Простір і час як форми руху матерії

Матерія існує завдяки саморухові та саморозвитку. Рух – це будь-яка зміна явища чи предмета, це зміна взагалі. Рух, зміна є такою єдністю протилежностей, коли вони взаємно передбачають одна одну, коли немає однієї без взаємозв’язку з іншою. Постійне виникнення і одночасне вирішення цієї суперечності і є рух. Рух – абсолютний, невід’ємний атрибут усьо­го сутнього. Універсальною властивістю Всесвіту є розвиток. За діалектичним розумінням, розвиток – це зміна матеріального та духовного світу, його перехід від старого до нового.

Історичний досвід людства, логіка пізнання світу переконують нас у тому, що світ – це рухома матерія, пізнання ж форм руху матерії неможливе без знання про простір і час.

Простір – це така форма існування матерії, її атрибут, що характеризується співіснуванням об’єктів, їхньою взаємодією, протяжністю, структурованістю й іншими ознаками.

Час – це внутрішньо пов’язана з простором і рухом об’єктивна форма існування матерії, яка характеризується послідовністю, тривалістю, ритмами й темпами, відокремленістю різних стадій розвитку матеріальних процесів.

Простір і час – це філософські категорії, що відображають основні форми існування матерії. Просторово-часові характеристики має будь-яке явище світу. Якщо простір є найзагальнішою формою збереження змісту об’єктивної реальності, то час – це форма його розвитку, внутрішня міра його існування та самопізнання.

Простір і час — це філософські категорії, за допомогою яких позначаються основні форми існування матерії. Філософію цікавить насамперед питання про відношення простору і часу до матерії, тобто чи є вони реальними, чи це тільки абстракції (феномени свідомості). Г. Лейбніц вважав простір і час лише іменами. Простір — це ім’я, яким позначається координація речей одної відносно іншої. Іменем час позначається тривалість і послідовність процесів. Реально ж простору і часу немає, їх неможливо виміряти.

Такі філософи як Дж.Берклі і Д.Юм розглядали простір і час як форми індивідуальної свідомості, Е. Кант — як апріорні форми чуттєвого споглядання; Г.Гегель — як категорії абсолютного духа (це — ідеалістичні концепції); І.Ньютон — як вмістилища. Простір і час мисляться Ньютоном як реальності, але вони ніяким чином не "взаємодіють" із матерією, існують самі по собі. Це — метафізичне розуміння простору і часу.

Сучасна наука розглядає простір і час як форми існування матерії. Кожна частинка світу має власні просторово-часові характеристики. Розрізняють соціальний, історичний, астрономічний, біологічний, психологічний, художній і філософський зміст простору і часу.

Історична еволюція поглядів на простір і час пов’язана з практичною, суспільно-історичною діяльністю людини. Змінюється, розвивається суспільство, змінюються і розвиваються просторово-часові уявлення про буття світу. Якщо для міфологічного світогляду час циклічно відтворює пори року, то в межах релігійного світосприйняття час набуває стріловидної форми: відтворення світу через тимчасове теперішнє до райської або пекельної вічності.

Узагальнюючи історико-філософський досвід осягнення категорій простору і часу, слід вказати на велику кількість їхніх визначень, неосяжне багатство все нових і нових властивостей, їхню дискусійність та гіпотетичність. Значна частина дослідників простору і часу (темпоралістів) солідарна в тому, що простір — це така форма існування матерії, її атрибут, яка характеризується співіснуванням об’єктів, їхньою взаємодією, протяжністю, структурністю та іншими ознаками. Час — це внутрішньо пов’язана з простором і рухом об’єктивна форма існування матерії, яка характеризується послідовністю, тривалістю, ритмами і темпами, відокремленістю різних стадій розвитку матеріальних процесів.

Матеріалізм підкреслює об’єктивний характер простору і часу, невіддільність від руху матерії: матерія рухається у просторі і часі. Простір і час, матерія і рух невіддільні. Ця ідея отримала підтвердження у сучасній фізиці.

Природознавство XVIII—XIX ст., визначаючи об’єктивність простору і часу, розглядало їх, слідом за Ньютоном, як щось відірване одне від одного і від матерії і руху. Древні атомісти і природознавці аж до XX ст. ототожнювали простір із пустотою. Він вважався однаковим у всіх точках і нерухомим, а час — таким, що тече рівномірно. Сучасні науки (насамперед фізика, хімія, біологія, астрономія) відкинула старі уявлення про простір як пустоту, як пусте вмістилище тіл, і про час, як єдиний для всього безкінечного Всесвіту.

