Фіцула М.М. Педагогіка. – К., 503-521

ТЕМА: РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ПЕДАГОГІКИ Й ШКІЛЬНИЦТВА У ХІХ СТ.

Лекція 8

План.

1. Характеристика освітніх реформ 1804 р. і 1828 р. та створення державної системи освіти України.

2. Педагогічна думка в Україні в першої половині ХІХ ст. (Т.Г.Шевченко, М.Костомаров П.Куліш, О.Духнович).

3. Педагогічна система К.Д.Ушинського.

4. Характеристика розвитку освіти України у другій половині ХІХ ст.

5. Педагогічна думка в Україні другої половини ХІХ ст. (М.Пирогов, М.Корф, І. Франко, Л.Українка, Х.Алчевська).

Література:

1. Артемова Л.В. Історія педагогіки України. – К., 2006. – С.150-204.

2. Волкова Н.П. Педагогіка. – К., 2007. – С.532-551.

3. Історія української школи й педагогіки: / За ред. О.О.Любара. – К., 2003. – С. 185-300..

4. Медвідь Л.А. Історія національної освіти і педагогічної думки в Україні. – К., 2003. – С.150-210.

5. Левківський М.В. Історія педагогіки. – К., 2008. – С.106-129.

КЛЮЧОВІ СЛОВА ТА ТЕРМІНИ

Приходські (початкові) школи, церковнопарафіяльні школи, "Буквар Южноруський", "Граматика языка славено-руського", "Русалка Дністрова", "Книги буття українського народу", народ­ні училища, класичні і реальні прогімназії, класичні і реальні гім­назії/

1. Характеристика освітніх реформ 1804 р. і 1828 р. та створення державної системи освіти України

З початком XIX століття традиційні школи зникають. Ріст кріпацтва спричинив зникнення сільських шкіл. Російський уряд намагається заводити свої урядові школи з одноманітною органі­зацією, однаковими програмами та вимогами в напрямі русифі­кації українців. Та його заходи не мали особливого успіху. Під тиском передової громадської думки царський уряд Олександра І проводить реформування системи освіти в Росії за західноєвро­пейським зразком, запозичивши систему освіти періоду францу­зької революції. Оперуючи ззовні просвітительськими ідеями, а насправді перекручуючи їх, царські урядовці прийняттям Статуту 1804 року знешкоджують ці ідеї, пристосувавши їх до своїх потреб.

Статут навчальних закладів передбачав, що державна система освіти має будуватись "відповідно до обов'язків і користі кожно­го стану". Основними типами навчальних закладів були визначе­ні церковнопарафіяльні школи (1 рік навчання), повітові (2 роки навчання), гімназії (4 роки навчання), ліцеї, університети.

Поряд з ними існували духовні семінарії та духовні училища. Тобто, відзначається виразний "становий" характер освіти: у гім­назіях вчилися діти дворянські, в семінаріях – діти духовенства, в повітових – діти міщан.

Перший ступінь. Існували ще так звані приходські (початкові) школи, призна­чені для елементарної освіти селянства. Виникали вони поволі та в обмеженій кількості.

В однорічних початкових школах діти навчалися читати, пи­сати, виконувати математичні дії, обов'язковим було вивчення Закону Божого. На утримання цих шкіл уряд коштів не виділяв. Тому в 1820-х роках у деяких місцевостях, як, наприклад, Київ­щині, виникають ланкастерські школи. При наявності від 60 до 120 учнів і одного вчителя доводилось вдаватись до системи вза­ємного навчання.

Про окремі деталі організації навчання в ланкастерській шко­лі повну інформацію подає документ, складений учителем Полонським у 1840 році. Це перелік предметів, необхідних для на­вчання дітей за методом Ланкастера: 30 паличок розміром 3 вер­шки, 50 дощечок і вішалка для таблиць. Всі учні поділяються на 8 класів: першокласники вчилися писати букви спочатку на піску, учні 2-6 класів писали крейдою і грифелями на дощечках, а учні 7-8 класів – перами на папері. Белль-ланкастерська система навчання проіснувала в Києво-Печерській чоловічій парафіяльній школі до першої половини XIX ст.

Другим ступенем у системі початкових шкіл поставали пові­тові (2 роки навчання). Кількість навчальних дисциплін була збі­льшена: арифметика, геометрія, загальна фізика, технологія, при­роднича історія, географія, російська, польська, німецька, фран­цузька мови, креслення, малювання, катехізис. Діти отримували необхідні знання відповідно до їх стану та рівня промисловості, а також такі, які б дали їм змогу навчатись у гімназіях – Третій ступінь.

Четвертий ступінь. Випускники гімназій могли продовжити навчання в універси­тетах, які включали такі факультети: морально-політичний, фізико-математичний, медичний, філологічний, юридичний тощо.

17 січня 1805 року було відкрито університет у Харкові, який складався з 4-х факультетів. У 1811 р. зі складу університету ви­ділився педагогічний інститут, що став своєрідною базою для підготовки кадрів викладачів, перш за все, для самого універси­тету, а згодом - кузнею учительських кадрів для України.

ОСВІТА В УКРАЇНІ У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТ.

(За "Статутом університетів" та "Статутом навчальних закладів, підвідомчих університетам" 1804 р.)

