Походження права

Лекція 9. Походження, принципи, функції і струк­тура права

Контроль технічної підготовленості

Контроль технічної підготовленості зв'язаний з використанням специфічних для кожного виду спорту показників, що дозволяють в сукупності оцінити технічну майстерність спортсмена. При цьому оцінюються наступні складові технічної підготовленості:

• об'єм техніки (шляхом виявлення загальної кількості технічних прийомів, дій, освоєних і використовуваних спортсменом в тренувальних заняттях і змаганнях);

• ступінь реалізації об'єму техніки в обстановці змагання (визначається як відношення тренувального об'єму до змагання);

• різносторонність технічної підготовленості на основі виявлення різноманітності рухових дій, освоєних і успішно використовуваних в тренуванні і на змаганнях;

• ефективність технічної підготовленості, що підрозділяється на абсолютну (засновану на зіставленні техніки спортсменів з еталонними параметрами), порівняльну (що припускає зіставлення техніки спортсменів різної кваліфікації), реалізаційну (засновану на виявленні ступеня реалізації рухового потенціалу в умовах змагань);

• стійкість до збиваючих чинників (по стабільності основних динамічних і кінематичних характеристик рухів в умовах дії збиваючих чинників) фізичного (стомлення, кліматичні умови і ін.) і психічного характеру (напруженість діяльності змагання, поведінка уболівальників і ін.).

При контролі технічної майстерності спортсменів користуються наступними оцінками:

• інтегральній, заснованій на виявленні ступеня реалізації рухового потенціалу спортсмена в діяльності змагання;

• диференціальною, в основі якої покладено виявлення ефективності деяких основних елементів техніки;

• диференціально-сумарною, такою, що припускає оцінку ефективності окремих елементів техніки і розрахунок сумарного показника технічної майстерності.

При етапному контролі технічної підготовленості фіксуються зміни в техніці, що наступають через кумулятивний ефект в процесі тренування (від року до року, від етапу до етапу підготовки). У поточному контролі визначаються зміни в окремих фазах, частинах, елементах рухів, що наступають день за днем у зв'язку з використанням різних програм тренування в мезо- і мікроциклах. У оперативному контролі виявляються зміни в техніці, пов'язані з терміновими реакціями на фізичні навантаження в окремому занятті.

1. Походження права.

2. Принципи права.

3. Функції права.

4. Структура права.

Глибоке розуміння спрямованості і змісту права неможливе без встановлення історичних аспектів виникнення, становлення і розвитку права. Складність права як суспільного явища, особли­вості його виникнення у різних народів обумовили існування знач­ної кількості теорій походження права. Розглянемо основні з них.

Теорія примирення виходить з того, що право починало зарод­жуватися не для врегулювання відносин між окремими людьми усередині роду, а для впорядкування відносин між родами. Усере­дині роду владні функції виконував вождь, як найавторитет­ніший представник роду. Рід, як єдине ціле, забезпечував безпеку й захист кожному зі своїх членів і тому не в інтересах будь-якого індивіда було протиставляти себе роду. Рішення вождя розглядалось як рішення усього роду. Тому волевиявлення вождя вистачало для забезпеченості впорядкованості відносин у межах роду.

Декілька родів утворювали плем'я. Між родами в межах пле­мені виникали постійні конфлікти, обумовлені особливими родо­вими інтересами (зайняти краще місце на стоянці, використати кращі позиції для полювання тощо). Вони врегульовувались на основі договорів про примирення.

Саме з договорів про примирення, які укладались спочатку загальними зборами, а потім — радами старійшин племен, ви­никло, як вважають прихильники цієї теорії, примирливе право. Договір примирення в силу повторення ситуацій однорідного ха­рактеру поступово переріс в обов'язкові до виконання правила, тобто у правові норми. Згодом правила примирення диференцію­вались. На цій основі виникла ціла система правових норм. З по­коління в покоління вона вдосконалювалась у традиційній для тих часів усній формі, а потім почала оформлятися у виді зако­нодавства, тобто у формі проголошення норм від імені держави з правом застосування санкцій з боку державних органів.

Регулятивна теорія при вирішенні питання про походження права виходить в основному з умов Азіатського континенту, де складні кліматичні й географічні умови спричинили особливу роль держави. З самого початку виникнення держави її роль була досить помітною і полягала в забезпеченні порядку, який був украй нестабільним в таких важких умовах.

