Специфіка оподаткування сектору фінансових послуг

Дотримання загальних принципів ефективного оподаткування у галузі фінансових послуг є задачею, важливість якої постійно зростає. Найретельнішої уваги при вивченні податкового законодавства в сфері фінансових послуг потребує збереження принципу економічної нейтральності. Специфіка полягає в тому що, на відміну від інших секторів економіки, основні види фінансових послуг історично розвивались відокремлено один від одного - як правило, під наглядом різних регулюючих органів та з застосуванням відмінних систем бухгалтерського обліку. Однак цей розділ між видами фінансових послуг стрімко зникає протягом останніх років, оскільки

– фінансові інструменти перетворюються на майже цілковиті взаємозамінники. Скажімо, поліси зі страхування життя сьогодні безпосередньо конкурують із довготерміновими банківськими депозитами та, особливо, з пенсійними планами.

– Крім того, у більшості країн постійно слабшають обмеження на одночасне надання різних видів фінансових послуг. Таким чином, одні і ті ж установи можуть пропонувати ринкові прямо конкуруючі види фінансових послуг.

– І, врешті решт, різниця між кредитними ризиками та ризиками інших фінансових установ також зменшується, оскільки страхові компанії сьогодні можуть спеціалізуватися на досить вузько визначених ризиках (прикладами можуть бути страхування ризиків коливання валютних курсів або невдалого сільськогосподарського врожаю).

Зростаюча економічна рівноцінність і взаємозамінність окремих видів фінансових послуг означає, що податкова система також повинна тлумачити відповідні послуги рівномірно. Іншими словами, трансакції однакового економічного змісту повинні оподатковуватись на однакових умовах і в однаковому обсязі.

Інша специфіка оподаткування фінансового сектору пов’язана з його технічними особливостями, які не дозволяють застосовувати для фінансових посередників звичні підходи прямого оподаткування корпоративного прибутку. Технічні особливості полягають у відмінних системах обліку фінансового посередництва, які повинні відбиватися не лише у правилах бухгалтерського обліку, але і у розрахунку податкових зобов’язань. Наприклад, на відміну від звичайної підприємницької діяльності, для якої видатками можуть вважатись лише фактичні видаткові зобов’язання кожного звітного періоду, страховим компаніям може дозволятись списувати з прибутку ті видатки, зобов’язання за якими ще не виникли фактично, але виникли умовно, враховуючі майбутні ризики за страховими угодами.

Фінансові установи є платниками податків, а тому вони зобов’язані:

o вести бухгалтерський облік, складати звітність про фінансово-господарську діяльність і забезпечувати її зберігання у терміни, встановлені законами;

o подавати до державних податкових органів та інших державних органів відповідно до законів декларації, бухгалтерську звітність та інші документи і відомості, пов'язані з обчисленням і сплатою податків і зборів (обов'язкових платежів);

o сплачувати належні суми податків і зборів (обов'язкових платежів) у встановлені законами терміни;

o допускати посадових осіб державних податкових органів до обстеження приміщень, що використовуються для одержання доходів чи пов'язані з утриманням об'єктів оподаткування, а також для перевірок з питань обчислення і сплати податків і зборів (обов'язкових платежів).

Платники податків і зборів (обов'язкових платежів) мають право:

§ подавати державним податковим органам документи, що підтверджують право на пільги щодо оподаткування у порядку, встановленому законами України;

§ одержувати та ознайомлюватися з актами перевірок, проведених державними податковими органами;

§ оскаржувати у встановленому законом порядку рішення державних податкових органів та дії їх посадових осіб.

Крім того, фінансові установи виконують доручення платників податків і зборів (обов'язкових платежів) на перерахування податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів у встановлений законом термін.

Фінансові установи зобов'язані подавати органам державної податкової служби на їх письмовий запит відомості про наявність і рух коштів на поточних та вкладних (депозитних) рахунках платників податків - клієнтів цих установ у порядку, встановленому законом.

