Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Лекція 9 Економічні аспекти глобальних проблем

1. Причини виникнення та суть глобальних проблем. Класифікація глобальних проблем і шляхи їх розв’язання. Основні глобальні проблеми суча­сності.

2. Паливно-енергетична та сировин­на проблеми.

3. Еко­логічна криза та форми її прояву.

4. Необхідність і форми міжнародного співробітництва у розв'язанні глобальних проблем та розвитку світового господарства.

Питання перше. Причини виникнення та суть глобальних проблем. Класифікація глобальних проблем і шляхи їх розв’язання. Основні глобальні проблеми суча­сності.

Глобалізація – складний багатогранний процес, який поширюється на всі явища суспільного розвитку і пов’язаний з поглибленням інтернаціоналізації світової економіки, зростанням взаємозалежності національних держав, зумовлених прискореним рухом міжнародних переміщень товарів, послуг, капіталу, високих технологій тощо.

Поняття „глобалізація” увійшло в науковий обіг у 80-ті роки ХХ ст. як відображення фундаментальних перетворень сучасної світової економіки, зумовлених посиленням дії загально цивілізаційних законів та закономірностей, які охоплюють усі сфери суспільного життя й формують постіндустріальну світову цивілізацію (рис.9.1).

 

 

 


Рис.9.1 Загальна характеристика процесу глобалізації

 

В умовах глобалізації інтернаціоналізація економіки на­буває нових рис:

— формується глобальне світове виробництво на осно­ві планетарного охоплення світової економіки транснаціо­нальними корпораціями і транснаціональними банками, розвитку довгострокових виробничих зв'язків, стратегічних альянсів, договорів про співдружність тощо;

— кардинально міняється зміст світових господарських зв'язків: темпи зростання міжнародної торгівлі випере­джають темпи зростання виробництва, а фінансові потоки перевищують трансакції, пов'язані з експортом товарів і послуг;

— змінюється спрямованість і структура міжнарод­ної торгівлі, зростає товарообмін наукомісткою, високотехнологічною продукцією між

розвинутими країнами;

— якісних перетворень зазнає фінансова сфера, зміню­ється її роль у світовій економіці на основі прогресуючого зростання валютних, фондових, кредитних ринків тощо;

— посилюється орієнтація розвинутих економік на розгортання всіх сфер людської активності: здатність ге­нерувати нові знання, швидко їх застосовувати, використо­вуючи сучасні методи обробки інформації;

—інтенсифікується пошук світового центру управлін­ня та інструментів регулювання глобальних світогоспо­дарських процесів.

Процес глобалізації розвивається під впливом сукуп­ності техніко-технологічних, соціально-економічних, політич­них та морально-етичних факторів (рис.9.2).



Форми прояву глобалізації:

— формування загальнопланетарного науково-інформа­ційного простору, світової комунікаційної мережі, глобаль­них технологічних систем;

— інтенсифікація міжнародних трансакцій, формуван­ня глобальних ринків робочої сили, товарів, інформаційних технологій на основі поступового демонтажу торговельних бар'єрів, підписання багатосторонніх торговельних угод тощо;

— бурхливе розширення світового фінансового ринку, різке збільшення обсягів і швидкості потоків капіталів, фінансових операцій, здійснюваних різними суб'єктами світогосподарських зв'язків;

— зростання відкритості й посилення взаємозалежності економік, господарсько-технологічне зближення країн, інтен­сифікація регіональних інтеграційних процесів, розвиток міжконтинентальної інтеграції тощо;

—становлення єдиного світового виробництва на основі інтенсифікації планетарної діяльності глобальних госпо­дарських комплексів (мультинаціональних компаній, багатопрофільних транснаціональних корпорацій, транснаціо­нальних банків, їхніх об'єднань тощо);

— міжнародний рух циклічних коливань економіки, біржових, валютних і фінансових криз; зближення процент­них ставок, внутрішніх і світових цін тощо;

— уніфікація ведення бізнесу, формування нової систе­ми глобального управління; зростання кількості наднаціо­нальних структур регулювання світового господарства, між­урядових та неурядових міжнародних організацій;

— інформаційно-культурне зближення народів, впрова­дження єдиних стандартів життя, уніфікація уподобань, цінностей, суспільної свідомості тощо;

— порушення рівноваги світової екосистеми, загострен­ня глобальних проблем.

Глобалізація – неодномірний, нелінійний процес, який виявляє неоднозначний, різноспрямований і суперечливий вплив на сучасний світогосподарський розвиток і економічну безпеку держав.

Глобальні проблеми — проблеми, пов'язані з при­родними, природно-антропогенними, суто антропогенними (у т.ч. економічними, соціальними) явища­ми, що виникли в процесі розвитку сучасної цивілізації і мають загальнопланетарний характер як за масштабами та значенням, так і за способами вирі­шення, а тому потребують координації зусиль усьо­го світового співтовариства.

Найзагальнішою причиною загострення глобальних про­блем є криза індустріальної цивілізації внаслідок:

— безсистемної, безконтрольної, безмежної утилізації ресурсів природи;

— низького рівня технологічної культури виробництва;

— максимізації, а не оптимізації. темпів економічного зростання;

— домінування технократичного підходу, послаблення антропогенних засад;

— масштабного впливу людської діяльності на навко­лишнє середовище й необмеженого вторгнення людства у біосферу;

— швидкої урбанізації населення планети, зростання гігантських мегаполісів і агломерацій, що супроводжується скороченням сільськогосподарських угідь, лісів, бурхли­вою автомобілізацією;

— поглиблення суперечностей між світовим економіч­ним розвитком і соціальним прогресом.

Особливості глобальних проблем:

— мають всезагальний, універсальний характер, загальнопланетарний зміст і значення, принципово важливі для долі всього людства;

— безпосередньо стосуються життєвих інтересів усіх верств населення, усіх країн і народів планети, усіх або знач­ної групи держав;

— мають взаємопов'язаний характер і суттєво вплива­ють на всі сфери суспільного життя;

— відображають поглиблення та ускладнення світогосподарських зв'язків;

— потребують залучення колосальних технологічних, фінансових, трудових, інформаційних ресурсів, невідклад­них і рішучих дій на основі колективних і скоординованих зусиль світового співтовариства;

— можуть бути успішно вирішені при умові створення адекватної моделі стійкого розвитку людської цивілізації.

