Лекція 3.4. Російська журналістика

Становлення журналістики у XVІІІ ст. Розвиток Російської імперії XVІІ-XVІІІ ст. як у політичній, так і економічній сферах дуже неординарний і специфічний. Росія була відсталою від Європи державою, хоча відбувалися уже певні зміни, реформи, зокрема, за царя Петра І.

Не дивно, що саме на цей період припадає і поява першого періодичного видання. Ним стала газета «Відомості» (1702-1727*, яка саме і відображала протиріччя епохи петровських змін. З одного боку вона стала важливим явищем національної культури, сприяла демократизації мови, здійснювала просвітницьку функцію. З другого – слугувала цілям пропаганди внутрішньої та зовнішньої політики уряду, монопольно впливала на думки читачів у монархічному дусі. Газета виходила під безпосереднім наглядом Петра І.

Не без впливу традицій російської книжкової графіки і досвіду європейської періодики перша російська друкована газета мала невеликий формат (1/12 аркуша*, текст розміщався в одну колонку, набирався кирилицею. З 1 лютого 1710 р. відбувся перехід на гражданський шрифт, який зробив газету доступнішою для читацьких мас.

«Відомості» подають зразок використання кольорового друку. В листі Петра І про перемогу над шведами під Полтавою перші абзаци набрані в кольорі. З’являються віньєтки та заставки декоративного характеру. Щоб відділити художній текст від звичайного, він брався в рамку-малюнок. Та все ж «Відомості» мали інформаційний характер. Оскільки газета контролювалася владою, то матеріали були не завжди об’єктивними. Так, про поразки Петра І у битвах замовчувалося, натомість інформація про різні перемоги подавалася дуже бравурно, на перших сторінках, а іноді й у спеціальних випусках. Кореспонденції на військові теми містили в собі зачини аналітики. Для забезпечення регулярності виходу редактори рекомендували мати про запас завжди якусь новину.

«Відомості» друкувалися до 1711 р. у Москві, потім – у Петербурзі. Ціна за номер – від 2 до 8 грошів, тобто від 1 до 4 копійок. Щоденний заробіток набірщика складав 3 гроші. Тираж коливався від кількох десятків до кількох тисяч примірників. Номер про перемогу в Полтавській битві надрукований у кількості 2500 примірників. Періодичність, обсяг номера, формат і навіть заголовок газети не були постійними. Головною серед інформаційних жанрів була замітка. Після смерті Петра І «Відомості» перестали виходити. Друкарська справа перейшла під патронат Академії наук і Московського університету. Збільшилася кількість видань, розширилася їх географія, з’явився перший журнал, наукова та спеціалізована періодика тощо.

Академічна журналістика 1728-1759 рр. У 1728 р. почали видаватися «Санкт-Петербургские ведомости» («Санкт-Петербурзькі відомості»*. Перший редактор – Г. Міллер. З 1728 по 1742 рр. газета мала додаток «Исторические, генеалогичемкие и географические примечания» («Історичні, генеалогічні та географічні примітки»*. З 1756 р. Московський університет розпочав видання «Московских ведомостей» («Московських відомостей»*. У січні 1755 р. вийшов перший номер журналу «Ежемесячные сочинения, к пользе и увеселению служащие» («Щомісячні твори для користі та веселощів»* за редакцією Г. Міллера. Виконуючи науково-просвітницькі завдання, академічна журналістика зверталася до жанрів наукової та науково-популярної статті, рецензії, нарису. Так, у «Примітках до відомостей» друкувалися статті Я. Штеліна з історії та теорії драматургії, поезії. Зі статтями літературної тематики виступає в «Щомісячних творах» В. Тредіяковський. Г. Міллер друкує цикл статей краєзнавчого характеру, а також статті М. Ломоносова, В. Татищева та ін.

Завданням просвітництва слугували рецензії. У них розглядалися як наукові праці, так і літературні, російські та іноземні. Зазвичай, рецензії являли собою переказ твору і загальну його оцінку з незначними елементами аналізу. Іноді вони замінялися анотаціями на нові книги з уривками з них. Академічні видання знайомили читачів у жанрі нарису з історією, географією, етнографією Росії та інших країн. У газетах переважали інформаційні жанри, журнали тяжіли до аналітичних.

«Санкт-Петербурзькі відомості» відводили під оголошення 2-3 сторінки, що становило від третини до половини номера. Відділ оголошень мав постійну рубрику «Для новин» і містив відомості про нові книги, підряди, продажі. Спочатку оголошення розділялися лінійками, потім з’явилися тематичні блоки із заголовками: «Продаж», «Підряди». Поступово відділ оголошень відділився і став видаватися окремим додатком за окрему плату.

