Кочовики на території України

Залізний вік – І тис. до н.е.

На території України перші знахідки залізних виробів да­туються XI – IX ст. до н. є. Заліз­ні знаряддя праці та зброя значно вплинули на суспільний розвиток. Поряд з підвищенням про­дуктивності праці та появою значної кількості додатко­вого продукту активно йшов процес посилення воєнної могутності. Зброя стала знаряддям праці, а війна – ремеслом.

Перехід до ранньозалізного віку на території Укра­їни зумовлений дією низки чинників:

- різка зміна клімату (наприкінці II тис. до н. є. стає посушливим) – екологічна криза;

- міграція населення;

- розрив ста­рих економічних зв’язків;

- дефіцит привозних мідної руди та бронзових виробів;

- розвиток місцевого залізо­рудного виробництва.

Характерними ознаками суспільного розвитку цієї доби були:

- значні міграції населення;

- посилення тор­говельних зв’язків;

- становлення приватної власності;

- майнова диференціація суспільства;

- перетворен­ня сім’ї на господарську одиницю;

- витіснення родової общи­ни територіальною;

- виділення ієрархічно структурованої військової еліти; утворення організованих воєнно-політич­них об’єднань та союзів;

- зародження державності.

Відбувся другий поділ праці: ремесло відокремилось від с/г. На території України початок залізної доби пов’язаний з кіммерійською культурою (Північне Причорномор’я, поч. І тис. до н.е.) та з ранніми слов’янськими культурами (поч. н.е.).

Стрімке зростання кочового населення Азії привело до пошуку ним нових територій, яке в історії називають «Велике переселення народів». Кочовики хвилями змінювали один одного з к. ІІ тис. до н.е. – до ХІІІ ст.

Кіммерійці (IX – VII ст. до н.е.):

- перші відомі з писемних джерел (Гомер в «Одіс­сеї», Геродот, Каллі-мах, Стратон, ассирійські клинописні джерела – під іменем «гамірра»);

- перші на території України володіли залізною зброєю;

- перші наїзники та кочовики;

- походи в Ма­лу Азію, успішно воювали з Урарту, Ассирією, Ліді­єю;

- не створили власну державу;

- займали територію між Дністром і Доном, а також Кримський і Таманський півострови, Керченська прото­ка – Боспор Кіммерійський.

Скіфи (VII – ІІІ ст. до н.е.):

- у VII ст. до н. е. скіфи, переслідуючи кіммерійців, вдираються до Передньої Азії (аж до Сирії, захопили Мідію, утворили там державу Ішкуза, через 28 років повернулися до Північного Причорномор’я);

- у другій половині VII ст. до н. є. утворили об’єднання племен – Велику Скіфію, що у V ст. до н. е. оформилося у державу, яка про­існувала до ІІІ ст. до н. є.

За Геродотом:

· тери­торія держави була досить великою і мала форму рівностороннього чотирикутника, який, при­лягаючи до чорноморського узбережжя, розташовувався в межиріччі Дунаю та Дону.

· населення Скіфії поді­лялося на дві великі групи: мігруючі племена (скіфи-кочівники, які населяли степові райони на схід від Дніпра, та царські скіфи, які кочували узбережжям Азовського моря і степовим Кримом) – кочове скотарство і грабіжницькі воєнні по­ходи, та осілі племена (елліно-скіфи-калліпіди, які жили поблизу давньогрецького міста Ольвії; скіфи-землероби, зосереджені на Лівобережжі; скіфи-орачі, які розташовувалися на захід від Дніпра) – зернове землеробство;

· характер­ною рисою скіфського суспільства була його неоднорідність, яка найбільше виявля­лася в соціально-політичній сфері: панівне становище у країні належало царським скіфам, які вважали решту населення своїми рабами;

· в основі системи управління лежала «варварська демократія» – влада царя не була абсолютною і обмежувалася радою скіф­ських племен та народними зборами усіх воїнів.

- 513 р. до н. є. переможна війна скіфів з перським царем Дарієм.

