Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Лекція 8. Технічні досягнення середньовічного Сходу




1. Китай – країна винаходів: епоха середньовіччя

2. Ірано-арабський геній: наукові досягнення середньовічної ісламської цивілізації

3. Наука та вчені середньовічної Індії

 

Зрозуміло, і в середні віки розвиток науки та техніки не обмежувався виключно Європою. Країни Азії досягли чималих висот наукової та інженерної думки, і більшу частину епохи середньовіччя невисокий рівень європейської науки вигідно відтіняв грандіозні досягнення Сходу.

 

На Далекому Сході продовжувався поступальний рух цивілізації Китаю. Країна Чжунго і в Середні Віки залишалася центром могутнього культурного кола, батьківщиною багатьох винаходів. Винаходи та відкриття, зроблені в Китаї на цьому історичному відрізку, – найбільший внесок в загальнолюдську цивілізацію, що його було зроблено будь-якою окремою культурою. В Чжунго взагалі було зроблено більше технічних відкриттів, ніж усім іншим людством аж до наукової революції Нового Часу.

Історія середньовічного Китаю традиційно ділиться на періоди за правлячими династіями.

Період Наньбейчжао (“південних та північних династій”) – 315-581 рр. Попри роздробленість країни та окупацію басейну Хуанхе кочовиками хунами (згодом табгачами), матеріальна цивілізація продовжує розвиток. На цей час припадає металургійна революція в Китаї: було вдосконалено лиття чавуну, винайдено багаторазове плавлення та пудлінгування заліза, коли масовий піддув створювали за допомогою водяного колеса. Відкрили спосіб виробництва кольорового паперу. Було розроблено технологію отримання штучного перлу, при чому перлин завданої форми. Так, в 489 р. імператорові з табгачської династії Тоба Вей піднесли перлину в формі людини (Будди). На цей же час припадає і винайдення сірників. Під 577 роком занотовано: під час облоги міста Є, столиці царства Бей Ці, військами дома Юйвинь (табгачської династії Бей Чжоу), “хтось придумав опускати соснові палички до сірки і, висушивши, тримати напоготові”. Автор цитати – Тао Гу, “Записи про дивовижне та невідоме” (бл. 950 р.).

До 5-8 ст. відносяться перші звістки про т.зв. чарівні дзеркала. Зворотній бік такого дзеркала покрито відлитими з бронзи малюнками та (або) ієрогліфами. Випукла сторона, що відбиває світло, відлита з відполірованої до блиску світлої бронзи. За звичайного освітлення дзеркало нічим не вирізняється між інших. Але під яркими променями сонця крізь відбиваючу поверхню можна дивитися наскрізь і бачити узори та ієрогліфи зворотного боку. Окремі екземпляри “чарівних дзеркал” дійшли до нас, вони справді мають такий ефект. Лише 1932 року секрет був розгаданий англійським фізиком Уїльямом Бреггом: “Узори стають помітними лише завдяки ефекту, що його виробляє збільшення зображення”.



Після тривалого роздробу країну було об’єднано династією Суй (581-617 рр.). В часи цієї династії Ці Хуайвень винайшов новий спосіб виплавки сталі. Імператор Суй Ян Гуан (604-617 рр.) здійснив другий велетенський “китайський проект” (після Великої Стіни) – Великий Канал довжиною понад 2,5 тис. км між пониззями Хуанхе та Янцзи. На будівлю каналу були зігнані 5 млн. людей; близько 2 млн. там і зосталися: імператор навіть не подумав, що будівельники мають чимось годуватися і не виділив на їхній прокорм жодного ляну. Наслідком стало народне повстання, яке увінчала загибель імператора та кінець дома Суй. Але канал все ж таки встигли добудувати.

 

Наступником воз’єднувачів стала династія Тан (618-907 рр.) – у певному сенсі, найяскравіша сторінка всієї багатотисячолітньої історії Чжунго.

На початку епохи Тан (7 ст.) ханьцями було зроблене чергове велике відкриття світового масштабу – фарфор (порцеляна). Ієрогліф “ци”, що позначає порцеляновий виріб, відомий з епохи Хань, але раніше він позначав керамічну масу з каоліну, тої ж сировини, з якої потім робили фарфор (така т.зв. протопорцеляна відома ще з поч. 1 тис. до н.е.). Базовою сировиною виготовлення порцеляни є каолін (біла глина), мілко розтовчений кварц та польовий шпат. Китай багатий на поверхневі виходи каоліну. Для виготовлення фарфору високотемпературний обпал отриманої суміші, не нижче за 1350 0С. В результаті має місце структурна трансформація, що створю мінеральну масу, непроникну для води. Початково вироблявся лише білий фарфор “яо”; пізніше з’явився “лунцюань” (“селадон”). Для отримання останнього порцелянова суміш обпалювалася за більш низької температури (1170-1225 0С), а результаті виріб мав матову зовнішню поверхню, білувату чи ніжно-зелену, з легкими розводами, схожими на перисті хмаринки.

Другим видатним винаходом епохи Тан стала ксилографія, що розпочала світову історію друкарської справи. Зображення для ксилографу вирізається на монолітній дошці способом рельєфу (тобто, знімається шар деревини довкола знаків та картинок, які залишають випуклими ділянками поверхні дошки). Потім дошку покривають фарбою и робиться відтиск. Майстер, що ріже дошку, має бути акуратний понад людську міру: достатньо однієї помилки, однієї невірної лінії ієрогліфу – і всю дошку треба різати наново. Між іншим, коли така помилка мала місце при роботі з імператорським декретом, це значило для майстра мінімум пожиттєву відставку (за більш жорстоких володарів – миттєву страту). Як і порцеляна, ксилограф є винаходом 7 ст. (за одним пізнім та мало достовірним джерелом, винахід датований 621 р.).

Перший друкований текст, що дійшов до нас, датований 868 р. Це надрукований на жовтому папері китайський текст махаянської “Алмазної сутри”; походить він із славнозвісної печерної бібліотеки Дуньхуану. У 2-ій пол. 7 ст. було засновано і першу в світі друковану газету – свого роду палацово-чиновний вісник. Основним змістом його були тексти імператорських декретів (так їх розповсюджували в чиновницькому колі), а також власне чиновницькі справи: списки екзаменованих та випускників столичного “університету”, деякі “новини з місць” тощо.

Традиційною “забавкою” середньовічних китайських інженерів стали механічні годинники. Перший взірець подібного приладу зробив хешан (буддійський монах) та математик І Сін (683-727 рр.). Пристрій І Сіна мав загально астрономічне призначення і годинником був лише побічно, разом з низкою інших функцій. “Годинник мав вигляд небесної сфери із зображенням фаз Місяця, розташованих в строгій послідовності небесного екватору та градусної сітки. Увесь прилад був наполовину вміщений у дерев’яний корпус, поверхня якого зображувала горизонт. За допомогою цього інструменту визначався час сходу та заходу Сонця, періоди нового та повного Місяця, а також величина прецесії (рух галактики, в результаті якого Сонце опиняється у різних групах зірок, які ми звемо сузір’ями Зодіаку; в середньому положення Сонця змінюється раз на 2 тис. років). Крім того, пристрій було оснащено дзвоном та барабаном, що відбивали час (китайська “година” відповідає двом європейським – доба поділена на 12 частин, а не на 24, як у шумерів, а відтак і у нас). Сферу приводила у рух вода, а воду – сховані всередині корпусу колеса. Точність ходу годинника помітно залежала від метеорологічних умов”. І Сін завершив своє життя головним придворним астрономом і розробником нового календаря, що проіснував до монгольського завоювання.

За часів дому Тан вводиться найзнаменитіший елемент традиційної ханьскої культури – система іспитів на чин, прийнята в обіг у 730-х рр. (за імператора Сюань-цзуна).

