. Уживає його паралельно зі словосполученням й мення прикметне. Визначає як частину мови, «що показує прикмету речі (предмету) з огляду на її якість... чи стосунок до іншого предмету»...

Аналогічно вчений з'ясовує і суть понять, які називає термінами речівник, займенник, часівник, прислівок, злучник, прийменник, викрик, акцентуючи на внутрішній формі кожної з наведених номінацій, спеціально створених для вираження лінгвістичних понять.

Звичайно, зустрічається у працях Є. Тимченка і деяка непослідовність у вживанні термінів. Так, у його «Русско-українським словарю» (К., 1892) термін азбука передається в українській частині як абетка, термін алфавіт — як абетло. У граматиці 1907 р. вживається тільки термін азбука..

Вивчення терміноодиниць лінгвістичних праць Є.Тимченка на тлі загальної картини українського наукового мовлення перших десятиліть XX ст. дає право стверджувати, що вчений підходив із системних позицій до його еволюційної розбудови. Відомо, що у будь-якій замкненій системі зростає ентропія, невпорядкованість. Жодна внутрішня сила не спроможна знищити цей процес. Лише відкритий характер наукової мови, її вплив на загальномовну систему і залежність від неї забезпечують той статус» рівноваги, що приводить до вдосконалення, впорядкування, здатності відгукуватися на потреби нових номінацій для фіксації понять, які породжує безперервна діяльність людського розуму. Від розвитку національної науки, від вписування її у загальнолюдський потенціал залежить і розвиток національної термінології, яка, в свою чергу, утверджує надбання національної науки. Методологічні міркування Є. Тимченка щодо розбудови української мови в плані її інтелектуалізації, практичний внесок ученого в закріплення української граматичної термінології, без сумніву, є віхою розвитку української лінгвістичної літератури, а через неї і всіх різновидів наукового стилю української мови.

Назвемо окремі з термінів, Є. Тимченка, які не зустрічаються у попередніх граматиках: часівник, спосіб діючий, вольовий, гаданий, речівник, ступені якости, займенники присвійні тощо. Паралельно Є. Тимченко вживає і латинські слова на зразок: номінатив, генитив, суфікси, префікси. Звичайно, Є. Тимченко користувався граматинами - своїх попередників, зокрема О. Огоновського, С. Смаль-Стоцького і Ф. Гартнера. Заслуговує на увагу і граматична термінологія «Граматики українського язика» I. Нечуя-Левицького (1913 — 1914). Автор не прийняв тієї термінології, що використовувалася в українських граматиках Західної України, ні тієї, що її містили граматики Східної.

Термінів, що стали нормою, у сучасній мові, у нього було небагато: займенник, давальний, орудний, місцевий (падіж), умовний спосіб, теперішній час, просте речення. Окремі терміни вжиті не в тому значенні: прислівник, дієприкметник (у значенні дієприслівник). Багато термінів створено автором: йменний, частотний, кликальний, число: поодиноке і множественне, частки мови: ймення предметне, ймення числове, причасник, складчасте речення, діяльник (підмет). Чимало термінів без змін або ж в українській транслітерації перенесено з російських граматик: предлог, падіж, союз, склоніння, спряжіння, сказуєме тощо.

Як бачимо, невпорядкованість термінів та їх розбіжність — характерна ознака граматик XIX — початку XX ст. Це відзначив ще Г. Шестюк: «Мені здається, що цю не одностайність у вживанні тієї чи іншої термінології не можна вважати за щось лихе, бо кожний автор бере ту термінологію, що йому здається кращою, а іноді ще й сам витворює терміни, і тим всім дає матеріал до майбутнього вироблення одностайної найкращої термінології».

У березні 1917 р. за видання шкільних підручників узялося приватне Товариство шкільної освіти. У період гетьманату разюче збільшується кількість українських шкіл — початкових, середніх вищих, а також гімназій. Усе це потребувало навчальних книжок. Першість у цій справі належить Наддніпрянській Україні. У 1914 р. з'являється «Початковий курс української мови» О. Курило (Київ), «Короткий нарис української мови» О. Синявського (Київ), у 1918 р. — «Практический курс украинского языка» М. Гладкого, «Коротка граматика української мови» В. Мурського (Одеса). Паралельно функціонують граматики А. Кримського, Є. Тимченка, I. Нечуя-Левицького.

У західному регіоні видаються «Методична граматика руської мови» В. Коцовського та I. Огоновського, «Граматика української мови» В. Сімовича, «Основи науки про мову українську» I. Свенціцького. Деякі з цих граматик існують упродовж десятків років, перевидаючись час від часу та вдосконалюючи свою граматичну термінологію. Так, у граматиці О. Курило ми знаходимо власне авторські новотвори: сполучники — злучні слова, однорідні члени речення — рівнорядні слова, складносурядні речення — рівнорядні речення, називний відмінок — і меновий відмінок тощо. В. Мурський поділяє імена на власні і ґатункові, животні і неживотні, а чоловічий рід іменує му-жеським, неповні, речення — випадальними, кому — запин­кою, відносні займенники — стосунковими, знахідний відмінок — винувальним.

