Етапи формування ринку

1) класичний вільний ринок (до середини ХІХ ст.), в якому держава не втручається в економіку, вона лише стежила за тим, щоб усі, хто має самостійне джерело доходів, ретельно сплачували податки до державної казни;

2) регульований ринок (середина ХІХ ст. – 50-ті роки ХХ ст.) характеризувався втручанням держави в економічне життя суспільства з метою обмеження діяльності монополій та захисту конкурентного середовища;

3) соціально-орієнтований ринок, у якому, крім механізмів регулювання, держава бере на себе виконання функції соціального захисту населення.

Питання третє. Об’єктивна зумовленість та сутність ринкової інфраструктури.

Ринкова інфраструктура – це сукупність допоміжних ланок і установ, які опосередковують і полегшують взаємодію економічних суб’єктів і забезпечують неперервне функціонування господарських зв’язків, укладання, виконання та регулювання ринкових угод.

Функції інфраструктури ринку:

- опосередкування взаємин економічних суб’єктів, забезпечення безперебійності господарських взаємозв’язків і руху ресурсів;

- здійснення захисту, регулювання та контролю за діяльністю суб’єктів ринкових відносин.

Підсистеми ринкової інфраструктури:

1) інфраструктура реального сектору економіки (товарні біржі, оптові ринки, аукціони, ярмарки, консалтингові компанії, інформаційні центри, рекламні агентства, юридичні контори, біржі праці, митна система тощо);

2) інфраструктура фінансового сектору (фондові біржі, фінансово-кредитні посередники, банківська система, небанківські фінансові інститути).

Розглянемо особливості деяких елементів ринкової інфраструктури.

Біржа – організаційно–правова форма оптової торгівлі масовими товарами за стандартами та зразками (товарна біржа) або систематичних операцій з купівлі-продажу цінних паперів (фондова біржа), робочої сили (біржа праці).

Термін “біржа” в перекладі з латинської мови означає “шкіряний гаманець”.

Біржі виникли ще у Стародавньому Римі як збори торговців з метою обміну інформацією та укладання угод. Особливо поширення набули біржі у зв’язку з великими географічними відкриттями у ХVІ –ХVІІ ст. Перша біржа була зареєстрована в Антверпені у 1531р. Згодом центр біржової торгівлі перемістився в Англію (перша біржа у Лондоні виникла у 1566р.). У ХІХ ст. через розвиток виробництва біржі з’являються у Німеччині, США, Франції, Японії, Росії.

У сучасних умовах біржі створюються переважно як закриті акціонерні товариства. Торгівля на біржі відбувається не безпосередньо між покупцями і продавцями, а через посередників: брокери, дилери, маклери. Брокери працюють за кошти інвестора і від його імені. Дилери торгують на свій ризик, за власний кошт і від свого імені. Їх дохід визначається різницею між ціною купівлі та ціною продажу. Маклери – це висококваліфіковані працівники бірж, які регулюють проведення торгів з активами.

Розрізняють різні види бірж: товарні (спеціалізовані та універсальні), фондові, товарно-сировинні, валютні, біржі праці.

Товарна біржа – це оптовий товарний ринок, для якого характерні такі особливості:

- торгівля товарами за стандартами та зразками, що дає можливість реалізувати не сам товар, а контракт на його поставку;

- регулярність торгів на основі певних правил;

- формування цін на основі зіставлення попиту і пропозиції (котирування);

- стандартизація контрактів і мінімальних партій поставок.

Залежно від об’єкта продажу товарні біржі поділяють на універсальні та спеціалізовані.

Фондова біржа – це установа, яка створена для забезпечення сприятливих умов вільної купівлі-продажу цінних паперів за ринковими цінами на регулярній та упорядкованій основі.

Цінні папери - документи встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчують грошові або інші майнові права, визначають взаємовідносини особи, яка їх розмістила (видала), і власника, та передбачають виконання зобов'язань згідно з умовами їх розміщення, а також можливість передачі прав, що випливають із цих документів, іншим особам.

