Поняття «ландшафт» та його різні трактування

Трактування терміну «ландшафт» є не однозначним. Німецький учений Е Нееф (1974 р.) вважає поняття «ландшафт» є фундаментальним географічним поняттям, але ні як типологічна одиниця, ні як певної величини обмежений об’єкт ландшафту в природі не існує. Під ландшафтом можна розуміти будь-яку частину земної поверхні яка має єдину структуру і єдину динаміку. Використання цього терміну завжди означає наявність взаємозв’язків у природі. (Нееф Е. «Теоретичні основи ландшафтознавства»).

Серед науковців загальновизнаними мають місце три наступні підходи (трактування) (В.М.Гуцуляк):

· Загальне;

· Типологічне;

· Індивідуальне.

Прихильники загального трактування під ландшафтом розуміють будь-яку природну територіальну одиницю, сприймають його як синонім до терміна ПТК (Ф.М. Мільков, Д.Л. Арманд, Ю.К. Єфремов, В.І. Прокаєв та ін.). Згідно цього трактування ландшафт таке ж загальне поняття - як поняття рельєф, клімат, грунт і може застосовуватися для різних за розмірами або складністю структури території, наприклад: ландшафт Криму, ландшафт Руської рівнини, лучний ландшафт, болотний ландшафт тощо.

Прихильники типологічного розуміння ландшафту під цим терміном розуміють не конкретну ділянку території, а тільки класифікаційну одиницю - вид місцевості Типологічне трактування – це застосування терміну «ландшафт» до територій які мають типові ознаки (тобто поєднання їх в певні групи за типовими критеріями-ознаками – види ландшафтів, роди, типи, класи, тощо) Таких поглядів дотримуються Б.Б. Полинов, М.О. Гвоздецький, О.М. Маринич, П.Г.Шищенко, та ін. Типологічне трактування даного терміну (поняття) має практичне (прикладне) значення. Наприклад: у практичній діяльності виникає необхідність розробляти ті чи інші норми по відношенню до використання певної території, тому доцільніше такі норми, або загальні положення певних норм формувати до типових ландшафтів ніж для кожного конкретного ландшафту окремо. Таке трактування поняття ландшафту є основою для дослідження, картографування і наукового опису ландшафтів різних територій (створення ландшафтної карти), розробки рекомендацій, моделювання прогнозних

Регіональне тлумачення терміна ландшафт представляє його як основну таксономічну одиницю природної географії - індивідуальний природний територіальний комплекс, складений багатьма простішими територіальними єдностями (А.А. Григор'єв, С.В. Калесник, М.А. Солнцев, К.І. Геренчук, А.Г. Ісаченко та ін.). Індивідуальне трактування передбачає використання терміну «ландшафт» до конкретного неповторного природно-територіального комплексу якому присвоюється власна географічна назва, але який, відповідно, є складовою частиною більшого від нього природно-територіального комплексу. Таке трактування даного терміну притаманне науковцям сучасної Львівської школи ландшафтознавців – К.І. Геренчуку, А. В. Мельнику, а також науковців інших ландшафтознавчих шкіл: А.Г. Ісаченку (Ленінградська школа), В.О. Ніколаєву (Московська), В.С. Давидчуку (Київська школа) та ін. Наприклад: Прутський ландшафт, Полонинський ландшафт тощо. Хоча порівняння індивідуальних ландшафтів також дає можливість встановити їх типологічні ознаки, і систематизувати (класифікувати) їх.

У зв’язку із різними підходами існують різні визначення ландшафту, які взаємодоповнюють одне одного, оскільки в них зроблено акцент на ті чи інші його суттєві властивості. Найповніше визначення ландшафту дав С.В. Калесник (1959):

Ландшат - реально існуюча генетично однорідна ділянка земної поверхні; він обрамлений природними межами; має індивідуальні риси, які дають змогу відрізнити його від інших ландшафтів; є не випадковою, не механічною, а закономірною і внутрішньою взаємопов'язаною сукупністью компонентів (складових частин) і структурних особливостей; у просторі і часі неповторний; характеризується територіальною цілісністю, тобто не може складатися із частин, відокремлених територією іншого ландшафту; всередині морфологічно різнорідний, бо складається з різних територіальних комплексів нижчого рангу; водночас він однорідний, тому що загальний стиль сполучення різнорідних компонентів і структурних особливостей зберігається в межах ландшафту незмінним.