Головний висновок теорії відносності Ейнштейна якраз і полягає в тому, що простір і час існують не самі по собі, відірвані від матерії, а перебувають в універсальному зв’язку з нею, є сторонами єдиного і багатоманітного цілого. Загальна теорія відносності доводить, що плин часу і протяжність тіл залежать від швидкості руху цих тіл і що структура чотиривимірного континууму (три просторові координати і одна часова координата) змінюються залежно від скупчення мас речовини і породжуваного ним поля тяжіння. Тепер відомо, що із наближенням швидкості руху тіла до швидкості світла її протяжність зменшується і плин часу теж уповільнюється: відбувається своєрідне стиснення простору і часу. Як бачимо, ці наукові відкриття, а також відкриття неевклідових геометрій (М. Лобачевський, Б. Ріман) спростовують як ідеалістичні, так і метафізичні уявлення про простір і час. Сьогодні у нас немає підстав суб’єктивізувати уявлення про простір і час.

В історії культури людства категорії часу та простору завжди функціонували як умови пізнання світу, його власного існування, "інструменти" культурно-практичного опанування дійсності. "...Основні форми всякого буття є простір і час,- зазначав Ф. Енгельс.- Буття поза часом є таке саме величезне безглуздя, як буття поза простором". Простір і час, що "пронизують" будь-яке явище, є "фрагментом" об’єктивного світу, відіграють важливу роль у відокремленні кожної речі від іншої, конкретизації універсальних зв’язків кожної речі або явища з усім світом. "Ліквідація" простору або часу була б знищенням самого руху, а разом з цим - і матерії.

Як форми руху матерії простір і час постають загальним "засобом організації" будь-якого об’єкта дійсності: простір - у найзагальнішому плані - це форма сталості, збереження об’єкта, його змісту; час - форма його розвитку, внутрішня міра його буття та самознищення. Доповнюючи один одного, простір і час функціонують як універсальна форма організації всієї різноманітності нескінченного світу. Отже, кожний об’єкт має свій власний час і простір, які створюють його якість, специфіку.

Чим складніший той чи інший об’єкт, тим складнішими є і його форми - простір і час. Вони не тільки мають свої специфічні властивості, але й "зберігають" (разом з формами руху матерії) час і простір цих останніх. Тому при вивченні складних об’єктів треба розглядати саме їхні власні простір і час. Будь-яке спрощення стає тут основою редукціопізму, поверховості, зведення складного до простого. Так, людський організм вчені XVII-XVIII ст. розглядали в термінах механіки як специфічну "машину", не розуміючи властивостей та специфіки біологічних часу та простору.

У наш час командно-адміністративна система складний плюралістичний процес розвитку суспільства поверхово зводила до процентів виконання планів, інших валових показників виробництва тощо. При цьому повністю ігнорувалося те, що свій власний історичний час мають соціальні спільності - нації, класи, суб’єкти власності, населення різних регіонів нашої країни. Перебудова виявила, що об’єктивною основою буття країни є реальний плюралізм інтересів, які розгортаються через свої внутрішні форми - простір і час, у залежності від історичного розвитку їх власних носіїв - суб’єктів суспільної, державної, кооперативної або приватної власності.

Пізнання особливостей простору і часу - це історичний процес, який виростає на основі практичної діяльності людей, їхнього досвіду. Зміна різних суспільств, суспільно-економічних формацій була основою історичної зміни уявлень про час та простір. У найбільш загальній формі ці уявлення розкриті в історії культури та філософії, де вони осмислені в конкретних типах світогляду. Так, уявлення про час і простір в античній філософії було зовсім іншим, ніж, наприклад, у філософії Нового часу. Саме на основі філософського осмислення цих категорій у природничих науках, починаючи з XVII ст., простір і час вивчаються вже "конкретно", на основі методів цих наук.

