Причини утворення Київської Русі

Теорії походження Київської Русі.

Норманська теорія (німецькі історики Г. Баєр та Г. Міллер, які жили в другій пол. ХVІІІ ст. в Росії): варяги (нормани) відіграли вирішальну роль у створенні Давньоруської держави, східнослов’янські племена були нездатні без допомоги зовні заснувати державу.

1) русь отримала назву від «Руотси». Так у середині XI ст. фіни називали шведів;

2) більшість імен руських послів, що зафіксовані в до­говорах з Візантією (911, 944), мають скандинавське по­ходження – Карл, Інегельд, Фарлоф, Веремуд та ін.;

3) візантійський імператор Константин Багрянородний у своїй книзі «Про управління імперією» (бл. 950) наво­дить як слов’янські, так і руські назви дніпровських по­рогів. Більшість руських назв мають давньонорманське походження;

4) ісламські географи та мандрівники IX-X ст. завж­ди чітко розділяли «русів» і «слов’ян».

Слов’янська теорія (українські історики ХІХ – п. ХХ ст. М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Багалій та ін.): слов’яни створили державу самі.

1. Процес державотворення розпочався у східних слов’ян ще до приходу варягів:

а) існували об’єднання Славія, Куявія, Артанія;

б) існувала правляча династія Києвичів, останніми представниками якої були князі Аскольд і Дір.

2. Утворення Київської Русі, як держави східних слов’ян, було викликано об’єктивними причинами (економічними, політичними, національними).

Антинорманської (слов’янської) теорії дотримується і сучасна українська історична наука.

1. Політичні 2. Соціально-економічні 3. Етнічні

а) Утворення Київської Русі, перші князі.

Старійшини Новгороду у 862 р. запросили для наведення порядку варяга Рюрика. У 879 р. Рюрик помер, спадкоємцем престолу став його малолітній син Ігор, регентом якого був старший дружинник Олег.

Заснуванням Київської Русі вважається 882 рік, коли кияни запросили Олега і він, після вбивства Аскольда і Діра, почав правити у Києві.

Олег (882 - 912) проголо­сив Київ «матір’ю міст руських». 885 р. обклав даниною полян, древлян, сіверян та радимичів, пізніше – в’ятичів, хор­ватів, дулібів, а з тиверцями та уличами продовжував воювати. В осно­ву консолідації земель Олег поклав модель централізо­ваної держави, а не традиційної для Руської землі фе­дерації племен.

У 907 р. зробив похід на Константинополь. Візантія – викуп по 12 гривен на кожен з двох тисяч кораблів, а також викуп Києву, Чернігову, Переяс­лаву, Полоцьку та іншим містам, також платити Русі щорічну данину, надавати руським купцям право без­митної торгівлі, утримувати їх у столиці за свій рахунок протягом шести місяців, а послів увесь час їхнього перебування у Константинополі, забезпечити русичів усім необхід­ним при поверненні додому. Русь – допомагати Візантії в боротьбі з арабами та іншими кочів­никами. На знак перемоги Олег прибив свій щит на бра­мі Константинополя. Однак греки не дотримувалися умов договору, і князь у 911 р. зробив новий похід на Констан­тинополь. Русько-візантійський договір 911 р. мав 15 статей і передбачав сплату Візантією значної контри­буції (48 тис. гривень золотом), безмитну торгівлю, на­дання пільгових умов руським купцям у Константино­полі та ін. За арабськими джерелами Олег здійснив кілька походів проти Арабсько­го халіфату на південно-західне узбережжя Каспійського моря. Під час одного з них (912) він загинув.

Ігор (912- 945), син Рюрика, засновник династії Рюриковичів. Деревляни і уличі відмовилися сплачувати данину. Ігор змусив древлян визнати свою владу і встановив данину, більшу від колишньої. Уличі були одним з найчисленніших і наймогутніших племен. (318 міст). Вони відійшли спочатку в межиріччя Південного Бугу і Дністра, а потім у Подунав’я.

В роки правління Ігоря на півден­них кордонах держави з’явилися нові тюркомовні ко­чівники – печеніги. У 915 р. Київ уклав з ними мирну угоду, але вже 930 p., печеніги рушили на Русь.

Ігор здійснив кілька походів на Візантію. Спочатку 941 р. на 10000 суден, але флот русичів було спа­лено «грецьким вогнем». Заз­нало поразки і руське суходольне військо. У 943 р. князь, зібравши під свої знамена варягів, полян, кривичів, тиверців та най­нявши печенігів, розпочав новий похід на Царгород. Війська рухалися й суходолом, і морем, але цього разу до битви справа не дійшла. Візантійсь­кий імператор Роману дізнався, що «ідуть руси­чі, немає ліку кораблям їхнім, укрили море кораблі», вирішив запропонувати Іго­рю мирну угоду. Підписаний 944 р. договір був менш вигідним для русичів, ніж договір 911 р. Він підтверджу­вав лише основні торговельні інтереси Русі на ринках Ві­зантії, але руські купці позбавлялися права безмитної тор­гівлі в Константинополі, а руські воїни мусили обороняти кримські володіння Візантії від кочівників.