- роди і племена під час воєнних походів ставали військовими підрозділами;

- найдосконаліше для тієї доби озброєн­ня (більша частина арсеналу їхньої зброї – мечі, кинд­жали, бойові сокири тощо були виготовлені із заліза, а скіфський лук за далекобійністю, прицільністю і вбив­чою силою не мав аналогів);

- жорстокі варварські традиції: скіфський воїн пив кров першого вбитого ним ворога, знімав скальпи; кожен сотий поло­нений приносився в жертву богові війни; того, хто на полі бою власноручно не вбив жодного ворога, не допус­кали до святкового столу;

- найбільшого розквіту Скіфія досягла в IV ст. до н. е., під час правління царя Атея. Держава стала централізо­ваною, було започатковано карбування скіфської моне­ти. Вдало розпочалося скіфське завоювання Балкан. У 339 р. до н. є. між скіфами та Македонією спалахнула війна, у якій загинув Атей, а скіфи за­знали поразки.

- III ст. до н. є. – період занепаду скіфської держави. Під ударами сарматських племен володіння скіфів зменшується. Втримати їм вдалося лише вузьку смугу Нижнього Подніпров’я та Степовий Крим. В Криму була утворена нова держава – Мала Скіфія, столицею якої стало місто Неаполь (поблизу су­часного Сімферополя). У II ст. до н. є. Мала Скіфія взяла під контроль Ольвію і вела успішну боротьбу з грецьки­ми містами-державами за вплив на всю територію Таври­ди. Як етнічне та політичне утворення, Мала Скіфія при­пиняє своє існування лише на початку ІІІ ст. н. є.

- Скіфи створили самобутню культуру, про що свідчать царські кургани (Чортомлик, Куль-Оба, Солоха, Товста Могила та ін.) і «скіфська тріада» – скіфсь­кий тип зброї, «звіриний стиль» в образотворчому мис­тецтві та специфічна збруя верхових коней. Елементи скіфської культури вплинули на формування передслов’янської культури окремі дожили до на­шого часу, зокрема, корені деяких скіфських слів і до­сі зберігаються в мовах східних слов’ян: «спако» (соба­ка), «голос», «топор»).

Сармати

У III ст. до н.е. в землі Північного Причорномор’я з поволзько-приуральських степів прийшли сармати. Вже у ІІ-І ст. до н.е. вони повністю займали степи між Доном і Дніпром, а іноді їхні по­селення сягали навіть Південного Бугу й Дунаю. Назва «сармати» походить від іранського слова – «саоромант», що означає «опе­резаний мечем». За легендою, записаною Геродотом, сармати по­ходили від шлюбів скіфів з амазонками – безстрашними жінками-воїнами. Сарматські жінки вміли їздити верхи не гірше за чоло­віків, володіли зброєю й разом з ними ходили в походи. У військо­вій справі сармати відрізнялися від скіфів ще більшою жорстокістю і непохитністю.

Основним заняттям сарматів було кочове скотарство. Вони роз­водили велику рогату худобу, овець, коней. Окрім того, полювали на степових звірів і птахів, ловили рибу, займалися ремеслами.

Наприкінці І ст. н. е. утворився великий союз племен, очолюва­ний сарматським племенем аланів. Кінець аланському пануванню в південноукраїнських землях поклали в ІІІ ст. германські племена готів, а в другій половині IV ст. – гуни.

Готи

У ІІІ ст. своє панування у Північному Причорномор’ї встановили германські племена готів, утворивши тут Готську державу – Гетику. Вони прийшли з берегів Балтійського моря. Столицею держави було так зване «Дніпрове місто», яке знаходилося поблизу одного з порогів Дніпра (неподалік від нинішнього с. Башмачка Запорізької області). Закріпившись у Північному Причорномор’ї, готи почали свою військову експансію на Балкани і Малу Азію. Найбільшої могутності й сили політичне об’єднання готів досягло в середині IV ст. н. е. за правління короля Германаріха (332 – 375 рр.). Під кінець правління Германаріха почалася невдала для готів війна з племенами антів. Після смерті готського короля військову суперечку з антами продовжив його спадкоємець Вінітарій. Саме він у 375 р. підступно вбив антського князя Божа з сина­ми та 70 старійшинами. Але вже наступного року готи були розгро­млені кочовими племенами гунів, які підтримали антів у їх боротьбі проти готської держави. Після цієї нищівної поразки Гетика як держава швидко занепала. Більша частина її населення перейшла в наддунайські землі, менша – залишилася на території Кримсько­го півострова.

