Правління Данила Романовича та його нащадків

Утворення Галицько-Волинського князівства.

Галицько-Волинське князівство (ХІІ- ХІV ст.).

Галицькі і Волинські землі були приєднані до Русі князем Володимиром Великим, який відбив їх у поляків. Віддаленість Галичини і Волині від Києва забезпечувала відносну незалежність і самостійність цих земель. Особливістю Галичини було сильне боярство, сформоване з місцевої знаті. На Волині боярство було сформоване з князівських дружинників і тому відрізнялося більшою лояльністю до князівської влади. З розпадом Київської Русі над Дністром виникло Галицьке князівство (ХІ ст.). За Ярослава Осмомисла (1153– 1187) досягло найвищої могутності. Правили Ростиславичі (нащадки правнуків Ярослава Мудрого). Понад Бугом виникло Волинське князівство (сер. ХІІ ст.) з центром у м. Володимирі. Правили Мстиславичі (нащадки Володимира Мономаха).

У 1199 р. Волинському князю Роману Мстиславовичу (1199-1205) вдалося вперше об’єднати Волинську і Галицьку землі, врятувавши останню від зазіхань польських і угорських феодалів.

У 1202 р. Роман приєднав до князівства Київські землі. Утворення такої могутньої держави дозволило йому вести успішну боротьбу з половцями, угорськими і польськими князями, литовцями, зі своїм непокірним боярством, сприяло економічному піднесенню князівства, розвитку міст, ремесел, торгівлі.

У 1205 р. роман втрутився у польські династичні усобиці і загинув у засідці поблизу польського м. Завихвоста. Бояри прогнали малолітніх синів Романа – Данила і Василька та взяли владу в свої руки. Під боярським пануванням земля опинилась в безладі, чим скористалися поляки та мадяри, які захопили Галич та Володимир і задумували поневолити всю Галичину та Волинь.

Спираючись на волинське боярство Данило Романович (1238-1264) у 1219 р. визволив від польських феодалів Берестейщину і Забужжя, у 1225 р. відвоював у поляків Луцьк і Пересопницю з округами й розпочав боротьбу з галицькими боярами за Галицьке князівство. Кілька разів він брав і вимушено залишав Галич аж доки в 1238 р. не утвердився в ньому остаточно. Для зміцнення відродженої Галицько-Волинської держави надзвичайно важливе значення мав захист її західних кордонів. Навесні 1238 р., під Дорогочином, Данило розгромив тевтонських рицарів Доброжинського ордену й навіть захопив у полон їхнього магістра.

У 1239 р. Данило знову приєднав до своїх володінь Київські землі. Однак, в період, коли Данило вже відбудував свою державу, на руські землі напали монголо-татари, які після зруйнування в грудні 1240 р. Києва пішли походом на Волинь і Галичину. Данило змушений був визнати залежність від Золотої Орди і платити їй данину. Це дозволило йому захистити князівство від монголо-татарських набігів, відновлювати економіку.

Данило уклав союзи з угорським королем і папою римським: папа обіцяв допомогу Данилу організацією хрестового походу проти монголо-татар, а Данило обіцяв церковну унію з Римом. У 1253 році він отримав від папи римського королівську корону, однак обіцяна йому допомога не надійшла; організовував війська, укріпляв старі міста і будував нові – заснував Холм і Львів (перша літописна згадка про м. Львів належить до 1256 р).

В силу об’єктивних причин антимонгольська політика Данила зазнала краху. Татари здійснили похід на князівство і змусили князя знищити відновлені ним укріплення міст. Останні роки свого життя Данило провів у Золотій Орді і помер у 1264 р.

На думку багатьох істориків, Данило Галицький був одним із найвидатніших руських князів. У надзвичайно складних умовах він зміг перетворити князівство у високорозвинену державу, яку знали і поважали в Європі.

З 1264 по 1323 рр. тривав розвиток Галицько-Волинського князівства за спадкоємців Данила Галицького, відбувалося поступове політичне ослаблення князівства. При формальному збереженні єдності, князівство фактично розпалося. У цей період князювали сини Данила – Шварно (1264-1269) і Лев (1264-1301), син Лева І – Юрій (1301-1308). Галицько-волинські князі, визнаючи формальну залежність від Золотої Орди, фактично вели самостійну зовнішню політику. Період піднесення і стабільності, відновлення міжнародного авторитету, розвитку економіки, міст. Останні представники династії Романовичів – сини Юрія І, Андрій та Лев ІІ (1308-1323) правили дуумвіратом, трагічно загинули в битві з військами хана Узбека.

Останнім галицько-волинським князем став племінник Андрія та Лева ІІ – Юрій ІІ Болеслав (1323-1340 рр.). Юрій ІІ Болеслав, вихований на західній культурі, здійснював прозахідну політику: сприяв переселенню німців і поляків в українські землі, лояльно ставився до католицтва і його поширення в Україні. Невдоволені бояри отруїли князя. Смерть Юрія ІІ була трагедією для України: він не мав спадкоємців, і престол перейшов до його зятя – литовського князя Любарта.

