Польська експансія на українські землі в другій половині XIV – середині XVIII ст. Люблінська унія

Тема 5. Україна в складі Польщі

Список літератури

1. Історія України /Під ред. В. А.Смолія - К.: Альтернативи, 1997 - с. 22-56.

2. Кормич Л. І., Багацький В. В. Історія України від найдавніших часів і до XXI
століття: навчальний посібник. Видання третє. - К.: ООО «Одісей», 2002. - с. 67-
119.

3. Лановик Б. Д., Лазарович М. В. Історія України: Навч. посібник. - К.: Знання -
Прес, 2001.- с. 36-92.

4. Чайковський А. С., Шевченко В. Ф. Історія України: Посібник для старшокласників та абітурієнтів. - К.: А.С.К., 1999. - с. 12-25.

План

1. Польська експансія на українські землі в другій половині XIV – середині XVIII ст. Люблінська унія

2. Україна в складі Речі Посполитої

3. Національний та релігійний рух в Україні

У XIV ст. історичні події розвивалися у вкрай несприятливому для Русі – України напрямі: вона була ослаблена золотоординським ігом; припинилася галицько-волинська князівська династія; посилилися агресивні сусіди насамперед Польща, Угорщина, Литва. У результаті з середини XIV ст. українські землі підпадають під владу кількох країн.

При цьому більшу частину українських земель було спочатку приєднано до Великого князівства Литовського, що утворилося у XIII ст. У його складі більшість населення України проживала протягом майже двох століть. На думку історика М. С. Грушевського, Велике князівство Литовське зберегло традиції Київської Русі більшою мірою, ніж Москва. Дехто з українських істориків навіть стверджує, що, по суті воно стало оновленою руською державою, а не іноземним формуванням, що поглинуло Україну. І хоча національно-політичне життя українців стикалося з певними перешкодами, проте для розвитку культури та національної свідомості це був сприятливий час. Українські нащадки князів і бояр мали рівні права з литовцями, часто були намісниками, воєводами, старостами і всі життєво важливі питання вирішували на місцях. Вони також засідали у великокнязівській раді та центральній адміністрації. Діловодство велося українською мовою, а Литовський статут (кодекс Великого князівства) ґрунтувався на законодавчих традиціях Київської держави. Православна церква мала в українських землях практично головне значення.

Проте поступово в Україні почали посилюватися позиції польської держави. Ще в середині XIV ст. Польща захопила Галичину та Холмщину, збільшивши свою територію майже в 1,5 рази. Тоді ж між Польщею і Литвою розпочалася боротьба за українські землі.

Але, з кінця XIV ст. ряд зовнішніх і внутрішніх обставин спонукали ці держави до об’єднання, яке відбувалося нерівномірно до середини XVI ст. У цьому об’єднанні виділяють два основних етапи – Кревська унія 1385 р., яка започаткувала об’єднання Литви та Польщі, і Люблінська унія 1569 р., яка завершила їх об’єднання в одну державу – Річ Посполиту.

Змістом Кревської унії (від назви замка Крево неподалік Вільно) був шлюб. Литовський Князь Ягайло одружився з польською королевою Ядвігою і був проголошений польським королем; внаслідок цього припинялися сутички між Польщею і Великим князівством Литовським, а їх збройні сили об’єднувалися. Унією передбачалося приєднання Великого князівства Литовського до Польщі. Проте, у результаті прагнення литовської верхівки до політичної самостійності Литва фактично залишилася окремою державою.

За умовами унії Литва, яка була останньою язичницькою країною в Європі, прийняла католицизм.

Ця подія мала як позитивні, так і негативні наслідки. Позитивними наслідками унії можна вважати те, що об’єднання зусиль двох держав допомогло розгромити Тевтонський орден і зупинити просування німців у слов’янські землі (битва при Грюнвальді 1410 р.). Негативними – посилення впливу поляків в Україні, початок насильницького насадженя католицизму.

Фактична незалежність, яку зберегло Литовське князівство, незважаючи на Кревську унію, викликало незадоволення польської шляхти. Насамперед тому, що вона мріяла про всю Україну, захоплену Литвою. Між тим остання почала поступово занепадати. Цьому, зокрема, сприяла наростаюча небезпека ззовні, передусім з боку Московського князівства і Кримського ханства.

Московія, маючи під своєю зверхністю майже весь Північний Схід, в результаті кількох литовсько-московських війн відібрала у Литви в першій чверті XVI ст. частину її території, зокрема Чернігів і Стародуб. Кримське ханство, яке у 1449 р. відокремилася від Золотої Орди, а в 1478 р. визнало себе васалом Туреччини загрожувало с півдня. У 1482 р. кримські татари напали на Україну, спаливши Київ. Відтоді кримчаки майже щороку нападали і нищили українські землі (з 1450 по 1556 р. орди кримських татар вчинили 86 великих грабіжницьких нападів на українські землі).

Останньою краплею стала Лівонська війна з Московщиною (1558 – 1583 рр.), внаслідок якої Велике князівство Литовське опинилося на межі воєнної катастрофи. Виснажені величезними воєнним витратами й опинившись перед загрозою московського вторгнення, литовці звернулися до Польщі за допомогою. Поляки погодилися, але поставили головною умовою об’єднання в одне політичне ціле Польщі і Литви, яких до цих пір пов’язував спільних монарх.

1 липня 1569 р. було затверджено, окремо польським і литовським сеймами Люблінську унію. Вона передбачала об’єднання Польщі і Литви в одну державу, яка дістала назву «Республіка» (польською мовою – Річ Посполита) з єдиним королем, сеймом, грошовою системою, законами, католицизмом як державною релігією. Литовське князівство отримало статус автономії. Всі українські землі, що раніше належали Литві, переходили під владу безпосередньо Польщі.

Основні наслідки Люблінської унії для України полягали у наступному:

− Українські землі на відміну від литовських, не забезпечили собі окремий статус у політичній, соціально-правовій системі нової держави.

− На українську територію поширювалися через Польщу нові форми соціального та правового життя, у тому числі принципи корпоративної організації суспільства, шляхетської демократії, міського самоврядування тощо.

− Суспільна верхівка зазнала відчутного впливу католицизму та польської духовної культури, наслідком чого стала стрімка полонізація української шляхти.

− Православним українцям заборонялося займати вищі державні посади; у містах православні українці усувалися від участі в самоуправлінні; українські ремісники і купці опинилися в менш вигідних умовах, ніж польські (більші податки, заборона займатися певними ремеслами, обмеження торгівлі і т.д.).

− В установах панувала тільки польська мова та латинь як мови освіти, судочинства, діловодства.

Чи не єдиним позитивним наслідком Люблінської унії для України було об’єднання більшості її земель у складі однієї держави – Польщі (решта українських земель перебувала під владою інших іноземних держав: Чернігіво-Сіверщина – Московського князівства, а з 1618 р. – Речі Посполитої, Закарпаття – Угорщини, а з 1526 р. – Туреччини та австрійських Габсбургів, Буковина – Молдавського князівства, а з 1514 р. – Туреччини, Берестейщина й Пинщина залишалися у складі Великого князівства Литовського).

Дата добавления: 2014-01-07