Гуни

Після перемоги над готами гуни невдовзі захопили величезні те­риторії від Дону до Дунаю. Вони зруйнували грецькі колонії в При­чорномор’ї, підкорили племена готів, аланів, слов’ян. За правління Аттіли (сер. V ст.) держава гунів контролювала величезні простори від Рейну до Волги. І тільки після поразки в Каталаунській битві (451 р.) гуни нарешті були зупинені. Каталаунська поразка підірва­ла могутність гунської імперії. Після смерті у 453 р. царя Аттіли його держава розпалася, а гуни поступово розпорошилися серед місцевих народів.

На зміну гунам прийшли нові хвилі тюркських кочових племен, що, перетинаючи Причорномор’я, рвалися за Дунай, до багатих євро­пейських країн.

Авари та болгари

У VI ст. у Північному Причорномор’ї з’явилися орди аварів. Вони напали на антів, спустошили їхні землі. Боротьба виявилася дуже виснажливою, і антський племінний союз розпався (602 р.).

Ще одну загрозу для слов’ян у цей час становили напади булгар (болгар). Частина булгар осіла на Камі та Волзі, створивши тут державне утворення (Волзьку Болгарію), а інша, пройшовши через територію сучасної України, осіла у східній частині Балканського півострова, заснувавши міцну державу – Дунайську Болгарію. До її складу ввійшли землі південних слов’ян, культура яких перевищу­вала культуру переможців.

Хозари

Хозари прийшли з Азії й заснували велику державу – каганат, яка досягла в VIII ст. найбільшої могутності. Хозари були войовничим народом, що підкорив багато племен: аланів, радимичів, в’ятичів, полян, сіверян. Формою залежності підкорених племен була сплата данини. Столицею Хозарського каганату було м. Ітіль на нижній Волзі.

Печеніги

Наприкінці IX ст. у південноукраїнських степах з’явилися нові кочівники – печеніги, основним заняттям яких, окрім скотарства, були грабіжницькі набіги на сусідні племена і країни. Упродовж 915–1036 рр. Русь воювала з ними 16 разів, не рахуючи дрібних сутичок. 972 р. хан Куря біля Дніпрових порогів розбив загін Свято­слава і зробив із княжого черепа чашу для пиття. У 1036 р. дружина Ярослава Мудрого розгромила під стінами Києва печенізьку орду й відкинула її у безкраї степи.

Половці

Вийшовши у IX ст. із теренів сучасної Киргизії та Казахстану, половці витіснили печенігів – спочатку з Приаралля, а в першій половині XI ст. – і з Причорномор’я. Перший удар половців на Русь припадає на 60-ті рр. XI ст. До початку ХНІ ст. половці здій­снили 46 великих походів на Русь.

У різні часи Русь не лише воювала з кочівниками, а й мала з ними мирні відносини і навіть торгувала. Коли з 60-х рр. XI ст. половці почали тіснити печенігів, то частина з них відійшла за Ду­най. З дозволу київського князя вони зайняли малозаселені землі Поросся та Південної Переяславщини. Русичі називали тюркські племена за кольором їхніх шапок чорними клобуками.

Літописи зберегли відомості про півтора десятка русько-половець­ких шлюбних союзів. На половчанках, наприклад, були одружені Олег Святославич (онук Ярослава Мудрого, засновник династії Ольжичів), Ізяслав Давидович, Всеволод Ольгович, Юрій Володимиро­вич (Долгорукий); у Всеволода і Святослава Ольговича половчанкою була мати; у Ігоря і Всеволода Святославича – і мати, і бабка (по батькові).

Кочові народи залишили помітний слід в історії України. Протягом століть вони впливали на розвиток українських земель, на формування матеріальної і духовної культури населення країни. Державні утво­рення кіммерійців, скіфів, сарматів, готів існували ще до IV ст. н.е.

3. Грецька колонізація північного Причорномор¢я

(VІІ ст. до н.е. – V ст. н.е.)