На відміну від пізніших часів, танська система не обмежувалася екзаменами на знання класичних конфуціанських трактатів та вміння віршувати. Трактати – це загальнодержавна філософія та етика (державної релігії ханьська культура не знає) та обов’язковий ритуал (китайська культура звела в абсолют саме ритуал, форму – звідси іронічний термін “китайські церемонії”). Поезія була обов’язковою за таким принципом: творчо обдарована людина не може бути повним негідником, підґрунтям таланту є хоч якісь розум та чесноти. За часів Тан обов’язково здавали також екзамени за спеціальністю. Майбутній офіцер не міг отримати чин без вміння володіти зброєю (три іспити: верхова їзда, стрільба з луку чи арбалету та зброя ближнього бою на вибір абітурієнта) та без іспиту з теорії військового мистецтва (перший трактат на цю тему Сунь-цзи написав ще в 6 ст. до н.е.). Цивільні чиновники мусили здавати теорію державного управління (засновану на тих самих конфуціанських трактатах) та спеціальний іспит на знання нині діючого законодавства.

За спробу підкупу екзаменатора або за блат карали нещадно і того, хто дав хабар, і корупціонера; карали особисто – на горло, та довічно – усі нащадки злочинця “до кінця часів” втрачали право здавати іспити. Це була страшна кара: не здавши іспит, не станеш чиновником, ші (букв. “грамотієм”) – тобто членом панівної в країні соціальної страти, еліти суспільства. Поповнювалася категорія ші, звичайно, переважно спадково, людьми з чиновних же сімей, як будь-який фах в будь-якому традиційному соціумі. Але китайська еліта завдяки іспитам була відкрита для всіх – ремісник або селянин, що пробився власним розумом до “грамотіїв”, ніколи не був виключенням. З такої сім’ї був батько великого поета Лі Бо, син ремісника (7 ст.); імператор Лі Юй (династія Фа Ці, 12 ст.) блискуче здав іспит в столичному Кайфені, а сам був сином сільського старости (тобто, юридично – селянином).

Вінцем системи були два столичні заклади. По-перше, “академія” Ханьлінь (букв. “ліс пензлів”, китайці пишуть тушшю пензлями) – фактично, справжня Академія наук, що цілеспрямовано збирала до себе найкращі інтелектуальні сили конфуціанського Китаю. По-друге, вищий учбовий заклад Тай сюе – “університет”, де викладали гуманітарні та природничі науки. Тай сюе в танській столиці Чанянь (нині м. Сіань) щорічно випускав понад сотню випускників; у ньому вчилося чимало іноземців з історично та культурно пов’язаних з Китаєм країн – В’єтнаму, Кореї, Бохаю, Японії. Обидві установи опікували систему іспитів, поставляючи екзаменаторів для щорічних столичних іспитів для абітурієнтів з провінції – адже формально кожен ханець міг шукати долю, екзаменуючись на службову посаду.

 

Династія Тан загинула в ході чергової громадянської війни, і після півсторіччя роздробу, країну знов об’єднав дім Сун (960-1279 рр.).

Епоха Бей Сун (“північної Сун”, 960-1127 рр.) – апогей розвитку середньовічного Китаю. Слабка у військовому та політичному відношенні країна, на противагу цьому дуже багата та економічно розвинена. Залізо виробляли до 150 тис. тон на рік (промислова Англія досягне цього рівня лише 1802 року). 1061 року у м. Даньян було зведено 13-поверхову пагоду з чавуну – вона стоїть і досі. В 11 ст. в країні діяли 28 порцелянових заводів. Активно використовували “кам’яний лак” (тобто, нафту) для освітлення та зігрівання приміщень. В тому ж таки 11 ст. вперше зафіксовано морські компаси у вигляді знаменитих “підвісних рибок”.

Продовжувались експерименти з астрономічними приладами. 976 року було збудовано трьохметровий та триповерховий “годинник”, в яком рушій-воду замінили на ртуть. 1092 року Су Сун та Хань Кунь-лян представили свою “Космічну машину”. Всі вони базувалися на принципах, вироблених І Сіном, все це були великі астрономічні прилади, в яких, попри назву, функція годинника була побічною.

В 1040-х роках такий собі Бі Шен, купець з Бяньцзиню (тодішня столиця Китаю, нині Кайфен), вдосконалив друкарську справу. Він винайшов набірний шрифт, поклавши початок справжньому книгодрукуванню, що прийшло на зміну ксилографам. Він виготовив з глини рельєфне зображення для кожного ієрогліфа та обпалив їх на вогні, отримавши тверді знаки. Вставляючи знаки до залізної рамки, він складав потрібний текст. Потім набір фіксувався за допомогою металічної пластинки; для цього на неї наносилася суміш соснової смоли, воску та паперової золи. Пластинку розігрівали та притискали до набору. Остиваючи, літери щільно закріплювались у пластинці. Отриману матрицю обмазували фарбою та друкували з неї. Коли потреба щезала, пластинку знову розігрівали та знаки відклеювались. В 13 ст. корейці здогадалися пустити на матрицю не глину, а м’яку мідь, тим значно укріпивши набір. В 14 ст. з’явився і кольоровий друк (перший відомий нам зразок датований 1340 р.).

В тому ж таки 11 ст. невідомий на ім’я даоський монах у пошуках еліксиру безсмертя винайшов порох. Прото-порохові суміші відомі принаймні з епохи Тан. Наприклад, 682 р. алхімік та лікар Сунь Си Мяо (нині – один з богів-цілителів!) в своєму трактаті описує способи очистки сірки та селітри за допомогою частинок деревного вугілля. З якоїсь подібної суміші і отримали перший різновид пороху. Китайською порох зветься “хо яо” (букв. “вогонь-ліки”). Практичним його використанням довго лишалися самі лише феєрверки. До пороху у військовій справі дійшло пізніше; лише під 1132 роком згадується перший хацян (вогнемет) майстра Чен Гуя. Порохову ж артилерію звичного нам зразку винайшли хоч і в Чжунго, та вірогідно, що не ханьці (див. нижче).

В епоху Сун з’явилися “бяньцзянь” – перші в світі паперові гроші (букв. “зручні гроші”). З танського часу (вперше згадані під 812 р.) з’явилися паперові державні обмінні векселі, щось середнє між тими документами, що ми звемо векселем та облігацією державного займу. Справжні паперові гроші, забезпечені відповідними вкладеннями та використані для фінансових операцій, вперше з’явилися на поч. 10 ст. у провінції Сичуань. Країна лежала в руїні після падіння династії Тан, тож місцеві підприємці знайшли шлях для хоч якоїсь організації місцевого ринку. Лише 1023 р. держава монополізувала випуск паперових грошей. Була створена спеціальна державна установа з випуску банкнот, забезпечених державними цінними еквівалентами. До 1107 р. відноситься цікава 6-кольорова емісія. За часів монгольського панування завойовники, що слабко розбиралися в економіці, проїли золотий запас, але ханьці стали обмінювати паперові гроші на сувої шовку, створивши тим новий, шовковий державний запас.

Епоха Нань Сун (“південної Сун”, 1127-1279 рр.) розпочалася після розгрому від чжурчженів та закінчилася монгольським завоюванням. Проте розвиток економіки тривав і далі. В 12 ст. вперше зафіксовано великі трипалубні джонки. Китайське мореплавство старе, ієрогліфи “чань” (судно, джонка) та “фан” (вітрило) відомі принаймні з часів Західної Хань (2-1 ст.ст. до н.е.). Особливістю джонки є її вітрила, що обертаються. Можна розвернути вітрило довкола щогли і зробити ніс кормою, що значно підвищує маневреність судна. Невідомо, хто автор цього винаходу – можливо, ханьці, можливо, мореплавці Нусантари (саме слово “джонка” малайське; точніше, малайською “джонг”).

В цей період Китай не виграв жодної війни. Але саме в 13 ст. вперше армія масово отримала на озброєння вогнепальну зброю – туфан (“пищаль”). Щоправда, прогресивна зброя не рятувала від нездарності генералітету, а відтак від поразок.