І. Глобальні проблеми у сфері взаємодії природи і суспільства:

—надійне забезпечення людства сировиною, енергією, продовольством тощо;

—раціональне природокористування і збереження нав­колишнього природного середовища;

—раціональне використання ресурсів Світового океану, мирне освоєння космічного простору;

—утилізація відходів життєдіяльності тощо.

II. Глобальні проблеми у сфері суспільних взаємовід­носин:

— відвернення світової термоядерної війни і забезпе­чення стабільного миру;

— подолання економічної відсталості частини регіонів і країн світу;

— попередження локальних, регіональних та міжнарод­них конфліктів;

— ліквідація наслідків світових та локальних криз;

— роззброєння і конверсія військового виробництва тощо.

III. Глобальні проблеми у сфері розвитку людини та забезпечення їі майбутнього:

—пристосування людини до умов природного і соціаль­ного середовища, що змінюється під впливом НТР;

—подолання епідемій, тяжких захворювань (серцево-судинних, онкологічних, СНІДу, наркоманії);

—культурно-моральні проблеми втрати довіри до со­ціальних інститутів, нестабільності сім'ї та послаблення зв'язку поколінь;

—боротьба з міжнародною злочинністю, наркобізнесом, тероризмом;

— проблеми демократизації та охорони прав людини тощо.

Питання друге. Паливно-енергетична та сировин­на проблеми.

З погляду відтвореності виробничі ресурси ділять на: а) невідтворювані — це всі корисні копалини; б) відтворювані — ґрунт, флора, фауна, водні ресурси, людина.

Невідтворювані й природно вироблені виробничі ресурси є екзогенними, тобто задіяними в економічний процес із зовнішнього середовища. Економічно відтворювані — це ендогенні, або внутрішні ресурси.

Природа — важливий засіб виробництва, тому складовою частиною процесу відтворення є поновлення природних ресурсів, навколишнього середовища, що на сьогодні має особливе значення у зв’язку з посиленням тиску на природу. Для май-бутніх поколінь життєво необхідне значення має раціональне використання невід-творюваних ресурсів: нафти, газу, вугілля, залізних, мідних і марганцевих руд тощо. Запаси корисних копалин обмежені й можуть вичерпатися. Скажімо, за сучасними даними людство вже в недалекому майбутньому відчує брак таких енергоносіїв, як природний газ і нафта. При цьому розрізняють розвідані запаси природних багатств і потенційні запаси (які ще недостатньо визначені). Обстеження, проведені в 70-ті роки XX ст. у багатьох країнах, виявили, що розвіданих запасів (наприклад, нафти, газу та вугілля) може вистачити тільки на декілька десятків років. Великомасштаб-не використання корисних природних мінералів призвело до зменшення їх запасів у багатьох регіонах планети. Залишилося дуже мало неосвоєних земель, придатних для сільськогосподарського виробництва. Порівняно швидко скорочується лісовий покрив земної поверхні: з 1950 до 2000 р. майже на 10%.

Отже, для людства в цілому дедалі актуальнішою стає проблема заміщення «відтворюваних ресурсів», використання нетрадиційних видів енергії на основі розвитку науково-технічного прогресу. Як вихід із становища називають використання ядерної енергії. Проте ця енергія викликає суперечки, бо несе з собою загрозу навколишньому середовищу, а крім того, запаси ядерного палива й урану також обмежені. Тому, вирішуючи енергетичну проблему, необхідно використовувати такі альтернативні енергоносії, як сонячна енергія, енергія вітру та морських припливів.

 

Земля у сільському господарстві також зазнає достатньо сильного руйнування (внаслідок хижацького використання, ерозії тощо) або, навпаки, її родючість може «примножуватись» за рахунок проведення меліорації, внесення добрив, застосування наукових сівозмін тощо.

Продуктивні сили, втілені в суспільному багатстві, та сучасні технічні можливості не є гарантією раціонального й ефективного природокористування. Взаємодію природи та суспільства не слід зводити до техніко-економічних процесів. У відносини з природою суспільство вступає в єдності продуктивних сил і виробничих відносин. Отже, характер, форма та результати взаємодії суспільства з природою визначають не лише продуктивні сили, а й економічні відносини, відносини управління госпо-дарським процесом.

Стратегічними цілями держави у сфері охорони навколишнього середовища й раціонального використання природних ресурсів є: підтримання найсприятливішого для здоров’я екологічно безпечного середовища для забезпечення фізичного, психологічного та соціального добробуту населення; забезпечення раціонального природокористування в інтересах ефективного й стійкого соціально-економічного розвитку; збалансованість процесів відтворення та використання відтворюваних ресурсів із широким залученням у господарський обіг відходів виробництва; збереження біосферної рівноваги на локальному, регіональному й глобальному рівнях; збереження генетичного фонду, видової та ландшафтної різноманітності природи, ландшафтно-архітектурної особливості сільської місцевості й міст як безцінного здобутку народу, основи національних культур і духовного життя всіх членів суспільства.

Таким чином, обмеженість сировинних ресурсів, загроза їх зникнення диктують постійну необхідність їх раціонального використання і пошуку нових енергетичних джерел. У цілому загальне погіршення екологічної ситуації у світі — це глобальна проблема людства, її вирішення потребує поєднання зусиль усіх країн з метою роз-витку природоохоронного господарювання і на цій основі збалансування інтересів економіки й навколишнього середовища.

Питання третє. Еко­логічна криза та форми її прояву.

Людство на кінець другого тисячоліття дедалі більше усвідомлює, що саме життя на планеті перебуває в небезпеці. Занепокоєність долями цивілізацій на планеті і усвідомлення масштабності цього процесу проявляється у розвитку руху за збереження навколишнього середовища і появі числених ініціатив у всіх сферах життя суспільства.

