Апаратні засоби персональних комп’ютерів 6 страница

Існують різні національні моделі змішаної економіки: від американської ліберальної моделі господарювання, характерною рисою якої є залишковий принцип державного регулювання в економічній та соціальній сферах, до еконміцного дерижизму коли держава виступає за глобальне систематичне регулювання економіки за масштабами і глибиною. При цьому можуть використовуватись надзвичайні заходи і методи.

Показовою з цієї точки зору є так звана "шведська модель" змішаної економіки.Її теоретики вважають, що власність не є визначальним елементом суспільного устрою.Існують також консервативна та ліберальні моделі змішаної економіки. Перша модель передбачає обмежене втручання держави в економічну діяліність з метою підтримки приватного сектору і вільної конкуренції. Представниками цього підходу є Ф. Хаєк, М. Фрідмен та інщі. Прибічниками ліберальної змішаної економіки (Дж. Гелбрейт, Р. Хейлброннер та ін.) ратують за проведення соціальних реформ, взаємодію приватного та державного секторів при зростанні державних інструментів у регулюванні економіки.

4.Уклади і сектори змішаної економіки.

Соціально-економічною основою змішаної економіки є взаємодія і взаємозв язок двох провідних секрорів економіки – приватного та державного, які складаються з різних соціально-економічних укладів.

Суспільно – економічний уклад, або система суспільного виробництва – це цілісна система виробничих відносин визначеного типу, або відносин власності, які утворюють суспільну форму виробництва та господарювання. Завжди існували і взаємодіяли декілька укладів, бо існування одного укладу продовжує виникнення іншого – більш прогресивного з точки зору ефективності виробничтва. Поки більш прогресивний уклад не стане пануючим, вони співіснують, взаємодіють. Певний історичний період різні форми виробництва (уклади) співіснують і взаємодіють. Але в економічній структурі багатоукладного суспільства на певному етапі розвитку виділяється більш прогресивний уклад, який стає провідним і визначає специфіку або характер соціально- економічних відносин господарювання,стає економічним базисем суспільно-економічної формації. Пануючий уклад отримав у економічнії теорії назву формаційного (п ять способів виробництва і формацій) на відміну від неформаційних (патріархального, дрібнотоварного)

В сучасних змішаних системах співіснуючими укладами є дрібнотоварний, акціонерний, державний і соціалістицний за панування капіталістичного укладу на основі індивідуальної та групової капіталістицної власності (корпоративної), яка об єктивно стала ядром економічної системи.

Контрольні питання за темою:

1. що таке змішана економіка?

2. Які існують типи змішаної економіки?

3. Які існували умови для виникнення змішаної економіки?

4. Які існували причини для виникнення змішаної економіки?

5. Назвіть національні особливості змішаної економіки окремих країн.

6. Що таке соціально-економічний уклад?

Тема 8.2.Монополії та олігополії в умовах капіталістичної змішаної економіки (лекція 8/ заняття 19).

План лекції.

1. Рівень монополізації виробництв в сучасних умовах.

2. Фінансово-промислові групи.

3. Фінансова олігархія та її еволюція.

1. Рівень монополізації виробництва в сучасних умовах.

У сучасних умовах класичні монополії у прямому розумінні зустрічаються рідко. Проте їх "сестри" – олігополіїї – дуже розповсюджене явище в будь-якій розвинутій країні.

Якщо чотири найбільших підприємства контролюють 40% загального обсягу ринку і більше, то галузь уважається олігопольною.Це – юридично.А фактично така галузь є монополізованою, бо, як відомо, якщо в галузі лише декілька потужних крпорацій, то вони координують свої зусилля таким чином, щоб діяли умови, подібні до картельних угод.

Великі корпорації срімко збільшують свої розміри, вторгаються в інші галузі, об єднуються як на національному, так і на міжнародному рівні. При цьому виграє як країна в цілому, так і окрема фірма, оскільки зростають ринки збуту, сфери впливу, а отже, і прибутки.

