Зародження елементів соціальної педагогіки у творчості давньогрецьких та давньоримських мислителів. Висвітлення проблем соціальної допомоги

Ускладнення суспільного життя в Давній Греції та Давньому Римі, накопичення знань і предметного досвіду викликали потребу раціонального підходу до пояснення питань виховання. У творах стародавніх мислителів визначалися шляхи громадянського виховання (формування необхідних державі громадян), висвітлювались проблеми самовдосконалення людини протягом всього життя, ролі сім’ї в соціалізації особистості, що дозволяє зробити висновок про існування вже у V–IV ст. до н.е. елементів соціальної педагогіки. Важливі явища соціального життя осмислювалися в межах філософії. Серед творців соціально-педагогічних ідей слід відзначити Демокрита, Сократа, Платона, Аристотеля, Сенеку, Квінтіліана.
Демокрит (460-370 рр. до н. е.) у своєму вченні обґрунтовував тезу про відповідність природи дитини вихованню. Таким чином, він один з перших сформулював ідею природовідповідності. Окрім того, на думку Демокрита, починати виховання слід із раннього дитинства, враховуючи оточуюче середовище, спираючись на приклад старших, авторитет батьків, привчаючи дитину до праці.
Сократ (469-399 рр. до н.е.) висунув знамениту тезу “Пізнай самого себе”, стверджуючи при цьому, що пізнання може знищити в людині все погане і повернути людську природу в початковий стан добра.
Вважав себе спеціалістом передусім у питаннях етики. З етичних міркувань виводив мету виховання, яка полягала в особистому моральному самовдосконаленні, звільненні інтелекту від усіх негативних зовнішніх впливів. Сократ користувався виключно усним методом викладу свого вчення. Він збирав велику аудиторію на афінських вулицях чи площах і проводив бесіди з тими, хто бажав його послухати.
Платон (427-347 рр. до н.е.) – учень Сократа. Займався педагогічною діяльністю в Афінах, де при гімнасії Академії заснував філософську школу. Для упорядкування організації шкільного життя використовував водяний годинник-будильник, що дзвінком закликав учнів у певний час до занять. Висунув і обґрунтував вчення про світ ідей. Свої філософські і соціально-педагогічні погляди виклав у творах “Держава” і “Закони”.
У зазначених працях змалював проект ідеальної держави. Всі вільні громадяни у його державі поділені на три групи: філософи – правителі; воїни –захисники держави; група ремісників і землеробів, працею яких утримувалися дві попередні групи. Для представників двох вищих каст Платон заперечував сім’ю, оскільки вона відволікає їх від державних справ.
Платон висунув ідею створення системи державних шкіл. На думку філософа, в ідеальній державі виховання дітей і шкільне навчання повинні здійснюватись під контролем держави і в її інтересах. Полісна влада повинна регулювати навіть шлюби, щоб забезпечити народження здорового потомства. Новонароджених повинні годувати суспільні годувальниці в державних виховних будинках.
На думку Платона, виховання – це те, що приводить із дитинства до доброчесності, спонукаючи людину пристрасно бажати і прагнути стати досконалим громадянином, що вміє і підкорятися, і керувати (“Закони”) (5, З).
На жаль, у “Законах” не розв’язана проблема подолання бідності, яка веде до злочинів, класової боротьби. Російський дослідник історії соціальної роботи Фірсов М.В. відзначає, що Платон закликав не турбуватися про бідних, що потрапили у скрутну ситуацію. Давньогрецький філософ підкреслював, що “бідність полягає не у зменшенні майна, а у збільшенні ненаситності”. Ситуація ускладнюється, якщо її супроводжують хвороби і злидарство. У цьому випадку, наприклад, для ремісників, смерть була єдиним виходом за обставин, що склались, оскільки життя, на думку Платона, втрачало цінність через неможливість відтворювати своє ремесло. Однак у “Визначеннях” Платон не заперечував, що у суспільстві повинна бути “добровільна благодійність” (11, 29) (7, 60). У творі “Держава” він зазначав, що багаті та бідні складають два міста у одному. Якщо грошові засоби і влада одних громадян будуть передані іншим, або якщо їх перевести з однієї групи в іншу, то завжди можна розраховувати завдяки таким діям набути собі союзників. Противників буде небагато.
Аристотель (384-322 рр. до н.е.). Філософ-діалектик, учений-енциклопедист, учень Платона. Багато років займався педагогічною діяльністю у заснованій ним філософській школі “Лікей” при однойменному гімнасії. Вихователь О.Македонського. Соціально-педагогічні ідеї мислителя викладені у його філософських творах “Політика”, “Про душу” та ін.
На відміну від Платона заперечував можливість окремого існування ідей від речей.
Аристотель створив найбільш повну теорію виховання в античному світі. У творі “Політика” він обґрунтував необхідність державного виховання: “Оскільки вся держава ставить перед собою одну мету для всіх, то зрозуміло й те, що виховання – загальнодержавна справа, і воно повинне мати загальний характер. І не бути справою якоїсь окремо взятої особи...Не думаймо, ніби кожен громадянин – сам по собі; навпаки, всі громадяни належать державі, бо кожен із них – (невід’ємна) частинка держави. Турбота ж про кожну частинку, природно, передбачає піклування про ціле, разом узяте.