Нині світ наближається до кінця XX ст. і можна константувати, що за останні 20 років людство завдяки ряду спільних заходів, науково-технічному прогресу, здійсненню “зеленої” революції, розвитку біотехнологій, проведенню ряду економічних, законодавчіх реформ зуміло дещо змінити ситуацію в справі охорони навколишнього середовища. За заявою керівника ЄС, Європа третього тисячоліття хотіла б бути екологічно чистою.

Однією з особливих турбот в Європі є стічні води. Ця проблема безпосередньо торкається України: в Україні не має практично жодної річки, рівень забруднення якої не перевищував би критичного. Водночас європейська комісія пропонує всім країнам членам ЄЕС, щоб до 2005 року всі населені пункти, де проживає більше 20 тисяч осіб, мали власну систему водоочищення. Будівництво очисних споруд переживає бум, інвестиції в цю сферу не мають прецедентів. Лише по цьому прикладу можна зробити висновок, що тепер ми маємо справу з прямим вступом екології в ринковий процес. Дегідротація стічних вод приводить до отримання великої маси сухих речовин, які можна спалювати, скидати на звалища або використовувати в землеробстві. Перші 2 шляхи використання є безперспективними, тому екологи Європи звертають свої погляди на сільське господарство. Вони стверджують, що мільйони тон сухих речовин можна вивозити на поля, щоб частково замінювати ними деякі добрива. Головне, щоб разом з цими добривами не потрапляла отрута і щоб концентрація важких металів була в нормі. Землероби ж вимагають в свою чергу від законодавців, щоб за своїм ефектом ці речовини не поступалися класичним добривам і, що в разі будь-яких відхилень у стічних відходах, вони не нестимуть відповідальності перед клієнтами, а також розраховують при застосуванні названих замінників отримати агрономічне сприяння.

Цей приклад показує, що нині діяльність щодо охорони навколишнього середовища має тенденцію бути якомога економічно вигіднішою, а в цілому від реалізації такої програми виграє все людство.

Історичні корені екологічної проблеми України

Українська економіка останнього століття традиційно орієнтувалася на розвиток енергомістких і ресурсоспоживаючих технологій. Це відбувалося завдяки промисловій інфраструктурі, що базувалася на розвитку гірничо-добувного виробництва, хімії, металургії та важкого машинобудування. Прагнення взяти від природи якомога більше і в найкоротші сроки призвела до величезного дисбалансу в системі “суспільство-екологія”, забруднило землі, повітря, води, зіпсувало ландшафт. Майже 1/3 території опинилася забрудненою радіонуклідами. Корені деформованої структури слід шукати ще в XIX ст., коли в царській Росії Україна використовувалася для переміщення товарів та послуг, з цим пов’язане виникнення густої мережі залізниць, поява великих промислових центрів. Крім того, йшов розвиток гірничої, металургійної, машинобудівної промисловості. Далі в Україні почав швидко розвиватися процес будівництва устаткування для гірничої та металургійної промисловості, оскільки раніше ці машини імпортувалися. Згодом Україна стала машинобудівним центром Російської імперії, а потім Радянського Союзу. За радянських часів Україна стала одним з головних виробників озброєння та військової техніки. Вся структура української промисловості орієнтувалася на розвиток енергомістких виробництв, що залежали від енергоносіїв, які постачалися з інших частин Союзу. Україна займалася видобутком мінералів для постачання їх в країни РЕВ (Рада економічної взаємодопомоги) та інші регіони Союзу.

Майже ніколи економіка республіки не була направлена на задоволення власних інтересів і потреб. Із зростанням обсягів виробництва ситуація дедалі погіршувалася, так як центральний уряд недооцінював ролі охорони навколишнього середовища, а власних коштів республіка на такі цілі не мала.

Характерними рисами української економіки на початку 90-х років XX ст. були:

гіпертрофована роль металургії, хімії, важкого машинобудування;

морально застарілі технології;

створений нераціональним господарюванням ландшафт та поганий стан виробничого і житлового фондів;

неефективне управління державними промисловими, сільськогосподарськими і торгівельними організаціями, створеними в період центрально-планованої економіки;

низька продуктивність праці та нераціональна розстановка і використання робочої сили;

низька виробнича мораль і відсутність трудової дисципліни.

Наслідком всього переліченого є розбалансований стан навколишнього середовища, яке за багатьма аспектами перебувало в критичному стані.

Взаємозв’язок між доходами суспільства та забрудненням навколишнього середовища

Занепокоєність, викликана зростанням населення Землі, його економічною активністю та якістю навколишнього середовища, змушує звернути увагу на взаємозв’язок між доходами, які одержує суспільство та екологічною градацією біосфери. Досліджується, як негативний так і позитивний зв’язок між ними. Дехто з дослідників вважає, що чим вищим є рівень доходу суспільства, тим інтенсивніше використовуються природні ресурси, а відтак, тим більшою є деградація навколишнього середовища. Інші науковці дотримуються протилежної думки. Згідно неї, чим більші доходи має суспільство, тим меншим є вплив на природу, бо споживачі, маючи достатні кошти, можуть купувати екологічно чисті товари і послуги, а виробники-встановлювати очисні споруди, використовувати ресурсозберігаючі технології, завдяки чому зменшується антропогенний вплив на природу.

Перевірка обох гіпотез показала, що позитивний чи негативний вплив спостерігається на фоні різних рівнів доходу. З низьким рівнем корелює негативний вплив на навколишнє середовище. Після певної критичної точки доход позитивно впливає на нього. Цю взаємозалежність відбиває так звана екологічна крива Кузнеця, що описує траєкторію забруднення, за якою відбувається розвиток економіки різних країн у період, коли їхній валовий національний продукт (ВНП) зростає.