Отже, з позицій регулятивної теорії, право виникає для впо­рядкування (врегулювання) суспільних відносин шляхом вста­новлення і підтримки єдиного порядку для всієї країни. При цьому на першому етапі розвитку людського суспільства лиіпе невелике коло питань вимагало впорядкування за допомогою правових норм: розподіл території при змушеній передислокації людей, визначення порядку використання водних ресурсів, уста­новлення обмежень на шлюби між близькими родичами тощо.

З розвитком виробництва виникає необхідність регламенту­вати вже не тільки порядок придбання землеволодіння, але й умови сільськогосподарського виробництва, з'явились правила співробітництва і взаємодопомоги. Будівництво великих споруд (іригаційних, фортифікаційних) змушувало встановлювати пра­вила участі в них (поголовна або подвірна участь).

Таким чином, з позицій цієї теорії, причини виникнення права полягають в необхідності врегулювання відносини між людьми в економічній, політичній, соціально-побутовій та інших сферах з метою забезпечення стабільності і порядку в країні.

Центральною ідеєю теологічної (божественної) теорії є ідея про те, що право створене Богом для регулювання життя людей і що воно дарується людині через пророка або правителя. У XIII ст. Ф. Аквінський розвив цю ідею у вчення, відповідно до якого світ засновано на ієрархії форм (божественної форми, духовної й мате­ріальної). На чолі ієрархії знаходиться Бог. Духовний світ очолює римський Папа як намісник Бога на землі. На тому ж ієрархіч­ному принципі будується суспільство: піддані підкоряються царям і світській владі, раби повинні підкорятися панам.

Відповідне підпорядкування є й у системі законів. Ф. Аквінсь­кий розділив їх на чотири види:

• вічний закон — сам божественний розум, який керує світом;

• божественний закон — Біблія. Цей закон необхідний тому, що через недосконалість людського розуму люди самі не можуть прийти до єдиного уявлення про правду й Біблія повинна допо­могти їм у цьому;

• природний закон — відображення вічного закону в розумі людини. Сюди відносяться прагнення людей до самозбереження й продовження роду, закони гуртожитку;

• людський закон — позитивне право або діюче феодальне право, що виражає вимоги природного закону, підкріплені санк­ціями. Цей закон необхідний для того, щоб люди внаслідок гріхопадіння не псували закон природний.

Теорія природного права виходить з того, що люди спочатку знаходилися в природному стані, де всі були рівні й вільні, мали власність і перебували в стані миру й безпеки. Тоді право ґрунтувалося на законі честі, на справедливості за природою, було пра­вом справедливого розуму. Таким чином, і тепер природне право притаманне людині від народження, а Закон природи програмує мир і безпеку. Однак будь-який закон має потребу в гарантіях. Люди відмовилися від можливості самостійно забезпечувати свої природні права. Вони домовилися створити державу, що має право видавати закони, підкріплені санкціями. Природні права формулюються в законах і забезпечуються покаранням їх по­рушників у тій мірі, в якій це може перешкодити порушенню природних прав.

Історична теорія повністю відкидає тезу про те, що право створюється діяльністю правотворчих органів держави. З точки зору цієї теорії право прирівнюється до мови народу, до расових та інших фізичних характеристик людей. Так як і мова, право породжується національним духом, народною свідомістю. Спе­цифічний зміст, притаманний лише даному народу, право набуває в самий перший період своєї історії. Тому право, що створюється одним народом, відрізняється від права, створеного іншими народами.

При цьому в примітивних суспільствах право утворюється з невеликої кількості зрозумілих для всіх принципів. Пізніше воно перетворюється в надзвичайно складну систему принципів і норм, в якій народний дух не може виявити себе належним чи­ном. Замість цього народний дух нібито представляється юристами, які формулюють технічні юридичні принципи. З позицій історичної теорії завдання юристів полягає не у створенні законів, а в тому, щоб юридичне оформлювати те, що існує в народному дусі. Зако­нодавча діяльність є лише кінцевою стадією цього процесу.

Оскільки право є проявом особливостей національного харак­теру певного народу, воно не може мати універсальної дії. Як і мова даного народу, його право не може застосовуватись іншими на­родами. Тому юридичні інститути і норми повинні вивчатись у контексті конкретного часу і місця їх виникнення, а не з точки зору загальних або абстрактних принципів.

Марксистська (класова) теорія виходить з того, що історія суспільства — це історія боротьби між класами. Пануючий клас змінював звичаї на свою користь або створював закони, необхід­ні для досягнення певної мети. Право виникає як засіб формулю­вання і фіксування волі пануючого в суспільстві класу. Таким чином, право розглядається як зведена в закон воля пануючого класу, як його знаряддя, яке застосовується для забезпечення панування над пригнобленими класами.