Та сьогодні акценти зміщуються. Тепер без всяких вагань починають об єднуватися і величезні корпорації.По-перше, об єднуються в середині країни: або там, де взагалі не функціонує антимонопольне законодавство. По-друге, об єднуються монополії, що базуються в різних країнах.

Усе це свідчить про те, що процеси концентрації капіталу через механізми злиття та поглинання є розповсюдженими і на рубежі ХІХ ст.Великі фірми прагнуть отримати більш високі прибутки завдяки монополії, а не більш високої якості продукції. За рахунок прибутків можна купити вплив у високих урядових колах.

2. Фінансово-монополістичні групи.

Організаціїною формрю фінансового капіталу виступають фінансово-монополістичні групи (ФПГ) – комплекс промислових, торгових, банківських, транспортних та інших компаній.

Створення ФПГ здійснюється кількома способами: добровільне об єднання капіталі окремих учасників і окремих устано, передача пакетів своїх акцій в управління данку, придбання одним з учасників групи пакетів акцій інших підприємств та організацій. Таке придбання не завжди є добровільним і пов язане із злиття м і поглинанням одних компаній інщими.

Вертикально комбіновані ФПГ- це об єднання підприємств під єдиним контролем, функціонуючих за принципом замкнутого технологічного ланцюга – від видобутку сировини до випуску готової продукції, доведення її до споживача через власну торговельну мережу.

Горизонтально комбіновані ФПГ- це об єднання під єдиним контролем двох і більше підприємств, що мають повний технологічний цикл одноцасно в кількох галузях.

ФПГ конгломератного типу виникли завдяки диверсифікації виробництва і сворюються на основі об єднання різноманітних, технологічно не зв язаних між собою підприємсв.

У сруктурі більшості ФПГ виділяють три основних складових: фінансово-економічну, індустріально-промислову і торгово-комерційну.

ФПГ займають вирішальні позиціїв в економіці, мають тісний зв язок з державою суттево впливаючи на її внутрішню та зовнішню політику.

Тендеції формування ФПГ відображають закономірності розвитку світового виробдництва:

·інтеграція фінансового і промислового капіталів;

·концентрація та інрернаціоналізація капіталу;

·використання найсучасніших інформаційних технологій;

·розповсюдження міжнародних стандартів регулювання національних ринків;

·глобальзація діяльності (розповсюдження товарів і послуг на найбільш привабливі зарубіжні ринки).

3. Фінансова олігархіята та її еволюція.

Західні дослідники не вживають терміна "фінансова олігархія". Натомість використовують такі поняття, як "бізнес еліта", "корпоративна еліта" тощо.

У традиційному розумінні еліта – це аристократія. У сучасному політологічному значенні еліта - це сукупність індивідів, які високо стоять у рейтингах влади чи престижності, завдяки своїм соціально значущим якостям (походження, багатство, досягнення певного роду) займають вищі позиції в різноманітних сверах чи секторах суспільного життя, інколи.

Існує велика кількість класифікацій елітних груп. У найзагальнішому взгляді можна виділити три основних класи еліти: владні, ціннісні, функціональні. Останнє підходить для характеристики фінансової олігархії.

Функціональна еліта в економіці – це впливові групи, які в ході конкуренції виділяються в різноманітних сферах або секторах економіки і беруть на себе важливі функції в ній. Це відносно відкриті групи, для вступу до яких необхідні певні досягнення. Саме сюди слід однести олігархів у їх класичному розумінні.

Отже, суть фінансової олігархії полягає в економічномиу і політичному пануванні невеликрї групи фінансових магнатів – найбільших власників банківських і промислових монополій. Фінансова олігархія, привласнюючи переважну частку суспільного багатстваі впливаючи фінансово на політичну владу, певною мірою визначає внутрішню та зовнішну політику країни.