Монгольське завоювання, здійснене Чингізидом Хубілай-ханом, полегшило проникнення іноземних речей та елементів культури в традиційно замкнений Китай. Особливо багатий потік новинок йшов з Ірану та Середньої Азії. Натомість столітнє монгольське хазяйнування (дім Юань, 1270-1368 рр.) ледь не угробило економіку країни: поняття не маючи про специфіку господарювання в долині Хуанхе, монголи повністю занедбали іригацію. На часи Юань прийшлося дев’ять катастрофічних розливів Хуанхе з гігантськими жертвами; ремонтні роботи велися на дамбах, можна сказати, перманентно.

Вперше з’явилася судова медицина. Сун Ці (“Нотатки про змиття образи”, 1247 р.) теоретично обґрунтував необхідність судмедекспертизи у спірних юридичних випадках. Взагалі, китайська судова система дуже відрізнялась від феодальної європейської та близькосхідної. Суддя в Китаї завжди був державним чиновником; як такий, він не мав права сильно зловживати народонаселенням. З одного боку, за традиційним китайським правом людина невинна, поки не визнала своєї вини. З іншого, якщо людина під час тортур померла або отримала каліцтво, сам суддя, судовий пристав та кат підлягали покаранню аж до страти. Тож, на відміну від християнського чи мусульманського суду, китайським колегам доводилось вести справжні розслідування, схожі на сучасну слідчу роботу.

 

Вигнання монголів очолила нова національна династія, правління якої зветься епохою Мін (1368-1644 рр.). Монголів вигнали, але в Пекіні залишилося тринадцять типографій, що друкували виключно монгольською, виконуючи іноземні замовлення наперекір війні, що точилася ще майже століття.

В 1-й пол. 15 ст. Китай приступив до масштабної програми “великих географічних відкриттів” – майже одночасно з європейцями, і навіть дещо раніше. Всього з 1405 по 1432 р. було здійснено сім великих подорожей, в кожній з яких брали участь великі ескадри. Командував всіма сімома експедиціями Чжен Хе, мусульманин за віросповіданням. Для подорожей були побудовано велетенські дев’ятищоглові джонки, довжиною корпусу 120 м и шириною 54 м. Вперше в світі трюми джонок Чжен Хе було оснащено спеціальними перебірками, що зменшували здатність судна тонути. Загалом експедиції Чжен Хе охопили всю північну половину Індійського океану. Китайці висаджувались на острови Нусантари, на узбережжя Індії та Ірану, дісталися зрештою до Східної Африки (в районі сучасного Сомалі та Занзибару). Десь повоювали, кудись заслали послів (наприклад, у Мекку; нагадаємо, що адмірал сам був мусульманином). Витратив на ці подорожі мінський двір дуже багато, але в результаті було вирішено, що натомість від азіатських сусідів отримати можна дуже мало. Офіційно було проголошено: “зовнішній світ нічого не може запропонувати Піднебесній, тож полишимо його у спокої”. Унікальні джонки спалили, Чжен Хе відставили, нотатки Ма Хуа, хронікера всіх семи експедицій, теж спалили (добре, хоч без автора), а самі закордонні подорожі були заборонені під страхом страти. Китай знову повернувся до політики самоізоляції, яка раз у раз траплялася в історії цієї країни.

В епоху Мін в шахтах почали використовувати штучну вентиляцію, а в ткацтві – ніжний верстат. В 16 ст. з’явились мануфактури з найманою працею, але при цьому – суто китайська риса – керувалися вони, як і усе в державі, державними чиновниками. До підприємництва така організація праці не мала жодного відношення, зв’язок з ринком був відсутній, тому й економічного зиску фактично не було.

Появі європейських колонізаторів в Америці та Азії китайці навіть зраділи. Китайські торговці швидко освоїли шлях до Маніли – столиці іспанських Філіппін, і справно викачували за власні товари мексиканське золото та перуанське срібло. При чому ця торгівля була суто контрабандною. Майже кожний китайський уряд всіляко обмежував вільну міжнародну торгівлю – за умови економічної самодіяльності багатомільйонного населення Чжунго занадто великі кошти в такому випадку проходили повз імперську казну. Такого імператори ніколи витримати не могли. Натомість, китайський народ набув високих навичок у справі контрабанди.

Ще на початку епохи Мін у першій половині 15 ст. було створено т.зв. “енциклопедію знання років Юнле” (1420-ті рр.). Це був повний збір усієї накопиченої на той час китайською культурою інформації з усіх можливих галузей знань. Кількість друкованих цзюаней (букв. “зшитків”), тобто томів енциклопедії – 22 877 (!).

 

Китай був центром великого культурного регіону, де поруч було чимало найтісніше пов’язаних з ним сусідів. Вони неодноразово захоплювали частини країни, а двічі увесь Чжунго був завойований (сучасні кордони Китаю було встановлено за панування маньчжурської династії Цин, яка 1644 р. знищила Мінів). В свою чергу, активні завоювання вів і Китай, особливо в епоху Тан, коли східний кордон імперії досяг Амуру та Тедонгану, а західний – Амудар’ї. Були у Китаю просто сусіди, як от Тибет та більшість північних кочовиків – монголів та тюрків. Були країни та народи, на які Китай мав вирішальний культурний вплив. Це Корея та В’єтнам, тибетомовний Тангут, монголомовні к’таї, яким Чжунго завдячує своєю слов’янською назвою, Японія по той бік “Східного моря” та тунгусомовні народи (бохай, чжурчжені, маньчжури) на північному сході.

Південні тунгуські народи є осілими та давно були пов’язані з Китаєм, але їхня землеробська культура зовсім інша. Перша відома з історії тунгуська держава – Бохай (8-10 ст.) заховала у своїй культурі великий вплив могутнього сусіда. Серед іншого бохайці запозичили технологію виготовлення фарфору і довели її до такого рівня, що бохайську порцеляну імпортували в самий Китай.

Найсильнішою середньовічною державою тунгуських народів стала імперія Цзинь (1115-1234 рр.), заснована народом чжурчженів. Знищивши китайську імперію Північної Сун, чжурчжені опанували всю північну половину Чжунго. Чжурчжені епохи Цзинь старанно боролися з можливою китаїзацією – аж до заборони ханської мови та звичаїв. Але в галузі ремесел та навичок запозичувати з Китаю вони не цуралися.

Ще в 11 ст., до завоювання Північного Китаю, чжурчжені уславилися як добрі зброярі. У їх розпорядженні були великі гірськорудні центри в районах Харбіну та Сучану (сучасний Партизанськ на півдні Приморського краю Росії). Вже тоді луки та панцирі чжурчженьської роботи масово йшли на експорт. Високорозвиненою була й така металургійна галузь, як плавлення чавуну, причому за технологією, відмінною від китайської. Епоху Цзинь уславили майже прозорі дзеркала з т.зв. білої міді; це бронзовий сплав з більш ніж 30-відсотковим вмістом олова, крихкий як скло.

Наприкінці існування імперії Цзинь, в ході війни з Чингіз-ханом, було винайдено те, що позначалося терміном “чжурчженьський” або “цзинський вогонь”. Це була перша в світі порохова артилерія. Під 1221 р. міститься перша згадка самого терміну “чжурчженьський вогонь”, під 1232 р. – опис “бойових ракет”, в якому легко впізнати звичні нам гарматні снаряди. Вже після кінця існування чжурчженьської держави, під 1259 р. вміщено опис і власне гармати зі стволом з бамбукової трубки, зарядженої “бойовою ракетою” або картеччю з камінців. Називалася така зброя “тухоцян” (“спис шаленого вогню”). Ручна вогнепальна зброя – згадуваний вище “туфан” – вперше описується ще пізніше, але на озброєння південносунських армій поступив раніше за тухоцяни.

