Питання 5. Правонаступництво держав

Питання 3. Держави – основні суб’єкти міжнародного права. Інші суб’єкти міжнародного права.

Питання 2. Поняття та види суб’єктів міжнародного права

Питання 1. Поняття міжнародної правосуб’єктності.

Тема: Суб’єкти сучасного міжнародного права

Лекція №3

Міжнародне право

Заборона діяльності об'єднань громадян здійснюється лише в судовому порядку.

Порядок організації і діяльності політичних партій регламентується Законом України "Про політичні партії в Україні" від 5 квітня 2001 року.

Питання 4. Інститут визнання в міжнародному праві

Міжнародна правосуб’єктність — властивість суб’єкта міжнародних відносин, визнана і визначена нормами міжнародного права. Вона складається з трьох елементів: міжнародної правоздатності, міжнародної дієздатності та міжнародної деліктоздатності.

Суб'єкт міжнародного права — це носій певних міжнародних прав і обов'язків, що виникають відповідно до загальних норм міжнародного права або розпоряджень міжнародно-правових актів.

Загальновизнаними суб’єктами сучасного міжнародного права є:

- держави;

- народи (нації), що реалізують своє право на самовизначення;

- міжнародні (міжурядові) організації;

- державо подібні утворення (наприклад Ватикан, вільне місто Ієрусалім);

Суб’єкти сучасного міжнародного права прийнято поділяти на дві категорії:

- первинні (основні) (до них відносять держави та нації)

- похідні (до них відносять міжнародні організації та державо подібні утворення)

Суб’єктами міжнародного права є тількі міжурядові міжнародні організації (на відміну від неурядових організацій, які об’єднують не держави, а фізичні і юридичні особи з різних країн)!

Держави є єдиними суверенними суб'єктами міжнародного права, тому що міжнародна правосуб'єктність властива їм у силу самого факту їх існування.
Держави відіграють основну роль на міжнародній арені не тільки тому, що вони мають територію, населення, апарат влади і управління (публічна влада), але і тому, що вони мають суверенітет, який заперечує наявність над ними якогось іншого суб'єкта політичної влади і робить їх юридично рівними між собою при взаємовідносинах на міжнародній арені. Державний суверенітет означає повну самостійність і незалежність держави при розв'язанні питань внутрішнього і зовнішнього життя.

Якщо державу яким-небудь чином обмежено в суверенітеті (наприклад, не має повного верховенства на своїй території), то вона обмежується й в обсязі міжнародної правосуб'єктності.

Держави за своїм устроєм можуть бути: унітарні і складні.

Унітарна держава – це проста держава, на території якої існує єдина правова система, єдине громадянство, грошова система і яка виступає єдиним суб’єктом міжнародного права. Її територія поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають ознак держави та органи влади й управління в них цілком підконтрольні центральним державним органам.

Прикладом унітарних держав можуть бути: Україна, Іспанія, Португалія.

До складних держав відносять: федерації, конфедерації, імперії

Федерація союзна держава, що складається із кількох держав або державних утворень (наприклад США, Німеччина, Австрія, Канада, Росія, Бразилія). Члени федерації – республіки, штати, землі та ін.. – зберігають певну внутрішньодержавну автономію, мають законодавчі, виконавчі і судові органи, що діють у межах установленої федеральною конституцією компетенції. Члени більшості сучасних федеративних держав, відповідно до їхніх конституцій, не володіють правом самостійного ведення зовнішніх зносин і, безумовно не є суб’єктами міжнародного права.

Конфедерація – союз суверенних держав, утворений для реалізації певних цілей (економічних, військових, дипломатичних тощо). У минулому конфедераціями були США, Німеччина, Швейцарія. Як приклад конфедерацією була Річ Посполіта яка була створена Польським Королевством та Великим князівством Літовським. На даний момент конфедерацією є союз Росії та Білорусії.

Імперія – насильно створена держава, яка складається з головної держави (метрополії) та її колоній і утримується за допомогою державного примусу з боку метрополії (приклад: Російська імперія, Британська імперія)

Державно-подібні утворення у міжнародному праві - самостійне територіально-політичне нейтралізоване та демілітаризоване утворення, правовий режим якого встановлюється міжнародними договорами і гарантується державами чи міжнародними організаціями.

Особливий вид суб'єктів міжнародного права, що володіють деякими ознаками (рисами) держав, але не є такими в загальноприйнятому сенсі.

Теорія міжнародного права виділяє такі види державно-подібних утворень:

1) політико-територіальні (Данциг - 1919 р., Західний Берлін - 1971 р.).

2) релігійно-територіальні (Ватикан - 1929 р., Мальтійський Орден - 1889 р.).

В даний час суб'єктом міжнародного права є тільки одне релігійно-територіальний державно-подібне утворення - Ватикан.

Міжнародні міжурядові організацій (ММО) добровільні об'єднання суверенних держав або міжнародних, організацій, створені у відповідності з міжнародним правом на основі міждержавного договору або резолюції ММО загальної компетенції для координації діяльності держав у конкретній галузі співробітництва, які мають відповідну систему головних і допоміжних органів, що володіють автономної волею, обсяг якої визначається волею держав -членів.

Так, наприклад ММО створюються для координації зусиль держав у політичній (Організація з безпеки і співробітництва в Європі - ОБСЄ), військової (НАТО), науково-технічної (Європейська організація ядерних досліджень), економічної (Європейське співтовариство), валютно-фінан-совою (Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), Міжнародний валютний фонд (МВФ)), соціальної (Міжнародна організація праці (МОП)) та в багатьох інших областях. Разом з тим ряд організацій уповноважений координувати діяльність держав практично в усіх областях (ООН, СНД та ін.)

