Слов’яни на початку та в середині І тис. н.е

Перші письмові згадки про слов’ян та археологічні пам'ятки слов’янської старовини

Вперше слов’яни згадуються лише в І ст. н.е. під назвою «венедів». Про це пише, зокрема, вчений-енциклопедист Пліній Старший (24-79 рр. н. е.). За його описами, вони мешкали поблизу Балтійського моря й ріки Вісли. Ці дані він подає в своїй «Природничій історії». Римський історик Тацит у своїй праці «Германія» (98 р. н. е.) називає венедів поміж сусідів германців. Грецький вчений Птоломей (помер близько 178 р. н. е.) відносив венедів до числа «дуже великих племен», що посідають землі вздовж Балтійського моря (за Птоломеєм - Венедської затоки). Термін «слов’яни» побачив світ у творах європейських істориків VI ст.: готського - Йордана, візантійських -Агафія, Прокопія Кесарійського, Маврикія Стратега, Менандра Протиктора та ін. Зокрема, Йордан повідомляє, що вони походять від одного кореня і відомі під трьома назвами: венетів, антів і склавінів. Тобто на рубежі нашої ери слов’яни сформувались як самостійна етнічна спільнота, що співіснувала в Європі з германцями, фракійцями, сарматами, балтами, угрофінами.

Найдавніші знайдені археологічні матеріали належать до зарубинецької культури. Ця спільнота проживала на берегах Середнього Дніпра, Прип’яті і Десни на рубежі Ш-ІІ ст. до н. е. - І ст. н. е.

Безпосереднє відношення до формування східного слов’янства мало населення північного ареалу поширення черняхівської культури (П-Vст. н. е.). Матеріальні знахідки свідчать, що крім ранніх слов’ян до черняхівської спільноти входили ще скіфо-сарматські, фракійські та германські угруповання. Перші з них в ті часи ще не мали якоїсь окремої культури, а були включені, як інші етнічні групи, до загальної культурної моделі, створеної під впливом римської цивілізації.

Готський історик Йордан та візантійські автори другої половини VI ст. знали дві групи слов’ян, що проживали на півдні Європи: склавінів і антів. За цими авторами, перші складали західну гілку слов’янства, другі - східну. Анти посідали територію від Дунаю до гирла Дону і Азовського моря. М.Грушевський зображує їх як предків українського народу. Археологи припускають, що в IV-V ст. н. е. анти заселяли землі поміж Дніпром і Дністром, а в VI-VII ст. розселилися на великих просторах між Дунаєм та Сіверським Дінцем (можливо, що в ці часи вони поширювали свій вплив на територію сучасної Румунії і далі на Балкани). У цілому ж більшість учених вважає, що анти заклали підвалини етносів не лише східних слов’ян, а й південних і, можливо, навіть частини слов’ян західних.

На початку І тис. н. е. у антів виникає державне об’єднання, до складу якого входило близько 70 племен. У антському державному об’єднанні панував демократичний лад. Згідно з письмовими джерелами, ними управляло народне зібрання і всі справи, добрі чи лихі, вирішувалися спільно. За часів загальної небезпеки анти обирали правителя, авторитет якого визнавав увесь народ. Поступово реальна влада зосереджувалася в одних руках. Письмові джерела згадують антських царів Божа, Андрагаста, Мезамира, полководців Доброгаста, Всегорда, Пирогаста та ін. Маючи досить сильну військову організацію, анти вели успішні війни зі своїми сусідами. Воєнні походи спочатку були справою добровільною, в них брали участь всі бажаючі. Пізніше починає виділятися дружина, для якої війна стає професійним заняттям та засобом збагачення. Можновладці експлуатували полонених і обертали їх на рабів. Чисельність останніх була досить значною, якщо врахувати, що в окремих військових походах анти захоплювали в полон десятки тисяч чоловік. Але це не було класичне рабство. Найчастіше воно перетворювалося на феодальну залежність полоненого від власника. Через певний час полонені за викуп могли повернутися додому або ж залишитись уже на становищі вільних. Отже, антське об’єднання було зразком такого державного утворення, в якому відбувався перехід від первіснообщинного ладу до феодалізму із ще виразними ознаками рабовласництва. Однак рабовласництво не набрало завершального характеру і визріли прогресивніші форми відносин - зародки феодального ладу.

Певний час анти межували з готами, які проживали в причорноморських степах у ІІ-ІV ст. Відносини між обома народами мали несталий характер. У відкритому зіткненні слов’яни зазнали поразки і потрапили у залежність від готів, але лише на деякий час. Процеси їх консолідації й самоутвердження тривали і, поступово, після занепаду готського військово-політичного союзу, анти зайняли його місце у Південно-Східній Європі.

У VI ст. анти постійно загрожували північним кордонам Візантії по Дунаю, не раз долаючи його, а часом навіть погрожували столиці Візантії - Константинополю. З сер. VI ст. починається слов’янське розселення на правобережжі Дунаю та колонізація Балкан. Протягом кількох наступних десятиліть північ Балканського півострова повністю слов’янізується (сучасні Болгарія і Югославія). Окремі слов’янські колонії виникають на Пелопонесі й навіть у Малій Азії.

Проте у боротьбі з новою хвилею завойовників з Центральної Азії - аварами анти зазнали нищівної поразки. З 602 р. вони вже не згадуються давніми авторами. Антське державне об’єднання розпалося. Почалося формування нових племінних союзів та державних утворень.

Дата добавления: 2014-01-07