«Московські відомості» також друкували оголошення як в основній частині, так і в «Прибавлениях» («Додатках»*, де вони групувалися у постійні рубрики. Під рубрикою «Продаж», наприклад, повідомлялося про продаж книг, коней, меду. Поруч повідомлялося про продаж перукаря 23 років, дівки, яка вміє прати і прасувати білизну.

Вимоги до періодики цього часу, запропоновані Г. Міллером: новизна суджень, простота, зрозумілість викладу, різнобарв’я матеріалів, оперативність і регулярність видання. Г. Міллер також намагався на практиці вивчити читачів журналу, а тому провів дослідження передплатників, узявши за основу класифікації соціальну ознаку.

У назві першого російського журналу визначена і його мета – певне просвітництво та розваги. На думку Г. Міллера, і політика, і економіка, і мануфактури, і поезія можуть мати місце в періодичних виданнях. Але не всі вони мали однаковий рівень корисливості. Віршовані твори служать розвазі читачів. Формула «користь і розваги» була реалізована у змісті та структурі журналу: науки виділялися окремо і окремо література.

До середини XVІІІ ст. формуються нові політичні та економічні відносини в суспільстві. Формуються ідеї російського просвітництва, які засуджують кріпацтво і пропагують нові зміни, сприяючи буржуазному розвитку країни. Зароджувалась певна опозиція. Всі ці ідеї висвітлювалися і в періодиці, особливо приватній, яка виникла в 1759 р., коли приватний капітал проник у видавничу справу. Поява приватних видань, що підтримували опозиційні думки, сприяла розколу в єдиному таборі офіційної періодики. Що призвело до виникнення різних концепцій друку і загострило полеміку демократичної та офіційної преси.

Журналістика останньої чверті XVІІІ ст. Це період наступу на сатиричну та демократичну пресу. Боячись повторення Французької революції в Росії, Катерина ІІ вела нещадну боротьбу з інакомислячими. Чимало видавців було заарештовано, видання закрито. У цей період велика увага приділяється мові видань. За основу береться «Лондонський Меркурій». Виділяються три основні принципи – стислість, виразність, зв’язок зі змістом.

Остання чверть XVІІІ ст. – це період інтенсивних пошуків нових ідей та форм у російській журналістиці. З’являються нові типи журналів: театральний – «Российский театр» («Російський театр»* (1786*, літературно-критичний – «Московский журнал» («Московський журнал»* (1791-1792*, історичний – «Российский магазин» («Російський магазин»* (1792-1794*.

Виникають нові типи щотижневиків: критико-бібліографічний – «Санкт-Петербургские ученые ведомости» («Санкт-Петербурзькі наукові відомості»* (1777*, медичний – «Санкт-Петербургские врачебные ведомости» («Санкт-Петербурзькі лікарські відомості»* (1792-1794*. Формується такий різновид періодики, як альманах: літературний – «Аглая» (1794*, музичний – «Карманная книга для любителей музыки на 1775 год» («Кишенькова книга для шанувальників музики на 1775 рік»*. Уперше виходить приватний краєзнавчий журнал у провінції – «Уединенный пошехонец» («Усамітнений пошехонець»* (1786, Ярославль*.

Чіткіше проявляється орієнтація видань на певний, визначений контингент читачів: жіночий – «Модное ежемесячное издание, или Библиотека для дамского туалета» («Модне щомісячне видання, або Бібліотека для дамського туалету»* (1779*, дитячий – «Детское чтение для сердца и разума» («Дитяче читання для серця і розуму»* (1785-1789*.

Посилюється увага періодичних видань до літератури, мистецтва, історії, філософії. Журнали та газети все чіткіше визначають свою специфіку у змісті, оформленні, жанрах. Демократично налаштовані журналісти активно використовують аналітичні жанри для розповсюдження своїх політичних і філософських ідей.

Преса першої чверті XІХ ст. У суспільно-політичному житті Росії цього періоду відбулися важливі події – боротьба проти навали Наполеона та повстання декабристів. Преса була не лише літописцем цих подій, а й брала активну в них участь. Війна проти армії Наполеона сприяла підняттю вільнодумства. Офіцери-дворяни виношували плани політичної перебудови Росії. Коло учасників перших політичних організацій спершу було невеликим, обмежувався складом чотирьох таємних товариств – «Союза спасення» («Союзу порятунку»* (1816-1817*, «Союза благоденствия» («Союзу благодаті»* (1818-1821*, «Северного общества» («Північного товариства»* (1821-1825*, «Южного общества» («Південного товариства»* (1821-поч. 1826*.