Слід зауважити, що людство, вивчаючи простір і час природних процесів, завжди (не тільки у філософії, але й у природознавстві) відтворювало себе, свою епоху. Тому навіть календарний час - це продукт історичного розвитку суспільства, яке завжди бачить зовнішній світ через "призму" власного свого розвитку. "Первинним" у пізнанні часу та простору, як і руху матерії, постає якість того суспільства (епохи, формації), в межах якого йде процес цього пізнання. Тому й об’єктивність цих категорій треба розуміти не як "абсолютну", а як об’єктивність конкретно-історичного відношення до світу того чи іншого суспільства, епохи, в якому (відношенні) для людини виникають ті або інші риси, закони, образ об’єктивного світу. Будь-яке відношення людини до світу, саме існування суспільства, пізнання тощо завжди мають історичний характер. Саме розвиток суспільства й зумовлює те, що уявлення людей про час і простір розвиваються від міфологічних та релігійних образів до науково обгрунтованих, реалістичних.

Які ж зміни уявлень про час і простір були зафіксовані в історії філософії? Якщо випустити період міфології (котра ще не є філософським світоглядом), де час тлумачиться як ні з чим не зв’язаний ні в минулому, ні в майбутньому, ні з чого не випливає та ні в що не виливається, то значні досягнення у знаннях про ці форми буття відкриває нам філософія античного світу. Чотири головні точки зору на час і простір: динамічна і статична, субстанціальна та релятивна одержали розвиток саме тут.

Зазначені концепції були "варіантами" загальної установки античного світогляду, згідно з якою форма предмета розумілась як його сутність, як закон організації світового хаосу в космос, де панує упорядкованість, гармонія.

Саме рабовласницьке виробництво, яке було засноване на переробці речовини природи механістичними засобами. повертало будь-якому явищу, предмету форму як його суспільну цінність, якість. Форма давала зміст, розуміння того, для чого існує даний предмет, які функції він виконує. Тому такі філософи, як Платон і Аристотель, котрі максимально узагальнили весь зміст античної культури, стверджували, що саме "форма" створює матерію, бо з невизначеної субстанції космосу (світу) породжує конкретні речі та якості.

Вплив античного суспільства на уявлення про час і простір був ще в тому, що засіб виробництва нібито "моделював" циклічний характер сільськогосподарського процесу: існує "світовий рік" як повернення того, що є, час не біжить у майбутню нескінченність, а немов замикається в межах циклу. Звідси й переважання форми над змістом постає "просторовим" типом мислення, де час розглядається в термінах простору. Зазначені вище чотири концепції розуміння часу і простору цілком "моделюють" цей підхід. Так, "динамічна" модель часу, яка розглядала становлення світу, фіксувала лише максимальну "свободу" в межах циклу, а не розрив з ним. Лише західноєвропейське мислення XVI- XVII ст. стверджує лінійний характер часу, його нескінченність як форми руху, хоча перше відкриття цієї лінійності було зроблене теологами (Августином), які розробили християнську концепцію історії (від гріхопадіння до Страшного суду).

Таким чином, статичний підхід розуміє час через простір, динамічний-через розвиток дійсності. Субстанціальний підхід намагається виділяти властивості часу та простору через них самих, а релятивний - через взаємодію різних об’єктів. Ці тлумачення створювали різні "моделі космосу", були засобами розв’язання теоретичних труднощів. Так, Геракліт вважав, що світ завжди виникає "мірами", як і зникає, що він є "живим вогнем". Елеати, навпаки, вважали, що космос є чимось нерухомим, кінечною кулею, де простір не дає можливості теоретично мислити час як форму руху.

Своєрідним синтезом став атомізм Левкіппа-Демокріта. Простір елеатів був немовби "розщеплений" на атоми та порожнечу. Атоми рухались у цьому просторі, але самі вони існували як "вічні", ніби за межами часу. До цієї концепції повернувся вже у Новий час І. Ньютон, який досліджував у "порожньому" просторі механізм взаємодії тіл. На думку М. Д. Ахундова "атомістичне вчення Левкіппа-Де-мокріта було розвинуте як синтетична доктрина. В ній отримують дальший розвиток раціональні тенденції піфагореїзму, математичний атомізм, доктрина порожнього простору, множинність Анаксагора, динамізм Геракліта, але все це при врахуванні критичних аргументів елеатів".

