Стандартизація і сертифікація продукції

У підвищенні якості продукції особливо важливу роль віді­грають її стандартизація і сертифікація. В нашій країні правові та організаційні засади стандартизації, спрямовані на забезпечення єдиної технічної політики в цій сфері, регулюються Законом України «Про стандартизацію» (травень 2001 p.).

Відповідно до згаданого Закону стандартизація визначаєть­ся як діяльність, що полягає у встановленні положень для загаль­ного і багаторазового застосування щодо наявних чи можливих завдань з метою досягнення оптимального ступеня впорядкуван­ня в певній сфері, результатом якої є підвищення ступеня відпо­відності продукції, процесів чи послуг їх функціональному при­значенню, усунення бар'єрів у торгівлі і сприяння науково-тех­нічному співробітництву. Тобто стандартизація узаконює впро­вадження показників і норм якості продукції, технологічних процесів і прийомів, послуг у відповідній сфері виробництва.

Основними принципами і метою стандартизації є забезпечення безпеки для життя та здоров'я людини, тварин, рослин, охорона здоров'я; сприяння усуненню технічних бар'єрів у торгівлі; враху­вання сучасних досягнень науки і техніки, а також стану національ­ної економіки; забезпечення участі в розробці стандартів юридич­них та фізичних осіб — розробників, виробників, споживачів; до­бровільність вибору виробниками видів стандартів при виробництві продукції чи її постачанні; пріоритетність прямого впровадження в Україні міжнародних та регіональних стандартів; дотримання між­народних та європейських правил і процедур стандартизації.

Результатом стандартизації є нормативні документи в даній сфері. Вони встановлюють правила, загальні принципи чи харак­теристики різних видів діяльності або їх результатів. Такими нор­мативними документами є стандарт, кодекс усталеної практики і технічні умови.

Стандарт — це документ, що встановлює для загального і багаторазового застосування правила, загальні принципи або ха­рактеристики, які стосуються діяльності чи її результатів, з ме­тою досягнення оптимального ступеня впорядкованості у певній галузі, та розроблений у встановленому порядку на основі кон­сенсусу (загальної згоди).

Стандарти є тим зразком, еталоном якості, до якого повинні прагнути виробники. Водночас вони встановлюють межу якості, нижче якої продукція (роботи, послуги) вважається некондицій­ною, тобто нестандартною. Стандарти передбачають також ди­ференціацію продукції за якістю: категорії, класи, сорти, відпові­дно до яких здійснюється матеріальне стимулювання виробників. Дотримання вимог стандартів забезпечує виробництво продукції, що відповідає кращим вітчизняним і зарубіжним зразкам, її кон­курентоспроможність на світовому ринку, вдосконалення номен­клатури виробів, підвищення рівня уніфікації, охорону нав­колишнього середовища і здоров'я людини.

Кодекс усталеної практики¹ (звід правил) — це документ, що містить практичні правила чи процедури проектування, виго­товлення, монтажу, технічного обслуговування, експлуатації об­ладнання, конструкції чи виробів. Як бачимо, кодекс усталеної практики не стосується безпосередньо продукції, а регламентує процес її виготовлення. Він може бути самостійним стандартом, або його частиною, або окремим документом.

Технічні умови — це нормативний документ, що встановлює технічні вимоги, яким повинні відповідати продукція, послуги чи процеси. Як і кодекс усталеної практики, він також може бути стандартом, його частиною або окремим документом.

Залежно від рівня суб'єкта стандартизації, який приймає чи схвалює нормативні документи у сфері стандартизації, розрізня­ють такі їх види:

• національні стандарти, кодекси усталеної практики та класифікатори, прийняті чи схвалені центральним органом ви­конавчої влади у сфері стандартизації;

• стандарти, кодекси усталеної практики та технічні умо­ви, прийняті чи схвалені іншими суб'єктами стандартизації. Ними можуть бути центральні органи виконавчої влади респуб­ліки Крим, місцеві органи виконавчої влади й органи місцевого самоврядування, суб'єкти господарювання та їх об'єднання. їм надається право встановлювати нормативні документи у відповід­них сферах діяльності та в межах їх повноважень. Вказані види стандартів повинні відповідати умовам ринку, сприяти розвитку вільної торгівлі і підвищенню конкурентоспроможності вітчиз­няної продукції;

• міжнародні (регіональні) стандарти — стандарти, що прий­няті відповідно міжнародним та регіональним органом стандар­тизації (органом певного географічного або економічного прос­тору). Ці стандарти можуть впроваджуватися як національні за умови їх прийняття центральним органом виконавчої влади у сфері стандартизації;

• стандарти підприємств. Окремими підприємствами можуть розроблятися стандарти на продукцію (роботи, послуги), що ви­користовуються та є обов'язковими в тому господарстві, яке його розробило і впровадило. Наприклад, у сільськогосподарських під­приємствах можуть бути розроблені стандарти на виконання окремих технологічних операцій (оранки, посіву, збирання, фор­мування густоти рослин тощо) або на окремі види проміжної сільськогосподарської продукції, що використовується для вироб­ничого споживання (наприклад, корми).