Пізніше це вилилося в повстання, яке відбулося 14 грудня 1825 р. і закінчилося поразкою. П’ятеро його керівників страчені: П. Пестель, К. Рилєєв, С. Муравйов-Апостол, М. Бестужев-Рюмін, П. Каховський.

У першій чверті XІХ ст. виникло близько 150 нових видань – офіційних і приватних, столичних і периферійних. Цифра більша, ніж за весь попередній період разом. Перевага надавалася журналам. Серед впливових суспільно-політичних видань були журнали «Вестник Европы» («Вісник Європи»* (1802-1830*, заснований М. Карамзіним, і «Сын Отечества» («Син Вітчизни»*, що виходив у Санкт-Петербурзі з 1812 по 1852 рр. На титульній сторінці другого містився напис – журнал історичний, політичний і літературний (останнє слово з’явилося в 1814 р.*. Друкувалися тут прогресивно налаштовані діячі культури, майбутні декабристи. Після поразки повстання журнал зазнав деяких змін і поступово втратив свою популярність.

Формується галузева періодика. Її видавці - державні установи: міністерство внутрішніх справ випускає «Санкт-Петербургский журнал» («Санкт-Петербурзький журнал»* (1804-1809*, Академія наук – «Технологический журнал» («Технологічний журнал»* (1804-1815* і «Статистический журнал» («Статистичний журнал»* (1806, 1808*, тимчасовий артилерійський комітет Військового міністерства – «Артилерийский журнал» («Артилерійський журнал»* (1808-1811*. Серед приватних видань варто згадати «Экономический журнал, издаваемый Васильем Кокольником» («Економічний журнал, який видається Василем Кокольником» (1807*, «Новый магазин естественной истории, физики, химии и сведений экономических» («Новий магазин природної історії, фізики, хімії та відомостей економічних»* І. Двігубського (1820-1830*.

Галузева періодика друкувала наукові та науково-популярні статті, статистичні матеріали, практичні поради, рекламу. Особливе місце в них посідала ілюстрація: креслення найновіших винаходів, географічні карти, таблиці, схеми.

Періодичний друк 1826-1855 рр. Після повстання декабристів появився новий цензурний статут (1826 р.*, названий сучасниками «чавунним». Згідно зі статутом, заборонялося пропускати в друк місця, що «мають двояке трактування», якщо цензор запідозрив намір автора висловити крамольні думки. Новий статут 1828 р., хоч і скасував цей параграф, та все ж істотно обмежував права журналістів. Дозволи на нові видання з 1832 р. затверджувалися Миколою I. У 1836 р., відповідно до циркуляра міністра освіти, тимчасово припинялася видача таких дозволів, що спонукало журналістів перекуповувати право на видання приватних журналів. Посилилися позиції урядового друку. З 1838 р. у губернських центрах Росії за затвердженою урядом програмою видавалися офіційні відомості. Налякані каральними заходами, деякі видавці приватних газет і журналів відкрито підтримали репресивні дії уряду. У їх числі Ф. Булгарін і М. Греч. Після подій 14 грудня 1825 р. Булгарін зробився агентом Третього відділення таємної поліції, покликаної стежити за громадською думкою. Газета «Північна бджола», яку він видавав з 1825 р., удостоїлася привілею, єдина з приватних газет, публікувати політичну інформацію і тим самим забезпечила широке коло читачів (до 3 тис. передплатників*.

Російський періодиці цього періоду притаманна тенденція до різносторонності, енциклопедичності змісту. Раніше від інших запити часу відчув М. Польовий. Приступаючи в 1825 р. до видання «Московського телеграфу», він урахував досвід європейської періодики, традиції вітчизняного друку та сучасні суспільні потреби. Перші півтора-два роки «Московський телеграф» мав науково-літературний характер, а потім став енциклопедичним завдяки по­силенню суспільно-економічної проблематики, різноманітності й популярності викладу матеріалу, інтересу до практичних знань.

«Московський телеграф» мав відділи: «Наука і мистецтво», «Словесність», «Бібліографія і критика», «Вісті і суміш», «Мода». Структура журналу відповідала його головній меті, зазначеній М. Польовим в офіційному проханні про друк: «..надання вітчизняній публіці статей про нашу історію, географію, статистику і словесність, які б іноземцям показували благословенну вітчизну нашу в справжньому вигляді; повідомлення також усього, що цікавого знайдеться в кращих іноземних журналах і новітніх творах або що невідоме ще нашою мовою щодо наук, мистецтв і словесності стародавніх і нових народів».