Олігархія однорідна і диференційована – два основних види олігархії. Основною формою фінансового капіталу є фінансово-монополістичні групи, які історично склалися як однорідне і диференційоване утворення. Олігархія однорідна і диференційована виникає в початковий період монополістичного капіталізму у вигляді сімейно-династичних фінансових груп. Вони виростали з одноосібної власності і поступово обростали масою контролшьованих підприємств. Остання обставина привела до проникнення в них інших капіталістів. Так, поряд із сімейними групами виникає олігархія, що являє собою фінансово-монополістичні групи, до яких уходять банкіри і промисловці певного регіону. Однак процес "розмивання" сімейних груп не дає підстав для висновків про зникнення фінансової олігархії. Економічна природа однорідної і диференційованої олігархії не змінюється, панування її над економікою не послаблюється.

Існують також інші форми панування фінансових груп (технічне обсуговування "сторонніми" фірмами, укладення з ними картельних угод тощо), що залучають різноманітні фірми до сфери свого впливу.

Якщо демократія Заходу носить характер плюралістичної системи, то на пострадянському просторі можна говорити про рорпоративну чи кланову систему. Між групами існують конфлікти з приводу конкретних політичних та економічних цілей, але не щодо всієї системи в цілому. Політика держави розглядається як результат демократичної взаємодії інтересів усіх цих груп. Політики, бюрократи і підприємці існують в єдиній системі взаємопідлеглості і взаємозалежності.

Теорія корпоративної (кланової) демократії. Відповідно до неї існують організовані групи, які мають тенденцію до монопольногопредставлення своїх інтересів. Вільна і рівна конкуренція відносно цього відсутня. Монопольні групи – клани – ведуть постійну боротьбу за доступ до державних ресурсів, застосовуючи при цьому всі можливі методи та інгоруючи будь-які правила гри. Ця боротьба має не економічний, а яскраво виражений силовий характер.

Структура кланів виглядає так:

1) рядові працівники підприємств та організацій, що входять до складу групи;

2) адміністрація підприємств та організацій, яка впливає на рядових працівників не лише суто економічними методами, а й іншими, близькими до кримінальних, способами;

3) холдинг, великий банк, корпорація, на чолі яких стоять справжні господарі груп;

4) корумповані елементи, які лобіюють інтереси групи в законодавчих, виконавчих, судових органах державної влади, а також засоби масової інформації, що є сильним ресурсом у боротьбі із соперником, шляхом формування негативної думки суспільства про нього і позитивної – про себе.

Очолюють клани "олігархи". Ними стали екс-номенклатурники, парт-працівники, мафія, значно рідше професіонали-господарники, які вийшли "з низів".

Майбутне "олігархії" може розвиватися за однією з двох основних альтернатив, звичайно, разом з наявністю великої кількості варіантів.

Контрольні питання за темою:

1. Охарактеризуйте рівень монополізації виробництв в сучасних умовах.

2. Що таке фінансово-монополістична група?

3. Які існують види ФМГ?

4. Що представляє собою фінансова олігархія?

5. Яку вона пройшла еволюцію?

Питання на домашнє опрацювання:

Еволюція та перспективи розвитку сучасного капіталізму [1]с.417-422

Тема 9. Суспільний продукт та його форми. Національний дохід (лекція 9/ заняття 21).

План лекції

1. Економічне відтворення та його типи.

2. Суспільний продукт та його форми.

3. Національний дохід

4. Національне багатство

1.Економічне відтворення та його типи.

Вивчаючи цю тему, студент насамперед повинен зрозуміти сутність економічного відтворення. Будь-який процес виробництва незалежно від його суспільної форми має бути безперервним, тобто повинен періодично проходити одні й ті самі стадії. Так само як суспільство не може припинити споживати, так само не може воно й припинити виробляти. Тому будь-який процес суспільного виробництва, що розглядається в постійному зв’язку і безперервному потоці свого відновлення, в той же час є процесом відтворення. Політична економія досліджує суспільне відтворення як економічне. Останнє включає такі стадії: виробництво, розподіл, обмін і споживання товарів і послуг.