 

Інший сусід Китаю, Корея славилася своїм паперовим виробництвом та високоякісною тушшю, якими активно торгувала; перейняла в китайців та вдосконалила книгодрукування. При цьому держава Корьо, держава з вічно розваленою економікою, де ніколи до 1945 року не було власної монетної системи, імпортувала стільки книг, що сунський Китай змушений був забороняти їхній експорт – китайці не встигали друкувати їх у такій кількості. В 16 ст. у палацовій бібліотеці рахувалося понад 100 тис. книг, при тому лише у столиці (Ханьян, нині Сеул) було ще принаймні три великих бібліотеки при конфуціанських вищих учбових закладах.

 

На Близькому Сході на початку середньовіччя сформувався великий арабо-мусульманський культурний регіон.

Араби завжди з повагою ставилися до знання (арабською ilm). Ще до ісламу, як написав великий поет, “мандрівний шейх Кінди” Імру-уль-кайс (VI ст.): “знати – це бути на крок попереду життя”. Пророк мислив аналогічно: “звеличує Аллах тих з вас... кому дане знання” (сура 58, аят 12). Важливою рисою ісламської науки є її енциклопедичність: практично всі знамениті мусульманські вчені займалися і філософією, і богослов’ям, і якою-небудь точною наукою, майже обов’язково математикою, астрономією, фізикою.

Арабські університети на віки старші за європейські. Найбільший з них до нашого часу – Ал-Азхар у Каїрі – засновано 989 р. (при мечеті, що збудована 970 р.). Університет Карауїн у Фесі (Марокко) ще старший – 859 р.; це найстарший вищий учбовий заклад на нашій планеті, що працює досі. Арабська мова проникла навіть в латиномовну термінологію європейської освіти: бакалавр з арабської “бі-хакк ар-рівайа” – букв. “той, хто передає відомості”.

 

9-10 ст. – час розквіту арабської середньовічної культури. До того часу арабам якось було не до того. У цьому вони дуже нагадують римлян: спочатку треба було все розграбувати та зруйнувати, а потім можна поцікавитися й спаленими бібліотеками.

Халіф ал-Мамун з династії Аббасидів (813-833 рр.) заснував у Багдаді Дар ал-Хікма – “Дім науки”. Кістяк його склала переведена до нової столиці (Багдад засновано 762 р.) Гундешапурська академія з її медичною та математичною школою – вищий учбовий заклад сасанідського Ірану, створений завдяки вигнанню з Візантії останніх нехристиянських вчених. Дар ал-Хікма був варіантом академії наук: велике зібрання різнофахових вчених, доповнене великою бібліотекою, обсерваторією та великою колегією перекладачів з грецької, “пехлеві” (середньоперської), арамейської та латини.

З перекладів “арабська” (вірніше все ж “ісламська”) наука і починалась. Почесного титулу “батька перекладачів” мусульмани удостоїли перса Рузбеха (Абдаллаха) ібн ал-Мукаффу (724-759 рр.), що працював у першій столиці Аббасидів м. Анбар (Ірак). Він переклав з середньоперської “Калілак та Дімнак” (збірку новел, переклад індійської “Панчатантри”) та “Хвадай-намак” (прозаїчну хроніку, основу великої епопеї Фірдоусі). Ібн ал-Мукаффа був також піонером наукового перекладу: він переклав з сирійського перекладу “Логіку” Аристотеля. Страчений як єретик; чи то справді брав участь у заколоті, чи то потрапив під гарячу руку халіфа випадково.

При Дар ал-Хікма традиція продовжувалась: там працював Хунейн ібн Ісхак, лікар за фахом, випускник Гундешапуру, араб-християнин з Хіри під Вавилоном. У 830-ті роки він перекладав з сирійських перекладів на арабську мову праці Аристотеля та Галена. А також математик Сабіт ібн Курра (бл.830-901 рр.), язичник-арамей з Харрану на Верхньому Євфраті. Він переклав (тим паче з сирійської) “Початки” Евкліда, написав до них пояснення, наприклад, до книги п’ятої, та спеціальний коментар до теорії паралельних. Переклав Сабіт також низку праць Аристотеля. Як астроном, він займався дослідженнями прецесії та розрахунками екліптики. І Хунейн, і Ібн Курра славилися в першу чергу точністю своїх перекладів.

До 9 ст. відноситься й запозичення з Індії цифр, яке прославило арабського математика Насаві. Він знайшов в якомусь санскритському трактаті більш зручну систему запису. До речі, “арабські” цифри самі араби чесно називають “індійськими”.

Першим директором Дар ал-Хікма став астроном та математик Мухаммед ібн Муса ал-Хорезмі (780-847 рр.). З його ім’ям пов’язані терміни “алгоритм” та “алгебра”; ал-Хорезмі склав низку астрономічних, географічних та тригонометричних “Таблиць”.

Джабір ібн Хайян ат-Тусі (бл. 721-813 рр.) – “батько алхімії” (в тому числі і автор терміну). Доля закинула етнічного хоросанця (по сучасному, таджика) на далекий захід ісламського світу – останні роки свого життя він працював у Севільї. Джабір винайшов чимало лабораторних приладів, створив метод дистиляції для очистки води, визначив велику кількість алкалоїдів, кислот, солей. Виготовив сірчану кислоту, каустичну соду та азотну кислоту для розчину металів. Відкрив (тобто вперше отримав в лабораторних умовах) ртуть та нашатир. Трактати Джабіра написані просто і ясно, без містики праць наступних поколінь алхіміків. Він уславився також створенням “хімічної теорії” будови металів. За теорією Джабіра всі метали розглядаються як речовини, створені поєднанням двох елементів – сірки та ртуті. Саме ця теорія стала базисом експериментального пошуку “філософського каменю”.

Абу Юсуф Якуб ібн Ісхак ал-Кінді (800-879 рр.) був удостоєний титулу “першого філософа арабів”. Він рішучо відкидав загальноохватну роль теології у систематизації знань, за що його книги неодноразово спалювались. Він першим сформулював популярну в середньовічній мусульманській науці афористичну тезу: “Богослов’ю – віра, філософії – знання”.

Працював у Багдаді й астроном Абу Ма¢сар (805-885 рр.); перекладений латиною, його “Вступ до астрономії” став головним підручником з цієї дисципліни для католицької Європи.

До 9 ст. відноситься трактат братів Бану Муса з описом 100 (!) промислових машин – маслобійні, миловарні, склодувні, фарбоварні і т.д., і т.п., причому більше половини об’єму займають власні винаходи братів.

Абу Наср ібн Мухаммед ал-Фарабі, філософ та енциклопедист, народився 873 р. в Фарабі, в Согді; мав дві рідні мови – согдійську та тюркську, вивчив фарсі, а коли приїхав до Багдаду – то й арабську, грецьку, сирійську, іврит тощо, всього 17 мов. Жив та працював у Багдаді, помер (950 р.) в Халебі на півночі Сирії. Головна його праця “Друге вчення” є по суті грандіозним коментарем до корпусу праць Аристотеля; за неї ал-Фарабі отримав титул “Другий вчитель” та велику популярність серед колег не лише в ісламських країнах, але й в Європі. Але аристотеліана – не більш ніж 1/10 його захоплень. Всього за назвами відомо (дійшло не більше третини) 109 трактатів ал-Фарабі – метафізика, гносеологія, “про предмет філософії” і взагалі практично всі філософські категорії у творчості автора удостоїлись власного спеціального трактату. Окрім цього – праці з арифметики, геометрії, астрономії, музики, фізики (в тому числі книга “Про пустоту” – розробка поняття “вакуум”), хімії, анатомії, поетики, лінгвістики, риторики, каліграфії, теології, юриспруденції, теорії державного управління. Щодо останнього, саме ал-Фарабі належить “теорія соціального прогресу” – розвитку та ускладнення суспільства з плином часу, розглянута ним на прикладі порівняльного аналізу Халіфату за Умаййядів та Аббасидів.