Журнал виходив раз на два тижні, обсягом у 4-5 друкованих аркушів. Його дописувачами були письменники, історики, археологи, географи, філологи: М. Максимович, П. Кеппен, А. Вельтман, А. Галахов, А. Пушкін, В. Жуковський, сам М. Польовий займався переважно драматургією та історією. Первинний наклад журналу складав 700 примірників, пізніше збільшився до 1200. «Московський телеграф» заборонений у 1834 р. за публікацію критичної рецензії М. Польового на проурядову п'єсу М. Кукольника «Рука всевишнього вітчизну врятувала».

Ареною пушкінських сатиричних викриттів став журнал М. Надеждіна «Телескоп», де поет надрукував у 1831 р. свої фейлетони «Перемога дружби, або Виправданий Олександр Анфімович Орлов», «Декілька слів про мізинець д. Булгаріна та про інше». Підписані вони псевдонімом Феофілакт Косичкін. У цих фейлетонах Пушкін від імені простодушного шанувальника таланту Булгаріна завершив поглиблену психологічну характеристику його особи, до­сліджував біографію, показав суть літературних творів і поліцейську діяльність у літературі, викрив очолювану ним пресу. Прийом літературної маски, використаний поетом, отримав подальший розвиток у сатиричній журналістиці. З ім'ям Пушкіна пов'язано зародження жанру фейлетону в російському періодичному друці.

Редактор «Телескопа» М. Надеждін вважав освіту найважливішою метою сучасної журналістики. Особлива роль у цьому відводилася енциклопедичному журналу. На його думку, журнал «повинен мати тверду і ґрунтовну теорію, повну і цілісну систему». Теми, що розглядаються в журналі, строго науково систематизовані в єдиному теоретичному руслі. До роботи над журналом М. Надеждін запросив своїх колег, учених Московського університету. У «Телескопі» друкувалися філософські, юридичні, історичні, філологічні статті професорів М. Павлова, М. Погодіна. М. Максимовича, А. Востокова та ін. Проголошений як «журнал сучасної освіти», «Телескоп» складався з таких розділів: «Наука», «Витончена словесність», «Критика», «Сучасні літописи», «Суміш». У рубриці «Знамениті сучасники» читачам пропонувалися біографічні нариси про Канта, Манцоні, Гегеля, Шатобріане, Петрарку, Берліоза тощо. Багато місця відводилося перекладам з французьких, німецьких, англійських періодичних видань – більше 60 найменувань.

У 1829 р. журнал М. Греча «Син Вітчизни» злився з журналом Ф. Булгаріна «Північний архів», а з 1831 р. вони стали спільно видавати «Північну бджолу». Вона мала такі розділи: «Новини політичні та закордонні», «Новини внутрішні», «Новини неполітичні: про нові видання і підприємства, про твори наук, витівок і ремесел», «Вісті про всі російські книги, що виходять у світ»; «Вдачі. Невеликі статті про вдачі; критичні й повчальні зауваження», «Словесність. Легкі вірші й різні статті в прозі», «Суміш», «Вісті про новітні моди». Редактори газети Ф. Булгарін і М. Греч зробили акцент на комерційність видання: додали цікавість, доступність, різноманітність, зорієнтували його на смаки і потреби широкої публіки, переважно «середнього класу». У статті «Про цензуру в Росії й про книгодрукування взагалі» (1826* Булгарін розглядав «середній клас» як опору уряду й зараховував сюди чиновників, промисловців, купців, небагатих дворян, міщан. Внутрішньополітичний розділ газети охоплював офіційні розпорядження, представлення до нагород, статті для «заспокоєння розумів», підготовлені в урядових інстанціях. Зарубіжна політична інформація, що вирізнялася оперативністю й різноплановістю, не коментувалася. У поле зору газети також потрапляли промислові виставки, торгові ярмарки, продукція фабрик і заводів у різних регіонах країни. Відділ «Вдачі», в якому панували фейлетони Булгаріна, порушував побутові проблеми. У легкій сатиричній манері автор оповідав про різні людські слабкості, життєві незгоди, давав читачеві поради, майстерно вставляючи в них приховану рекламу.