Більш глибокої розробки проблема простору й часу набула в Платона й Аристотеля, які розглядали ці категорії в контексті співвідношення загального та одиничного, статусу існування "ідей" тощо. Насамперед переосмислюється зміст і структура простору. Так, у Платона простір - це декілька "шарів" буття різної досконалості. Верхній шар - сфера нерухомих зірок. Тут панує вічність. Під ним - сфера руху планет, де й існує час. Ще нижче (в земних умовах) час стає ілюзією, бо зникають і розпадаються окремі речі. Час, згідно з Платоном, не існував до створення світу богом і є "рухомим образом вічності", її зразком. Це немовби засіб приєднання до вічності, яка і виступає головною формою Існування "ідей"-джерела пізнання.

Найбільш глибоке вчення античності про час і простір залишив Аристотель. Його концепція мала великий вплив на середньовічну філософію, а в діалектичному аналізі часу навіть перевершувала філософію XVII-XVIII століть. Відмовляючись від платонівської концепції "ідей", Аристотель розробляє субстанційну концепцію простору. Він знаходить у просторі "природні місця", куди з необхідністю рухаються речі. Кожне таке просторове "місце" стає причиною знаходження там певних речей і тому "гарантує" порядок у світі - порядок ієрархії. "Місце" - суттєве, річ, яке має його "заповнити",- випадкова.

"Те, що місце є щось,- писав Аристотель,- це ясно із взаємної перестановки речей: де зараз є вода, там після її виходу з посудини знову знаходиться повітря, а іноді це ж саме місце займає інше тіло; само ж воно здається чужим для всього, що укорінюється в ньому та змінюється". Тому й тіла рухаються в напрямку своїх "природних місць." Це - "мета" їхнього руху. "Переміщення простих фізичних тіл, наприклад, вогню, землі та подібних до них показує, на думку Аристотеля, що місце є не тільки щось, але й має якусь силу. Адже кожне з них, якщо не заважати, мчить до свого власного місця, одне вгору, інше вниз, а верх. низ та інші з шести вимірів є частинами й видами місця".

Аристотелівська концепція "місця" багато віків гальмувала дослідницьку думку, перешкоджала баченню єдності земної та небесної сфер, вивченню загальних властивостей руху. Лише в Новий час Кеплеру, Галілею та іншим вченим удалося довести єдність цих двох сфер, однорідність їхнього простору, що забезпечило створення теоретичної механіки, дослідження інерціальності руху тощо.

Глибоко досліджує Аристотель природу часу. Він ставить питання про докази існування часу й відтворює тут діалектичний підхід: минулого вже немає, майбутнього ще не існує, а теперішнє - момент єдності буття й небуття. Він писав: "...важко побачити, чи є "тепер", яке очевидно розділяє минуле з майбутнім, завжди єдиним і тотожним, чи (стає) щоразу іншим. Якщо воно завжди інше й у часі жодна частина разом з іншою не існує... то "тепер" разом з одним не буде (існувати), а попереднє завжди повинно знищитися". Мить "тепер" - не тільки точка розриву, але й зв’язку. Час двоїстий, тому що він складається як з розривів між моментами "тепер", так і зі зв’язку між ними.

Зазначений діалектичний підхід привів Аристотеля до необхідності дослідження зв’язку часу й руху. Мислитель показував, що час, хоч і не тотожний рухові (він плине рівномірно, а швидкість руху змінюється), все ж невід’ємний від руху. Аристотель визначає час як "число руху у відношенні до минулого та майбутнього"; як "міру руху й спокою".

У цілому уявлення про час і простір, вироблені Платоном і Аристотелем, були сприйняті середньовіччям і лягли в основу християнських богословських догм. Проте тоді була відкрита й суб’єктивна природа часу й простору. Як зауважує М. А. Барт, "оскільки в християнстві... проблема людини вирішується за допомогою ідеї бога-творця і основи Всесвіту, остільки людська драма перетворювалась у драму космічних сил добра та зла, віри та невір’я,- драму, яка розгорталась у просторі та часі. Але тим самим реальна цінність і значення подій визначаються в християнстві не шляхом їх включення в ритм Всесвіту, як це відбувалося в античній думці... а шляхом розгляду всього історичного світу під кутом зору лише однієї лінії:,,людина та її творець".

