Внутрішня і зовнішня форми права

Лекція 11. Нормативно-правові акти та їх система­тизація

1. Внутрішня і зовнішня форми права.

2. Нормативно-правові акти: поняття, ознаки, види.

3. Дія нормативно-правових актів у часі, просторі і за ко­лом осіб.

4. Систематизація нормативно-правових актів.

Форма права — це спосіб внутрішньої організації та зовніш­нього виразу норм права, завдяки чому вони набувають загаль­нообов'язковості та можливості забезпечення з боку держави. Відповідно розрізняють внутрішні та зовнішні форми права.

Під внутрішніми формами права розуміють його узгоджені й взаємопов'язані елементи, які в сукупності утворюють систему права. Таким чином, внутрішня форма права характеризує його внутрішню будову, основними елементами якої є норми права, правові інститути і галузі права.

Зовнішні форми права — це способи його зовнішнього виразу, завдяки яким право набуває офіційності та загальнообов'язковості. Для позначення зовнішніх форм права часто використовують також термін "джерела права", який, однак, може мати два значення:

а) соціальні джерела права, до яких відносять насамперед суспільні відносини, що потребують правової регламентації, сус­пільну та індивідуальну правосвідомість та ін.;

б) юридичні джерела права.

Саме юридичні джерела права маються на увазі, коли термін "джерела права" використовується без спеціального застереження.

Основними зовнішніми формами (джерелами) права є такі:

Правовий звичай — звичай, тобто правило поведінки, яке внаслідок повторення його протягом тривалого часу увійшло у звичку людей, яке санкціонується (схвалюється) і забезпечу­ється державою. Таким чином, держава визнає правила поведінки, які переросли у звичай, стали обов'язковими для всіх суб'єктів, що підпадають під їх дію, їх виконання забезпечується за допо­могою державного примусу.

Правовими стають не всі звичаї, а лише ті з них, що містять вимоги, які відповідають інтересам і потребам держави. Сукупність правових звичаїв, що регулюють суспільні відносини в даній країні, називають звичаєвим правом. Вимоги звичаїв хоча й не завжди закріплюються в законах та інших нормативних актах, але визнаються державою та іншими учасниками суспільних відносин.

Правовий звичай як джерело права був пануючим за часів рабовласницької та феодальної держави. Саме звичаєвим, в основ­ному, було право в рабовласницьких та феодальних державах. Відомі нам пам'ятки права тих часів, наприклад "Закони Ману" (Індія), "Салічна правда" (Франкська держава), "Руська правда" (Київська Русь), за своєю сутністю становили зібрання правових звичаїв.

У наш час правовий звичай як джерело права фактично втра­тив своє значення, хоча деякі його норми в окремих випадках ще продовжують діяти, особливо в ряді країн Африки та Азії, але й там вони мають обмежене застосування.

Нормативний договір — домовленість двох або більше сторін щодо встановлення певних правил поведінки, яка визнається та забезпечується державою. Прикладом нормативного договору є колективний договір, що укладається між колективом найманих працівників і власником підприємства з метою врегулювання трудових, виробничих і соціально-побутових відносин між вка­заними суб'єктами. Нормативними договорами є договори між дер­жавами, а також між державами та міжнародними організаціями.

Нормативний договір має такі основні ознаки:

а) містить правила поведінки (норму) загального характеру;

б) укладається на добровільних засадах;

в) ґрунтується на рівності сторін;

г) відображає згоду сторін з усіх суттєвих аспектів договору;

д) встановлює взаємну відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання прийнятих зобов'язань;

е) не протирічить чинному законодавству;

ж) визнається і забезпечується державою.

Зміст нормативного договору складають багаторазові правила поведінки загального характеру, які не мають індивідуально визна­ченого адресата, а поширюються на будь-яких суб'єктів, що всту­пають у відносини, врегульовані договором. Цим нормативний договір відрізняється від договорів-угод (договорів купівлі-продажу, найму, позики тощо), які мають індивідуально-персоніфікований, одноразовий характер.

Правовий прецедент — рішення суду (судовий прецедент) або адміністративного органу (адміністративний прецедент) у кон­кретній справі, яке стає обов'язковим при вирішенні в майбутньому аналогічних справ.

Таким чином, сутність прецеденту полягає в тому, що рішення державного органу (судового чи адміністративного) по конкретній справі набуває нормативності, тобто стає обов'язковим зразком рішення всіх аналогічних справ у майбутньому.

Правовий прецедент застосовується тоді, коли за судом чи іншим органом держави (крім парламенту) визнається право на право-творчість, тобто на офіційне формулювання загальнообов'язкових правил поведінки, або коли мають місце прогалини в правовому регулюванні чи є потреба в юридичній кваліфікації конкретних обставин. Судовий прецедент як форма (джерело) права існує в краї­нах, що відносяться до англосаксонської правової системи (в Англії, США, Індії та ін.).

Нормативно-правовий акт — прийнятий у встановленому порядку компетентним суб'єктом офіційний письмовий документ, в якому в односторонньому вольовому порядку встановлюються, змінюються чи скасовуються норми права.

Нормативно-правовий акт (конституція, закон, указ, інструкція) є основним джерелом права в країнах, що відносяться до романо-німецької правової системи, у тому числі і в Україні.

У Давньому Римі та в країнах середньовічної Європи джерелом права була правова доктрина — праці, висновки та судження видатних вчених-правознавців, які стосуються актуальних юри­дичних проблем. Це джерело використовувалось у випадках відсутності нормативної регламентації конкретних суспільних відносин, у межах яких виникали спори між сторонами. У сучас­ному світі правова доктрина використовується як джерело права в деяких країнах у випадках і за умов, встановлених законом.

Дата добавления: 2014-01-07