Економічне відтворення відбувається як у рамках окремих підприємств і домогосподарств, галузей і регіонів, так і в масштабі всього суспільства. Основою суспільного відтворення є відтворення на окремих підприємствах і домогосподарствах.

Економічне відтворення суспільства включає в себе такі найважливіші моменти:

1) відтворення суспільного продукту та його конкретних форм;

2) відтворення людського ресурсу як особистого чинника виробництва та його зайнятості;

3) відтворення основного і оборотного капіталу суспільства, тобто засобів виробництва, як необхідних умов суспільного процесу відтворення;

4) відтворення національного багатства;

5) відтворення споживання;

6) відтворення економічних відносин.

Розрізняють просте і розширене відтворення економічної системи.

Просте відтворення — це відновлення процесу суспільного виробництва з року в рік у незмінних масштабах. Просте суспільне відтворення було типовим для докапіталістичних економічних формацій, для так званої традиційної економіки.

Розширене відтворення економіки — це відтворення суспільного виробництва в зростаючих розмірах.

2.Суспільний продукт та його форми.

Суспільний продукт є результатом продуктивного функціонування всієї економіки суспільства, всіх його ланок і сторін. У процесі виробництва суспільний продукт безперервно відтворюється. Для кращого розуміння сутності суспільного продукту необхідно вивчити його конкретні форми та методи обчислення.

Теорія і практика розробили два методи обчислення суспільного продукту — систему національних рахунків (СНР) і систему балансу народного господарства (БНГ). Зараз майже всі країни світу використовують систему національних рахунків.

Система національних рахунків — це адекватний ринковій економіці національний облік, побудований у вигляді набору рахунків і балансових таблиць, що розкривають результати економічної діяльності, структуру економіки, найважливіші взаємо­зв’язки в національному господарстві.

Баланс народного господарства являє собою систему взаємопов’язаних балансових таблиць, кожна з яких відображає окремі, найбільш принципові сторони економічного процесу. До них належить відтворення: матеріального продукту — сукупного суспільного продукту і чистого матеріального продукту; національного доходу; національного багатства.

Система балансів — це зведений матеріальний баланс, міжгалузевий баланс, зведений фінансовий баланс, баланс грошових доходів, баланс трудових ресурсів та ін.

БНГ обчислює результати тільки матеріального виробництва в економіці, при цьому розмежовується виробництво засобів виробництва і предметів споживання. Результати нематеріального виробництва не обчислюються. Концепція СНР, навпаки, розглядає економіку як єдине ціле без принципового розмежування матеріального і нематеріального виробництва.

За системою балансу народного господарства обчислюється валовий суспільний продукт (ВСП), який являє собою суму всіх благ, включаючи проміжні, створені в суспільному виробництві за певний період (зазвичай рік). Він також може бути визначений як сума продукції окремих виробників (підприємств, об’єднань) за цей самий проміжок часу. Валовий суспільний продукт включає повторний рахунок, тому він не є об’єктивним показником результатів суспільного виробництва; він перевищує їх, бо подвійний рахунок не виключається.

Головними і вихідними показниками системи національних рахунків є валовий внутрішній продукт (ВВП), валовий національний продукт (ВНП). У статистиці України форма національного продукту (ВВП) була визнана не так давно — з 1987 р.

Валовий внутрішній продукт (ВВП) являє собою сукупну вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених у поточному періоді на території країни, незалежно від національної належності підприємств. Валовий внутрішній продукт підраховується за так званим територіальним принципом.

Існує три методи обчислення валового внутрішнього продукту:

1) за виробленою продукцією (виробничий метод);

2) за витратами (метод кінцевого використання);

3) за доходами (розподільний метод).

Для визначення ВВП за видатками підсумовують усі види видатків на кінцеві товари і послуги – споживчі видатки населення, інвестиційні видатки фірм, державні закупівлі товарів і послуг та чистий експорт.