Із VII ст. до н.е. в Північному Причорномор’ї вихідцями із Греції були засновані міста-держави: Ольвія (гирло Південного Бугу), Тіра (біля гирла Дністра), Феодосія, Херсонес (на місці нинішнього Се­вастополя), Пантікапей (на місці сучасної Керчі) та інші. Лідерство у заснуванні колоній належало малоазійському місту Мілету (засновник понад 90 міст у басейні Чорного моря).

Засновані спочатку містами малоазійського узбережжя, ці посе­лення невдовзі стали незалежними державами (VII – І ст. до н.е.), а пізніше (І ст. до н.е. – III ст. н.е.) опинились під протекторатом Риму. Найбільшого розквіту держави досягли у VI – IV ст. до н.е. Провідну роль серед них відігравали Ольвія, Херсонес, Боспорське царство.

Головні причини колонізації:

- дефіцит землі і продовольства;

- перенаселеність грецьких міст;

- внутрішні воєнно-політичні конфлікти та напади персів і лідійців.

За формою правління міста-держави були республіками: демократичними (де вирішальну роль у політичному житті відігравав демос) або аристократичними (де влада фактично належала рабовласниць­кій аристократії). Типовими демократичними полісами були Ольвія та Херсонес. Як свідчать джерела, демократизації суспільного життя міст передувала гостра внутрішня соціальна боротьба. Так, переломним моментом в історії Ольвії можна вважати осаду міста македонським полководцем Зопіріоном у 331 р. до н.е. У цей період у місті спалах­нула гостра соціальна боротьба: було звільнено рабів, наділено гро­мадянськими правами іноземців, пом’якшено боргові зобов’язання, збільшено повноваження народних зборів. Соціальні реформи заспокоїли населення, в результаті Ольвія змогла дати відсіч Зопіріону.

Єдина монархія – Боспорське царство – виникла у V ст. до н.е. в результаті об’єднання більш як 20 міст на чолі з Пантікапеєм. Причому спочатку держава являла собою союз грецьких міст, кож­не з яких мало елементи самоврядування. Але поступово вона транс­формувалася в монархію. До Боспорського царства входили Кер­ченський та Таманський півострови, Кубань. Поряд із греками тут жили скіфи, таври (у Криму), меотські племена (у Приазов’ї та на Кубані). У період свого розквіту (ІV – ІІІ ст. до н.е.) Боспор вдався до спроби поширити свою владу на все узбережжя Чорного моря.

Правлячими династіями були Археанактиди (480-438 рр. до н.е.) та Спартокіди, що стояли при владі до 107 р. до н.е., коли під час повстання рабів та вільного населення під проводом скіфа Савмака було вбито царя Перісада V. Повстання виявилося згубним для Боспорської держави: спочатку вона ввійшла до складу Понтійського царства, згодом потрапила під владу Риму, а у 70-х роках IV ст. н.е. остаточно розпалася під ударами гунів.

Господарство античних міст-держав було засноване на жорсто­кій експлуатації рабів. Економіка була багатогалузевою:

- торгівля велася у двох напрямках – з Грецією і з північними сусідами (скіфами та сарматами). У Грецію вивозили хліб, худобу, шкіру, пушину, рабів. Сусідам продавали вино, зброю, тканини, вироби мистецтва та ін.

- ремесло досягло високого рівня розвитку і славилося вироб­ництвом металевих, керамічних, ювелірних виробів, ткацтвом.

- землеробство: вирощували пшеницю, ячмінь, просо, вино­град, яблука, груші тощо.

- скотарство і рибальство.

Духовна культура досягла високого рівня розвитку: розвивалися освіта, наука, література, музика, театр, скульптура, архітектура. Культуру міст-держав визначають як чорноморський варіант ан­тичної культури. Культура античних колоній значною мірою вплинула на культурний розвиток сусідніх народів, у т.ч. і слов’ян.

Причини занепаду:

- загальна криза рабовласництва, яка почалася з III ст. н.е. і підірвала сили держав;

- натиск кочівників.

У III ст. н.е. під натиском готів загинула Ольвія та інші міста, в IV ст. н.е. під натиском гунів загинуло Боспорське царство. У V ст. н.е. античні міста-держави припинили існування.

Дата добавления: 2014-01-07