Особливу увагу привертає до себе граматика В. Сімовича. Є. Тимченко назвав її «зовсім новим типом підручника», а В. Дорошенко розцінював працю В. Сімовича як «достойний образ нашої прегарної мови, — не якоїсь калічі й покручу, а запашного цвіту Наддніпрянщини. Як у чистім дзеркалі, так у граматиці д-ра Сімовича відбивається наш яскравий, променистий світ!».

Розглядаючи мову Наддніпрянської України як основу української літературної мови, В. Сімович будує свій опис граматичної системи на східноукраїнських формах. Водночас він поступово відзначає і факти збагачення літературної мови західноукраїнськими формами. У цьому плані «Граматика» В. Сімовича вигідно вирізняється від існуючих галицьких граматик. Синтезуючи мовні течії Наддніпрянської і Наддністрянської України, вона відіграла значку роль у стандартизації літературної мови, формуванні національної граматичної термінології.

В. Сімович вперше вводить в українську граматику поняття періоду (у нього — періода), склади поділяє на зачинені і відчинені.

На початку тридцятих років з'являється «Українська мова» I. Сулими, «Украинский язык» М. Йогансена, «Практично-теоретичний курс української мови» П. Горецького та I. Шаля, «Граматика руського язика» I. Панькевича тощо. Вони також містили різну термінологію беручи за вихідну російську або якусь іншу європейську мову: приложники, числовники, подмет, присловники, склоненє, окончанє, правопись тощо.

Шлях формування української граматичної термінології показує, що навіть ставши на народне підґрунтя, вона розвивається у контакті з сусідніми мовами. Відчувався вплив російських мовознавців (терміни називний, давальний належать російському вченому Романові Брандту), з польської мови увійшли в українську терміни підмет, кройка (пізніше крапка), уживаний тривалий, час термін складня. 3 німецької засвоїлися терміни форма (die Form), колишні терміни визвук (Auslaut), речення наге (nackter Satz), заключки (Einshlusseichen) тощо. Із сербської засвоїлися терміни однина і множина.

Та провідним моментом термінотворення була орієнтація на внутрішню структуру української мови. Дублетність, наявна у граматичній термінології, мала на різні новотворів переважно авторський характер, про що свідчить, до речі, і дублетна акцентологія термінів: однина (Смаль-Стоцький), однина (В. Коцовський), однина (А. Кримський). Якщо ж говорити про паралельне вживання власного терміна та інтернаціоналізма, то така дублетність наявна майже в усіх українських граматиках. Закріплені традицією, зокрема, дублетні пари: деклінація — відмінювання, генетив — родовий відмінок, кон'югація — дієвідмінювання тощо.

Сучасна українська лінгвістична термінологія здебільшого усталена, закріплена традицією. Говорити в даний час про серйозне й ґрунтовне її перероблення, очевидно, не можна, хоч заміна окремих невдалих термінів вкрай необхідна. Не виключаємо, зокрема, шлях повернення старого терміна, який найбільш точно передає зміст позначуваного ним поняття і певний час був у функціональному вжитку. Основне, щоб термін відповідав вимозі найповніше і найточніше відбивати суть лінгвістичного явища, граматичної категорії і сприяв систематизації лінгвістичних понять.

Утворені в різні часи і різними авторами українські граматичні терміни побудовані за різними принципами. Однак є і певна єдність їх структури (прикметник, числівник, займенник; суфікс, префікс; уподібнення, розподібнення тощо). Не зовсім вдалі, а може і невдалі терміни, якими ми користуємося, закріплені багатьма роками вживання спрацьовують і теоретичні настанови О. Потебні: «Правильне розуміння робить неточність виразу нешкідливою, а нескінченну ломку термінології непотрібною». Хоч не можна не погодитися і з думкою, що деякі терміни «варто було б замінити іншими».

Глибоке вивчення тернистого шляху української граматичної науки з аналізом термінологічних систем усіх наявних граматик та з перспективним баченням майбутнього української лінгвістики дасть змогу розв'язати питання про доцільність заміни одних термінів новими чи тими, що вживалися раніше, створити нові, власне українські номінації для проникнення у суть лінгвістичних процесів та їхнього всебічного висвітлення.

Література

1. Панько Т. І., Качан І. М., Мацюк Т. П., Українське термінознавство – Львів, 1994 р. – 216 с.

2. Шевельов Ю. Українська мова в першій половині ХХ ст.: стан і статус. Торонто 1987 р.

3. Жовтобрюх М. А. Мова української періодичної преси., К. 1970 р.

4. Москаленко А. А. Нарис історії української граматичної термінології. К., 1959 р.

5. Ковалик І. І. Логіко-лінгвістична концепція технічної термінології у слов’янських мовах // Вісн. Львів ун-ту, сер. Філології, 1969 р., №6, ст.112-126.

6. Крижанівська А. Г., Симоненко Л. О. Актуальні проблеми упорядкування наукової термінології. К., 1987 р.

7. Шелов С. Д. Термінологія, професійна лексика та професіоналізми // Вопросы языкознания, 1984 р., №5, ст.85-94.

Дата добавления: 2014-01-07