Процеси ринкової трансформації, які охопили майже всі сфери діяльності суспільства, вимагають адекватного розвитку фінансового сектора – однієї з найважливіших сфер національної економіки. Негативні явища, які виникли у фінансовому секторі внаслідок світової фінансової кризи, чітко проілюстрували недосконалість існуючих підходів до розвитку відповідних сегментів фінансового ринку. Перетворення фінансового сектора на ефективну та надійну основу економічного зростання та залучення інвестицій в країну вимагають обґрунтування напрямів удосконалення державного регулювання розбудовою та функціонуванням даного сектора. Важливим при цьому є удосконалення оподаткування фінансового сектору, оскільки воно має багатогранний вплив не лише на фінансові установи, але й через фінансовий механізм – на державні фінанси та всю економічну систему.

Принципи оподаткування та специфіка їх реалізації в окремих країнах щодо фінансового сектора може використовуватись в якості інструменту для досягнення певних економічних цілей держави з метою стимулювання зростання відповідних галузей чи підприємств.

Доцільною є побудова податкової системи України з урахуванням такої інтерпретації принципу справедливості в ринкових умовах як нейтральність оподаткування щодо напрямів розвитку окремих сфер і галузей економіки. Прийнятнішим на сучасному етапі виступає помірне включення податкових інструментів в регулювання економічних процесів. Систематизація еволюційних змін в змісті елементів податкового механізму по характеру їх впливу на діяльність банків дозволяє прийти до висновків про:

- необґрунтованість припущення про можливість побудови абсолютно нейтральної податкової системи відносно сфер діяльності і галузей економіки; разом з тим принцип справедливості повинен бути дотриманий відносно близьких за змістом, але різних за формою фінансових продуктів при реалізації їх різними суб'єктами фінансового ринку;

- визнання критерієм ефективності оподаткування задоволення потреб зацікавлених учасників податкових відносин, що підводить до нового розуміння ефективності податкової політики, показником якої може стати співвідношення податкових вилучень і податкового потенціалу платника податків.

Сьогодні податкове регулювання є однією із тих частин законодавства ЄС, в якій між країнами-членами досі залишаються досить фундаментальні розбіжності в сфері оподаткування фінансових установ ступінь необхідної гармонізації поки що не є остаточно визначеним і перебуває у центрі дискусій. Основним аргументом на користь подальшої гармонізації в цій сфері законодавства є завдання створення єдиного Внутрішнього ринку, і зокрема Єдиного ринку фінансових послуг, який вважається однією з ключових передумов прискорення економічного росту в країнах ЄС[2].

Одним із головним принципів адаптації може бути визначена вище відмінність між тими нормами, на яких базується автономія політичних рішень держави (зокрема, законами, що визначають ставки податків), та тими нормами, що встановлюють раціональні та економічно вигідні стандарти в оподаткуванні фінансового сектора. До останніх можна умовно віднести також і певні підходи у визначенні податкової бази, оскільки саме до цих єдиних підходів активно просувається ЄС. В той час як політичні рішення можуть і повинні залишатися поза межами процесу законодавчої адаптації, було би цілком виправдано використати цей процес для впровадження в Україні ключових стандартів, що відповідають її економічним та соціальним інтересам, а також можуть бути вигідними у майбутньому у разі зближення фінансових ринків наших країн.

У країнах розвинутого ринку, податкова система яких пройшла суттєві етапи свого становлення та розвитку, досі оподаткування доходів від операцій з фінансовими інструментами є сферою особливої турботи державних органів. Ситуація загострилася в результаті Великої Рецесії, викликаної світовою фінансовою кризою 2007-2009 років. Проблеми оподаткування фінансових трансакцій викликають гостру дискусію на зустрічах Великої Двадцятки G20, жорсткі податкові норми щодо фінансових інновацій запроваджуються у багатьох інших країнах.[3]

Світова фінансова криза 2007-2008 років стала однією із найдорожчих для платників податку. За оцінками МВФ, для підтримання банківської системи провідних країн, їх урядами для викупу токсичних активів було використано більше 862 млрд. доларів (2,7% світового ВВП). Проблема повернення цих коштів не сходить з порядку денного лідерів та політиків, які не можуть пояснити виборцям доцільність цих астрономічних витрат.