Проаналізувавши цю криву, можна зробити такий головний висновок: рівні багатьох видів забруднення підвищуються із зростанням ВНП при низьких доходах, проходять через максимум при певному рівні доходу, а потім знижуються тим часом, як ВНП продовжує зростати. Цю гіпотезу підтверджує той факт, що у розвинутих країнах питомі викиди багатьох шкідливих речовин є сталими або скоротилися протягом останніх двох десятиліть.

Постає питання вибору ефективних економічних регуляторів екологічної безпеки, вихідною позицією якого є: хто платить? Принцип “жертва платить” випливає з того, що населення має платити певний екологічний податок, купуючи таким чином своєрідне благо-екологічну безпеку. Завдання держави-гарантувати її. Логіка в цьому є, адже по аналогії працює механізм суспільної безпеки, яку ми фактично купуємо, утримуючи для цього, за рахунок своїх податків, міліцію

Для реалізації цього принципу необхідно ввести екологічні податки з населення. Треба відзначити, що в найближчій період на Україні це буде неможливо, як в силу економічних, так і соціально-психологічних причин.

Другий принцип-забруднювач платить-отримав найбільше поширення в світі, в тому числі в Україні. Його реалізація передбачає 2 форми: платежі за забруднення навколишнього середовища; ринок прав на його забруднення. В теоретичному плані еколого-економічний зміст цих важелів управління полягає в тому, що перший встановлює контроль за відповідальністю підприємства, а другий-за фактичними об’ємами забруднення. Але в найближчій перспективі впровадження ринку прав на забруднення не зможе бути відтворене, оскільки впровадження ринку прав на забруднення в його повноцінному виді вимагає насамперед тотального моніторингу середовища. А система моніторингу є настільки дорогою, що навіть американське суспільство не може дозволити собі цього.

В 1993 році Міністром охорони навколишнього природного середовища України затверджено “Базові нормативи плати за забруднення навколишнього природного середовища України” та “Методику визначення розмірів плати і стягнення платежів за забруднення навколишнього середовища”. Сьогодні ці нормативні акти є тими регламентуючими документами, що визначають правові, організаційні, економічні умови функціонування механізму плати за екологічні порушення.

Загальна схема цього механізму така:

Встановлена плата за:

викиди в атмосферу забруднюючих речовин стаціонарними і пересувними джерелами забруднення;

 

скиди забруднюючих речовин в поверхневі, територіальні та внутрішні морські води, а також підземні горизонти, в тому числі скиди, що проводяться підприємствами через систему комунальної каналізації;

розміщення відходів промислового, сільськогосподарського, будівельного та іншого виробництва в навколишньому середовищі.

Платежі стягуються з усіх підприємств, установ, організацій, незалежно від форми власності

Розміри платежів за забруднення навколишнього середовища встановлюються обласними виконавчими комітетами. Останнім також надано право встановлювати пільгові умови сплати платежів окремими підприємствами-забруднювачами аж до звільнення їх від цих санкцій

Розмір платежів визначається на основі затверджених базових нормативів плати за 1 тонну викиду забруднюючої речовини в межах фактичних обсягів з врахуванням коефіцієнтів індексації та соціально-екологічних особливостей території

Коефіцієнт індексації враховує темпи інфляції в державі, він встановлюється центральними органами управління і щоквартально доводиться до відома місцевих органів влади.

Коефіцієнт, що враховує територіальні, соціально-екологічні особливості, залежить від чисельності жителів населеного пункту, народногосподарського значення. Його значення знаходиться в межах від 1 до 6.

Розмір плати, що стягується з підприємств-забруднювачів, складається з двох частин:

плати за забруднення навколишнього середовища в межах директивно встановлених лімітів викидів шкідливих речовин в атмосферу, скидів забруднюючих стоків в поверхневі і підземні води, розміщення відходів;

плати за понадлімітне забруднення навколишнього середовища, яка при розрахунках платежів регулюється відповідними коефіцієнтами зі значенням від 1 до 6.

Якщо підприємство не має офіційно встановлених норм (лімітів), то за здійснені викиди забруднюючих речовин, розміщення відходів, воно платить, як за понадлімітні, тобто в кратному розмірі.

Екоресурсні платежі

Платежі за користування природними ресурсами та збір за забруднення навколишнього природного середовища (екоресурсні платежі) стали в Україні найважливішими складовими економічного механізму природокористування. У стратегічному плані формування системи цих платежів може розглядатися, як шлях до створення джерела фінансування природоохоронної діяльності, яке б певною мірою було незалежним від державного бюджету.

 

Сьогодні, коли відповідний економічний механізм в Україні істотною мірою створено і введено в дію, постає питання: наскільки вдалося досягти визначеної мети? На перший погляд, у відносному вимірі загальний обсяг очікуваних грошових надходжень від усіх екоресурсних платежів і зборів досяг європейського рівня. Отже основна задача-направити ці кошти на природоохоронну діяльність і не дати їм “розчинитися” в бюджеті держави.

Якщо зрівняти статистичні дані, то обсяг екоресурсних платежів, начебто, повністю дорівнює аналогічним в найрозвинутіших країнах. Але чи реальні вони? Чи можна впевнено говорити про їх природоохоронну направленість? Більш глибокий аналіз ситуації значною мірою спростовує висновок про достатність екоресурсних надходжень і бази оподаткування.

Порівняння з досвідом країн ОЕСР виявляє істотні розбіжності, як щодо структури екоресурсних платежів, так і щодо їх змістового розуміння в Україні. Європейські фахівці зазначають, що в країнах ОЕСР структура таких платежів теж різна, що ускладнює їх пряме зіставлення. Але для України ці розходження набувають якісного змісту.

В Україні перелік платежів і зборів природоохоронної напрвленості є дуже вузьким порівняно з практикою розвинутих країн. Відповідні платежі в країнах ОЕСР налічують близько 40 різновидів. Вони групуються на такі основні податки: на моторне та інші види палива; пов’язані з транспортними засобами; в сільськогосподарській сфері (на пестициди, добрива); на окремі товари і предмети вжитку; пов’язані з повітряним транспортом; пов’язані з водозабезпеченістю, видаленням відходів

Якісний склад зазначених платежів не збігається і це стосується найважливіших екоресурсних платежів в Україні - плати за землю, за користування надрами, рентної плати.