У визначенні сформульованому В.М.Гуцуляком, ландшафт розглядається з позиції природної геосистеми, як вузлова (центральна, ключова) таксономічна одиниця в ієрархії всіх природно-територіальних комплексів, які функціонують на нашій планеті, в нинішньому варіанті – як геосистема певного ієрархічного рівня.

Ландшафт – це конкретна територія яка має єдиний геологічний фундамент (місцева геологічна структура), один тип рельєфу (одна морфоструктура), однаковий клімат, зональний тип ґрунтів і рослинності (у межах однієї природної зони), специфічний набір урочищ та місцевостей. (за В.М. Гуцуляком)

Місце ландшафту в даному розумінні добре видно на схемі співвідношення таксономічних одиниць ландшафтної диференціації території (індивідуальних, типологічних, морфологічних (мал. 2.)

Мал. 2. Схема співвідношення таксономічних одиниць ландшафтної диференціації території (індивідуальних, типологічних, морфологічних).

Єдність геологічного фундаменту означає однаковість корінних (неогенові, палеогенові тощо) і четвертинних (ґрунтоутворюючих) порід. Прикладом останніх є алювіальні і водно-льодовикові відклади – в першому випадку це продукт діяльності річкових вод, а в другому – це відклади талих вод льодовиків. Відповідно формуються форми рельєфу одного типу, наприклад: долинно-терасовий тип.

Однаковість клімату проявляється через мезокліматичні характеристики – переважно це середні температури січня та липня, сума температур більше +10⁰ С, річна сума опадів, відношення суми зимових опадів до літніх).

Носіями зонального типу ґрунтів і рослинності є вододільні місцевості (елювіальні місцеположення, територіями на яких практично відсутній процес змиву ґрунтів, де дощові води випадаючи на поверхню просочуються в ґрунтові горизонти). Їх генезис (походження) залежить головним чином від співвідношення тепла і вологи, літології та характеру залягання поверхневих гірських порід.

Цілісність ландшафту зумовлює специфічний (типовий, індивідуальний) набір урочищ та місцевостей. Саме такий набір ПТК відповідного рангу формують його горизонтальну (морфологічну) та вертикальну (або компонентну) структуру.

Досліджуючи ландшафти (ландшафтні системи, ландшафтні комплекси) потрібно звертати увагу як на індивідуальні їх риси так і на типологічні особливості груп, в які вони об’єднуються. В зв’язку з цим виникає потреба у вивченні просторової структури ландшафтів.

3. Морфологічні одиниці ландшафту (фація, урочище, місцевість)

Структура природно-територіальних комплексів (ландшафтів чи геосистем різного рангу) – це просторово-часова організація (впорядкованість) або взаємне розташування частин ПТК і засобів їх поєднання. Часова структура ПТК – це добові, сезонні, внутрішньовікові чи багатовікові зміни станів ПТК. Така структура враховується при дослідженні функціональних особливостей ландшафту та його динаміки.

Прийнято виділяти вертикальну (тобто компонентну) та горизонтальну (або інакше – морфологічну) структуру ландшафтних комплексів.

Вертикальна структура ландшафту – це послідовне розташування компонентів по вертикалі (за ярусами): приземистий шар повітря, рослинний та тваринний світ, ґрунти, поверхневі води, гірські породи, підземні води. В глобальному розумінні ці компоненти формують відповідні сфери планети (атмосферу, біосферу, гідросферу, педосферу, гідросферу, літосферу), які тісно взаємопов’язані між собою.