Комерційне спрямування газети Булгаріна і Греча зближала її з «Бібліотекою для читання» О. Сенковського, заявленої в 1834 р. як «журнал словесності, наук, витівок, промисловості, вістей і мод». Програма енциклопедичного журналу мала розжділи: «Російська словесність», «Іноземна словесність», «Науки і витівки», «Промисловість і сільське господарство», «Критика», «Літературний літопис», «Суміш». Журнал виходив регулярно першого числа кожного місяця, обсяг одного номера складав 25-30 друкованих аркушів. «Бібліотека для читання» мала привабливий вигляд: відмінний папір, чіткий шрифт, кольорові картинки мод. Засновник – відомий книговидавець, власник найпопулярнішого книжкового магазину в Петербурзі О. Смирдін. На посаду редактора він запросив О. Сенковського – університетського професора-орієнталіста, що добре знав Схід, багато подорожував. Ерудиція, рідкісна працездатність, товариськість, заповзятливість допомогли Сенковському швидко освоїти нову для нього справу. «Бібліотека для читання» створювалася за європейським зразком як комерційне видання. Редактор отримував значну на ті часи платню – 15 тис. крб. у рік плюс гонорар. Уводилася поаркушна оплата авторської праці – 200 крб., а для знаменитих письменників гонорар збільшувався до 1000 крб. за друкований аркуш. Переслідуючи рекламні цілі, видавець платив до 1000 крб. за згоду відомого прозаїка або поета назвати своє ім'я в переліку співробітників журналу. Невисока передплатна ціна – 50 крб. у рік – дала змогу розширити читацьку аудиторію. На третій рік виходу «Бібліотека для читання» мала близько 7 тис. передплатників. Видання орієнтувалося на середній клас населення, ставка робилася на сімейне читання, звідси увага до різноплановості матеріалів, цікавості викладу, обліку смаків та інтересів широких верств читачів.

Художні твори вітчизняних і зарубіжних авторів Сенковський переробляв, пристосовуючи їх до цензурних вимог і запитів читачів. У відділі «Науки і мистецтва» пріоритет надавався природничонауковим, економічним статтям іноземних авторів, у яких популяризувалися технічні досягнення. При цьому редактор прагнув надати їм цікаву форму, виключаючи теоретичні міркування і залишаючи цікаві факти, корисні відомості. Практичне спрямування мав розділ «Промисловість і сільське господарство», де містилися різні поради та рекомендації з догляду за худобою, використання нових знарядь праці, приготування продуктів харчування тощо.

Прогресивні діячі російської культури негативно ставилися до комерційного підходу у журналістиці. Так, надрукована анонімно в першому номері пушкінського журналу «Сучасник» (1836* стаття М. Гоголя «Про рух журнальної літератури в 1834 і 1835 роках» спрямована проти «Бібліотеки для читання» і «Північної бджоли». Сам Пушкін вбачав своє головне завдання в тому, щоб, використовуючи позитивний досвід вітчизняної і зарубіжної преси, протиставити комерційній журналістиці якісне видання. Для співробітників «Сучасника» він установив гонорар у 200 крб. за друкований аркуш. Оплата авторської праці сприяла професіоналізації журналістської роботи, забезпечувала матеріальну незалежність літераторів. Мета пушкінського журналу полягала в захисті художніх цінностей, популяризації досягнень науки і культури, утвердженні гуманістичних начал у житті суспільства. Серед його співробітників були герой Вітчизняної війни поет-партизан Д. Давидов, поети А. Кольцов і Ф. Тютчев; «кавалерист-дівчина» Н. Дурова, яка, пере­одягнувшись у чоловічий одяг, воювала в 1812 р., дипломат П. Козловський, критик і публіцист П. Вяземський. У власних публікаціях Пушкін порушував актуальні проблеми суспільного життя. «Сучасник» став зачинателем різновиду «товстого» журналу, який протягом кількох десятиліть утримував першість серед російської періодики.

У періодиці 1840-х років дуже популярним став жанр фейлетону, який мав кілька різновидів: повчальний з прихованою рекламою (Ф. Булгарін, В. Межевич, П. Смирновський*; фейлетон-хроніка новин (У. Соллогуб, Е. Губер, Ф. Коні*; сатиричний фейлетон (М. Некрасов, О. Герцен*. В. Белінський пов'язував розвиток фейлетону із сатиричним спрямуванням у російській літературі. На його думку, фейлетон повинен мати чітке спрямування, злий, викривальний характер, прихований під добродушною маскою базіки, висловлювати живе слово розуму в сатиричній формі, уміти змовчати і водночас дати зрозуміти читачам, що приховано за цим мовчанням. «Що таке фейлетон? – писав критик у 1847 р. – Це базіка, мабуть, добродушний і щирий, але насправді часто злий і лихослівний, який все знає, все бачить, про багато що не говорить, але висловлює рішучо все, коле епіграмою і натяком, захоплює і живим словом розуму, і брязкальцем жарту».