Особисті споживчі видатки охоплюють:

- видатки домашніх господарств на товари тривалого користування;

- видатки на предмети поточного вжитку;

- видатки споживачів на послуги.

Інвестиційні видатки ділових фірм країни – це видатки на:

- закупівлю машин, устаткування, верстатів підприємствами;

- усе будівництво (виробничі будівлі й житлове будівництво);

- зміни в запасах. Запаси – вироблені, але не продані у цьому році інвестиційні та споживчі товари.

Інвестиції поділяють на:

- валові – усі вироблені інвестиційні блага, призначені для заміщення машин, верстатів, устаткування, споруд, що спожиті у процесі виробництва у цьому році, плюс ті, що становлять приріст капіталу в національній економіці;

- чисті – додаткові інвестиції, тобто їхній приріст понад зношення капіталу в цьому році. Різниця між валовими і чистими інвестиціями становить амортизацію.

Державні закупівлі товарів і послуг охоплюють усі державні видатки (уряду, місцевих органів влади) на кінцеві продукти підприємств і на наймання в державний сектор робітників.

Чистий експорт – сума, на яку іноземні видатки на вітчизняні товари і послуги (експорт) перевищують вітчизняні видатки на іноземні товари і послуги (імпорт).

С – особисті видатки на споживання;

І – інвестиційні видатки;

G – урядові закупівля товарів та послуг;

К – вартість експорту;

М – вартість імпорту.

Позначимо ВВП через Y, а чистий експорт через Х.

Дане рівняння називають основною тотожністю національних рахунків.

При обчисленні ВВП за доходами враховується:

- ЗП найманих працівників, яку фірми й уряд виплачують тим, хто пропонує працю; враховують також доповнення до ЗП;

- Рента;

- Процент, що являє собою виплати грошового доходу постачальникам грошового капіталу (виплати процентів домогосподарствам за вклади, за облігації підприємств);

- Прибуток;

- Непрямі податки на бізнес (ПДВ, АЗ, мито ліцензійні платежі і т.д.)

- Амортизаційні відрахування (показують обсяг капіталу, спожитого у процесі виробництва впродовж року).

Обчислення ВВП ускладнюється інфляцією (зростання цін), яка властива всім країнам з ринковою економікою. У зв’язку з цим розрізняються поняття номінального і реального ВВП.

Номінальний ВВП — це обсяг виробництва, обчислений за діючими, фактичними цінами. В умовах інфляції він завищує результати економіки і потребує коригування. Реальний ВВП — це обсяг виробництва, вартість якого скоригована на величину річного зростання цін.

Близьким до ВВП за змістом є показник валового національного продукту (ВНП). Валовий національний продукт характеризує сукупну вартість кінцевих товарів і послуг, створених за певний період вітчизняними підприємствами в країні і за її межами. Валовий національний продукт підраховується за національним принципом. ВНП обчислюється як валовий внутрішній продукт і відрізняється від нього на величину, яка дорівнює сальдо розрахунків із зарубіжними країнами.

У системі національних рахунків існує також низка інших взаємопов’язаних макроекономічних показників, які можуть бути розраховані на основі ВВП (а також ВНП).

Чистий внутрішній продукт (ЧВП) — це ВВП, зменшений на величину амортизаційних відрахувань:

ЧВП = ВВП – Амортизаційні відрахування.

Національний дохід (НД) можна отримати, якщо ЧВП зменшити на величину непрямих податків на бізнес (податок на додану вартість, акцизи, мито, ліцензійні платежі та ін.):

НД = ЧВП – Непрямі податки на бізнес,

або

НД = ВВП – Амортизаційні відрахування – Непрямі податки на бізнес.

3.Національний дохід

Національний дохід — це сукупний дохід в економіці, який отримують власники чинників виробництва: праці, капіталу, землі, підприємницького хисту. Національний дохід — це чистий внутрішній продукт, зменшений на величину податків на бізнес.

Кількісно ЧВП і НД дуже близькі між собою.