Особливо популярною вона була у 2008-2009 роках, коли згадали пропозицію лауреата Нобелівської премії Дж.Тобіна, який ще у 1970 –х роках запропонував ввести податок на короткострокові операції з іноземною валютою. Він підрахував, що за умови застосування ставки податку в межах 0,1-0,25% можна було уже тоді отримати суму у 150 млрд. доларів, які пропонував поділити між МВФ і банками провідних країн.

Однак до 2009 року жоден політик у США не підтримував цю ідею, і лише коли на зустрічах Великої Двадцятки G20, почали говорити про становлення нового фінансового порядку (New Order), У Великій Британії та потім у МВФ підготували пропозиції щодо запровадження розширеного податку Дж.Тобіна, не лише на валютні операції, але й на цінні папери та деривативи. Однак це рішення так і не вдалося прийняти, оскільки було згадано негативний досвід Швеції, що вводила аналогічний податок, однак отримала зворотній ефект і відмовилася від його застосування[4].

Фінансова криза з новою силою підняла дискусію з приводу подібного глобального податку. Необхідно сказати, що даний податок можливий у практичному плані існує в деяких країнах, таких як Аргентина і Туреччина, де їм у першу чергу обкладаються банківські операції. До податку подібного виду можна також віднести,,гербовий збір” у Великобританії. Даним збором у розмірі 0,5% обкладаються всі акції, випуски яких зареєстровані у Великобританії.

Натомість, у контексті визначення напрямів удосконалення оподаткування фінансового сектора одним із можливих інструментів, здатних вирішити дані проблеми, регуляторами цілого ряду країн розглядається введення спеціальних податків на банківську діяльність.

Ці податки можна розділити на два основних види:

· спеціальний податок на кредитні організації, спрямований на покриття витрат держави з підтримки фінансового сектора і покликаний знизити рівень надлишкових ризиків у фінансовому секторі;

· інші види податків на фінансові інститути, спрямовані на підвищення податкового тягаря на фінансовий сектор, вилучення ренти і зниження системного ризику в банківській сфері[5].

Стосовно спеціального податку на фінансові інститути його планується ввести в ряді розвинених країн для покриття витрат на майбутні фінансові кризи (таблиця 1).

В даний момент закон про спеціальний податок на банки вже прийнятий у Швеції. З 2011 р. податок на кредитні організації вводиться у Великобританії. З прийняттям Закону Додда-Френка закладена можливість введення подібного податку в США. Подібні законопроекти мають намір прийняти Німеччина, Франція та інші країни. Введення спецподатку передбачає одночасне створення ефективного механізму реструктуризації,,проблемних” банків. Так як спеціальний податок тісно пов'язаний з механізмом санації банків, в більшості зарубіжних законопроектів розрахунок податку та його збір, а також розпорядження фондом накопичених коштів передбачається довірити агентству по страхуванню внесків або іншим органам, відповідальним за реструктуризацію банківської сфери. Спеціальний податок може охоплювати тільки банки або всі види фінансових інститутів. Більш широке поширення спецподатку знизить ризик,,міграції” податку в сектор неоподатковуваних інститутів.

Розрахункова база спецподатку в найзагальнішому вигляді визначається виходячи із завдань зниження рівня ризиків і зниження рівня витрат бюджету на їх санацію. Для цього найбільш кращою схемою в світі обрана вартість активів фінансового інституту, включаючи позабалансові, за вирахуванням капіталу і депозитів, застрахованих державою. Ставка спецдатку повинна відображати витрати на підтримку фінансового сектора в періоди попередніх криз і враховувати структуру ризиків кредитних організацій. Ставка зазвичай передбачає накопичення необхідних грошових коштів за допомогою спецподатку протягом 10-15 років. При цьому податок не повинен надавати значного впливу на функціонування інститутів та їх здатність забезпечувати зростання своєї капітальної бази. Оптимальним є створення резервного фонду в розмірі 2-4% ВВП. Ставка податку повинна бути диверсифікована в залежності від рівня і структури ризику кожної кредитної організації. Податкові відрахування можуть направлятися до бюджету або до сформованого спеціалізованого фонду. Створення фонду збільшує можливості агентства з реструктуризації банків і знижує ризик нецільового використання зібраних коштів.

Таблиця 1

Дата добавления: 2014-01-07