Останнім з видатних вчених багдадського Дар ал-Хікма був математик та астроном Абдул Вафа (пом. 997/998 р.). Він займався теорією тригонометрії, сферичною геометрією, таблицями синусів та тангенсів. Як астроном, відкрив коливання у русі Місяця.

 

В Каїрі, при мечеті ал-Азхар – ще до заснування університету, 983 року – Азіз Фатимід, халіф Єгипту, принциповий ворог багдадських Аббасидів, в пику останнім заснував власний Дар ал-Хікма.

Серед відомих особистостей, що там працювали, першим слід назвати Алі ал-Хасада ібн ал-Хайсама (965-1039 рр.). Це був видатний математик, математичні таблиці якого (“Таблиці Альхазена”) довгий час були підручником у Європі. Ал-Хайсам присвятив два трактати аналізу “Початків” Евкліда, розглянувши на рівні науки свого часу визначення, аксіоми та постулати, теорію паралельних. Як фізик-оптик, він є автором “Оптичного тезаурусу”, першовідкривачем законів відбиття та рефракції, винахідником камери-обскури. В цьому ж творі описані досліди з фізіологічної оптики: він пояснив спостережуване явище візуального збільшення розмірів зірок, що наближаються до зеніту; виявив, що око людини також відбиває промені, що й викликає зорові відчуття. Як фізик-механік, ал-Хайсам вперше розклав швидкість на дві складові – паралельну та перпендикулярну площині руху.

Ібн Юнус (950-1009 рр.) – математик та астроном, перший та багаторічний начальник обсерваторії ал-Азхару. Склав астрономічні таблиці руху Місяця, Сонця та планет, а також тригонометричні таблиці. Уточнив знання прецесійної постійної та кута нахилу екліптики до екватору, вдосконалив засоби вирішення пласких та сферичних трикутників (метод допоміжних кутів).

1121/1122 р. датовано трактат ал-Хазіні “Книга про терези мудрості”, найбільшу енциклопедію з фізики, яка збереглась до нашого часу з доробку вчених середньовічних ісламських країн. Енциклопедія містить таблиці питомої ваги твердих та рідких тіл, опис дослідів із “зважування” повітря, спостереження явища капілярності. Вказано про застосовність закону Архімеда також для повітря, що питома вага води залежить від температури, що вага тіла пропорційна до кількості речовини, яку тіло містить, що швидкість вимірюється відношенням пройденого шляху до відрізку часу. Описане використання ареометра. Висвітлено технічні системи мір та конструкції терезів, закони механіки, гідростатики, фізики. Подані теорія твердих тіл, теорія дії важелів, теорія рівнодійної сили. Енциклопедія ал-Хазіні змушує констатувати факт, що, якби Європа краще засвоїла ісламський середньовічний культурний спадок, то її власний розвиток помітно пришвидшився б, а деяким європейським вченим, наприклад Ньютону, нічого було б відкривати.

Наприкінці 12 ст., завдяки засновнику династії Айюбідів знаменитому курду Салах-ад-діну, в Єгипті знову почала збиратися значна наукова сила. В Каїрі сформувалася найвпливовіша в ісламському світі медична школа.

 

Арабська Іспанія (ал-Андалус) – найзахідніша область середньовічного ісламського світу – отримала поштовх до розвитку під час короткочасного об’єднання країни в 10 ст. халіфом Кордови Умаййядом Абдаррахманом ІІІ (912-961 рр.). Його син та наступник ал-Хакам ІІ (961 –976 рр.), сам не чужий наукових інтересів, зібрав гігантську бібліотеку, до півмільйона томів. Після смерті Хакама третину її спалили: в мусульманській Іспанії, як пізніше в католицькій, лютували релігійні фанатики. Халіф же поважав богослов’я, але не менш цікавився фізикою, хімією, астрономією, а з медицини навіть сам писав трактати. Під патронатом Хакама працював математик та астроном Маслама ібн Ахмед, головною заслугою якого було створення 961 р. вищої школи на кшталт Карауїну та ал-Азхару. Віднині у Кордову стали приїздити вчитися навіть християни; Кордовський “університет” дав дуже багато освіті та науці католицької Європи. З часів Хакама веде свій лік і знаменита медична школа Кордови, порівнювана навіть з каїрською.

В третій чверті 11 ст. Андалусію завойовують бербери Альморавіди з Марокко, в середині 12 ст. їх змінюють їхні земляки Альмогади. Обидві династії виросли з ісламського сектантського руху, а тому, як будь які сектанти, вони були ще більш безкультурними та злобними фанатиками, ніж доморощені іспанські. Через це всі відомі вчені ал-Андалусу потрапляли під переслідування факіхів (тобто, теологів та правознавців, знавців шаріату); деякі, як от Муса Маймонід або предки Ібн Хальдуна, мусили емігрувати.

Сумний почин зробив перший аристотелік Андалусії Абу Бакр Мухаммед ібн Ях’я ібн ас-Сайге з Сарагоси на прізвисько “Ібн Баджа” – “син ювеліра” (1070-1139 рр.). Окрім традиційних для Середньовіччя коментарів до Аристотеля, Ібн Баджа писав трактати з філософії, фізики, математики, музики, астрології та медицини. Головний свій філософський твір він назвав “Книга про душу”; присвячено її переважно питанням етики. Дуже неортодоксальної етики – автор різко критикує теорію джихаду з загально-моральних позицій неприпустимості масового кровопролиття та узаконеного обману. За це помер автор у в’язниці в Фесі – сів за єресь. Ібн Баджа справив великий вплив на європейську схоластику (найперше на Альберта Великого та Тому Аквіната).

Учнем “сина ювеліра” був його тезка Абу Бакр Мухаммед ібн Абдаллах ібн Мухаммед ібн Туфайль (1110-1185 рр.). Ібн Туфайль був мандрівним філософом-лектором, що міняв Кадіс на Кордову, Севілью на Гранаду чи Танжер. Його гнали, як сказано в автентичному документі, як “сумнівну особу, схильну до єресі”. До нашого часу дійшов його науково-фантастичний роман “Хай ібн Йазан” (“Живий, син Жвавого”) – перший Робінзон та Мауглі в одній особі в історії світової літератури. За основною філософською ідеєю це утопія про “природну людину”, доволі критична по відношенню до релігії, щось на кшталт пра-Руссо з його “назад до природи”. Подібних романів Ібн Туфайль написав з десяток, свого часу вони були дуже популярними в арабських країнах. Славився він також як астроном та математик.

Абу ал-Валід Мухаммед ібн Ахмад ібн Рушд (1126-1198 рр.) – найзнаменитіший філософ-природознавець Андалусії, широко відомий і в Європі під ім’ям Аверроес. За фахом лікар, він почав свою творчість із праці “Кітаб ал-Колліят”, що є збіркою клінічних спостережень. Ібн Рушдові належить величезна кількість коментарів до античної класики: Аристотель, Гален, Птоломей, Ніколай Дамаскін тощо. Коли середньовічний європеєць писав Коментатор з великої літери – це про нього. Базовою його працею є “Спростування спростування” – відповідь на “Спростування філософів” відомого містика та ідеолога суфійського руху ал-Газалі. Ібн Рушд підсумував ідеї ал-Кінді, ал-Фарабі та Ібн Сіна і виклав злагоджену “теорію подвійної істини”: є дві області пізнання, окремо знання і окремо віра. Філософ стверджував вічність світу та безпочатковість першоматерії, прирівнюючи бога до світового розуму (арабською “нус”), і відповідно, заперечуючи безсмертя душі. Це єресь як для християн, так і для мусульман; а жити Ібн Рушдові довелось за часів Альмогадів. Збірка творів філософа була прилюдно спалена в Кордові, а сам він закінчив життя під домашнім арештом у Марракеші (столиці Альмогадів, в Марокко). Як і Ібн Баджа, “Аверроес” мав великий вплив на європейську філософію: аверроїзм Сігера Брабантського, першого ректора Сорбони, та критика його Альбертом Великим, а надто Томою Аквінським.

