Предмет і завдання історії української педагогіки

Розбудова незалежної Української держави створила сприятливі умови для відновлення й розвитку української педагогіки, національної системи освіти і виховання дітей та молоді в Україні. Становлення нової освітньої системи потребує фахівців, що володіють знаннями кращих національних освітніх традицій, а також педагогічної спадщини всього людства. Природно, що у зв’язку з цим виникає необхідність долучитися й до основ історико-педагогічної науки. Історія педагогіки є порівняно молодою наукою. Її виникнення припадає на початок XIX століття.

Історія педагогіки – це наука, яка вивчає ретроспективне становлення та розвиток освітніх і виховних систем від найдавніших часів і до сьогодення. Об’єктом її виступає історико-педагогічний процес, наповнений широким соціокультурним і антропологічним сенсом. Він включає в себе співвідношення різного рівня педагогічних фактів минулого із сьогоденням у контексті суспільних умов їх існування, природи дитини (людини), закономірностей їх розвитку. Предметом історії педагогіки є процес виникнення, становлення і розвитку основних педагогічних категорій: “навчання”, “освіта”, “виховання”, педагогічних систем та концепцій, а також унікального досвіду освітньої та виховної практики.

Відповідно, історія української педагогіки – наука про розвиток виховання, школи й педагогічної думки в Україні в її різні історичні періоди. Її предметом є виникнення і розвиток української родини, сімейного виховання, народної педагогіки та етнопедагогіки, наукової педагогічної теорії і практики, навчально-виховної роботи культурно-освітніх закладів усіх рівнів в Україні від найдавніших часів до сучасності.

“Історія педагогіки” – навчальна дисципліна, що займає важливе місце в системі підготовки викладачів вищих навчальних закладів. Вивчення її сприяє розширенню загальнопедагогічного кругозору, дає уяву про важливіші педагогічні концепції минулого, пізні системи виховання і навчання. Ознайомлення із шляхами розвитку теорії і практики виховання і навчання в різні історичні періоди, в умовах різних суспільно-економічних формацій, сприяє виробленню правильного ставлення до педагогічної спадщини, дозволяє критично використовувати досвід минулого в сучасних умовах, дає можливість простежити генезис багатьох педагогічних проблем і явищ.

В основу вивчення історії української педагогіки покладено культурологічний підхід, за яким ретроспектива освітніх і виховних систем розглядається як пласт педагогічної культури, який, в свою чергу, є складовою загальнолюдської культури.

Системний підхід передбачає конкретизацію і поглиблення діалектико- матеріалістичного вчення взаємного зв’язку і розвитку предметів і явищ дійсності, Системний підхід передбачає також системний результат дослідження і є обов’язковою умовою для досягнення об’єктивності історико-педагогічного знання. За системним підходом дослідження генезису педагогічної практики відбувається у контексті відповідної макросистеми. Отже, доведеність і аргументація системності історико-педагогічного спадку окремих педагогів, педагогічних теорій і концепцій складає стратегічне завдання історії педагогіки.

Історико-педагогічні знання та їх розуміння базуються на принципах історизму, логічного взаємозв’язку та об’єктивності (науковості). Принцип історизму ставить за мету виявити точно час і місце виникнення того чи іншого педагогічного явища, концепції чи системи. Також він передбачає окреслення труднощів, утвердження тих чи інших освітньо-виховних явищ. Тут, передусім, варто враховувати той факт, що історія педагогіки є наукою історичною, а тому її знання враховують здобутки загальної історії. Реалізація принципу історизму призводить до виявлення новацій у педагогічному досвіді минулого і, разом з тим, дозволяє оцінити його з позицій сьогодення, тобто показує обмеженість тих чи інших освітньо-виховних систем вимогами свого часу. У такий спосіб історико-педагогічне знання виявляється у його динаміці та повноті розвитку. Значення принципу логічного взаємозв’язку дозволяє показати, що освіта й виховання виникають не ізольовано, а в складній системі суспільного розвитку і є складовими цього процесу, удосконалюються разом з розвитком самого суспільства, виходячи з його потреб. Тобто історія педагогіки сприймається як система історико-педагогічних явищ, яка розвивається у тісному взаємозв’язку із соціальним прогресом.