Стандарти перших двох видів застосовуються на добровільних засадах. Проте згідно із Законом «Про стандартизацію» їх застосу­вання в цілому чи окремих положень цих стандартів стає обов'яз­ковим для всіх суб'єктів господарювання, якщо це передбачено в технічних регламентах чи інших нормативно-правових актах.

Технічний регламент або інший нормативно-правовий акт приймається органом державної влади. В ньому встановлюються технічні вимоги до продукції, процесів чи послуг безпосередньо або через посилання на стандарти. Обов'язковими вимогами, що встановлюються технічним регламентом та іншими нормативно-правовими актами, є: захист життя, здоров'я та майна людини, захист тварин і рослин, охорона довкілля, безпека продукції, про­цесів і послуг, усунення загрози для національної безпеки країни тощо. Стандарти також обов'язкові для учасників угоди щодо роз­роблення, виготовлення чи постачання продукції, якщо в ній є по­силання на певні стандарти. Вони можуть бути обов'язковими і для виробника чи постачальника продукції, якщо він склав декла­рацію про відповідність продукції певним стандартам чи застосу­вав позначення цих стандартів у її маркуванні, а також у разі отримання ними сертифіката щодо дотримання вимог стандартів.

Станом на 2002 р. Україна зробила лише перші кроки до впровадження нових стандартів з орієнтацією на міжнародні¹, зокрема на стандарти ІСО 9000. Тому в практиці на цьому ета­пі широко використовуються ДЕСТ — державні стандарти, ГОСТ — стандарти колишнього СРСР.

У 2002 р. показник гармонізації вітчизняних стандартів до міжнародних стандартів становив лише 10 %, тоді як для отримання асоційованого членства в ЄС рівень гармоні­зації повинен становити не менше 80 %.

Стандартом регламентується тривалість зберіган­ня молока у виробника до закупівлі. Вона не повинна перевищу­вати 24 год. за температури зберігання не вище 4°С, 18 год. — 6°С і 12 год. — за температури не вище 8°С. Воно оцінюється за такими показниками якості: густиною, кислотністю, загальним бактеріальним обсіменінням, вмістом соматичних клітин, чисто­тою (наявністю механічних домішок), вмістом жиру і білка.

Густина молока не повинна бути меншою 1027 кг/м³ за темпе­ратури 20°С або відповідати точці замерзання -0,52°С. Якщо по­казники густини менші за зазначений рівень, це свідчить про на­явність у молоці домішок води. Кислотність — важливий показ­ник, що характеризує технологічну якість молока, можливість його використання для виробництва таких цінних продуктів, як сири. Для вищого і першого сортів молока кислотність повинна бути в межах відповідно 16—17 і < 19° Т (Тернера), для другого — < 20° Т. Даним стандартом підвищені вимоги до бактеріальної забрудненості молока, хоч вони поки що уступають рівню вимог, які застосовуються в країнах ЄС. Для вищого сорту цей показник якості не повинен бути більше 300 тис. бактерій на 1 см³, для першого — 500 тис. і другого — 3000 тис. бактерій на 1 см (у країнах ЄС — не більше 100 000). Для забезпечення цього показ­ника якості слід пам'ятати, що в охолодженому до 10°С молоці бактерії практично не розвиваються протягом 12 год, а при охо­лодженні зразу після доїння до 4°С — 48 год.

Масова частка сухих речовин для молока вищого сорту повин­на становити не менше 11,8 %, для першого — 11,5 і для другого сорту— 10 %.

У даний стандарт вперше включені вимоги до обмеження вмі­сту в молоці соматичних клітин (епітеліальних клітин, молозива тощо), оскільки вони істотно погіршують його технологічність. Загальна кількість цих клітин для вищого сорту не повинна пере­вищувати 500 тис. на 1 см³, для першого і другого сортів — відпо­відно 600 і 800 тис/см³ (у країнах ЄС — до 400 000).