Найдавнішу вогнепальну зброю в Європі створили теж іспанські араби. Це т.зв. “мадфа”; вона являла собою станкову зброю, але за калібром не дотягувала до гармати – щось на кшталт міномету. Ствол робили з дерева, картеччю, як у китайських туфанів, слугували камінці. За наявними даними “мадфу” було створено близько 1290 року, вірогідно, в Гранаді; відоме ім’я автора-конструктора: Хасан ар-Рамах. 1308 року “мадфу” вперше було використано християнами – кастильцями під час штурму Гібралтару; артилерія фортеці відстрілялася і кастильці місто взяти не зуміли.

 

Окремо слід розглянути розвиток науки в іранських регіонах ісламського світу, власне Ірані та Середній Азії, де культурний та науковий підйом був ще більшим за терени арабського світу. Власне, з деякими іранськими вченими ми вже зустрічалися вище; їх завжди чимало працювало в Багдаді, розташованому на кордоні Ірану.

При дворі Буїдів (шиїтська династія з Дейлема (Гіляна), перша національно-іранська мусульманська династія, що підім’яла навіть Халіфат, захопивши 945 р. Багдад, але не живучи там; столицею роду був Шираз, але чимало було молодших гілок) в Ісфахані та Хамадані працював уродженець Бухари Абу Алі Хусейн ібн Абдаллах ібн Сіна (980-1037 рр.), відомій Європі як Авіценна. За назвами відомо понад 450 його творів арабською мовою та 23, написаних рідною фарсі. Найважливішим його твором було 18-томне “Зцілення”: перша частина твору – логіка (а також риторика, поетика, граматика), друга частина – фізика (вчення про форму та матерію, простір та час, конечність та безкінечність, мінералогія, метеорологія, психологія, зоологія, ботаніка), третя частина – геометрія (а також арифметика, музика та астрономія), четверта – гносеологія (вчення про людину, про сутність суспільного життя, про пророцтво). П’ятитомник “Канон лікарської науки”, який є не власне медичною, а загальноприродничою енциклопедією, став настільним підручником усіх лікарів ісламського світу та Європи аж до 16 ст. Крім того, авторові належить ще понад 40 трактатів з медицини. Також – велика кількість спеціальних філософських, теологічних та юридичних праць (все ж таки, професійний факіх). Ібн Сіна – нетиповий для Середньовіччя філософ, що відверто надає перевагу Платону над Аристотелем (головним чином за теорію ідей). На противагу догмі про божественне передречення Ібн Сіна розвивав тезу про причинні закономірності природи; характерним для ісламської науки епохи є його дуалізм у визначенні двох основ початків буття – матеріального та ідеального, розвинений у подальшому Ібн Рушдом. Писав він і музику. “Авіценна” – мабуть, найвідоміший “арабський” вчений взагалі, хоча арабом він аж ніяк не був (так само, як були іранцями такі “араби”, як Джабір, ал-Хорезмі, Біруні, ар-Разі тощо).

Абу Райхан Мухаммед ібн Ахмад ал-Біруні(972-1048 рр.), хорезмієць, починав працювати у Гургані (південно-східний берег Каспію), 1010 р. повернувся у рідний Ургенч, 1017 р. перебрався в Газну (столицю султана Махмуда, тюрка з гулямів (мамлюків – солдатів-рабів), фанатика-суніта, що заюшив кров’ю Північну Індію, Середню Азію та Іран; Біруні став трофеєм, захопленим у розгромленому Хорезмі; саме від Махмуда Ібн Сіна втік до Буїдів). З велетенської кількості трактатів вченого до нашого часу збереглося лише 27. Першою великою працею Біруні стала написана в Гургані т.зв. “Хронологія” (історії Ірану та Середньої Азії). Він зажив заслужену славу видатного астронома; так, в основному своєму астрономічному трактаті “Ключі астрономії” (“Канон Масуда”, 1030-1036 рр., присвячений синові Махмуда Газневіда) він вперше виклав теорію нерівномірного руху Сонця, третю нерівність Місяця, ідею про газову природу протуберанців сонячної корони тощо; окружність Землі він зумів вирахувати з помилкою всього в 12 км. В 994-995 рр. Біруні створив перший в світі географічний глобус діаметром 5 м (як відомо, перший подібний глобус в Європі створив Мартін Бехайм 1492 р.). З 997 року починається довге та загально знамените (воно, на щастя, збереглося до наших часів) листування хорезмійця з Ібн Сіною. 1022 р. вчений переїжджає з султаном Махмудом Газневі до Пенджабу. В Індії він розробив особливий метод визначення широти місця за двома довільними висотами Сонця або зірок. Тут було написано “Геодезію” – перший виклик фактичним помилкам давно вже застарілого Птоломея; трактат свідчить, що автор був впевненим прихильником геліоцентризму, а також містить першу в світі гіпотезу про горизонтальні переміщення пластів суші – перший начерк сучасної теорії дрейфу континентів. 1030 р. датовано “Індію” – працю про географію та етнографію півночі цієї країни; задля її написання Біруні вивчив місцеву наукову та літературну мову санскрит. В 1040-х рр. він працював над “Мінералогією” (перший узагальнюючий твір з геології, що дійшов до нас) та “Фармакогнозією” (“Аптечним знанням”; вона містить опис понад 750 лікарських рослин). Геологічні спостереження та ідеї Біруні, висловлені в “Геодезії”, “Індії” та “Мінералогії”, як-от теорії з історії ландшафту північно-індійської низовини або історії змін течії Амудар’ї, не втратили свого значення і досі. В останні роки життя вчений захопився перекладом на арабську середньоперської ( “пехлевійської”) поезії.

Гіяс-ад-дін Абу-л-Фатх Омар ібн Ібрахім ал-Хайям ан-Нішапурі або просто Омар Хайям(1048-1123 або 1134 рр.) народився у Нішапурі (Хоросан). Працював він у Самарканді, Бухарі, потім двадцять років завідував столичною обсерваторією у Ісфахані, потім приблизно стільки ж викладав у рідному Нішапурському медресе (яке сам колись закінчив), останні роки життя прожив майже самітником на пенсії. Писав він принципово лише на фарсі. Збереглося свідчення його учня, відомого історика Бейхакі: “У викладанні, так само, як у написанні книг, був ясним та скупим”. “Скупим” почасти через те, що двічі був відлучений від умми за неприховано атеїстичні переконання. Останні є загальновідомими: навряд чи знайдеться освічена людина, яка пройшла повз “Руб¢аййат” Хайяма.

“Хайям” з перської перекладається як “майстер – швець шатер”; це була реміснича професія діда, але сім’я аж ніяк не бідувала – якщо онук міг вчитися у медресе. В Ісфахані Омар служив султану тюрків-сельджуків Мелік-шаху (1072-1093 рр.). Запросив його до столиці вазір султана, видатний адміністратор та перський письменник, що увійшов до історії під почесним ім’ям Нізам-ал-мульк (“Опора держави”). Потім виникла легенда, що Хайям з вазіром разом вчилися; насправді ж, в них була лише спільна alma mater (уродженець сусіднього міста Тус, Нізам років за двадцять до Омара теж вчився в Нішапурі). Але саме тому вазір був у курсі вчених справ рідних країв і запросив до себе молодого, та вже уславленого астронома. Вазір Нізам та султан Мелік-шах один за одним загинули в 1092-1093 рр. він рук асасінів Хасана ас-Сабаха. При дворі почалися чвари молодої вдови султана карлучки Туркан-Хатун (яку ледь не вголос звинувачували в замовлені вбивства вазіра та чоловіка) та інших його наступників; султанша, нездарна інтриганка, скоро загинула, а країна почалася розповзатися на окремі емірати. Омар, не вагаючись, прийняв пропозицію викладати в рідному медресе. Скоро на трон у Мерві зійшов син Мелік-шаха від іншої дружини Санджар. Він ріс хворобливою дитиною, і колись Омар прилюдно висловив побоювання, що розум 11-річного принца не витримає. Санджар прямо не переслідував Хайяма (розум він все ж зберіг), але до двору не запрошував, але відсторонили вченого від викладання та відлучали від умми – не без мовчазного схвалення повелителя. Такими були умови життя мабуть, найколоритнішої особистості в історії науки та літератури Ірану.