Визнання — це односторонній добровільний акт держави, у якому вона:
а) прямо чи побічно заявляє або про те, що розглядає іншу державу як суб'єкт міжнародного права і має намір підтримувати з нею офіційні відносини, або

б) про те, що вважає владу, що затвердилася не конституційним шляхом у державі або на частині її території, достатньо ефективною, щоб виступати в міждержавних відносинах у якості представника цієї
держави або населення відповідної території.

Слід мати на увазі, що обов'язку визнання не існує, це право держави. За допомогою акту визнання держава погоджується з відповідними змінами в міжнародному правопорядку і/або міжнародної правосуб'єктності. Визнання, зокрема, свідчить про вихід на міжнародну арену нової держави або уряду і спрямоване на встановлення між державою, що визнає, і державою, що визнається, правовідносин, характер і обсяг яких залежать від виду і форми визнання. Визнання на практиці означає, що держава визнає іншу нову державу як юридичну особу, тобто з усіма її правами й обов'язками, що випливають із міжнародного права. Таким чином, право і дієздатність кожного суб'єкта реалізуються у взаємовідносинах з іншими і залежать від їхнього бажання прийняти його в міжнародне співтовариство.

У міжнародному праві існують такі форми визнання: — de facto; — de jure; — ad hoc.

Визнання de facto — це визнання офіційне, але не повне. Воно означає вираження непевності в тому, що дана держава або уряд достатньо довговічні або життєздатні. Воно може спричинити встановлення консульських відносин, але це не є обов'язковим. Визнання de facto є практичне визнання, що включає в себе економічні і культурні контакти, при відсутності повних контактів, відсутності дипломатичного визнання. Але й у цих відносинах держава (уряд), у відношенні якої відбулося визнання de facto, вступає в міжнародні відносини як суверен. Так, у 1960 році СРСР визнав de facto Тимчасовий уряд Алжирської Республіки. Як правило, через якийсь час визнання de facto трансформується у визнання de jure.

Визнання de jure — повне, остаточне визнання, що означає встановлення між суб'єктами міжнародного права міжнародних відносин у повному обсязі і у всіх галузях міжнародного спілкування.

Визнання ad hoc – ци визнання в даній ситуації, по конкретній справі, й існує коли держави вступають в офіційний контакт одна з іншою вимушено, для вирішення якихось конкретних питань. Воно нерідко супроводжується заявою про те, що держава, вступаючи в ті чи інші відносини з новою державою, усе такі її не визнає. Наприклад, чотири учасники переговорів про закінчення війни во В’єтнамі (США і три в’єтнамські сторонни) підписали у 1973 році відомі Призькі угоди, хоча деяки з них одне одного не визнавали.

Під міжнародним правонаступництвом розуміється перехід прав і обов'язків від одного суб'єкта міжнародного права (правопопередника) до іншого (правонаступника) внаслідок виникнення або припинення існування держави або зміни її території. Правонаступництво вважається одним із найдавніших інститутів міжнародного права.

Правонаступництво виникає: — при розпаді федерації; — при інших територіальних змінах (розпаді держави на дві і більше держави, злитті держав або входженні території однієї держави до складу іншої); — при соціальних революціях; — при розпаді колоніальної системи.

Об'єктами правонаступництва можуть бути: — територія; — договори; — державна власність; — державні архіви; — державні борги; — членство в міжнародних організаціях. Існують такі види правонаступництва: — повне — універсальне — коли до правонаступника переходять усі права й обов'язки правопопередника (наприклад, Україна є повним правонаступником УРСР); — неповне (часткове) — коли до правонаступника переходить частина прав і обов'язків або тільки права чи обов'язки (наприклад, Україна є частковим правонаступником СРСР з питаннь ядерної зброї); — відсутність правонаступництва (tabula rasa — чиста дошка) — коли новий суб'єкт міжнародного права відмовляється від усіх прав і обов'язків правопопередника, у тому числі не зв'язує себе його зобов'язаннями по міжнародних договорах

В даний час основні питання правонаступництва держав урегульовані в двох універсальних договорах: Віденській конвенції про правонаступництво держав стосовно договорів від 23 серпня 1978 року /далі: Віденська конвенція 1978 року/ (Україна приєдналася до даної конвенції 17 вересня 1992 року) і Віденської конвенції про правонаступництво держав стосовно державної власності, державних архівів і державних боргів від 8 квітня 1983 року /далі: Віденська конвенція 1983 року/ (

Україна приєдналася до даної конвенції 17 листопада 1992 року). Ці конвенції поки що не набрали чинності, тому їхні норми застосовуються в якості міжнародних звичаїв. 2. Правонастуиництво держав стосовно міжнародних договорів Віденська конвенція 1978 року регулює правонаступ-ництво тільки стосовно договорів, що укладені в писемній формі, і тільки лише між державами.

Необхідні нормативні документи та літературні джерела:

Международное публичное право: учебн./Л.П. Ануфриева, К.А. Бякишев, Е.Г. Моисеев, В.В. Устинов (и др.); отв. ред К.А. Бякишев – 5-е изд., перераб. И доп.-М:Проспект, 2010 – 1008с.

Міжнародне право Ю.А. Іванов: Посібн. Для підготовки до іспитів.-К.: вид. Паливода, 2004. -202с – Бібліогр.: с.193-194

Міжнародне публічне право: Підручник/Під редакцією Г.О.Анцелевича.-К.:Алерта, 2005.-424с.

Дата добавления: 2014-01-07