944 р. похід Ігоря на Закавказзя, мав на меті нейтралізацію союзника Константинополя, ліде­ра войовничих горців Південного Прикаспію Марзубана. Русичі оволоділи Дербентом, Ширваном і столицею Кавказької Албанії містом Бердаа.

Воєнні походи вимагали від держави постійного нап­руження сил, що підштовхувало князя збільшувати да­нину. Одне з таких повторних збирань данини призвело 945 р. до повстання древлян, під час якого було вбито Ігоря.

Ольга (945 – 964 рр.), яка була регентом при малолітньому синові Святославі. Ре­гентство вона розпочала з придушення древлянського пов­стання, у ході якого кількох древлянських князів було вбито, а головне місто цієї землі Іскоростень – спалено. Ольга провела деякі реформи, суть і зміст яких полягали в регламентації повинностей залежного населення; унормуванні процесу збирання данини (виз­начення її розмірів і встановлення місць збирання); ство­ренні осередків центральної князівської влади на місцях – «становищ» і «погостів».

У 946 та 957 pp. вона здійснила два дипломатичні візити до Константинополя, у ході яких було укладено союзницькі угоди, розглядалася проблема християніза­ції Русі (сама княгиня була охрещена під час одного з візитів у візантійському Софіївському соборі). Проте імперія постійно підкреслювала свою зверхність і Ольга у 959 р. відряджає послів до германського імператора Отона І з проханням направити до Києва єпис­копів і священиків. Ця спроба завершилася невдачею – місія Адальберта, що дія­ла на Русі в 961 – 962 pp. під загрозою фізичної розправи з боку руських язичників змушена була рятуватися вте­чею.

Святослав Ігоревич (964-972 рр.). Вихований язичником і «зго­дований з гостряка списа», він нічим не відрізнявся в по­буті від простого дружинника, був хоробрий та легкий мов барс і багато воював. Не возив за собою ні возів, ні казана, не варив м’яса, а нарізавши тон­ко чи конину, чи дичину, чи воловину, пік на вугіллі й так їв. Не мав намету, а спав на кінській попоні, під голову клав сідло.

За Святослава Русь почала активно розширятися на Сході. Протягом 964 – 966 pp. він змусив в’ятичів визнати владу київського князя, розгромив союзників Хазарії волзьких болгар і буртасів (мордву). Після цього завдав поразки військам хазарського кагана, взяв столицю Ітіль, дійшов до Каспійського моря, громлячи залишки хазар, досяг Азовського моря, підкорив на Північному Кавказі племена ясів і касогів – предків сучасних осетинів і і черкесів. Після цього Хазарське царство перестало існувати й загрожувати і Русі зі Сходу. Кордони Київської Русі розширилися до Волги і Руського моря. Але вони виявилися мало захищеними від нападів кочових орд Середньої Азії. Першими такими кочівниками стали печеніги.

968 р. Святослав втрутився у війну Візантії і Бол­гарії, розбив військо болгар, захопив 80 міст уздовж Ду­наю й осів у Переяславці. Візантія відновила дружні відносини з Болгарією і одночасно нацькувала на Київ печенігів. Діставши звістку про облогу Києва, Святослав на чолі кінноти повернувся на Подні­пров’я і прогнав кочівників. Він посадив на київський престол старшого сина Ярополка, віддав древлянську землю Олегові, а новгородську – позашлюбному сину від ключниці Ольги Малуші – Володимирові.

Святослав 969 р. знову вирушив на Болгарію. Під Адріа­нополем відбулася битва руських і візантійських армій, яка закінчилася укладенням перемир’я. Навесні 971 р. візантійський імператор Іоан Цимісхій кинув проти русів велику, добре вишколену армію, обложив військо Святослава в Доростолі. Три місяці руси відбивали ворожі штурми, а в липні 971 р. відбулася гене­ральна битва. У її результаті було укладено мир. Київський князь зобов’язався не воювати Візантією і відмовився від Болгарії та Криму, разом з усім військом повертався додому. Візантійці підкупили печенігів, які навесні 972 р. розгромили руську дружину. Сам Святослав загинув у сутичці. Печеніги зробили з його черепа чашу для вина й користувалися нею у найурочистіші моменти.

Підсумками цього періоду стали:

- швидке територіальне зростання Русі і поступова консолідація держави;

- об’єднання майже всіх східнослов’янських племен;

- підпорядкування найважливішого торгівельного шляху по Дніпру;

- завоювання зовнішніх ринків.

б) Розквіт Київської Русі.