Якщо повернутися до питання про природоохоронну направленість екоресурсних платежів, то результати мають такий вигляд: у загальній сумі надходжень екоресурсних платежів близько 75% складає плата за землю. Але чим є плата за землю? За законом це певний відсоток від грошової оцінки земель. Остання ж розраховується на основі капіталізованого рентного доходу, головною складовою якого є диференціальна частина. В результаті більше платить той користувач, який володіє якіснішими землями. В остаточній інтерпретації-це рентні нарахування на користь держави. Законодавством встановлено, що відповідні кошти направляються на комплекс заходів, серед яких є і охорона земель. Але, за оцінкою експертів, частка цього напряму складає 5-10%.

Те саме значною мірою стосується і платежів за користування надрами. Платежі за користування надрами є відрахунками на користь держави в цілому, як їх власника. При цьому охорона надр є одним з багатьох цільових призначень відповідних надходжень.

 

Розглянемо рентну плату за нафту і газ. Це дещо штучна категорія плати, яка за своїм економічним змістом є значно ближчою до акцизного збору, ніж до рентних платежів. Акцизні збори, як вид плати за користування надрами передбачено Кодексом України про надра, а в такому трактуванні рентна плата за нафту і газ втрачає свій екоресурсний зміст.

Оподаткування природних ресурсів має на меті вилучення з сировинного сектора саме рентного доходу, який прямо не ідентифікується з екопотребами. Це і зумовлює ефект “розчинення” екоресурсних надходжень у бюджеті, про що, як про негативний факт говорять представники природоохоронної сфери

Отже в Україні екоресурсний резерв надходжень до бюджету є значно меншим, ніж може здатися. Реально з його складу треби виключити принаймні 90% плати за землю та за користування мінеральними ресурсами, а також залишити поза розглядом рентну плату за нафту і газ.

Сучасні перспективні пропозиції щодо поліпшення ситуації в екологічній та економічній областях

Історично склалося, що природні ресурси життєзабезпечення (повітря, сонячне тепло, вода) в умовах відсутності ексклюзивних технологій їх перерозподілу і використання (таких, як водопровід) в усьому світі були суспільною власністю. Природні ресурси, що безпосередньо залучаються до виробничих відносин залежно від концептуальної організації суспільства можуть бути або предметом власності окремих осіб, фірм, корпорацій, або власністю держави.

Сьогодні, з огляду на дедалі зростаюче виснаження природних ресурсів, економістами-ринковиками пропонується введення широкого спектра прав власності щодо природного ресурсокористування, з їх послідовним трансформуванням у приватне право. У цьому бачиться основний шлях до збереження і захисту природних ресурсів від хижацького споживання, оскільки марнотратне використання природних ресурсів прямо пов’язане з концепцією суспільного продукту споживання. Виконуючи функції утилізації і будучи місцем розміщення відходів господарської діяльності, природні ресурси можуть інтерпретуватися, як ресурс спільної власності, але не суспільний продукт споживання. Забезпечення суспільства природними ресурсами (такими, як вода) не потрапляє під заголовок “суспільний продукт”. Раніше, за давніх часів, цей ресурс використовувався безоплатно-через його доступність і свободу розподілу. Система прав власності стала з’являтися, коли розробили технології та запропонували послуги водопостачання. Вода використовувалася, як ресурс спільної власності. Але зрештою, тоді як водні ресурси дедалі більше виснажуються, система модифікованих прав власності розвивається для різних служб водопостачання. Права власності для інших природних ресурсів (земля, ліс, нафта, мінеральні ресурси) добре встановлено, хоча в країнах різних суспільно-політичних формацій-по-різному. В Україні вони поки що належать державі, хоча деякі перехідні (колективна, акціонерна) форми власності, аж до приватної, мають місце у використанні земельних і лісових ресурсів. Визначення природних ресурсів, як суспільного продукту споживання, стає релевантним тільки щодо їх використання, як суспільно-споживчіх продуктів (таких, як ландшафт, повітря, інші структури життєзабезпечення, які ми називаємо “якістю” навколишнього природного середовища).

Отже можна зробити такі основні висновки:

Якщо природні ресурси використовуються, як ресурс спільної власності для розміщення та утилізації відходів, а також для забезпечення такими натуральними ресурсами, як вода, ліс, і, якщо ці ресурси виснажуються, то характеристика ресурсу спільної власності може трансформуватися за допомогою “вмикання” вартості виснаження або інших алокаційних механізмів;

Деякі функції природного середовища (забезпечення функціонування життєпідтримуючих систем, видового розмаїття, тобто “якість” природного середовища) можуть бути визначені, як суспільний продукт. Водночас визначення суспільного продукту залежить від існуючих ексклюзивних технологій його використання та їх відповідної оцінки. Отже, при спецефічному використанні природного середовища суспільний продукт може бути змінений на приватний.

Зміна форм власності певною мірою дозволяє використовувати економічні ринкові механізми регулювання ресурсних алокаційних проблем, здавалося б, нерозв’язних у випадку використання природних ресурсів, як суспільного продукту споживання. Одна з основних проблем-безвідповідальне використання природних ресурсів. Якщо суспільний продукт існує, то індивід може його використати, але не мати бажання оплачувати затрати на його відтворення. У ставленні до приватного продукту він не може бути “безбілетником”: його бажання платити визначається ринковими цінами, а також альтернативними затратами.