Поява цінних паперів дала поштовх для виникнення і розвитку ринку цінних паперів та його інститутів. Перші операції з цінними паперами відбувалися на оптових ринках і товарних біржах. Батьківщиною фондової біржі вважається бельгійський порт Антверпен, який відіграв в епоху великих географічних відкриттів значну роль у світовій торгівлі. Слідом за Антверпеном на межі ХVІ і ХVІІ ст. котирування майже всіх тогочасних цінних паперів почали здійснювати в нідерландському порту Амстердамі, де було створено одну з перших фондових бірж. Хоч ще раніше у світі існували певні елементи ринку цінних паперів: облігації державної позики стали об’єктом торгівлі у Венеції і Флоренції ще до 1328 року; в Генуї у ХІV ст. діяв дуже активний ринок розписок та платіжних зобов’язань банку „Каса ді Сан - Джорджо”, а з ХV ст. акції – „частки” („куксен”) німецьких рудень продавалися на лейпцизьких ярмарках; французькі ренти на Ратушу ввійшли в обіг у 1522 році.

На Амстердамській біржі покупець ставав власником акцій тільки шляхом запису їх на його ім’я в реєстрі. Спочатку вважали, що в такий спосіб можна протистояти спекуляції: адже гравець продає те, чим не володіє, а купує те, чим не володітиме. Тому спекуляція тут була досить поширеним явищем. Проте, в цю добу дана практика ще не досягла такого розмаху, якою вона буде у наступному столітті, починаючи з Семилітньої війни, з розширення гри на акціях англійської Ост – Індської компанії, Англійського банку, Компанії Південних морів і особливо на позиках англійського уряду. Однак до 1747 року курси акцій не публікуватимуться офіційно, тим часом, як Амстердамська біржа це здійснювала ще у 1585р. Вибух спекуляції в Амстердамі пояснюється тим, що, по-перше, до неї були причетні не тільки великі капіталісти, а й дрібні гравці; по-друге, не було офіційного курсу, який дозволяв би легко стежити за зміною котирування; по-третє, маклер в такому разі звертався до людей, що не мали права доступу до біржі (ним володіли тільки купці та маклери).

Вагомим центром ринку цінних паперів також став Лондон. З 1695 року Королівська біржа почала здійснювати перші угоди з державними паперами, індськими акціями та акціями Англійського банку. Спекуляції на Лондонській біржі набули значного розповсюдження і стосувалися векселів державної скарбниці, морського відомства та акцій великих компаній (близько шістдесяти).

Розвиток міжнародної торгівлі став основним рушієм розвитку ринку цінних паперів і фондових бірж. Позитивний вплив на цей процес справили і державні фінанси: поява державних (казначейських) облігацій та векселів розширила коло цінних паперів на фондових біржах, передовсім Англії, Франції та Німеччини. Аналогічно еволюціонували фондові біржі і на американському континенті. Перша фондова біржа в Америці виникла у 1791 році у Філадельфії, а у 1792 році – у Нью-Йорку. На той час вони виконували важливу макроекономічну роль (наприклад, створення залізно дорожньої мережі у США у ХІХ ст. пов’язане з Нью-Йоркською біржею).

На початку ХІХ ст. роль фондових бірж в економіці зростає. Це значною мірою пов’язано з первісним нагромадженням капіталу і промисловою революцією, яка сприяла інтенсивному зростанню економіки і була джерелом нагромадження великих фінансових коштів. У 1840 році на Паризькій фондовій біржі котирувалися боргові і пайові цінні папери близько 130 емітентів.

У ХІХ ст. поряд з концентрацією фінансових коштів у великих фінансових і виробничих інститутах змінюється й ринок цінних паперів. Кількісні зміни вплинули на якість процесу обігу цінних паперів. Ринок цінних паперів удосконалюється, що, однак, не рятує його від злетів і падінь. В історію фондової біржі ХІХ ст. увійшли кризи 1869, 1873, і 1895 років. Якщо швидкий розквіт ринку цінних паперів позитивно впливає на поступальний розвиток економіки, то біржові кризи і спади активності на ринку цінних паперів є не тільки провісниками економічних криз, а й їх детонаторами. Світова економічна криза 1929 – 1933 років почалася саме з краху на Нью-Йоркській фондовій біржі 22 жовтня 1929 р., коли масовий продаж цінних паперів спричинив паніку інвесторів та біржовиків.

Таким чином, фондова біржа сприяє придбанню на певних умовах і на певний строк вільних грошей, залученню коштів за рахунок випуску і продажу акцій, облігацій і спрямування їх на технічне оновлення підприємства, його переорієнтацію на випуск продукції, яка має найвищий попит. Фондова біржа представляє вторинний ринок цінних паперів, де здійснюється перепродаж цінних паперів.