У російській періодиці сорокових років зростає роль ілюстрації. В. Белінський розглядав її розвиток у руслі становлення російського реалістичного мистецтва. Натомість передбачити майбутнє фотографії не вдалося в цю пору ні російській, ні зарубіжній пресі. «Художня газета» писала: «Що стосується знімка, портретів за допомогою дагеротипу, то нам це видається непотрібним».

Революційні події 1848 р. на Заході спонукали царський уряд вжити попереджувальні каральні заходи щодо опозиційної журналістики. Микола I заснував особливий комітет під головуванням князя Меншикова, який ревізував столичні видання і зажадав від редакторів «Вітчизняних записок» і «Сучасника» «надавати своїм журналам напрям, абсолютно погоджений з планами нашого уряду». У разі непокори застосовувалися різноманітні санкції. Так, за публікацію у «Вітчизняних записках» повісті «Заплутана справа» на заслання до В’ятки був відправлений Салтиков-Щедрін. Цензура заборонила слов'янофільську «Московську збірку», а його співробітники потрапили під нагляд поліції. Уряд жорстоко розправився з членами гуртка Петрашевського, в якому обговорювалися твори французьких соціалістів і шляхи звільнення селян, присудивши до розстрілу 21 людину. У роки «похмурого семиріччя», як охрестили цей період сучасники, в журналістиці на зміну принциповій полеміці й аналізу дійсності прийшов емпіризм, опис приватних фактів, об'єктивізм.

Виходу російської журналістики із застою сприяли важливі політичні події: поразка Росії в Кримській війні та смерть Миколи I. У країні почався суспільний підйом, який передував селянській реформі 1861 р.

Журналістика 1855—1870-х рр. Новий імператор Олександр II був налаштований на швидке вирішення селянського питання. До цього спонукали заворушення селян, непродуктивність підневільної праці, яка уповільнювала темпи економічного розвитку. Не останню роль відіграв і етичний бік проблеми: рабство одностайно засуджували освічені європейці й росіяни. У перші роки нового царювання були повернені із заслання декабристи і петрашівці, приватним журналам дозволили мати політичний відділ і обговорювати селянське питання. У передреформене п'ятиліття з’явилося понад півтораста нових газет і журналів. Посилила свої позиції демократична преса. Взірцем такої журналістики став некрасовський «Сучасник». У заявці про передплату на 1858 р. М. Некрасов зазначав: «Якщо визначити одним словом, який журнал редакція хоче мати, – це слово «суспільний». Через рік «Сучасникові» дозволили відкрити відділ «Політики», і він став літературно-політичним. Провідними авторами часопису були М. Чернишевський і М. Добро­любов, а ліберально налаштовані письменники і публіцисти Дружинін, Толстой, Григорович, Тургенєв покинули журнал.

Звернення «Сучасника» до актуальних проблем суспільного життя було позитивно зустрінуте читачами, про що засвідчує зростання накладу з 3 до 4,5 тис. примірників. Постійною темою «Сучасника» стала критика лібералів. Чернишевський у статті «Г. Чичерін як публіцист», Добролюбов у «Літературних дрібницях минулого року» та ін. засуджували дрібне викривання, властиве ліберальним виданням, указували на нездатність дворянської інтелігенції активно боротися за звільнення народу.

Критика лібералів велася й на сторінках сатиричного додатку до «Сучасника» під назвою «Свисток» (1859-1863*, засновником якого став Добролюбов. Він використовував низку сатиричних образів-масок – Аполлона Капелькіна, Якова Хама, Конрада Лілієншвагера – для пародіювання віршів сучасних поетів, що прославляли казенний патріотизм або вводили читача в царство ідеальної краси. У «Свистку» розкрилося сатиричне обдаровання О. Толстого і братів Жемчужникових, які створили журнальну маску Козьми Пруткова. Від його імені друкувалися афоризми, «Проект про введення однодумності в Росії» та інші твори.

Демократичні процеси розвитку обговорювалися й у російській закордонній пресі. Так, Герцен, який заснував видання в Лондоні, виступав проти «кривавих методів боротьби». У журналі «Полярна зірка» (1855–1862* та газеті «Дзвін» (1857—1867* він закликав Олександра II вступити на шлях реформ, звільнити селян із землею, викупленою державою, здійснити демократичні свободи. Він критикував некрасовський «Сучасник» за непримиренне ставлення до лібералів, що пропонували шлях мирного вирішення селянського питання і брали активну участь у журналі періоду «похмурого семиріччя».