Концепція реформування податкової системи на основі теорії про “подвійні дивіденди”

Концепцію реформування податкової системи на основі теорії про “подвійні дивіденди” можна розглядати, як новий напрям екологічних досліджень проблем навколишнього середовища і природних ресурсів, що започаткований в останні роки XX ст. Суть її полягає в тому, що в країнах з викривленою податковою системою, яка характерна насамперед для слаборозвинутих країн, введення нових або посилення традиційних екологічних податків може дати подвійну вигоду. Така вигода матиме місце лише тоді, коли екологічні податки супроводжуватимуться послабленням “перекручених” податків. При цьому змінюється лише структура податків, а баланс податкової системи залишається незмінюваним. Загальна вигода від такого реформування податкової системи полягає в поліпшенні стану навколишнього середовища і в економічному та соціальному ефектах від послаблення негативного впливу на економіку і соціальну сферу викривлених податків. Ця концепція реформування податкової системи отримала назву “подвійні дивіденди”. Частина економістів сприймає її, як аксіому, частина-як теорему, підтвердження якої можливе лише після тривалих емпіричних досліджень.

На Першому світовому конгресі економістів з навколишнього середовища і природних ресурсів (Венеція, 1998) з доповідями про “подвійні дивіденди” виступили: Ян Коксхед, Ланра Марсіліані, Шрекант Ганта та інші. Їх доповіді дозволяють зробити такі висновки:

оскільки європейська комісія висунула вимоги до всіх індустріальних держав до 2010 року скоротити викиди, що викликають “парниковий ефект”², на 15% порівняно з їх обсягом у 1990 році, реформування податкової системи європейських країн на основі концепції про “подвійні дивіденди” стає особливо актуальним;

Одну з основних причин різкого потепління клімату вбачають у перенасиченості атмосфери різними промисловими викидами, зокрема, вуглекислим газом.

податки на забруднення навколишнього середовища в країнах, що розвиваються, є важливим інструментом економіки (потрібно не стільки збільшувати податки, скільки реформувати податкову систему в цілому на основі концепції про “подвійні дивіденди”);

реформування податкової системи України на основі концепції про “подвійні дивіденди” може дати позитивні результати (економічні, екологічні, соціальні). Для цього необхідно розробити економічну модель рівноваги, яка передбачала б посилення стимулюючої функції економічних податків і послаблення негативного впливу недосконалих податків;

в умовах слабкої конкуренції та значного впливу на економіку профспілок ефект від реформування податкової системи на основі концепції про “подвійні дивіденди” може бути незначним (остаточну відповідь на це та інші питання, що пов’язані із застосуванням концепції про “подвійні дивіденди”, можуть дати лише емпіричні дослідження).

Шляхи виходу з економічної та екологічної криз

Забезпечення екологічної безпеки України базується на створенні рівноваги між соціально-економічними потребами українського суспільства з одного боку, і навколишнім природнім середовищем з іншого.

До числа найважливіших криз відносяться кризи еколого-економічного характеру. Різні за формами прояву еколого-економічні проблеми мають глобальний характер: кліматичні зміни, забруднення морів та океанів, руйнування земельного фонду, ресурсозбереження та нові шляхи освоєння енергетичних ресурсів, епідемії, демографічна ситуація, відновлення лісів, і навіть боротьба з курінням.

 

В Україні набирає обертів новий вид бізнесу-екологічний (біобізнес). Він спирається на високий науковий потенціал країни, і, насамперед, на технологічні можливості військово-промислового комплексу. Нові екологічні товари та розробки українських фахівців часто перевищують за технічними параметрами та споживчими властивостями імпортні аналоги. Серцевина біобізнесу - впровадження прибуткових, але чистих технологій. В промисловому виробництві все більше дотримуються орієнтації на використання відновлюваних енергоресурсів, а не традиційних видів енергії та сировини. Водночас здійснюється робота щодо підвищення ефективності використання традиційних енергоресурсів. Основними напрямками є:

удосконалення промислової апаратури при максимальному використанні сучасних методів очищення та утилізації відходів;

введення в практику податків на підприємства, які завдають шкоди навколишьому середовищу;

розробка нових ефективних методів ведення сільського господарства, впровадження біологічних методів боротьби з бур’яном та шкідниками;

широкомасштабне запровадження біотехнологій;

організація лісонасаджень на місцях вирубок лісів та відповідний розвиток аграрно-лісівницьких технологій;

створення безвідхіднів виробничіх циклів, як аналогів природних екосистем.

Складним для України є те, що для ліквідації шкоди від забруднення навколишнього середовища немає коштів, але їх також немає і у підприємств, що є винуватцями екологічних аварій. Виходом з цієї дуже тяжкої ситуації може бути залучення до природоохоронної діяльності в Україні ресурсів комерційних структур. Є ряд прибуткових напрямів використання фінансових коштів різних підприємств у екологічних проектах через:

податкову і кредитну політику;

формування облігаційних природоохоронних ринків;

екологізацію приватизаційного процесу;

створення системи екологічного страхування.

Питання четверте. Необхідність і форми міжнародного співробітництва у розв'язанні глобальних проблем та розвитку світового господарства.

Головна передумова успішного вирішення глобальних проблем — розгляд їх у взаємопов'язаній цілісності, тісному переплетінні економічних, політичних, соціальних, культурних, технологічних, екологічних, психологічних та інших процесів.

Передумови вирішення глобальних проблем:

—парадигмальний прорив у суспільній свідомості, нові концептуальні підходи до розуміння перспектив розвитку людства;

—переосмислення суті економічної безпеки держав, які реалізують різні моделі демократичного суспільства;

—досягнення консенсусу з питань, що стосуються головних контурів нового суспільного порядку в XXI ст.;

—синтез, взаємозбагачення і доповнення оцінок, стра­тегій і програм розвитку світового співтовариства, які висуваються різними країнами, науковими школами тощо;

—перегляд і перебудова системи міжнародних відносин на засадах загальнолюдських цінностей, пріоритетності розвитку творчого потенціалу людської особистості;

—формування нового світопорядку, створення єдиного механізму регулювання на глобальному рівні, міжнародних процедур і механізмів, які відповідають потребам забезпечення гідного майбутнього людства;

—об'єднання зусиль і ресурсів людства на основі усві­домлення важливості та невідкладності розв'язання глобальних проблем, єдності інтересів і спільної відповідальності перед майбутніми поколіннями.

Концепція сталого (стійкого) розвитку, яка була прийнята на Конференції ООН з проблем навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро (1992), обґрунто­вує здатність постіндустріального світу до подальшого про­гресу на основі використання власних ресурсів.