Авторитет Омара як астронома та астролога був незаперечний, навіть коли він був у опалі; для султана Санджара було аргументом – почути з вуст придворного астролога: “перевірте в Хайяма!”. 1079 р. було опубліковано календар Хайяма – найточніший з усіх існуючих в світі, точніший за григоріанський та календар майя. Вперше відлучили його після видання трактату, в якому стверджувалась вічність – нествореність – Всесвіту. Філософ Хайям був послідовником Ібн Сіни; математик Хайям – непересічною фігурою в історії алгебри. В одному його трактаті міститься “теорія геометричного вирішення алгебраїчних задач”: в геометричній формі дано систематичний виклад вирішення рівнянь до третього ступеня включно. В іншому творі серед коментарів до Евкліда автор дав власну теорію паралельних, що передбачила неевклідову геометрію Лобачевского; ще в одному – розглянув класичну Архімедову задачу на вміст золота та срібла у сплаві. І зрештою (трактат “Труднощі арифметики”, написаний ще 20-річним хлопчиськом у Самарканді наприкінці 1060-хх рр.) – формулювання того, що досі несправедливо зветься “біномом Ньютона”. “Біном Хайяма” – звучить не гірше, і є ближчим до істини. Хоча Омарові для безсмертя вистачило й “Руб¢аййату” J.

Абу Джафар Мухаммед ібн Мухаммед ібн Абу Бакр Хасан Насір-ад-дін Тусі (1201-1274 рр.), на противагу Хайямові, був політично успішною людиною – вазіром монгольського ільхана Чингізіда Хулагу, завойовника Ірану та Багдаду. Як і Хайям, Тусі був у філософії послідовником Ібн Сіни і навіть написав на захист вчителя спеціальний трактат (чим далі, тим частіше вільні погляди філософів ставали єрессю в очах мусульманських церковників); популярним був трактат “Насірова етика”. Йому належать також дві енциклопедії з логіки (до однієї вставлена і авторська розробка теорії поезії), низка математичних творів – з площинної та сферичної тригонометрії, з дослідження суми кутів трикутника, коментарі до Евкліда, трактат з метрології. У 1260-1274 рр. під орудою Насіра було збудовано грандіозну обсерваторію у Маразі (поблизу Тебріза, столиці Іранського Азербайджану та ільханів Хулагуїдів); бібліотека обсерваторії містила близько 400 тисяч рукописів. Підсумком її роботи став астрономічний каталог “Зідж іль-хані”, редагований особисто вченим вазіром. Він містить дуже точні таблиці планетного руху, положення зірок, шестизначні таблиці тригонометричних функцій (перше видання Брадіса! J) та список координат 256 міст. Написав Наіср і спеціальний трактат з вічної теми теорії та практики державних фінансів: як наповнити казну, не розоривши країну (а країну-то монгольське завоювання сплюндрувало ледь не вщент).

 

Поступова тюркізація оаз Середньої Азії призвела до того, що культурні надбання східних іранців стали спадком нових іншомовних народів, що асимілювали значну частину таджиків. З таких тюрків – “чагатаїв” – походив і кривавий завойовник та видатний адміністратор кульгавець Тимур. Він не вмів читати та писати, але знав десяток мов і поважав освіту. Не дуже дивно тому, що його улюблений онук Улугбек (султан Самарканду в 1409-1449 рр.) став знаменитим вченим-астрономом. Посада султана дозволила Улугбекові активно займатися культурним будівництвом. Досі на самаркандському майдані Регістан працює медресе Улугбека, інше так само є діючим учбовим закладом в Бухарі. За волею засновника це були не богословські школи, а заклади, де навчали багатьох, як сказали б в Європі, “вільних мистецтв”. В столичному медресе астрономію викладав, за легендою, сам султан. Окрасою міста була Самаркандська обсерваторія. Вона була споряджена настільки якісним обладнанням, що “Зоряні таблиці” Улугбека (каталог 1018 зірок) були найточнішими в світі до масштабних телескопічних спостережень Галілея. Але султан-астроном мав репутацію вільнодумця, і коли він загинув від руки власного сина, що не міг дочекатися трону, – факіхи пробачили принцові гріх батьковбивства. А ненависну релігійним фанатикам обсерваторію знесли так ретельно, що залишки її фундаменту відкопали в 1940-хх рр. абсолютно випадково.

Сім’я Тимурідів взагалі уславилася схильністю до наук та мистецтв. Молодший брат Улугбека Байсункар (султан Нішапуру) – помітна постать в історії філології: він особисто підготував видання “Шах-наме” Фірдоусі, відсікаючи з тексту розділи, написані мовою, відмінною від мови основної частини твору, більш пізніми різновидами фарсі. За виданням еміра Байсункара “Шах-наме” практично друкують і зараз – він пропустив дуже мало інтерполяцій. Нащадок іншого сина Тимура (та засновник індійської імперії “Великих Моголів”) Зафір-ад-дін Бабур – великий узбецький поет.

 

Інша знаменита пізньосередньовічна тюркська держава – османська Туреччина – не дала вже такого розвою наукових досягнень. Так само, як і в інших регіонах ісламського світу, на кінець Середньовіччя поступовий рух наукових знань занепадає. Фактично, справа в ісламському регіоні Старого Світу складалася подібно до ситуації в ареалі середземноморської цивілізації пізньої античності: занепад традиційного суспільства викликав фанатично-релігійну реакцію під гаслом “все зло – від знань!”. Тоді-то Європа й перехопила світову першість в науковій сфері.

Що ж до Османської імперії, то можна сказати, що першим і останнім великим османським вченим був Люфті Такаді(друга пол. 15 ст.). Йому належить низка праць з теології, астрономії, математики, філології, медицини. Показовою є доля вченого. Знаючи грецьку і отримавши доступ до захоплених в Константинополі візантійських бібліотек, він активно перекладав та використовував у власних творах досягнення візантійської науки. Наслідком стало звинуваченні у віровідступництві та страта.

Лише у деяких суто практичних галузях Туреччина – наймогутніша в світі військова держава – могла хоч чимось хизуватися, як видатним надбанням. Так, 1517 р. султанові Селіму І Явузу був піднесений морський атлас “Бахрійє” (букв. арабською “бахрійє” і значить “морський”). Це праця дуже здібного картографа, ледь не кращого на свій час. В складі атласу є одна карта, складена за матеріалами “одного кафіра на ім’я Колумб”. Ця карта стала дуже відома через те, що на неї буцім то нанесена Антарктида; це невірно (просто неправильно вигнуто берегову лінію Південної Америки) – але точність щодо ледь зроблених іспанцями та португальцями відкриттів у Новому Світі і справді вражає. А ще слід зауважити, що упорядник атласу не був турком – османський адмірал Пірі Райс був греком, що прийняв іслам.

Так само греком-мусульманином був і геніальний османський зодчий Коджа Мімар Сінан (1489-1583 рр.) – уродженець Смірни (Ізміру) на ім’я Йосип. Це найбільший архітектор турецької історії, автор цілого шерегу шедеврів. Серед них – стамбульські мечеті Шах-Заде та Сулейманіє (знаменита Блакитна мечеть, яку сам зодчий, однак, назвав “спробою учня”), мавзолей Хаїраддіна Барбароси, мечеть Селіміє в Едірне (яку він вважав своєю найкращою роботою), мечеть Селіміє в Дамаску, “турецький палац” в Будапешті... Характерними рисами стилю Сінана є напівциркулярні куполи на квадратній основі, обов’язкова, до міліметра вивірена симетрія будівель та двориків, для мечетей – обов’язкова ж “вартова четвірка” мінаретів. Проживши довге життя, Сінан працював до останнього подиху; всього він встиг збудувати 334 будівлі – мечеті та палаци, мавзолеї та хамами (лазні), шпиталі та мости. Його витвори і досі прикрашають значну частину теренів давно не існуючої імперії.