Останнє слово з селянського питання залишилося за урядом. Згідно із підписаним 19 лютого 1861 р. Олександром II маніфестом про скасування кріпосного права, колишні кріпаки ставали «вільними сільськими обивателями». За землю вони мали сплатити поміщикові і державі, платежі останній розтягувалися на 49 років. Отримавши ділянки землі, малопридатні для сільськогосподарських робіт, позбавлені знарядь праці, селяни бунтували. На придушення цих бунтів висилалися війська.

Услід за маніфестом затверджено закон про земське самоврядування, проведено судову реформу, реформовано армію, скасовано рекрутчину. Реформи 1860-1870-х рр. сприяли розвитку Росії шляхом європейського становлення цивілізованих форм державності.

В епоху «великих реформ» з'явилися нові сатиричні, бібліографічні, педагогічні журнали, спеціальні видання з фотографії та видавничої справи, ілюстровані тижневики. На «свого» читача орієнтувалися нові дитячі, жіночі, військові журнали; виникли «народні» видання для селян і солдат. Зростання чисельності періодичних видань відбувалося переважно за рахунок газет: суспільно-політичних, енциклопедичних, політичних і літературних, театральних, музичних, галузевих. Виходили вечірні й недільні газети. З'явилася «народна» газета, змістом, мовою, ціною зорієнтована на малоосвічених читачів з міщан.

Серед різних типів видань провідним був політичний і літературний «товстий» журнал, структуру і завдання якого обґрунтували демократичні публіцисти і реалізували в «Сучаснику», «Російському слові», реорганізованих «Вітчизняних записках», що перейшли в руки Некрасова за договором з Краєвським у 1868 р. після заборони в 1866 р. «Сучасника» і «Російського слова». В офіційному міністерському звіті про стан книгодрукування в 1864 р. наголошувалося на зростанні кількості творів «у дусі матеріалізму, соціалізму». У 1860-1870 рр. демократичні журнали зі співчуттям поставилися до повсталих за незалежність поляків у 1863 р., визвольної боротьби болгарського народу у війні 1877-1878 рр.

У середовищі журналістів-різночинців визрівала ідея про докорінне перетворення видавничої справи. Вони не тільки публічно засуджували безпринциповість, продажність капіталістичної преси, але і намагалися на практиці протиставити їй друк, організований на колективних засадах, упровадити артільні принципи при виданні газети «Народний літопис». Щоб припинити капіталізацію преси і позбутися економічної залежності журналістів від видавців, вони пропонували відокремити редакційну частину журналу від видавничої, встановити плату за оголошення, відповідно до друкарських витрат на їх друкування, публікувати рекламу в особливій газеті.

Та все ж гонитва за надприбутками спонукала видавців збільшувати обсяг комерційної реклами, удосконалювати форми її подачі і способи залучення рекламодавців. Складаються передумови для появи посередника між періодичним виданням і рекламодавцем – професіонала рекламної справи. У 1870-ті рр. Московська центральна контора оголошень торгового дому «Метцель і К°» почала приймати оголошення для публікації в столичних і провінційних виданнях.

У 1875 р. у столичному демократичному журналі «Справа» з'явилася стаття Д. Мордовцева «Друк у провінції», яка викликала бурхливу реакцію місцевої періодики. На думку автора, пріоритет у розвитку преси повинен надаватися центральним газетам, які зосереджувалися у великих містах, а обласний і регіональний друк має відігравати скромну роль і займатися виключно місцевими питаннями. Автор зробив висновок про безперспективність провінційної преси. До того ж, згідно з «тимчасовим» законом про друк від 6 квітня 1865 р., столична преса звільнялася від попередньої цензури, судова відповідальність за порушення закону покладалася в них на автора і редактора. Проте ця поступка не стосувалася провінційної преси.

З ідеями селянської революції і соціалістичної утопії виступили в 1860–1870-і рр. народники, що засновували свої видання за кордоном: бакуністи або анархісти – «Народну справу», лавристи або пропагандисти – «Вперед!», група Ткачова – «Набат». Нелегально в Росії видавалися газети «Початок», «Земля і воля», «Чорний переділ», «Народна воля» та ін. Тактика індивідуального терору, яку намагалися реалізувати народники, сподіваючись на подальші революційні зміни в країні, завершилася вбивством Олександра II в березні 1881 р.