977 р. між синами Святослава – Ярополком, Олегом та Володимиром – розпочалася боротьба за владу. Переможцем у цій боротьбі стає Володимир Святославович (980-1015 рр.). Володимир Великий проводить декілька реформ:

1. Адміністративна. Володимир походами 981 – 993 pp. на ятвягів, в’ятичів та хорватів завершив процес формування терито­рії Київської держави. Були ліквідовані удільні князівства, почали правити дванадця­ть синів князя, великокнязівські посадники та на­ближені бояри. Централізація. Приєднав Прикарпаття.

2. Судова. Запровадив княжий суд.

3. Міськобудівнича. Володимир-на-Волині, Володимирець.

4. Юридична. Зап­ровадив нове зведення законів усного звичаєвого права - «Устав землений».

5. Військова. Прогнав найманців-варягів, створив залежне від князя військо, яке отримувало землю за службу, переважно у прикордонних районах.

6. Релігійна. 980 р. – «Шестибожжя» (Перун, Хорс, Даждьбог, Стрибог, Самарагл, Мокоша).

988 р. – запровадження християнства, як державної релігії. Причини:

- централізувати державу; - поширити європейську культуру;

- посилити міжнародний авторитет Русі; - посилити владу князя.

Правління Ярослава Володимировича (1019 – 1054 рр.) також розпочалося з боротьби за престол. Саме часи його князювання вважаються періодом найвищого розквіту Русі.

Внутрішня політика:

- опікувався розвитком мистецтва, літератури, писемності, за що отримав від народу прізвисько Мудрий, мав велику бібліотеку;

- площа Києва порівняно з часами Володимира збіль­шилась у 7 разів;

- 1030-1031 pp. у союзі з братом Мстиславом відвоював Червенські землі, до Русі відій­шли Перемишль, Червен, Белз та ін.;

- на південних рубежах були зведені «змійові вали» з укріпленими фортецями;

- 1036 р. були остаточно розбиті печеніги і на честь цього збудовано Софіївський собор (1037 р.);

- 1051 p. призначив київським митрополитом русича Іларіона без згоди Візантії;

- об’єднав звичаєві правові норми у збірник зако­нів «Руська правда». Основним об’єктом захисту стало життя, тілесна недоторканість людини, хоч і різні за її фінансовою оцін­кою. За вбивство селянина платилося 6, за князів­ського дружинника – 80 гривень. Замість кровної помсти вводилася грошова компенсація. Закони спрямовува­лися на захист прав верхівки суспільства, однак залежні верстви також були захищеними від свавілля феодалів. Мали місце норми матеріального (цивільного і кримінального) та процесуального права;

- з метою уникнення усобиць запровадив нову систему престолонаслідування – у разі смер­ті київського князя великокняжий стіл переходив до найстаршого за віком сина.

Зовнішня політика:

- будувалася на основі укладання династичних шлюбів з представниками правлячих династій Європи;

- 1043 р. руські дружини на чолі з сином Ярослава – Володимиром здійснили останній похід на Константино­поль.

Підсумками цього періоду стали:

- завершення формування території дер­жави;

- посилення централізованої влади;

- заміна родоплемінного поділу суспільства тери­торіальним;

- активна реформаторська діяльність великих князів;

- запровадження та поширення християнства;

- поява писаного коди­фікованого права;

- ширше використання дипломатичних методів вирішення міжнародних проблем;

- зростання ци­вілізованості держави, розквіт давньоруської культури.

в) Занепад Русі, феодальна роздробленість, монголо-татарська навала.

По смерті Ярослава три його сини – Ізяслав, Святослав та Всеволод уклали утворили тріумвірат, який проіс­нував майже 20 років. Після поразки руських військ у битві з половцями на р. Альті 1068 р. тріумвірат розпався. Починаються князівські усобиці. 1072 р. у Вишгороді з’їзд князів. Уклали важливий спільний документ – «Правду Ярославичів». З ініціативи Володимира Мономаха у 1097 р. провели Любецький з’їзд, щоб припинити чвари. Вирішили, якщо хтось на когось «встане, то на того будемо всі», «хай кожен тримає отчину свою». З’їзди 1100, 1101 і 1107 не припинили усобиць. Спільно проти половців: 1103 р. розгромили на р. Самарі; у 1107 р. під Лубнами; у 1113 р. – на р. Донець.

Володимир Мономах (1113-1125). Здійснив близько 80 вдалих похо­дів на половців. Розроб­ив «Устав» – своєрідне доповнення до «Руської правди»: обмежував безконтрольну діяльність лихва­рів і феодалів, встановлював єдиний процент на взяті у позику гроші, обмежував використання рабської праці й джерела її поповнення. Об’єднав 3/4 території Русі. Широкі зв’язки з іншими державами. «Повчання дітям» - ідея єдності Руської землі.

Мстислав Володимирович (1125-1132). Продовжував політику батька. Останній князь періоду єдності Русі.

Дата добавления: 2014-01-07