Фондова біржа виконує функцію організатора торгів цінними паперами, надає місце для проведення цих торгів, створює необхідну інфраструктуру, позитивно впливає на економіку країни в цілому.

Для того, щоб емітент мав змогу продавати свої цінні папери на біржі, він має пройти процедуру лістингу - сукупність процедур з включення цінних паперів до реєстру організатора торгівлі та здійснення контролю за відповідністю цінних паперів і емітента умовам та вимогам, установленим у правилах організатора торгівлі.

В Україні діяльність фондових бірж регулюється Законом України “Про цінні папери і фондовий ринок”.

Валютна біржа – це ринок, на якому здійснюються певні операції з купівлі-продажу іноземних валют, зливків та виробів з благородних металів. Основним завданням валютної біржі є організація і проведення операцій з купівлі-продажу іноземної валюти; сприяння, регулювання і формування ринкового курсу гривні. Валютна біржа – це не лише місце торгівлі валютами, а й важливий організуючий чинник банківської політики. Вона організовує валютні торги, проводить розрахунки в іноземній та національній валюті відповідно до домовленостей, визначає поточний ринковий курс іноземних валют по відношенню до гривні, а також організовує операції Національного банку з метою регулювання або підтримки поточного валютного курсу національної грошової одиниці. Право на участь у торгах валютної біржі і право стати її членом мають лише зареєстровані банки і фінансові установи, які отримали офіційний дозвіл (ліцензію НБУ).

Біржа праці – це установа, яка здійснює посередницьку місію між найманими працівниками та роботодавцями у процесі купівлі-продажу товару “робоча сила”. Згідно Закону України “Про зайнятість населення” в Україні реалізується програма формування ринку праці через створення регіональних центрів зайнятості, які проводять реєстрацію безробітних і здійснюють їх працевлаштування.

Існують і інші організаційні форми продажу товарів та послуг.

Аукціон — форма організації реалізації товарів та по­слуг, що ґрунтується на проведенні публічних торгів, де право купити має той, хто пропонує найвищу ціну.

Головні суб'єкти аукціону: власник цінностей (продавець); організатор аукціону; покупець.

Первинна (вихідна) ціна визначається угодою між орга­нізатором аукціону і власником — продавцем. Торги на аукціоні веде аукціоніст, який має певні повноваження ого­лошувати найвищу ціну під час торгів.

Види аукціонів:

— товарні — реалізують вироби мистецтва, ювелірні вироби, хутра та інші унікальні вироби;

— валютні — один із методів організації валютного ринку країни. Це публічні валютні торги. Об'єкт валютно­го аукціону — валютні відрахування організацій. Мета ва­лютного аукціону — надання можливостей купити валюту тим господарюючим суб'єктам, які не мають можливості заробити її або отримати із централізованих фондів.

Торговельно-промислові палати — комерційні орга­нізації, головним завданням яких є сприяння розвитку еко­номічних і торговельних зв'язків із партнерами зарубіж­них країн. Вони є юридичними особами і здійснюють на­дання цільових інформаційних послуг.

Торговий дім — торговельні фірми, які закуповують товари у виробників або оптовиків і перепродують їх всере­дині своєї держави або за її межами.

Ярмарок — періодично організована в одному й тому самому місці виставка зразків товарів широкого вжитку і (або) устаткування, транспортних засобів, засобів зв'язку, ноу-хау, де експоненти укладають угоди в національному та міжнародному масштабі. На міжнародному ярмарку не дозволяється продаж на винос. Подекуди ярмарки визна­чають як місце періодичної торгівлі.

Консалтингові фірми надають послуги суб'єктам еко­номіки з питань: дослідження і прогнозування ринку; оцінки торговельно-політичних умов здійснення екс­портно-імпортних операцій; розробки і впровадження маркетингових програм тощо.

Аудиторська фірма здійснює консультування з питань бухгалтерського обліку та контролю фінансової діяльності щодо проведення господарсько-фінансових ревізій; управ­ління через систему обліку; готує висновки стосовно дос­товірності фінансового звіту фірм, що підлягають аудитор­ському контролю.

Кредитна система — це система кредитних відносин, принципів і форм кредитування (функціональна структу­ра) та сукупність кредитно-фінансових установ, які ство­рюють, акумулюють і надають грошові засоби на засадах кредитування.