Морфологічна структура ландшафтів – це впорядковане просторове розташування морфологічних одиниць одного рангу у межах ПТК вищого рангу. Всі морфологічні структурні одиниці так чи інакше взаємодіють між собою. Це проявляється у процесах обміну речовини та енергії – шліхами підземного ґрунтового стоку, стікання атмосферних опадів по схилах, при цьому відбуваються різні види міграції хімічних речовин.

Основними об’єктами польових досліджень є природно-територіальні комплекси низького рангу, або морфологічні одиниці ландшафту: фації, підурочища, урочища, місцевості.

Для позначення найменшої природної територіальної одиниці використовують термін «фація». Його вперше застосував Л.Г.Раменський (1935 р.), пізніше – Л.С. Берг (1945р.). Згодом поняття географічної фації уточнив і доповнив використовуючи власні польові дослідження М.А. Солнцев (1946 – 1961 р.).

Фація - це такий природний територіальний комплекс, у якому зберігається одноманітність місцеположення, однакова літологія поверхневих порід, однаковий режим зволоження, один мікроклімат, одна ґрунтова відміна й один біоценоз.

(за М.А. Солнцевим)

Ландшафтна фація – найпростіший природно-територіальний комплекс, який займає елемент мезоформи рельєфу (одну грань), або його частину, всю мікроформу рельєфу, або її частину, з однаковою літологією поверхневих (ґрунтотворних) порід, з однаковим характером ґрунтового зволоження, одним мікрокліматом, однією ґрунтовою відміною і одним біоценозом (в умовах непорушеної природної рослинності).

(за В.М. Гуцуляком)

Дуже вдало характеризує фацію А.Г. Ісаченко. За його твердженням фація це ділянка території, в межах якої всі взаємопов’язані географічні компоненти представлені своїми найдрібнішими територіальними підрозділами. Тобто – кліматично фацію характеризує мікроклімат, геоботанічно – окремий фітоценоз тощо. Очевидно, що в межах фації головні властивості природних компонентів однакові. Іншими словами в межах фації не може бути двох елементів рельєфу. Г.І. Міллєр, В.М. Пєтлін порівнюють фації із клітинами, з яких побудована вся земна поверхня. Окрема фація розміщена на одному з елементів мезоформи рельєфу, хоча не завжди займає її повністю.

Отже, за цими ознаками випливає, що фація характеризується найбільшою однорідністю природних умов. Вона може займати частину або весь елемент мезоформи, частину або всю мікроформу рельєфу: днище западини або його частину, схил яру або його частину, вершину піщаного валу на терасі тощо. Однакова літогенна основа забезпечує однорідність умов місця проживання організмів – тепловий режим, баланс вологи та мінеральних речовин і т.д.

Різні фації, послідовно змінюючи одна одну по профілю рельєфу, утворюють закономірні ряди фацій.

(!!!) Внаслідок господарської діяльності людини вигляд і природні властивості фацій можуть суттєво змінюватися. У цьому випадку корінним змінам найчастіше підлягають найслабші компоненти – рослинний покрив і тваринний світ. Наприклад, лісові фації можна перетворити на різні угіддя: пасовище, сад, ріллю тощо, фактично надати їм нових природних властивостей. Відповідно: певним чином зміниться й мікроклімат, характер зволоження й процеси грунтотворення. Тому за своїм походженням фації прийнято поділяти на природні (корінні) та антропогенні (похідні). Проте похідна фація є переважно дуже близькою до корінної, оскільки її геолого-геоморфологічна основа практично не змінюється. І якщо певний час людина перестане впливати на фацію то її природні властивості поступово відновляться.

Прикладами фацій можуть бути:

· полога ділянка вододілу з вилуженими середньо суглинистими чорноземами, розорана;

· пологий схил балки з темно-сірими лісовими важкосуглинистими ґрунтами, розораний;

· днище балки з лучно-болотними ґрунтами і злаково-осоковою асоціацією;

· мікро пониження (старичного типу) на заплаві з дерновими глеєвими важкосуглинистими ґрунтами, під щучником (займає всю мікроформу рельєфу);

· схил яру західної експозиції, що зростає в покривних суглинках не задернований (займає частину мезоформи).