Преса 1880–1890-х рр. Олександр III, прийшовши до влади, прийняв заходи зі зміцнення порядку в країні. Частково реставрувалися дореформені структури. Були введені інститут земських начальників і урядовий контроль над земством, нове земське положення, що зміцнило владу помісного дворянства на селі. Щоб припинити розпад общини, приймалися обмежувальні закони про сімейні розділи і переселення, про умови найму сільськогоспо­дарських працівників і вихід селян з общини.

Нові «Тимчасові правила про друк» від 27 серпня 1882 р. ліквідовували ті послаблення, які мали місце при Олександрі II. Відтепер чотири міністри, серед них міністр внутрішніх справ і оберпрокурор Синоду, вирішували питання про закриття неугодного видання, не переймаючись посиланнями на параграф і букву закону. А раз закрите видання міг знову піддати тій же санкції сам цензор одноосібно. На додаток до цих нововведень тимчасові правила змушували редакторів не тільки знати авторів публікованих матеріалів, але й надавати у разі потреби відомості про них карним органам. Переслідувалися перш за все столичні приватні демократичні журнали - «Вітчизняні записки», «Справа». У 1884 р. комітет чотирьох міністрів заборонив «Вітчизняні записки» за «шкідливе спрямування».

Розвиток промислового виробництва, збільшення кількості робітників свідчили про перегрупування суспільних сил у країні, зростання ролі пролетаріату. На нього покладають надії колишні народники Г. Плеханов та ін., що об'єдналися в 1883 р. у Женеві в групу «Звільнення праці». Соціалістичний рух у Росії, як і на Заході, набував марксистського спрямування. Помітну роль у російській періодиці почали відігравати журнали ліберально-народницької орієнтації «Російське багатство», «Російська думка», ліберально-буржуазний «Вісник Європи». Збільшуються тиражі газет, серед найбільш масових – «Новий час» Суворіна, «Голос» Краєвського, «Московські відомості» М. Каткова. Так, тираж «Нового часу» в 1889 р. складав 35 тис. прим., а у 1897 р. – вже 50 тис. Газета друкувалася у власній друкарні О. Суворіна, оснащеній сучасним імпортним устаткуванням.

Із ліберально-демократичних видань, що виходили за кордоном і орієнтувалися на російську читацьку аудиторію, примітна періодична збірка «Вільне слово» (1898–1899*, організаторами якого стали В. Чертков і П. Відлюдков.

У № 10-11 журналу «Російська думка» за 1893 р. і № 2, 3, 5–7 за 1894 р. з'явилися нариси Чехова, присвячені російській каторзі, в 1895 р. вони вийшли окремою книгою – «Острів Сахалін». Щоб зібрати достовірний матеріал на цю тему, Чехов зробив подорож на каторжний острів, поговорив майже з десятьма тисячами сахалінців і заповнив на кожного статистичну картку з відповідями на запитання складеної ним анкети.

У «Газеті Самари» у 1895–1896 рр. почав друкуватися письменник М. Горький. Героями його фейлетонів були продажні журналісти, банкіри-хижаки, аристократи, фабриканти-грабіжники. Автор пише про «рабське становище» жінки, яку б'ють, «розбещують і морально, і фізично», про непосильну працю, що калічить малолітніх дітей на фабриках.

У газетах 1880-1890 рр. – «Московський листок», «Російські відомості», «Росія» – розкривається репортерський талант В. Гиляровського. Такі якості його репортажів, як оперативність, поєднання розповідей очевидців з реальними описами подій, включеність журналіста в дію, розслідувальний характер, принесли йому широку популярність. Репортажі про політ Д. Менделєєва на повітряній кулі, катастрофу на Ходинському полі під час коронації Миколи II, пожежу на фабриці Хлудова в Єгор’ївську ставали сенсаціями.

Характерні риси рекламної журналістики західноєвропейських країн притаманні і російській періодиці кінця ХІХ ст. У 1896 р. доходи від оголошень у столичній газеті «Новий час» складали мало не півмільйона карбованців. Заголовки рекламних матеріалів тяжіли до сенсаційності, в тексті присутня різного роду мотивація (вигода, заздрість, страх*, використовувалися різні оформлювальні прийоми (винахідлива верстка, ілюстрація*, застосовувалися виразні засоби для ефективного емоційного та логічного впливу на читача. Реклама розташовувалася на всіх сторінках газетного номера.

Наприкінці XIX ст. еволюційний період розвитку капіталізму завершувався і поступово поступався місцем гострим політичним баталіям, соціальним катастрофам, які назрівали в російському суспільстві. Легальний і нелегальний друк Росії став широким спектром політичних поглядів і відображав складну й суперечливу картину суспільного життя на рубежі сторіч.

Дата добавления: 2014-01-07