Однак при цьому право та інші форми суспільної свідомості (мораль, звичаї тощо) повністю обумовлені економічними умова­ми життя суспільства. Спосіб виробництва матеріальних благ визначають спрямованість і зміст права, а також соціальних та інших суспільних процесів.

Теорія спеціалізації. Слово "спеціальний" означає щось особ­ливе, необхідне для досягнення певної мети. Відповідно "спе­ціалізація" — це набуття особливих рис і властивостей, які доз­воляють їх носію пристосуватись до зміни умов середовища, в якому носій існує.

Теорія спеціалізації виходить з того, що головними засобами соціального регулювання у первісному додержавному суспільстві були звичаї та релігійні норми. Однак звичаї були ефективними, поки суспільство мало однорідний характер і окрема людина не розглядалась як самостійний суб'єкт суспільних відносин. Сус­пільство тоді розвивалось на основі саморегулювання, а головним суб'єктом відносин був рід (община).

Пізніше суспільство починає диференціюватись, але спочатку не на рівні індивідів, а на рівні колективів (сім'ї, стану, гільдії). На цьому ґрунті суспільство ускладнюється і протягом декількох віків основну роль у врегулюванні суспільних відносин почина­ють відігрівати релігійні норми. Однак з часом прогрес в еконо­мічній та інтелектуальній сферах життя суспільства підірвав здатність релігійних норм виконувати роль головного регулятора суспільних відносин. Ця роль переходить до права, яке виникло давно, але набувало своїх особливих властивостей поступово, при­стосовуючись до нових суспільних умов. Зростання ролі права обумовилось перш за все тим, що підприємницька діяльність по­чинає базуватися на об'єднанні капіталів окремих людей, а успіх у підприємництві забезпечується не кількістю, а вмінням. Тому головною цінністю стає окрема людина з її неповторними особи­стими якостями.

У цих умовах право набуває властивостей спеціалізованого ре­гулятора суспільних відносин, якому притаманні такі основні специфічні ознаки:

• право спрямоване перш за все на захист індивідуальних, а не колективних інтересів;

• є засобом забезпечення індивідуальних інтересів шляхом встановлення суб'єктивних прав і обов'язків, які кореспондують цим правам;

• право має універсальний характер, тобто регулює еконо­мічні, політичні та інші відносини в суспільстві;

• право має формальну визначеність, що дає можливість чітко встановлювати права і обов'язки учасників суспільних відносин;

• реалізація приписів права забезпечується можливістю за­стосування заходів державного примусу.

Таким чином, право є результатом спеціалізації соціальних норм, їх пристосування до врегулювання стосунків між людьми в умовах складних суспільних відносин. Метою спеціалізації права є забезпечення в суспільстві впорядкованості і стабільності, а також створення сприятливих умов для співробітництва між людьми.

Однією з найвпливовіших є нормативістська теорія, яка при вирішенні питання про походження права виходить з того, що право, як система правових норм (правил поведінки), форму­люється або санкціонується державою в нормативно-правових актах, забезпечується та захищається державою і тому здебільшого залежить від неї. Виникнення права пов'язане з необхідністю збереження цілісності суспільства і забезпечення здійснення державної влади, з визначенням сфери втручання держави у сус­пільне і приватне життя.

Крім вищевикладених існує значна кількість підходів до ви­рішення проблеми виникнення права, але жоден з них не підтриму­ється всіма дослідниками проблеми. Однак є підстави говорити, що найбільшу підтримку одержують погляди, зміст яких полягає в тому, що процес виникнення права тісно пов'язаний з проце­сом виникнення держави і був обумовлений такими основними причинами:

1) ускладненням виробництва, політичного й духовного життя суспільства;

2) відокремленням від роду (племені) особи як самостійного учасника суспільних відносин зі своїми домаганнями соціальної свободи;

3) виникненням держави, якій був потрібен новий норматив­ний соціальний регулятор, здатний:

а) забезпечувати функціонування суспільства як цілісного організму, складнішого за первісне суспільство, підтримувати в ньому порядок і стабільність;

б) закріплювати і забезпечувати індивідуальну свободу особи.

Виконати такі завдання було не під силу нормативним регуля­торам первіснообщинного ладу — звичаям, релігії. Цю роль стало відігравати право, яке формується і забезпечується державою.

Дата добавления: 2014-01-07