В умовах порушеного природного рослинного покриву, де корінний фітоценоз не зберігся, або збережений частково спостерігаються випадки коли в межах однієї фації зустрічається декілька фітоценозів. В таких випадках вирішальне значення матиме літогенна основа, (тобто рельєф, літологічний склад поверхневих порід і ґрунтовий покрив).

Єдність рослинного угрупування в межах фацій властива тільки територіям із непорушеним рослинним покривом.

У разі ландшафтного картографування похідні фації треба виділяти, як і корінні, у вигляді самостійних контурів. Під час класифікації цих елементарних морфологічних одиниць ландшафту необхідно враховувати, варіантом якого корінного природного територіального комплексу вони є. Слід зазначити, що навіть у процесі великомасштабного картографування важко дослідити кожну фацію, тому зазвичай описують та фіксують на карті переважно характерні та типові види. Вивчення фацій дає можливість прослідкувати закономірності та знайти спільні риси ПТК вищих рангів: з’ясувати характер процесів які відбуваються в даному ПТК.

Ландшафтне картографування допомогло визначити стійкі угруповання фацій, об'єднаних спільним місцеположенням на елементах рельєфу. Ця зовнішня морфологічна ознака - спільність положення на елементі мезоформи рельєфу - виявилась вдалою маркувальною діагностичною властивістю, її широко використовують під час ландшафтного знімання для виділення природних територіальних комплексів. Ю.Н. Цесельчук (1951) запропонував називати такі морфологічні частини ландшафту формаціями. Пізніше для позначення формацій науковцями визнано що доцільніше використовувати термін «підурочище», введений Д.Л. Армандом (1952).

Підурочище - це природний територіальний комплекс, складений групою генетично і динамічно тісно пов'язаних фацій, що займають спільне положення на одному з елементів форми мезорельєфу.

Прикладами підурочищ можуть бути системи фацій, розміщені на схилах чи днищах балки, на вершині горба, на плакорній поверхні межиріччя, на поверхні заплави одного рівня тощо. Такі фації мають яскраво виражену топологічну єдність, тобто єдність місцеположення, внаслідок чого в них багато спільного у природних властивостях і процесах. Вивчення закономірностей розподілу фацій і їхніх територіальних об'єднань, приводить до потреби розрізняти складніші географічні комплекси, які вже після праць Л.Г.Рамєнського (1938) і М.А.Солнцева (1949) назвали «урочищами».

Урочищем називають природний територіальний комплекс, і кладений із закономірно об'єднаних фацій та підурочищ і пов'язаний з мезоформою рельєфу, що зумовлює генетичну єдність і динамічний взаємозв'язок його морфологічних частин.

Найчастіше формування таких природних територіальних комплексів, якими є урочища, пов'язано з різкою зміною літогенної основи ландшафту (тобто геологічних умов, форм рельєфу земної поверхні, літології гірських порід). У рівнинних умовах, де на значних просторах геологічна будова мало змінюється, на перший план виходить геоморфологічний чинник. Форми рельєфу перерозподіляють тепло і вологу, що відчутно позначається на біогенних компонентах. Як наслідок, кожна форма рельєфу завжди слугує основою для відособлення природного територіального комплексу. На ній виникає більш або менш складне сполучення фації. У цьому разі, зрозуміло, що чим більша форма рельєфу, тим різноманітніший і багатший набір фацій, сформованих у її межах. Ось чому на рівнинах кожен яр, балка, схил, долина струмка, улоговина, плоске межиріччя, річкова тераса, заплава, моренний горб, кам, оз або інша форма рельєфу завжди буде не тільки геоморфологічним утворенням, а й обов'язково окремим природним територіальним комплексом. Отже, ландшафтна карта в багатьох контурах повторює геоморфологічну. Незбігання таких контурів є першою ознакою того, що одна з карт складена неправильно.