Таким чином Галицько-Волинське князівство опинилося в складі Великого князівства Литовського. Боротьбу за українські землі розпочав і польський король Казимир Великий, захопивши у 1349 р. частину Галичини. У цю боротьбу вступила і Угорщина, яка володіла Галичиною з 1370 по 1386 рік.

Після 1340 р. Галицько-Волинська держава припинила своє існування, а українські землі були поділені між сусідніми державами.

Значення Галицько-Волинського князівства:

1. Це друга велика держава в українських землях після Київської Русі, що продовжила її культурні традиції.

2. Забезпечила високий рівень економічного та духовно-культурного розвитку українських земель.

3. Своєю орієнтацією на Захід відкрила доступ в українські землі західноєвропейським культурним впливам.

Тема 3. Литовсько-польська доба української історії (ХІV – перша половина ХVІІ ст.).

Основні поняття: Велике Князівство Литовське, унія, католицтво, ополячення, шляхта, ставропігія, братства, козацтво, козак, Запорізька Січ, гетьман, Кіш, курінь, паланка, зимівник, уходники, реєстрове козацтво, панщина, Річ Посполита, фільварок, магдебурзьке право, міщани, цехова система, магістрат, опришки.

План:

1. Українські землі в складі Великого Князівства Литовського.

2. Унії к. ХІV – ХVІ ст., їх значення в історії українського народу.

3. Соціально-економічні відносини.

4. Виникнення козацтва. Запорізька Січ.

5. Визвольний рух в Україні у к. ХVІ – першій половині ХVІІ ст.

1. Українські землі в складі Великого Князівства Литовського.

І етап (1340–1362) – «оксамитове» литовське проник­нення. Литовське князівство розпочало своє проникнення на Русь ще за часів Міндовга (1230–1263). Головним об’єк­том тоді стали західноруські (білоруські) землі. У часи наступника Міндовга – Гедиміна (1316–1341) – поча­лося включення до складу Литовського князівства пів­денно-західних руських (українських) земель. Після смерті Юрія II Болеслава на Волині закріпився син Гедиміна Любарт, який номінально вважався і галицько-волинським князем. Внас­лідок польсько-угорсько-литовського протистояння в боротьбі за галицько-волинську спадщину Польща отримує Галичину, Литва – Волинь.

Після смерті хана Джанібека 1357 р. у Золотій Орді розпо­чинається хвиля міжусобиць.1362 р. Орда розпадається на дві частини з кордоном по Волзі), литовці активно починають новий етап проник­нення в землі колишньої Київської Русі. Наступник Гедиміна Ольгерд (1345–1377) чітко формулює основне зав­дання: «Вся Русь просто мусить належати литовцям». Ви­тіснення татарських ханів сприяло поступовій інкорпо­рації (включенню) Чернігово-Сіверщини, Київщини, Пе­реяславщини до складу Литовської держави. Після пе­ремоги 1362 р. над татарами на березі р. Сині Води (при­тока Південного Бугу) литовці поширили свій вплив на Поділля.

Дії литовців на теренах України не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів. Місцеве насе­лення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або ж підтримувало утвердження литовського правління, яке витісняло золотоординське. Литовська влада була м’якшою, толерантнішою, ніж татарська. На приєднаних до Литви землях руські князі зберігали свою автономність.

II етап (1362–1385) – «ослов’янення» литовських пра­вителів. Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Ли­товське було своєрідною федерацією земель-князівств, пов­ноцінними, рівноправними суб’єктами якої виступали зем­лі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Збереглася стара система управління, у якій руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем ли­товській Гедиміновичів.

Про «ослов’янення» литовських правителів у другій половині XIV ст. свід­чать факти: поширення руського право­слав’я на литовців; утвердження «Русь­кої правди»; визнання русь­кої мови офіційною державною мовою; запозичення ли­товцями руського досвіду військової організації, будуван­ня фортець, налагодження податкової системи, форму­вання структури князівської адміністрації тощо.

Оскільки власне литовські етнографічні землі в цей час становили лише 10% новоствореної держа­ви, литовські правителі, намагаючись втримати під своїм контролем інкорпоровані землі, послідовно дотримувалися правила: «Старого не змінювати, а нового не впроваджу­вати». Офіційний титул литовського князя розпочинався словами: «Великий князь Литовський і Руський».

Починаючи з правління Ягайла (1377–1392) у Литовській державі дедалі більше набирають силу тен­денції централізму, а 1385 р. між Литвою та Польщею укладено Кревську унію, яка докорінно змінює станови­ще південно-західних руських земель.

Дата добавления: 2014-01-07