У загальному вигляді кредитну систему можна представити таким чином:

— центральний банк;

— комерційні банки;

— спеціалізовані банківські установи (іпотечні, зовніш­ньоторговельні, ощадні банки тощо);

— небанківські фінансово-кредитні установи (стра­хові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні компанії і т. ін.).

Назва «банк» походить від німецького bank і означає лавку, де відбувалися розрахунки. В сучасному розумінні банки є фінансово-кредитними установами, що обслуговують рух грошей та капіталів.

Центральний банк – це некомерційна державна установа, яка виконує ряд функцій:

— розробка та реалізація грошово-кредитної політики;

— емісія готівкових грошей — монопольне право центрального банку;

— емісія безготівкових грошей;

— видання кредитів комерційним банкам;

— зберігання золотовалютних резервів країни;

— акумуляція та зберігання касових резервів комерційних банків;

виконання кредитних та розрахункових операцій на потребу.

Комерційні банки – це комерційні фінансово-кредитні установи, що виконують пасивні (залучення вкладів) та активні (надання позик) операції. Вони є основою кредитної системи.

За способом формування статутного капіталу розрізня­ють комерційні банки без участі держави, з участю держа­ви, з участю іноземного капіталу тощо.

Залежно від обсягу операцій, які виконують комерційні банки, їх поділяють на: універсальні (здійснюють усі опе­рації) та спеціалізовані (виконують менший обсяг операцій, обслуговують певну галузь чи сферу економічної діяльності або групу клієнтів).

Функції комерційних банків:

— ведення поточних рахунків (акумуляція безстроковихдепозитів);

— акумуляція строкових депозитів вкладників;

— видача грошових засобів з рахунків;

— перерахування з одного рахунка на інший;

— розміщення акумульованих грошових засобів шля­хом надання кредитів, купівлі-продажу цінних паперів;

— продукування кредитних грошей шляхом мультиплікації банківських депозитів та ін.

Хоча власний капітал (акціонерний капітал, капіталізація частини банківського прибутку, резерви) є неодмінною умовою створення сучасного банку, позичені кошти (строкові депозити, поточні рахунки, заощаджувальні внески, міжбанківські кредити, засоби залучені від емісії цінних паперів) становлять близько 75% їхнього капіталу.

Банківські операції поділять на активні й пасивні.

Пасивні банківські операції пов'язані з акумуляцією ресурсів, необхідних для проведення кредитних та інших активних операцій. До них належать:

- депозитні вклади (розрахункові рахунки юридичних осіб, чекові рахунки, бюджетні рахунки для бюджетних організацій, поточні рахунки для фізичних осіб);

- термінові вклади;

- ощадні вклади (з метою нагромадження грошей);

- позики від Центрального банку та інших банків та фінансових інститутів.

Активні операції комерційних банків пов'язані з роз­міщенням ресурсів з метою одержання прибутку. Це кре­дитні операції та операції з розміщення цінних паперів.

За об'єктами активні операції можна поділити таким чином:

Ø Вексельні операції - купівля векселів у компанії та ви­дача під них позик.

Ø Підтоварні операції — надання кредиту під заставу товарів і товарних документів.

Ø Фондові операції — операції з цінними паперами, що мають таку структуру: кредит під цінні папери; банківські інвестиції, тобто купівля банками цінних паперів.

Ø Лізингові операції.

Ø Факторингові операції — придбання банком (факто­ринговою фірмою) права вимагати виплати за фінансовими зобов'язаннями, скупленими в різних осіб.

Ø Трастові (довірчі) операції — операції банків щодо управління майном та виконання інших послуг в інтере­сах і за дорученням клієнтів.

Елементом кредитної системи є також спеціалізовані кредитно-фінансові інститути.

Ощадний банк — фінансові установи, що спеціалізують­ся на обслуговуванні населення, залученні грошових за­ощаджень громадян, наданні кредитів та інших банківських послуг.

Іпотечний банк — банк, що видає довгострокові кредити під заставу нерухомого майна.

Інноваційний банк спеціалізується на фінансуванні йкредитуванні інноваційних проектів. Кредитування здій­снюється шляхом придбання відповідних акцій та розмі­щення облігаційних позик.

Інвестиційний банк надає довготермінові кредити промисловим підприємствам.

Банк споживчого кредиту кредитує придбання споживчих товарів довгострокового користування.

Зовнішньоторговельний банк здійснює операції з кре­дитування експорту та імпорту за зовнішньоторговельни­ми розрахунками, гарантує й обліковує векселі з експорт­них кредитів, наданих комерційними банками.