Мета сталого (стійкого) розвитку — перехід до гос­подарської діяльності, зорієнтованої на досягнення соціаль­ної справедливості та суспільного добробуту в поєднанні з екологічною безпекою шляхом введення природовідтворюючої складової як внутрішнього параметра функціонуван­ня економічної системи.

Необхідною умовою для досягнення сталого розвитку виступає зміна світової структури виробництва та системи суспільних цінностей, що лежать в його основі, з метою транс­формації стихійної ринкової форми господарювання в соціа­лізовану та екологізовану.

Концепція сталого (стійкого) розвитку передбачає оптимальне використання в економічних і позаекономіч­них процесах природної складової та приведення у від­повідність впливу людини на природу із здатністю остан­ньої нести антропогенне навантаження, що забезпечить спро­можність майбутніх поколінь задовольняти власні потреби й сприятиме подоланню екологічної кризи.

Екологічна криза — незворотні антропогенні зміни екосистеми, глобальне порушення природної рівноваги й деградація природного середовища, яке втрачає здат­ність до відтворення, асиміляції та саморегулювання.

Поглиблення інтернаціоналізації соціальноекономічного розвитку посилює транскордонний характер екологічних проблем, провокуючи загрозу глобальної екологічної катастрофи. Екологічні чинники спричиняють появу нових явищ у міжнародних економічних відносинах. Ідеться насамперед про екологічний неоколоніалізм та, екологічний протекціонізм.

Екологічний неоколоніалізм — екологічна експансія розвинутих країн, їхні спроби розв'язати власні екологічні проблеми за рахунок переміщення природонебезпечних виробництв, токсичних та радіоактивних відходів у менш розвинуті країни, інтенсивного використання світових природних багатств при консервації власних природних ре­сурсів, нарощування збуту за межами країни екологічно шкідливих товарів тощо.

Екологічний протекціонізм — політика держави, спря­мована на заборону та обмеження виробництва, продажу і використання екологонебезпечної продукції та ввезення в країну технологій і товарів, які завдають шкоди навколиш­ньому середовищу й становлять загрозу здоров'ю населення.

Необхідні умови забезпечення екорозвитку:

— відбір запасів відтворюваних ресурсів не повинен пе­ревищувати їх природне відтворення;

— споживання невідтворюваних ресурсів має відбува­тись лише в замкнутих циклах, а їхнє вичерпання — ком­пенсуватись замінниками чи технологічними нововведен­нями;

— шкідливі викиди в навколишнє середовище не по­винні перевищувати можливості самовідтворення екоси­стеми.

Основні напрями подолання екологічної кризи: техніко-технологічний; економічний; науково-теоретичний; адміністративно-правовий; еколого-просвітницький; міжнародний.

 

Ключові слова: глобалізація, фактори глобалізації: технічні, технологічні, соціально-економічні, політичні, морально-етичні; глобальні проблеми, концепція сталого (стійкого) розвитку, екологічна криза, екологічний неоколоніалізм, екологічний протекціонізм.

 