Принцип об’єктивності передбачає розгляд історико-педагогічних явищ з відображенням їх істинності. Це значить, що будь-яке педагогічне явище має оцінюватися об’єктивно. Даний принцип як ніколи є досить актуальним. Адже ще у недалекому минулому відсутність об’єктивності була притаманна радянській історії педагогіки, коли нею розглядалися педагогічні явища з позиції ідеології.

Основними методами досліджень в історії педагогіки виступають: конкретно-історичний, порівняльно-історичне тлумачення джерел, типологізація, ретроспективний аналіз педагогічних явищ, фактів і подій, класифікація фактичного матеріалу й теоретичне узагальнення його показників, статистична кореляція.

Історія педагогіки, як соціальна наука, безпосередньо пов’язана з історією культури, культурологією. Методологічні позиції історико-педагогічних проблем передбачають зв’язок цієї науки з історією філософії. Остання, особливо історіософія, простежує основні етапи розвитку людської цивілізації. Тому у своїх пошуках історики, досліджуючи історію педагогіки, спираються на здобутки спеціалістів у галузі історії та історіографії. Певний зв’язок історії педагогіки відчутний із такими науками, як: історія літератури, історія науки, історія мистецтва та ін. Історія педагогіки виступає комбінаторною в контексті таких наук, як: етнографія, релігія, антропологія, психологія.

Джерельну базу історико-педагогічного знання становлять пам’ятки древньої писемності, древні манускрипти, древні рукописи з питань освіти й виховання; архівні джерела; твори живопису, літератури, скульптури в аспекті ретроспективи освітньо-виховних технологій; закони, проекти, звіти, доповіді (офіційні матеріали) конкретних держав у минулому; педагогічна, навчальна та методична література минулого; матеріали загальної та педагогічної преси минулого; мемуарна література минулого.

Функції історії педагогіки як навчального предмету полягають у формуванні у майбутніх педагогів здатності до аналізу, співставлення, порівняння певних педагогічних явищ в їх історичній ретроспективі. Це, в свою чергу, формує критичність педагогічного мислення і дозволяє встановлювати протиріччя розвитку певних явищ чи освітньо-виховних систем. Тим самим, у майбутніх педагогів з’являється потреба аналізу, оцінювання тих чи інших видів освітньої діяльності, а також творчого доробку вчених-педагогів. Взагалі, критичність педагогічного мислення є суттєвою ознакою вчительської професійної діяльності. Це, у свою чергу, є основою формування педагогічної культури. В умовах сьогодення досить відчутною є тенденція до зростання інтересу серед молоді, зокрема й вузівської, до нашої історії, історії загальнолюдської культури.

Завданнями вивчення дисципліни є:

- забезпечити майбутніх педагогів знаннями з педагогічної спадщини минулого;

- визначити роль корифеїв педагогіки минулого як засновників тих чи інших педагогічних течій або систем освіти і виховання;

- розвивати педагогічне мислення, використовуючи класичну спадщину як втілення мудрості віків і вічну основу виховання прийдешніх поколінь.

У результаті вивчення “Історії педагогіки” студент має знати:

- розвиток школи і педагогічної думки в Україні;

- історико-педагогічну спадщину, внесок видатних вчених-педагогів у теорію і практику навчання і виховання;

- основні праці корифеїв педагогіки минулого.

Уміти:

- усвідомлено працювати з першоджерелами;

- аналізувати педагогічні проблеми, дотримуючись принципу історизму, зв’язку теорії з практикою;

- встановлювати і пояснювати взаємозв’язок педагогічних явищ і фактів, усвідомлюючи сучасну педагогічну дійсність;

- творчо використовувати цінні педагогічні ідеї минулого (зокрема ідей відомих українських просвітителів) у практиці навчально-виховної роботи технікумів, коледжів, вузів.

Дата добавления: 2014-01-07