До останнього часу в економічній літературі вважалося, що національний дохід — це новостворена вартість, яка створюється тільки у сфері матеріального виробництва (промисловості, сільському господарстві, будівництві, на транспорті, у торгівлі і громадському харчуванні (частково), у сфері зв’язку (частково)). Це звужений підхід до національного доходу, який не враховує внесок працівників сфери нематеріального виробництва.

Нині вже загальновизнано, що частину національного доходу створюють працівники сфери послуг. В економічно розвинутих країнах більше половини працюючих зайнято у сфері послуг, тому в них основну частину доходів заробляють шляхом надання послуг. У нашій країні вирішальна роль у виробництві національного доходу залишається за матеріальним виробництвом. Головним напрямом розвитку останнього є перехід від екстенсивного до інтенсивного типу виробництва.

Для розуміння національного доходу велике значення мають процеси його виробництва, розподілу, перерозподілу і кінцевого споживання.

На основі національного доходу визначають особисті доходи (ОД). Якщо від суми національного доходу відняти внески (податки) на соціальне страхування, податок на доходи підприємств, а також прибуток, що використовується для розширення виробництва (нерозподілений прибуток підприємств), і додати трансфертні платежі, які включають виплати соціального страхування по старості, від нещасних випадків, допомогу і виплати по безробіттю, різноманітні виплати неімущим і непрацездатним тощо (трансфертні виплати — виплати, які не пов’язані з трудовою діяльністю, тобто не зароблені, а одержані), то отримаємо суму так званого особистого доходу. Особистий дохід — це одержаний дохід, а національний дохід — це зароблений дохід.

Нарешті, якщо від суми всього особистого доходу відняти всі індивідуальні податки, то одержимо так званий дохід в особистому розпорядженні домогосподарств — кінцевий показник системи національного рахівництва. Він використовується на споживання та заощадження.

Кожна людина зацікавлена у зростанні національного доходу, тому що від його рівня залежать процеси розширеного відтворення, нагромадження (розширення суспільного виробництва), рівень добробуту населення, економічної могутності країни.

4.Національне багатство

Складовою суспільного виробництва є національне багатство. Воно являє собою сукупність матеріальних благ, нагромаджених суспільством за всю його історію. Іншими словами, національне багатство — це все те, чим володіє країна сьогодні — все матеріальне багатство суспільства. Таке тлумачення національного багатства дається в сучасній економічній літературі та статистиці. Але дискусії щодо визначення національного багатства і його структури тривають.

Розвиток суспільства розглядається в єдності матеріальних, духовних, етнічних і культурних цінностей. Тому особливої актуальності в сучасних умовах набувають дослідження, формування і розвиток нематеріальних форм багатства, пов’язаних з людиною.

Нематеріальне багатство суспільства — це ті його елементи, що перш за все визначають якість робочої сили, — науково-технічний, освітній, культурний потенціал.

Таким чином, у широкому розумінні національне багатство включає в себе як матеріальне, так і нематеріальне багатство країни.

Основними елементами матеріальної форми національного багатства насамперед є: виробничий капітал, у структурі якого вирізняють основний і оборотний капітал; основний капітал сфери нематеріального виробництва (школи, лікарні, культурно-освітні і спортивні об’єкти, житлові будинки); резерви капітальних благ (законсервовані запаси основного капіталу); майно домашніх господарств (індивідуальне житло, засоби праці і предмети тривалого використання — автомобілі, меблі, побутова техніка тощо), а також запаси і резерви споживчих благ.

До складу національного багатства відносять і природні ресурси країни, котрі залучені до господарського обороту (земля, надра, вода, ліси, атмосфера, клімат). Корисні копалини, які лише розвідані, а тим більше потенційні, до складу національного багатства не входять.

Основними елементами нематеріальної форми національного багатства є духовні і культурні цінності (нагромаджений виробничий досвід, освітній потенціал нації, досягнення науково-технічної думки, інформаційні ресурси, інтелектуальний рівень та ін.).