Рекомендована література

ОСНОВНА ЛІТЕРАТУРА
  Борисов Е.Ф. Економічна теорія.М.-Юристь,2006.-568с.
  Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічних знань: Навч, посіб. - К.: Вища шк., 2009.
  Дзюбик Е., Ривак С. Основи економічної теорії.:К., Основи, 2008.-336с.
  Камаев В.Д. й др. Экономическая теория: Учеб. для вузов. -М.: ВЛАДОС, 2009.
  Крупка М.І., Островерх П.І., Реверчук С.К. Основи економічної теорії. Підручник.- К.: Атака, 2008.- 344с.
  Основи економічної теорії: Підручник: У 2 кн. / За ред. Ю.В. Ніколенко. - К.: Либідь, 2007.
  Основи економічної теорії: Підручник /А.А.Чухно, П.С.Ещенко, Г.Н. Климко та ін. - К.; Вища шк., 2003. - 606с.
  Економічна теорія: макро- і мікроекономіка:Навч посіб. Для вузів / Під ред.: З. Ватаманюка, С. Панчишина.- К.: Видавничий дім „ Альтернатива”, 2003.- 606с.
  Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підручник/ За ред. Т.Н. Климка, В.П. Несторенко.- К.: Вища школа.- Знання, 2007.-743с.
  Костюк В.С. Економічна теорія: навч. посібник / В.С.Костюк, А.М.Андрющенко, І.П.Борейко. – К.: Центр учб. Л-ри, 2009. -282с.
  Базилевич В.Д. Економічна теорія. Політекономія: Навч. Посібник – К: Знання-Прес, 2008. – 719с.
ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА
  Барр Р. Политическая экономия. - М.: Междунар. отношения, 2007.-Т. 1,2,3.
  Базилевич В.Д- Страховий ринок в Україні -К.: Т-во "Знання", 2008.
  Базилевич В.Д., Колчигін О.П. Сутність, структура і оборот капіталу: Текст лекції. - К., 2008
  Бланк И.А. Управление формированием капитала. - К.: Ника-Центр, 2006.
  Воробьев Е.М. и др. Экономическая теория: Учебн. пособие,-Х.:Фортуна-Пресс, 2007,-410с.
  Гаврилишин Б.О. Основні елементи теорії ринкової економіки. -К.,2008.
  Гейлбронер Роберт Л., Тароу Лестер С. Економіка для всіх: Пер. з англ. - Львів: Просвіта, 2009.
  Гэлбрейт Дж. Экономические теории и цели общества: Пер. с англ. -М.: Прогресс, 2008.
  ДолайЗ.Дж., Кэмпбелл К.Д; Кэмпбелл Р.Дж. Деньги, банковское дело й денежно-кредитная политика. - М. - 2008.
  Економічна теорія: сучасна парадигма та її еволюція на порозі XXI століття: Матеріали міжнар. наук.-практ. конф- 1-2 берез. 2000 р.:В 3 ч. - К., КНЕУ, 2008.
  ИохинВ.Я. Экономическая теория. Введение в рынок и микроэкономический анализ: Учебник - М.: Инфра, 2007.
  Кейнс Дж.М. Общая теория занятости, процента и денег: Пер.с англ. - М.: Прогресе, 1978.
  Кенз Ф. Избраннне экономические произведения. - М.: Соцзкгиз,1960.
  Кондратьев Н.Д. Проблеми зкономической динамики. - М.: Экономика, 2009.
  Курс экономической теории /Под общ. ред.: М.Н. Чепурина, Е.А. Киселевой. -Киров, 2009.  
  Курс экономической теории: Учебник /Моск. гос. ун-т /Под ред. А.В. Сидоровича. - М.: Дис, 2009.
  Кури X. Капитал, распределение, спрос: Пер. с англ. - М.: Аудит, Юнити, 2008.
  Мазаракі А.А. Розвиток торгівлі в системі соціальної інфраструктури регіону в умовах становлення ринкової економіки.- К.: Гравіс, 2004.
  Мазаракі А. А. та ін. Світовий ринок товарів та послуг: товарна структура. - К.: КДТЕУ, 2007.
  Мазаракі А.А., Ушакова Н.М., Лігоненко Л.О Економіка торговельного підприємства: Підруч. для вузів / За ред. Н.М. Ушакової. - К.: Хрещатик, 2009.
  Макконнелл К.Р., Брю С.Л. Экономикс: принципы проблемы, политика: В 2 т.: Пер. с англ. - М.: Республика, 2002.  
  Маркс К. Капітал. Т. 1, 2, 3. (Маркс К., Енгельс Ф. Твори. - Т. 23, 24,25).
  Маршалл А. Принципи экономической науки: В 3 т.: Пер. с англ. - М.: Прогресс, 1993.
  Милль Дж.С. Основи политической економки: Пер. с англ. Т. 1-3. - М.: Прогресс, 1981.
  Мочерний С.В. Економічна теорія: Посіб. для студ. вищих закладів освіти. - К.: ВЦ «Академія», 2007.
  Мэнкью Н.Г. Принципы экономикс. - СПб.: Питер Ком, 2002.
  Мікроекономіка, макроекономіка: Підручник для студентів вузів./ За ред. С. Будаговської, І. Лупіна,- 2-е вид.: К.: Основи, 2008- 517с.
  Общая экономическая теория (политэкономия): Учебник /Под ред.: В.И.Видяпина, ГЛ.Журавлевой. - М.: Промо-Медиа, 2009.
  Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підручник / За ред.: Г.Н.Климко, В.П.Нестеренко. - К.: Вища шк.: "Знання", 2007.- 743с.
  Основы теории переходной экономики /Под ред,: Е.А.Киселевой, М.Н.Чепурина. - М.: Аса, 2003.
  Пигу А. Экономическая теория благосостояния.: Пер. с англ. Т. 1-2. -М., 2005.
  Политэкономия (История экономических учений, экономическая теория, мировая экономика): Учеб. для вузов / Под ред. Д.В. Валового. - М., 2000.
  Попов В.М. Сутність і форми суспільного виробництва та їх еволюція: Конспект лекції - К.: КДТЕУ, 1999.
  Піндайк Р., Рубінфелд Д. Мікроекономіка: Пер. З анг.- К.: Основи, 1996,-646с.
  Рикардо Д. Начала политической экономии й налогового обложения. - М.: Госкомиздат, 1955.
  Сажина М.А., Чибриков Г.Г. Экономическая теория: Учеб. для вузов. - М.: НОРМА-ИНФРА.1998.
  Самуельсон П. Економіка: Підручник. - Львів: Світ, 1993.
  Смит А. Исследование о природе й причинах богатства народов. -М.: Соцзкгиз, 1992.
  Теоретическая экономика. Политэкономия /Под ред.: Г.Н. Журавлевой, Н.Н. Мильчаковой. -М.: Юнити, 2007.
  Туган-Барановський М.І. Політична економія: Курс популярний. - К. Наук. думка, 1994.
  Фишер С., Дорнбуш Р., Шмалензи Р. Экономика: Пер. с англ. - М.,1993.
  Хикс Дж. Стоимость й капитал: Пер. с англ. / Под ред. Р.М. Знтова. -М.: Прогресе: Универс, 1993.
  Ховард К., Журавлева Г. Экономическая теория. Учеб. для вузов. - М.: Юнити, 2007
  Эклунд К. Эффективная экономика. Шведская модель. - М., 2007.
  Экономика: Учеб. по курсу «Экономическая теория» / Под ред. А.С. Булатова. - М.: Изд-во "БЕК", 2007.
  Экономическая теория на пороге XXI века. Т. 2. - М.: Юрист, 2005.
  Экономическая экономия (политэкономия): Учебник / Под общ. ред.: В.И. Видяпина, Г.П. Журавлевой. - М., 2005.
  Экономическая теория: Учеб. для вузов /Под ред.: А.И. Добрынина, Л.С. Тарасевича. - СПб.: Питер, 2007.
  Е.Орищак, М. Стебло Основи економіки: Тернопіль: Підручники і посібники, 2004.- 112с.

 

 

НАВЧАЛЬНО – МЕТОДИЧНЕ ВИДАННЯ

 

Основи економічної теорії. Конспект лекцій для студентів напряму підготовки «Менеджмент» денної та заочної форм навчання / Баула О.В. – Луцьк: ЛНТУ, 2011. – 133с.

 

 

Комп’ютерний набір та верстка: О.В.Баула

 

 

Редактор: Ю.О.Мельник

 

Ум. друк. арк. 7,75 Обл. – вид. арк. 6,0

Тираж 50 прим. Зам. № 536

 

 

Редакційно – видавничий відділ

Луцького національного технічного університету

43018, м. Луцьк, вул. Львівська, 75.

Друк – РВВ ЛНТУ

 

<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
Міжнародна економічна інтеграція | 
Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-01-07; Просмотров: 1586; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.012 сек.