До складу кредитної системи входять і небанківські фінансові інституції, здатні акумулювати грошові засоби та розміщувати їх на засадах строковості, повернення і плат­ності. До них належать:

1) с трахові компанії мобілізують кошти, продаючи страхові поліси. Отримані кошти вони вкладають в акції, облігації, заставні документи. Доходи від цих активів використовують для виплати страхових відшкодувань в разі настання страхового випадку;

2) пенсійні фонди акумулюють грошові засоби у формі
пенсійних внесків та нарахувань. Пенсійні фонди розрізняють за формою організації управ­ління та за структурою активів. Так, мають місце пенсійні страхові фонди, управління якими здійснюють страхові компанії, а також пенсійні фонди, що перебувають в управлінні приватних підприємств або банків за доручен­ням останніх. Є також фондовані пенсійні фонди (їхні за­соби інвестують у цінні папери) та нефондовані (виплата пенсій із поточних надходжень);

3) інвестиційні фонди та компанії – це особливий вид фінансових інститутів, які забезпечують посередництво інвестиційному процесі через акумулювання грошових коштів інвесторів через випуск і реалізацію власних цінних паперів та вкладання цих коштів в акції й облігації різних підприємств;

4) кредитні спілки. Більшість коштів кредитні спілки використовують для надання кредитів (споживчих та іпотечних) членам кредитної спілки; близько 30% коштів вкладають у без ризикові державні цінні папери, цінні папери урядових агентств, у депозитні сертифікати тощо.

Питання четверте. Основні суб’єкти ринкової економіки. Держава як суб’єкт ринкового господарства.

На ринку функціонують багато різноманітних учасників: це виробники і споживачі, підприємці і наймані робітники, банкіри і торговці, власники позичкового капіталу та власники цінних паперів та інші.

Домогосподарства на ринку одночасно виступають як власники економічних ресурсів, пропонують на ринку ресурсів фактори виробництва; отримують доходи від проданих ресурсів; використовують доходи на придбання споживчих товарів та послуг для задоволення особистих потреб.

Підприємці пред’являють попит на ресурси; пропонують товари та послуги як для підприємницького й державного секторів (засоби виробництва й виробничі послуги), так і для домогосподарств (споживчі товари та послуги); а також вони здійснюють інвестування отриманих доходів.

Держава на ринку виконує такі функції: пред’являє попит на економічні ресурси для здійснення економічної діяльності в державному секторі економіки; пред’являє попит на засоби виробництва для виготовлення суспільних та інших благ; пропонує гроші та пред’являє попит на них; пропонує суспільні блага без їх безпосередньої оплати, що покращує продуктивність підприємницького сектору і зменшує витрати на споживання домогосподарств; здійснює урядове регулювання ринкової економіки.

Функції суб’єктів ринку відображаються у схемі кругопотоку ресурсів, продуктів і доходів в ринковій економіці (рис. 4.1). Функціонування ринкової економіки ґрунтується на взаємопов’язаному неперервному русі ресурсів, виготовлених продуктів і доходів.

Рис. 4. 1 Кругопотік ресурсів, товарів та доходів в умовах соціально - орієнтованої ринкової економіки

Такий рух називається кругопотоком. Особливості кругопотоку: 1) домогосподарства і підприємства беруть участь у кругопотоці як самостійні і незалежні суб’єкти господарювання; 2) схема кругопотоку відображає складне, взаємопов’язане переплетення процесів ухвалення рішень та економічної діяльності; 3) домогосподарства і підприємства є учасниками і ринку ресурсів і ринку товарів та послуг, проте в кожному випадку вони діють, як контрагенти. На ресурсних ринках фірми діють як покупці, а домогосподарства – як власники ресурсів і постачальники. На ринку товарів і послуг вони міняються ролями: домогосподарства, як споживачі, є покупцями, а підприємства – продавцями; 4) усі операції купівлі – продажу кількісно обмежені, оскільки обмежені грошові доходи економічних суб’єктів.

Однак дана схема кругопотоку не відображає на ступних моментів:

- реального процесу формування цін на товари, послуги і ресурси;

- процесу формування заощаджень та трансформації їх на інвестиції через механізми фінансового ринку;

- тіньового сектору економіки та усього розмаїття взаємозв’язків і взаємозалежностей в економіці.

Дата добавления: 2014-01-07