Трапляються урочища різноманітної складності і морфологічної будови. Розрізняють прості й складні урочища. До простих урочищ належать ті, у яких кожний елемент мезоформи рельєфу зайнятий тільки однією фацією (рис.5). Прості урочища часто виникають на базі контрасних мікроформ рельєфу, які інтенсивно розвиваються, наприклад, глибока ерозійна промоїна, конус винесення, карстова лійка. В їхніх межах відособлені кілька фацій, однак це ще не є урочищем. Такі ПТК М.А. Солнцев запропонував назвати географічними ланками. Вони є ніби прообразом майбутнього урочища. До складних урочищ належать ті, у яких є наявні системи фацій - підурочища.

Рис. 5. Схема морфологічної будови простого урочища(за М.А.Солнцевим, 1949).

Де урочище складене фаціями: 1 - русла струмка, 2 - днища потоку, 3 - схилу північної експозиції, 4 - схилу південної експозиції.

У більшості ландшафтів можна розрізнити (виділити) головні й другорядні урочища. Головними урочищами називають ті, що найбільше поширені в ландшафті й утворюють основу його морфологічної структури. Наприклад, на ерозійних рівнинах це урочища, які сформувались на міжбалкових просторах, та у балках і ярах. Другорядними урочищами називають ті, які зрідка трапляються в межах ландшафту і не займають у сукупності великої площі. Однак, вивчення їх не менш важливе, оскільки вони надають всьому ландшафту специфічних рис, допомагають розкрити особливості історії і сучасної динаміки ландшафту.

Серед головних урочищ, які домінують у ландшафті за площею і кількістю, відповідно, розрізняють:

а) фонові урочища, які займають велику площу й утворюють у ландшафті фон, на тлі якого розміщені всі інші урочища;

б) урочища-співдомінанти, які часто трапляються в ландшафті і тому теж належать до головних.

!!!!!!!!!!! Дослідження урочищ має важливе практичне значення. В сільському господарстві відміни між фаціями, як звичайно, не враховують. Водночас, різні урочища використовують по-різному. Наприклад: урочище вододільної поверхні можна використовувати під ріллю, а урочище балки, що її розчленовує - як лучне чи лісове угіддя. Якщо орними землями зайнято урочища різного виду (наприклад, піщані і суглинисті ділянки воднольодовикової рівнини), то комплекс агротехнічних заходів, які застосовують, повинен бути, відповідно, диференційований по урочищах.

Наступним, вищим рангом природно-територіальних комплексів у ієрархічний системі структурних одиниць є місцевість. Термін «місцевість» різними авторами трактується по-різному. Загального визнання набули три підходи до цього поняття:

1) тип місцевості - загальне поняття, синонімічне до поняття природний територіальний комплекс (Герасимов, Кесь, 1948; Преображенский, 1959);

2) типи місцевості - одиниці, які виділяють за топологічною ознакою (Мильков, 1956);

3) місцевість - морфологічна одиниця ландшафту вищого рангу, ніж урочище (Геренчук, 1954; Ісаченко, 1960; Солнцев, 1961) Саме цей останній підхід переважає в сучасному ландшафтознавстві.

Головною причиною відособлення (виокремлення, виділення) місцевостей (як морфологічних одиниць ландшафту) є той факт, що в його (ландшафту) межах існують певні відмінності геолого-геоморфологічної основи, тому на кожному варіанті літогенної основи групи урочищ мають свої специфічні риси. Наприклад, у горбисто-моренних ландшафтах поряд з ділянками, де закономірно чергуються складні урочища великих моренних горбів і урочища замкнутих великих улоговин, є ще й інші поєднання урочищ, зокрема дрібних моренних горбів (простих урочищ) і замкнутих дрібних улоговин. Ці дві типові ділянки горбисто-моренного ландшафту можуть бути прикладом місцевостей.

Зрозуміло, що в основі відособлення таких великих частин ландшафту є генетичні причини. Отже:

місцевість - це, з одного боку, особлива природно-географічна єдність, а з іншого, - органічна складова частина ландшафту. Загалом,

географічна місцевість - це найбільша морфологічна частина ландшафту, яка сформувалась на сукупності мезоформ рельєфу і є особливим варіантом сполучення головних урочищ.

Дата добавления: 2014-01-07