Особливості соціальної роботи в період Українського Відродження

Втративши свій культурний цвіт у боротьбі з монголо-татарською навалою, Київська Русь, її українські землі стали здобиччю литовських, польських і угорських феодалів. Поневолювачі українського краю повсюдно запроваджували католицьку віру, намагалися витіснити із сфери вжитку та культурного життя рідну мову. Полонізація українського народу набула великого розмаху, та саме колоніальний гніт розбудив національну свідомість українців.
Українське культурне відродження розгорталося на національній основі, але, безперечно, в тісному зв’язку і під впливом світових культурних процесів. На розвиток суспільної думки, освіти і культури справили вплив ідеї Гуманізму і Реформації, які панували у Європі в XV-XVII ст.
Не зважаючи на велику шкоду, якої завдали Україні монголо-татарські спустошення, чужинські впливи, війни та чвари, закладені з часів Київської Русі традиції благодійницької діяльності не були забуті.
Необхідно відзначити, що епоха Українського Відродження /друга половина XV-ХVII ст./ в історії соціальної роботи співпадає з періодом церковно-державної благодійності. Для цього етапу є характерним переплетення двох провідних напрямів суспільної опіки, що взаємно доповнюють один одного. Перший – продовження традицій Володимира Великого та інших князів, які показали приклад особистого благодіяння і захисту убогих, перестарілих, сиріт та інших категорій нужденних; другий – посилення організуючого начала, вдосконалення форм і розширення масштабів державної підтримки соціально вразливих верств населення при збереженні і заохоченні благодійницької діяльності церкви.
Значну соціальну допомогу вразливим верствам населення у вказаний період продовжували надавати монастирі та церква.
Крім релігійної і просвітницької діяльності монастирі розвивали різного роду ремесла, садівництво, городництво, надавали притулок і допомогу старцям, осиротілим, потерпілим від лиха.
Що стосується церкви, то вона поступово перетворилась на духовний центр, що поєднував у собі храм, школу і шпиталь. У храмові дні (празники) біля церков влаштовувалися громадські обіди, обдаровування старців, калік, сиріт. Заохочувалася милостиня і в інші дні.
Основний тягар соціальної допомоги на селі взяла на себе громада, яка несла відповідальність за всіх її членів, особливо за злидарів, жебраків, волоцюг, бродяг. Згідно зі статутом, вона була зобов’язана утримувати убогих, а панський двір мав дбати про забезпечення їх певним заробітком, видачу готівки для придбання найнеобхіднішого.
Керівники громади мали організувати притулок убогим (у спеціальному будинку або вільних хатах). Перестарілим, а також збіднілим сім’ям односельців допомагали харчами напередодні свят, особливо Великодня і Різдва. Водночас стимулювалося благодійництво. Наші предки вірили, що за обдаровування бідних, скривджених віддається на небесах.
Безвідмовною була громадська допомога погорільцям. Громада із своїх коштів або заможні селяни з власних запасів допомагали потерпілим одягом, харчами, насінням, будівельними матеріалами, влаштовували толоку для зведення житла. Особливу турботу проявляла громада про сиріт і вдів. Для опіки над сиротами створювались сирітські ради.
Специфічним різновидом громад виявились церковні братства, які брали активну участь у вирішенні багатьох соціальних проблем своїх членів і тогочасного українського суспільства.

Дата добавления: 2014-01-07