 

Десь посередині між ісламським світом та Індією лежить ще один геніальний архітектурний витвір, що стоїть в північноіндійському місті Агра. Зодчим шедевру був Мухаммед Устад Іса з Лахору, столиці Пенджабу; купол збудований Ісмаїл Ханом Румі, запрошеним з Істанбулу османом; кам’яне різьбярство – праця делійця Гандахара-і-Мультані (Мультан, батьківщина предків майстра – теж у Пенджабі). Замовником його був падишах Хуррам Шах Джахан, Тимурід, “Великий Могол”, праправнук Бабура, а зветься це диво Тадж-Махал.

 

І нарешті, третій великий культурний регіон – Індія (та Індокитай з Індонезією), “індійський субконтинент”, “індо-буддійська цивілізація”.

1 тис. н.е., особливо епоха династії Гупта (4-6 ст.ст.) – час розквіту індійської культури. До цієї епохи відноситься остаточна кодифікація давнього епосу (“Махабхарати” та “Рамаяни”), видатна драматургія (геніальний Калідаса та ціла низка інших), класична поезія та велика проза (в числі останньої – збірка новел “Панчатантра”, світова скарбниця літературних сюжетів, перекладена на безліч мов, чиї сюжетні ходи легко впізнаються в казках “1001 ночі”, в гуморесках Пу Сун-ліна, в новелах Боккаччо). Ще в 1 ст. н.е. згадується буддійський “університет” в північноіндійському місті Наланда (поблизу Патни) – давньоіндійська Сорбона чи ал-Азхар. Попри первісну свою релігійну спрямованість це завжди був майже світський заклад, престижний вуз, в якому щорічно слухало навчальні курси до 10 тис. студентів. І це при тому, що у Наланді був дуже жорсткий відбір: вступні іспити відсіювали до 80 % абітурієнтів. “Університет” видавав випускникам спеціальні дипломи з глиняними печатками, які давали їх володарям вагомі переваги у подальшому житті (нам відомі і підробки цих дипломів – мабуть, така підробка диплому Наланди була вигідною справою). До 7 ст. н.е. Наланда була найбільшим науковим центром індійського цивілізаційного ареалу.

Не відстає і технічний розвиток країни. Десь в 4-5 ст.ст. в Делі було поставлено семиметрову та шеститонну колону (вона містить панегірик одному з царів дому Гупта). Вона ніколи не іржавіє у вологому індійському кліматі, бо відлита з майже абсолютно чистого заліза (97 %). Чисті матеріали у наш час отримують грамами у лабораторіях, як вдалося здобути ці шість тон – невідомо. До цього слід додати вже розгадані таємниці давньоіндійської металургії – індійський булат, “віджаянагарський сплав” (бронза, яка ніколи не темніє). Продовжує свій розвій медицина.

Високий рівень зберігають індійці і у математиці та тісно пов’язаній з останньою астрономії. Велетенську вагу має науковий доробок Арьябхати (476-? рр.), викладений у вцілілому до нашого часу трактаті “Арьябхатам”. Трактат містить розробку способів здобуття квадратних та кубічних коренів, вирахування числа π (до четвертого знаку після коми) тощо. Арьябхаті належить одне з перших рішень в цілих позитивних числах лінійних рівнянь з двома невідомими. В астрономічній частині трактату вперше викладено теорію епіциклів для пояснення нерівномірності видимого руху планет. Арьябхата стверджував гіпотезу про кулястість Землі і постулював її рух довкола власної вісі, стверджував, що Земля рухається в космосі, а небо є нерухомим. Ім’ям цього вченого індійці в 1975 р. назвали свій перший штучний супутник Землі.

У Арьябхати були достойні послідовники. Варамаміхіра (6 ст.), викладач Наланди, був різностороннім вченим – він відомий як астроном, математик, географ та мінералог. Стверджуючи кулястість Землі та її обертання довкола власної вісі, він наслідував докази Арьябхати. Учнем Варамаміхіри вважався математик, фізик та астроном Брахмагупта (598-660 рр.), якого можна назвати справжнім винахідником алгебри; свої досягнення він отримав, розвиваючи деякі положення, наведені Арьябхатою. До нас дійшов датований 628 роком трактат Брахмагупти “Перегляд системи Брахми” (тобто, перегляд світу, що його створив бог-творець, ім’ям якого батьки назвали самого вченого). Він містить вчення про арифметичну прогресію (та правило її підсумовування), величезну кількість алгебраїчних задач. Видатним досягненням у теорії чисел було запропоноване Брахмагуптою рішення в цілих позитивних числах низки лінійних рівнянь з багатьма невідомими. Брахмагупта першим з відомих нам вчених почав активно використовувати спеціальну математичну символіку (ікси та подібне). Як астроном та фізик, він висловив здогад про те, що Земля притягує до себе усі інші тіла, розвиваючи таким чином першу в світі, ще дуже недосконалу, теорію всесвітнього тяжіння. В 9-10 ст.ст. плідно працював видатний математик Шрідхара. Останнім великим математиком класичної індійської цивілізації був Бхаскара Ачарья (1114- після 1178 рр.), автор опублікованого бл. 1150 р. “Вінця систем” – енциклопедії з алгебри.

З 9-10 ст.ст. діячів науки індійські джерела згадують щораз рідше. Серед культурних діячів переважають поети, але й поезія з драматургією поступово занепадають (останні шедеври санскритомовної літератури не молодші за кінець 11 ст.). Буддизм, який сповідували Гупти, і якому належали найкращі учбові заклади Індії (щонайперше – Наланда), починаючи з 7 ст. підданий гонінням і зрештою просто витискається зі своєї батьківщини. Матеріальна культура субконтиненту ще довго залишається дуже високою. Могутній флот тамільської династії Чола в 11-13 ст.ст. панує на сході Індійського океану, утримує бази на Мальдівах та раз за разом перемагає володарів островів Нусантари (так, ними було знищено суматранську, етнічно малайську, морську імперію Шривіджаї). Рівень індійського виробництва в текстильній, металургійній та суднобудівній промисловості Європа (та й то не вся – Англія, Франція, Голландія та Швеція) зможуть перевищити лише в 19 ст.

Але вже на початку 11 ст. Індію починають завойовувати мусульмани (піонером цього процесу став патрон Абу Райхана Біруні султан Махмуд Газневі). Чимдуж костеніє індійська соціальна система в рамках традиційного індуїзму з його варнами та джаті, тим гірші справи. Соціальний роздріб невідворотно відбивається у політичному (не кажучи вже про те, що Індія етнічно – аж ніяк не монолітна країна навіть на регіональному рівні) – а індійська інтелектуальна еліта самовідсторонюється не лише з політичної сфери, а й з власне інтелектуальної. В системі замкнених каст право на розумовий труд мають лише брахмани; у справи кшатріїв (читай: в політику) вони не мають втручатися. Але і в суто інтелектуальній сфері брахмани цікавилися лише релігійним, але не науковим; та й в релігійно-філософській думці індуїзму після Шанкари, засновника школи веданти (8 ст.), теж помітна навіть не стагнація, а відступ. Витиснення та асиміляція буддизму виявилися для давньоіндійської науки, а відтак і для всієї цивілізації смертельними.

Результат відомий: в 18-19 ст.ст. англійці завойовували Індію не в індусів – вони відбивали її у попередніх завойовників, мусульман.

 

 





Дата добавления: 2014-01-07; Просмотров: 1872; Нарушение авторских прав?;


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



ПОИСК ПО САЙТУ:


Рекомендуемые страницы:

studopedia.su - Студопедия (2013 - 2019) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление
Генерация страницы за: 0.018 сек.