Учення християнства про те, що кожна людина робить свій вибір сама (по відношенню до Бога), відбивало нове розуміння часу-як часу історичного. Це зв’язувало час із внутрішнім світом людини. Одним із перших зазначений історичний крок зробив Аврелій Августин (354-430 рр.), єпископ з міста Гіппона (Північна Африка).

Августин вважав, що Бог разом із світом створив і час. Але Бог продовжує творити світ разом із часом, і людина, перебуваючи в цьому процесі, "залучається" до сприймання часу, який стає її власним досвідом, як переживання тривалості. Саме людська душа зв’язує вічність і час. Минуле фіксується через пам’ять, майбутнє-як сподівання, передбачення; теперішнє - як споглядання. "Зараз ясно стає для мене,- писав Августин,- що ні майбутнього, ні минулого не існує і що неточно висловлюються про часи, коли кажуть: минуле, теперішнє, майбутнє; а було б точніше... висловлюватись так: теперішнє минулого, теперішнє майбутнього. Лише в нашій душі є відповідні цьому три форми сприйняття, а не в іншому місці. Так, для теперішнього минулих предметів ми маємо пам’ять або спогад; для теперішнього теперішніх маємо погляд, споглядання, а для теперішнього майбутніх речей ми маємо сподівання, надію".

Зазначене розуміння часу стало історичним, суб’єктивним за змістом. Воно вводило людину в таке відношення до світу, коли вона сама вже була здатна відповідати за своє буття в часі, вибирати в житті гріховність або чесні, моральні вчинки. Суб’єктивний час - основа для надії та віри.

Епоха Відродження й перехід до Нового часу (XV-XVII століття) позначилися поступовим відходом від схоластичного світосприймання, посиленням ролі експерименту, виникненням перших "моделей" механічної картини світу. Християнське трактування часу й Всесвіту замінюється поворотом до вивчення природи, прагненням до точного знання. Об'єктивною основою цих змін були знов-таки суспільні процеси, які відкривають для людини й природу як об’єктивний процес.

Реальність економічного процесу, механізованого матеріального виробництва стає реальністю природничих наук, перш за все механіки, фізики, астрономії. Зазначені науки стали формами "моделювання" процесу пізнання крізь призму діяльності, яка відкинула суб’єктивні нашарування, авторитети минулого. "Світ" як об'єкт пізнання античної та середньовічної науки "розпався" на фізичну, механічну та інші види реальності - предмети відповідних наук. Власне в цих фрагментах реальності, відповідних понятійних системах і складаються риси простору часу - як форм відповідних форм руху. Проте найбільш глибокий розвиток теорія простору й часу механічного руху набуває в концепції Ньютона.

Сформульовані Ньютоном властивості простору і часу становлять основу принципів класичної механіки, яку він створив. Час і простір виявляються "порожніми" формами, котрі не заважають дослідженню взаємодії окремих тіл. Ньютон розрізняв абсолютний та відносний час і простір. Абсолютний, істинний математичний час, згідно з Ньютоном, без віднесення до будь-чого зовнішнього, плине рівномірно й інакше називається тривалістю. Абсолютний простір залишається завжди однаковим і нерухомим.

Наведене трактування часу й простору остаточно зруйнувало аристотелівську концепцію "природних місць". Час у концепції Ньютона являється "координатою" в обчисленні нескінченно малих: час - це безперервна, одноманітно зростаюча функція від нескінченності минулого до нескінченності майбутнього. У межах абсолютного часу всі годинники у Всесвіті повинні йти синхронно.

Абсолютні простір і час-поняття абстрактно-теоретичні. Для вимірювання конкретних об’єктів Ньютон вживає поняття відносних простору й часу. Це - міра тривалості, яка базується на повсякденному досвіді та вживається в повсякденному бутті. Відносні простір і час-це емпіричний рівень сприймання абсолютних простору та часу.

Таким чином, у системі Ньютона простір і час відокремлені один від одного й від власного змісту. Вони - абстрактні умови механічного руху. Проте конкретні межі їх застосування були усвідомлені лише в кінці минулого століття, разом із розвитком нової фізики, з появою теорії відносності А. Ейнштейна.

