Музична термінологія

Питання до лекції

1) З яких джерел дізнаємося про перші способи творення мінералогічних термінів українською мовою?

2) Який внесок вклав І.Верхратський у формування української мінералогічної термінолексики?

3) Які мови впливали на розвиток української мінералогічної термінології?

4) Яку роль відіграє семантичний спосіб творення мінералогічних термінів?

5) Охарактеризуйте явище детермінологізації у мінералогічній термінолексиці.

Українська музична термінологія гіпотетично своїми джерелами сягає IV—VI ст. н. є., коли, ще задовго до появи могутньої Київської держави, вирізнялися мешканці середнього басейну Дніпра та Дністра — стародавні анти. Пам'ятки давньої матеріальної культури, свідчення іноземних мандрівників, істориків, а передусім перших руських літописів та усна народна традиція, - свідчать про наявність у наших предків розвинутої музичної культури, існування народних музикантів-професіоналів, численного й різноманітного музичного інструментарію. Наприклад, візантійський історик Феофан в одній із хронік зазначає, що в 583 р. греки спіймали трьох слов'ян «без усякого залізного спорядження, з одними лише гуслями». За твердженням цих слов'ян, вони «носять тільки гуслі і не вміють носити, зброї» ймовірно, що гуслями тоді могли називати скрипкоподібний інструмент (попередник сучасної скрипки) або наявний і понині у північних народів — фіннів, карелів, естів,.поморів — щипковий інструмент, а можливо, і прототип пізнішої української кобзи.

За походженням українська музична термінологія надзвичайно різноманітна. Це і власномовні терміни на зразок гук, дуда, скрипниця, кувиця, цівиця і арабські слова ребас (смичковий інструмент перського походження), кеманча (кавказький смичковий інструмент), і грецька китара (давньогрецький щипковий інструмент, споріднений із лірою), і німецькі слова трумштайт (примітивний смичковий інструмент), дрідель (видозміна скрипки). Існує чимало запозичених музичних інструментів, назви яких вказують на генетичну приналежність терміна тій чи іншій мові: англійській — віолет, арабській — лютня, баскській — бубон, половецькій

— кобза, турецькій — барабан, німецькій — флейта тощо.

Незважаючи на давнє походження, українська, музична термінологія формується лише у другій половині XIX ст. Сприятливими для її усталення були 30-ті роки XX ст. За висловом відомого українського термінолога А. Вовка (США), 1922—1932 pp. були «золотим десятиріччям для українського мовознавства, зокрема й для термінології. Воно залишилося безпрецендентним у світовій практиці. За цей час було опубліковано понад 50 найрізноманітніших словників із гуманітарних та природничих галузей знань, у тому числі й з музикознавства.

У 1925 р. в Києві при Інституті української наукової мови була створена музична секція у складі 15 осіб. Зусиллями її членів (голова М. Грінченко, секретар А. Бабій) було укладено, а в 1930 р. видано проект «Словника музичної термінології». Це перший відносно повний збір української музичної термінології. Автори словника намагалися якомога повніше відтворити всі різновиди музичної культури — терміни з теорії музики, гармонії, інструментознавства, форми, а також охопити, і явища музичної педагогіки, історії музики, соціології та моменти тогочасного музичного життя — театр, концертну естраду тощо. У словнику зафіксовані також терміни староцерковного співу, знаменного та крюкового письма.

У передмові до словника зазначалося, що «українська народна музична термінологія та номенклатура існували здавна, однак цей матеріал через різні причини не зібрано й не систематизовано» (С. 5). Констатувалася роль особистостей, зокрема М. В. Лисенка і його послідовників, які «в своїх творах та літературно-музичних працях поруч з італійськими термінами вживали й українських синонімів* (С. 5), в розбудові української термінолексики. Відзначався той гіркий факт, що в умовах бездержавності, незважаючи на ці поодинокі спроби «музичної термінології в цілому вони не створили» (С. 5), тому й доводилося деякі російські терміни переносити в українську частину «без перекладу» лише в українській транскрипції (С. 6). Сподівання укладачів словника на його видання «повним та точнішим» з відомих причин не здійснилося.

Неусталеність музичних термінів відчувалася не лише в Наддніпрянській Україні, де музикознавство викладалося російською мовою, а і в Галичині. Тільки після тридцятилітньої практики викладання музики в українських навчальних закладах Галичини тут серйозно заговорили про потребу уніфікації музичної термінології. Як результат — «Музичний словник» 3. Лиська, виданий у Стрию (1933) музичним товариством ім. М. Лисенка. У передмові до нього фіксується, що «в наших інститутах кожен педагог виробляє поневолі свою власну термінологію» (С. 5), а це вносить непорозуміння при з'ясуванні тих чи інших музичних понять (реалій). Незначний тираж словника аж ніяк не міг задовольнити всіх консументів. Нині йому судилося стати бібліографічним раритетом. Словник цікавий передусім тим, Що в ньому, як зазначено у передмові, поруч з іншомовними термінами подаються українські паралелі, причім «це в багатьох випадках не переклад чужомовних гасел, а вільно вишукані самостійні музичні терміни українські, які граматично часто не мають нічого спільного з якою-небудь іншою термінологією, а зате, на думку музично-теоретичної комісії, краще передають суть різних музичних понять» (С. 7). Наприклад: баркарола - човникова пісня; кантілятто — співуче, співно; велято— приглушено, безодголосно, гімн — прославна пісня.