У стандарті, що розглядається, вперше включені вимоги щодо вмісту в молоці білка як важливого показника, що характеризує біологічну повноцінність даного продукту. Вміст білка залежить від генетичних особливостей тварин і рівня їх відгодівлі. З під­вищенням вмісту білка і жиру понад встановлені базисні норми підприємствам-виробникам виплачується надбавка до продажної ціни, а із зниженням цих показників — знижка.

Сертифікація — це процедура, за допомогою якої визнаний у встановленому порядку орган документально засвідчує відповідність продукції, систем якості, систем управління якістю, сис­тем управління довкіллям, персоналу встановленим законодавст­вом вимогам. Вона є важливою ланкою управління якістю проду­кції.

В Україні питання сертифікації продукції регулюється Зако­ном України «Про підтвердження відповідності» (травень 2001 p.). Підтвердження відповідності — це діяльність, наслідком якої є гарантування того, що продукція, системи якості, системи управ­ління якістю, системи управління довкіллям відповідають вста­новленим законодавством вимогам.

Кабінет Міністрів України затверджує нормативно-правовий акт — Технічний регламент з підтвердження відповідності, в якому містяться: опис видів продукції, що підлягає обов'язково­му підтвердженню відповідності; вимоги безпеки для життя та здоров'я людини, тварин, рослин, а також майна та охорони дов­кілля; процедури підтвердження відповідності цим вимогам; пра­вила маркування і введення продукції в обіг. Із введенням у дію цього нормативно-правового акта спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері підтвердження від­повідності офіційно публікує перелік національних стандартів, добровільне застосування яких виробником чи постачальником сприймається як доказ відповідності продукції вимогам техніч­них регламентів.

Існують істотні відмінності підтвердження відповідності в за­конодавчо регульованій сфері (сфера, в якій вимоги до продукції та умови введення її в обіг регламентуються законодавством) та в законодавчо нерегульованій сфері. В першій з них підтвердження відповідності є обов'язковим для виробника і постачальника, в другій — на добровільних засадах.

Відповідність продукції вимогам законодавства засвідчується декларацією про відповідність або сертифікатом відповіднос­ті. Декларацію про відповідність продукції складає виробник, якщо це передбачено технічним регламентом з підтвердження відповідності на цей вид продукції. При цьому виробник повинен надати органам, що здійснюють державний нагляд у сфері підт­вердження відповідності, необхідну документацію, яка підтверд­жує об'єктивність декларування.

Сертифікація в законодавчо регульованій сфері проводиться по тих видах продукції і згідно з вимог, які передбачені техніч­ним регламентом з підтвердження відповідності. Сертифікацію здійснюють акредитовані спеціально уповноважені органи із сер­тифікації. В разі позитивного рішення цей орган видає виробни­кам сертифікат відповідності — документ, який підтверджує, що продукція, системи управління якістю, системи якості, систе­ми управління довкіллям, персонал відповідають встановленим вимогам конкретного стандарту чи іншого нормативного доку­мента, визначеного законодавством.

Виробник чи постачальник зобов'язаний наносити на продукцію національний знак відповідності в законодавчо регульованій сфері і тим самим засвідчувати відповідність позначеної ними продукції вимогам технічних регламентів. У разі підтвердження відповідності уповноваженим органом із сертифікації до національного знака від­повідності додається ідентифікаційний номер цього органу.

Нині обов'язковою умовою виходу на міжнародний ринок є наявність у продавця сертифіката відповідності, що засвідчує відповідність продукції вимогам міжнародних стандартів ІСО се­рії 9000, які швидко поширюються в світі і регулюють єдині всесвітні вимоги до систем якості фірм-постачальників. Нині складається така ситуація, що фірми, які не володіють сер­тифікатом на систему якості, підтверджуючи тим самим її відпо­відність стандартам ІСО серії 9000, майже не мають шансів на укладання більш-менш пристойного контракту і на участь у між­народних тендерах, а їх товар оцінюється на світовому ринку в 2—4 рази дешевше.

Крім того, потрібно брати до уваги, що забезпечення якості відповідно до стандартів ІСО серії 9000 — це умова необхідна, але не завжди достатня для гарантії конкурентоспроможності то­вару, оскільки багато фірм й далі вдосконалюють виробництво з орієнтацією на випуск товару з ще кращими якісними парамет­рами, ніж цього вимагають указані стандарти.

Дата добавления: 2014-01-07