Релятивну концепцію простору та часу розвивав сучасник Ньютона - Г. Лейбніц, який вважав, що треба це питання пов’язувати з буттям монад-живих, рухомих одиниць, які відтворюють у собі весь всесвіт. Сприймаючи нескінченність зв’язків, монади діють синхронно, в єдиній координаті часу. Ньютонівська концепція "далекодії" у Лейбніца замінюється наперед установленою "гармонією", яка забезпечує досконалість світу. Взаємодія цих монад, за Лейбніцем, і породжує властивості простору й часу. Простір - це порядок існування, час - порядок послідовностей. Релятивна концепція часу та простору Г. Лейбніца не дістала такого поширення, як концепція Ньютона. Водночас вона показала можливості релятивного підходу до часу та простору, які більш детально розкрила вже сучасна наука.

Значним етапом у вивченні властивостей простору й часу в історії філософії була концепція Е. Канта, який включив категорії часу та простору до апріорного механізму пізнавального процесу. Кант вважав, що свідомість не відображає світу, а створює світ явищ. При цьому простір і час постають формами свідомості, які "організовують" чуттєве споглядання й "підводять" його під поняття та судження. Час у Канта постає порожньою формою, як і в Ньютона, але Кант "розміщує" його (час) немовби всередині свідомості й виявляє через нього зовсім інші функції, ніж англійський учений.

Передусім, простір і час у концепції Канта - форми свідомості, завдяки яким остання через свою активність "конструює", створює світ явищ. Згідно з Кантом, "простір є необхідним апріорним уявленням, яке знаходиться в основі всіх зовнішніх споглядань... є... формою всіх виявлень зовнішніх почуттів, тобто суб’єктивною формою чуттєвості, за якої лише й можливі для нас зовнішні споглядання". Час, у свою чергу, є "формою внутрішнього почуття, тобто спогляданням нас самих і нашого внутрішнього світу... Час є апріорною умовою всіх явищ взагалі" Визначення функцій простору й часу з’являється тому, що зовнішній світ оголошується "річчю-в-собі", таким, що не піддається пізнанню. Тому свідомість і "створює" світ явищ, згідно із своїми "механізмами діяльності".

Концепція Канта - це спроба "змоделювати" функції простору й часу, виходячи з людської діяльності як такої. Проте абсолютизація діяльності призводить до відриву людини від зовнішнього середовища. Кант стверджував, що людина живе безпосередньо не в світі природи, а в "світі" діяльності. Однак він не збагнув, що це життя є суспільним і має практичну основу. Разом з тим заслуговує на увагу прагнення Канта виявити роль часу у визначенні дійсності.

Справді, опосередковуючи зв’язок між чуттєвістю та розумом, час, згідно з Кантом, лежить в основі так званих "схем", завдяки яким виникає предметність світу через різні судження. Так, "схема є нічим іншим, як апріорним визначенням часу, підпорядкованим правилам" Схема кількості є породженням (синтезом) самого часу в послідовному охопленні предмета; схема якості є "наповненням" часу як синтезу відчуттів і уявлення часу. Так створюється світ досвіду, який ми пізнаємо.

У філософії Е. Канта, згідно з В. Ф. Асмусом, "розум вносить за допомогою "схематизму часу" й відповідно до правил категоріального синтезу єдність у різноманітність чуттєвих споглядань і таким чином немовби породжує природу - щоправда, тільки як предмет знання. Але він породжує не природу як таку, а лише форму знання про природу - оскільки це знання загальне й необхідне. Зміст цього знання, проте, є наслідком для нас "речей-у-собі", суть яких нібито назавжди залишається недоступною для нашого пізнання" п. Кант, таким чином, зробив важливий крок до вивчення ролі часу й простору в діяльності (практиці) людини, суспільства.

Наступний значний крок у розробці даної проблеми належить Г. Гегелю, який вийшов на рівень розуміння історичного процесу як наслідку духовної діяльності самих людей (хоч і пов’язував це з розвитком "абсолютної ідеї"). Безпосередньо про час і простір Гегель розмірковує у "Філософії природи", де природу він розглядає як існуючу в просторі, а не в часі. Протиставлення природи та історії він здійснює шляхом розмежування простору та часу. Історія взагалі, на думку Гегеля, є проявом духу в часі, подібно до того, як ідея (і природа) виявляється в просторі. Цим протиставленням він підкреслює, що природу не можна вимірювати однаковим з історією часом, що е цілком правильним твердженням. Далі, Гегель підходить до думки, що найважливішою формою розвитку історичного процесу є час, а не простір.