Отже, зрозуміло, що закон повинен визначати характер виховання юнацтва як суспільне явище” (1, 213).
Окрім того, Аристотель розглядав виховання як засіб зміцнення державного ладу.
У своїй творчості він зумів поєднати виховання державне із сімейним. Повагою до сімейних основ Аристотель визначив один із найважливіших напрямків у соціальній педагогіці. На його думку, діяльність сім’ї повинна контролюватися особливими державними чиновниками – педономами, які мають спостерігати за тим, як діти проводять вільний час; за підбором дитячих казок, оповідань і т.д.
Головне завдання держави – виховання в народі доброчесності. Моральна і наукова освіта, за Аристотелем, важливіша за будь–які війни і завоювання. Взагалі ж виховання повинно бути гармонійним, включати в себе розумову, моральну і фізичну сторони. За тривалістю воно поділяється на 2 періоди: від 7 років до 14 (статева зрілість або до “бороди”) і “від бороди” (15 р.) до 21 р. (До 7 років – життя в сім’ї).
Аристотель обґрунтував велике значення діяльності у вихованні, вважаючи її необхідною умовою досконалого життя. Але він мав на увазі не фізичну працю, а діяльність розуму та душі.
Видатні давньогрецькі мислителі Платон та Аристотель творили в період занепаду і гострої кризи афінської держави. Усі суперечності характерні для рабовласницького суспільства, в Афінах проявилися вже в середині V ст. напередодні Пелопоннеської війни, яка завершилася поразкою. Виробництво і торгівля прийшли в занепад. З’явилася велика кількість убогих людей. Проте поряд із злидарством відбувалося накопичення багатства в руках невеликої групи людей.
І Платон, і Аристотель відзначали, що місто розділилося на два ворожих табори – багатих і бідних. Багатії охочіше б викинули своє багатство в море, ніж віддали бідним; бідні, навпаки, нічого б так не бажали, як пограбувати багатих.
Аристотель вважав, що необхідно уникати різкого розриву між заможними і злидарями. Проте благодійницьку діяльність держави він не сприймав як позитивну. Не заперечуючи проти проведення періодичних роздач на користь бідноти, радив організовувати допомогу таким чином, щоб кожен міг наскладати засоби, необхідні для придбання невеликої ділянки землі або хоч би для заняття торгівлею та землеробством. Якщо ж роздачі не ведуть до зміцнення майнового достатку бідноти і до пом’якшення соціальних протиріч, вони уподібнюються бочці з дірками, і Аристотель схильний заперечувати їх доцільність (6, 72–73).
Луцій Антей Сенека (біля ІV ст. до н. е.) – філософ і оратор епохи імператорського Риму. Вважав головним завданням виховання моральне самовдосконалення людини. Проблеми морального виховання висвітлені ним у творах “Листи на моральні теми”, “Моральні листи до Луцилія”, де розроблена програма морального самовиховання. У своєму вченні дещо випередив християнські погляди на виховання, вважаючи основним методом виховання спонукати людину наблизитися до божественного ідеалу. Основна мета виховання за Сенекою - підготовка юнацтва до життя у “співтоваристві богів і людей”.
Квінтіліан Марк Фабій (42–118 рр.) – видатний римський педагог, теоретик ораторського мистецтва. Протягом 20 років утримував відкриту ним риторичну школу, яка стала першою державною риторичною школою у Римі.
Кінцеву мету виховання Квінтіліан вбачав у підготовці високоосвіченого оратора: кожна вільна людина повинна вести активне громадське життя, а це можливо тільки за умови оволодіння ораторським мистецтвом.
Вважав, що всі діти від природи мають певні здібності, і все ж у вихованні слід враховувати індивідуальні особливості. Починати виховання радив із 3–х років, вважаючи, що ранні дитячі враження найяскравіші. Із двох систем навчання - приватно-домашньої та суспільної - віддавав перевагу останній, оскільки при такій системі дитина виховується у взаємодії з товаришами, спирається на їх підтримку, усвідомлює свої можливості, сили і все більше наближається до мети – панування над самою собою.
Високо цінував справжню школу, яка повинна бути для учня життям у мініатюрі. Шкільні товариські зв’язки, на думку Квінтіліана, – найдорожчі і найтепліші, тому що на них не позначаються відбитки матеріальних інтересів.
У навчанні необхідно допомагати учневі зберегти своє “Я”, стати особистістю. Навчання повинно бути радісним, необхідно до нього заохочувати. Гостро заперечував покарання для дітей, особливо тілесні. Квінтіліан радить учителям будувати стосунки на добрій основі, що повернеться користю для всіх.
Квінтіліан є автором першої відомої педагогічної праці “Про виховання оратора”, у якій висвітлив соціально–педагогічні ідеї про дидактику і методику навчання, виховання дитини у дитячому колективі, зв’язки школи з життям, про професійні якості учителя і його взаємини з вихованцями.

Дата добавления: 2014-01-07