Основні поняття

Більшість провідних вітчизняних учених під управлінням соціальною роботою розуміють усвідомлений, систематичний і спеціально організований вплив суб'єкта соціальної політики, тобто держави, на об'єкт соціальної роботи – це, у першу чергу, слабко захищені верстви населення, до яких сьогодні в Україні належить більше 80 % населення – з метою його упорядкування й удосконалення структури в процесі розробки й досягнення поставлених цілей соціального розвитку.

Формування соціальної політики

Соціальна політика при цьому розглядається як сукупність прикладів, рішень і дій державних і інших органів, спрямованих на забезпечення оптимального функціонування й розвитку соціальних товариств і окремих індивідів, їхню соціальну захищеність у кризові періоди життєдіяльності суспільства.

В Україні формування соціальної політики здійснюється на рівні законодавчої і виконавчої влади. Конституцією нашої держави визначено, хто має право законодавчої ініціативи. Це, насамперед, Президент України, Кабінет Міністрів, народні депутати України. Законодавчі аспекти затверджуються Верховної Радою України, де існує декілька комітетів в галузі соціальної політики, зокрема Комітет соціальної політики і праці. Деякі рішення затверджуються Указами Президента України. Виконавцями є відповідні виконавчі органи – Кабінет міністрів, держадміністрації.

У формуванні соціальної політики виділяють п'ять стадій:

· формування проблеми (визначення критеріїв прийняття або неприйняття певної соціальної програми);

· фаза намірів (усвідомлення різноманітних ідей щодо цієї соціальної програми);

· фаза рішення (схвалення запропонованих рішень повновладним органом);

· фаза планування (визначення механізму виконання);

· фаза попередніх оцінок (контроль за фактом виконання соціальної програми, експертиза й оцінка).

У межах реалізації зазначених етапів соціальної політики важливо оцінювати практичний стан справ у галузі управління соціальним розвитком країни, його проблемне поле.

Інститут супервізорства в соціальній роботі

Соціальний працівник – це професіонал, якому потрібна не тільки відповідна персональна допомога й підтримка, але й системна передача знань і вмінь, постійне підвищення рівня його кваліфікації. Цим в основному й обумовлена необхідність інституту супервізорства.

Супервізорство – це один з атрибутів професіоналізму в соціальній роботі; рівень технології організації соціальної роботи, що включає в себе підготовку соціального працівника, його подальше професійне зростання, професійний ризик [3,123].

Похідними від поняття «супервізорство» є поняття «супервізія» й «супервізор».

Супервізія – це процес, у якому на одного працівника полягає відповідальність працювати з іншим працівником (працівниками) з метою здійснення визначених організаційних, професійних і особистісних завдань.

У ході процесу:

· здійснюється найвища міжособистісна взаємодія, що передбачає зустріч однієї людини (супервізора) з іншою (супервізованим) з метою допомогти останньому допомагати людям;

· реалізуються інтенсивні міжособистісно-орієнтовані стосунки один на один, у яких призначення однієї особистості – сприяти розвитку терористичної концепції іншої особистості [16].

Супервізор – це працівник, якому довірене право супервізії. У російській мові такого поняття немає. У буквальному перекладі з англійської це слово означає «нагляд». Проте російське поняття «нагляд» у сучасному значеннєвому варіанті не відповідає змісту англійського слова «supervision». У російській мові найбільш близьким за змістом поняттю «супервізор» є поняття «наставник».

У зарубіжній практиці соціальної роботи інститут супервізорства – наочно довів свою необхідність як атрибута професії для того, щоб найбільш ефективно виконати поставлені незамінним елементом колективної («командної») професії соціального працівника, інструментом професіоналізму й ефективної роботи.

За кордоном інститут супервізорства розвинений і в системі вищої й середньої професійної освіти в галузі соціальної роботи. Тут велика частина підготовки спеціалістів здійснюється «у полі», тобто на практиці, і націлена на практичне засвоєння вмінь і навичок. Викладачі-практики діють в основному як супервізори, виконуючи функції наставників-професіоналів.

Необхідність інституту супервізорства

В Україні інститут супервізорства знаходиться в стадії становлення. На користь його необхідності свідчать такі аргументи:

1. Спеціаліст-супервізор допомагає об'єднувати інтереси клієнта, соціального працівника й держави, згладжує або знімає протиріччя, що виникають.

2. Особливості соціальної роботи (необхідність прийняття термінових або невідкладних рішень, що впливають часто на життя й долю клієнта) викликають професійну потребу участі у виробничому процесі офіційної довіреної особи, з якою можна розділити відповідальність за прийняття рішення або «розплутати» конкретну проблему. Такою довіреною особою може бути тільки спеціаліст-супервізор.

3. Ніхто краще за супервізора не зможе залучити соціального працівника-початківця до професії, розвинути цілеспрямованими діями його професійну свідомість.

4. Супервізор-наставник відповідає за процес неперервного навчання майбутніх спеціалістів соціальної роботи, спонукаючи їх до постійного вдосконалювання майстерності.

5. Супервізор, як ніхто інший, може розуміти й оцінювати особистісні проблеми й труднощі практикуючого соціального працівника, давати йому правильну пораду, запобігати або, у разі потреби, знімати стресову ситуацію.

6. Необхідність супервізорства пов'язана з гендерною особливістю професії (у зв’язку з перевагою жінок у сфері соціальних працівників) і виходить далеко за межі професійної діяльності соціального працівника – жінки (пов'язана ще і з роллю жінки в сім'ї).

Теоретична і практична основа для здійснення завдань супервізорства в Україні є. Це – теорія і практика управління (менеджмент), теорія і практика виховання (наставництво).

Дата добавления: 2014-01-07