Заслугою Гегеля є також розвиток діалектичної концепції простору та часу. "Не в часі все виникає й минає,- підкреслював він,-а сам час є цим становленням, виникненням та зникненням". Час, щільно зв’язаний з простором, взаємодіє з ним (всупереч концепції Ньютона). Минулим і майбутнім часом, на думку Гегеля, є простір, тому що він є часом, який підлягає запереченню, як і навпаки, знятий простір, розвинутий для себе, є часом. Таким чином, Гегель "угадав" взаємодію простору й часу як власних форм практики, праці: час відповідає руху, "процесу" праці, простір - її "матеріалізації" в предметах.

Матеріалістичне розуміння історичного процесу, органічне взаємопроникнення матеріалізму й діалектики стали вирішальною умовою для філософських узагальнень матеріальної єдності світу, розрізнення філософського й конкретно-наукового вивчення властивостей матерії, руху, простору та часу. Насамперед діалектико-матеріалістична філософія наполягає на об’єктивності простору та часу як форм розвитку матерії. "Визнаючи існування об’єктивної реальності, тобто рухомої матерії, незалежно від нашої свідомості,- писав В. І. Ленін,-матеріалізм неминуче повинен визнавати також об’єктивну реальність часу і простору". Як і матерія, простір і час нескінченні. "Саме тому,- підкреслював Ф. Енгельс,-що безконечність є суперечність, вона являє собою безконечний процес, який без кінця розгортається в часі і просторі".

До загальних властивостей простору й часу відноситься також їх абсолютність як атрибутів матерії; нерозривний зв’язок їх один з одним та з рухом матерії; залежність від структурних відношень і процесів розвитку в матеріальних системах; єдність в них перервного й неперервного. Простір і час мають також властивості, притаманні тільки їм. Час- виявляє себе як тривалість, послідовність існування та зміни стану різних систем; одномірність, асиметричність (рух від минулого до майбутнього), необоротність, єдність загального та особливого, неперервності та дискретності. Для простору - це протяжність (як співіснування й рядоустановленість різних елементів змісту), зв’язок та неперервність разом з відносною перервністю, тримірність, симетричність, взаємодія загального й особливого. Цілком природно, що як простір зв’язаний із часом і рухом матерії, так і час - з простором.

Отже, простір і час є іманентними формами матерії, що рухається, "формами координації матеріальних процесів та об'єктів. Простір - форма координації співіснуючих матеріальних об’єктів, їх рядоустановленості, зв’язку одного з іншими. Час-форма координації матеріальних процесів, яка полягає в зміні їх стану, тривалості, переході від одних етапів їх розвитку до інших. Інакше кажучи, простір характеризує структурність матерії, стає формою вираження цієї структурності; час характеризує матерію як процес" ’Таким чином, "співіснування" як ознака простору має свою основу в однопорядковості елементів, з яких він складається в часі. З іншого боку, час виражає "різнопорядковість" простору, тобто існування тут не тільки дійсного, але й можливого.

Ці абстрактні властивості простору та часу - найбільш загальні. Так чи інакше вони проявляються в усіх формах руху. Проте якщо в нижчих формах - механічній, фізичній - вони вбачаються безпосередньо, то в складних - біологічній, особливо соціальній-через значні модифікації. Тут час немовби набуває властивостей простору, а останній розгортається через "координати" часу.

Виокремлення форм руху матерії забезпечує розуміння історичної логіки пізнання простору та часу: від більш простих (механічного руху) до більш складних - простору й часу живих організмів та суспільних систем. Це збігається із загальним напрямом процесу пізнання - від явищ до сутності, від зовнішнього та безпосереднього - до внутрішнього й опосередкованого, від простого до складного.

Єдність просторово-часових властивостей світу називають просторово-часовим континіумом, а їх універсальність і цілісність – формою організації всього розмаїття нескінченного світу. Кожна частина світу має власні просторово-часові характеристики. Розрізняють соціальний, історичний, астрономічний, біологічний, психологічний, художній, філософський зміст простору й часу.

Кожне покоління людей прагне створити свою цілісну картину світу, визначити закономірності його розвитку, пізнати його сутність та опанувати його просторово-часові виміри.

Дата добавления: 2014-01-07