Якщо країна втрачає своє інтелектуальне багатство внаслідок еміграції провідних учених і спеціалістів, як це нині спостерігається і в Україні, і в інших країнах СНД, вона безповоротно втрачає певну частину ВВП, а отже, і можливості в нагромадженні біль­шого національного багатства. Те саме спостерігатиметься і при зниженні інтелектуального рівня нації, а саме: у разі погіршення якості навчання, скорочення асигнувань на науку та освіту тощо.

Національне багатство включає в себе також ті елементи, які перебувають в інших країнах, але належать уряду, організаціям та окремим особам.

Величина національного багатства, як правило, зростає в нормальних мирних умовах і зменшується під час війн, смут, потрясінь. Так, під час другої світової війни СРСР втратив третину національного багатства. Національне багатство також втрачається і в умовах глибоких економічних криз, як, наприклад, в Україні протягом 90-х рр. ХХ ст. Статистика національного багатства потребує його спеціального аналізу, а саме аналізу обсягу, структури, динаміки. Але, на жаль, статистичні щорічники не дають поки що належної інформації.

Національне багатство є важливим показником економічної могутності країни та джерелом її соціально-економічного прогресу.

Контрольні питання за темою:

1. Що таке економічне відтворення?

2. Охарактеризуйте простий тип відтворення.

3. Охарактеризуйте розширене відтворення.

4. Що таке суспільний продукт?

5. Що таке ВВП?

6. Які існують методи обчислення ВВП?

7. Як обчислюється ВНП?

8. Як розраховується ЧВП та національний дохід?

9. Що є складовими національного багатства?

Тема 10. Економічне зростання і його чинники (лекція 10/ заняття 22)

План лекції.

1. Сутність, фактори та типи економічного зростання.

2. Економічний розвиток та його рівень.

3. Сутність та фази економічного циклу.

4. Особливості регулювання економічного зростання на Україні.

1. Сутність, фактори та типи економічного зростання.

Економічне зростання – кількісне збільшення та якісне вдосконалення за відповідний період результатів виробництва (товарів, послуг) та його основних факторів.

Економічне зростання вимірюють двома способами:

- темпами зростання реального ВВП за певний проміжок часу;

- темпами зростання реального ВВП на душу населення.

Розрізняють два основних типи економічного росту: екстенсивний і інтенсивний.

При екстенсивному типі економічний ріст досягається завдяки кількісному збільшенню факторів виробництва при збереженні його колишньої технічної основи.

При інтенсивному типі економічного росту збільшення масштабів випуску продукції досягається шляхом якісного удосконалювання факторів виробництва: застосування більш прогресивних засобів праці і більш економічних предметів праці, підвищення кваліфікації робочої сили, а також шляхом поліпшення використання наявного виробничого потенціалу. Інтенсифікація виробництва знаходить вираження в збільшенні віддачі, росту виходу кінцевої продукції з кожної одиниці ресурсів, підвищенні якості продукції.

Економічне зростання визначають 4 групи факторів:

1) фактори пропозиції:

- кількість та якість природних ресурсів (землі, корисні копалини, енергоносії, водні ресурси, клімат);

- кількість та якість трудових ресурсів;

- обсяг капіталу країни (устаткування, виробничих будівель, доріг)

- технологія, яка охоплює також науково-дослідні й проектно-конструкторські розробки, менеджмент та підприємництво.

2) фактор попиту, тобто макроекономічне середовище має забезпечувати такий рівень сукупних видатків, за якого повністю використовуються наявні ресурси.

3) Фактор ефективності – передбачає не лише повне використання ресурсів, а й досягнення оптимальної структури виробництва.

4) Соціокультурні, інституційні та інші фактори

2. Економічний розвиток і його рівень.

Економічний розвиток – процес переходу країни від одного стану економіки до іншого, більш досконалого – тобто якісно нового на основі відповідних структурних та інституціональних зрушень.

Дата добавления: 2014-01-07