Наступний словник музичних термінів в Україні вийшов лише в 1971 р. Його уклав Ю. Юцевич, використавши, звичайно, досвід своїх попередників щодо збирання, систематизації й подачі наявних в українській мові музичних номінацій. Незважаючи на малий тираж і незначну кількість статей, цей словник великою мірою, прислужився усталенню української музичної термінології.

Сучасна українська музична термінологія — це відносно стабільна і закріплена традицією лексико-семантична група, що перебуває в стані безперервного руху й поступового вдосконалення. Система не є закритою, вона постійно поповнюється словами на позначення нових реалій музичного життя. Деякі її терміни переходять у розряд історизмів. Встановити межі музичної термінології та назвати навіть відносно точну кількість термінів доволі важко, оскільки їх творення і функціонування — живий процес. Давно сприймаються як історизми терміни агон (змагання у грі на кйтарі,авлосі та у співі), айоди (співці в передісторичних часах), алеманда (французький танок XVI—XVIII ст.), ангеліка (рід лютні з діатонічно настроєними струнами), аненайка (стародавня мелодична формула церковного співу) та ін. Виникають різноманітні напрями в музичних течіях, з'являються нові або поновлені музичні інструменти, пов'язані переважно з розвитком техніки, з використанням електроенергії: авангардизм, арт-рок, бугі, бугквугі, електрогітара, елетроорган, поп-музика, поп-музикант, ритм-машина, секвенсор і т. д. Однак стержневі музичні терміни, що називають найуживаніші музичні інструменти та їх деталі, а також терміни, що виражають основні музичні поняття, переходять із покоління в покоління і сприяють каркасній організації української термінолексики. Це терміни бас, басівка, гук, дзвін, труба, музика, веснянка, гопак, сопілка, вальс, хор, скрипка, дудка, струна, підструння, бандура, бубон, гітара, дримба, кобза, клавіша, тон, мелодія, дріб, щипок тощо.

Музика є предметом дослідження різних галузей: інструментознавства, хорознавства, поліфонії, ритміки, гармонії та ін. Кожне з них використовує певні терміни, властиві тільки їй або спільні для різних музичних дисциплін. Відповідно до семантики термінів та їх функціонального призначення виділяються тематичні групи музичних термінів. Назвемо окремі з них:

1. Музичні інструменти та їх деталі: альт, арфа, бандура, бубон, дримба, кобза, дека, кілок, клавіша, струна, шийка, язичок.

2. Професії, спеціальності, амплуа: акомпаніатор, акордеоніст, бандурист, басист, віртуоз, гітарист, кобзар, органіст, скрипаль, хорист...

3. Назви співацьких голосів та їх регістрів: альт, ба

ритон, бас дискант, драматичний тенор, колоратурне сопрано, ліричний тенор, фальцет...

4. Назви музичних колективів та їх груп: ансамбль, дует, джаз-оркестр, капела, оркестр, троїсті музики, тріо...

5. Назви дій, процесів праці у галузі музикування: акомпанімент, акомпанування, гармонізація, голо соведения, детонування, інтонування, проба.

6. Назви видів, жанрів, різних галузей музики: бар карела, веснянка, гімн, інтермецо, колискова, романс тощо.

7. Назви окремих музичних творів та їх складових частин: гопак, дума, ораторія, попурі, речитатив, сюїта...

8. Назви музичних форм та їх елементів: варіації, головна партія, мелодія, каданс, лейтмотив, pen риза...

9. Терміни нотного письма: альтовий ключ, діез, ліга, скрипковий ключ, хвостик, ціла нота...

Деякі тематичні групи термінів складаються майже тільки із запозичень з італійської мови. Передусім це назви темпів: адажіо, алегро, анданте, віваче, ленто, модерато, претісімо, престо, темпропрімо тощо.Якгцо говорити про власне національні терміни у системі музичних найменувань, то це передусім народні назви, що вживаються здебільшого у вигляді дублетів або й синонімічних рядів, як ось: кувиці, най, ребро, свиріль, флейта Пана. Синонімічні терміни нерідко свідчать про намагання їх носіїв якнайточніше відтворити музичні реалії, зокрема не ідентичну функцію окремих інструментів у народному музикуванні. Загальноукраїнський інструмент сопілка, наприклад, «улюблений і популярний у Карпатах, але на Гуцульщині переважає незаднений (без денця) варіант цього інструмента — флєрка та її різновиди, на Бойківщині ж сопілка зазвичай із денцем і виступає під одностайною назвою пищалка».

Популярність і поширеність музики як виду мистецтва сприяли тому, що велика кількість музичних термінів посіла стійке місце в загальнолітературній мові, втративши нерідко на рівні загального функціонування своє суто наукове значення. Щодо вузькоспеціальних термінів, таких, як акордика, інструментознавство, контрапункт, нотографія, органологія, органографія, то їхня сфера суто спеціальна: наука про музику в її історії і найрізноманітніших формах вияву.

Дата добавления: 2014-01-07