Віденський навчальний округ	Харківський навчальний округ
парафіяльне училище: - велике (4 роки на­вчання) - мале (2 роки навчан­ня)	парафіяльне училище (1 рік навчання) повітове училище (2 роки навчання
гімназія (6 років навчан­ня)	гімназія (4 роки навчан­ня)
Віленський університет	Харківський університет

Скане р Медвідь с. 125-131

2. Педагогічна думка в Україні в першої половині ХІХ ст. (Т.Г.Шевченко, М.Костомаров П.Куліш І.Котляревський, М.Драгоманов, О.Духнович)

Кінець XIX ст. відзначається поглибленням кризи кріпосної системи в Російській імперії, що зумовило загострення політич­ної та ідейної боротьби. Характерною особливістю цієї кризи стала організація системи освіти в державі. Друга половина XIX ст. характеризується новими явищами в історії школи на Україні. Станова школа поступово перетворюється в класову, значно по­ширюється зміст освіти, зростає рівень письменності населення. Згідно з реформою 1864 року встановлювались три типи загально­освітніх закладів: народні училища, класичні і реальні прогімназії, класичні і реальні гімназії. За період з 1859 року в Україні було організовано 111 безкоштовних недільних шкіл. Для забезпечення їх роботи створювались відповідні підручники. В цей час побачили світ "Граматка" П.Куліша (1857, 1861), "Букварь Южнорусский" та ін.

Педагогічна думка України кінця XIX ст. представлена відо­мими громадсько-педагогічними діячами, такими, як: Т.Г.Шевченко, П.О.Куліш, Леся Українка, М.О.Корф, Т.Г.Лубенець, Х.Д.Алчевська та ін. Таємна політична організація "Слов'янське товариство Св. Кирила і Мефодія" (така первинна назва) Кирило-Мефодіївського товариства, заснована у грудні 1845 p., складалася із відомих прогресивних діячів України: М. Л. Костомарова (1817-1888), М. Л. Гулака (1822-1899), В. М. Білозерського (1825-1899). Потім, крім Т. Г. Шевченка, кирило-мефодіївцями стали О.В.Маркевич (1822-1867), П.О.Куліш (1819-1897), О.О.Навроцький (1823-1892) та ін.

Незважаючи на короткочасне існування (грудень 1845 р. - березень 1847 р.) товариства, його учасниками був вироблений і прийнятий "Статут слов'янського товариства Св. Кирила і Мефодія", а також програма - "Книги буття українського наро­ду" (відомі під назвою "Закон божий"), та "Головні правила то­вариства". Крім цього, були підготовлені звернення до "Братів українців^" та до "Братів Великоросіян і Поляківі"

Складовою програмних документів кирило-мефодіївців була освітня програма. Нею передбачалося:

- заснування шкіл з рідною мовою навчання;

- видання книг і посібників для простого народу;

- розширення сфери вживання української словесності в науці;

- зближення з народом, сприяння поширенню освіти.

Члени товариства дбали про написання й видання книжок, доступних простому народові. Саме тоді вирішено було організу­вати збирання коштів для книгодрукування, написати історію України та інші книги в дусі ідей товариства. Виникла навіть ідея заснувати для цього окреме легальне товариство. Цю думку підтримали професор Харківського університету А.Л. Метлинський і вчитель Полтавської гімназії Л.І. Боровиковський. З цього приводу тричі відбувалися наради, в яких брали участь Т. Шевченко, М. Костомаров, М. Гулак і П. Куліш¹.

Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш та інші кирило-мефодіївці були справжніми виразниками освітянської політики товариства, присвятили все своє життя пробудженню людини, її захистові

Основні документи Товариства визнані царськими прислужниками як такі, що спря­мовані проти існуючого ладу. Царизм жорстоко повівся з братчи­ками.

Тарас Григорович Шев­ченко (1814-1861) – українсь­кий поет, художник, мислитель. Народився у с. Моринцях у маєтностях пана Енгельгардта, з яким у 1831 році переїхав у Пе­тербург. У 1838 році К.Брюллов та В.Жуковський викупили його з кріпацтва. У 1845 році закін­чив академію мистецтв. Через рік вступив до таємної політич­ної організації Кирило-Мефодіївського товариства. У 1847 році був заарештований і висланий у оренбурзькі степи солдатом. Помер у Петербурзі.

Т.Г.Шевченко ніколи не був вчителем і не писав педагогічних творів, крім "Букваря Южноруського", однак у багатьох його віршах, повістях і драмах, у щоден­нику і листуванні з близькими є багато цінних думок про освіту і виховання, які не втратили актуальності і сьогодні. Шевченко зав­жди з великою любов'ю ставився до дітей.

Піддаючи різкій критиці тогочасну систему виховання, Шевче­нко водночас пристрасно мріяв про справжню народну школу, яка давала б учням міцні, глибокі знання і виховувала в дусі любові до рідної мови. Виходець з народу, Т.Г.Шевченко відстоював масову народну освіту, керуючись своїм знаменитим: "І чужому навчай­тесь, і свого не цурайтесь".

Ведучи наполегливу боротьбу за народну освіту, Т.Г.Шевченко не міг обминути вчителя, впливу виховання на формування його особистості. Показовою в цьому плані можна вважати повість "Близнюки", в якій багато теплих слів сказано про педагогів.

Винятково важливу роль у правильному вихованні людини Та­рас Григорович відводив сім'ї, побожно ставився до жінки-матері: "Слово мати - велике, найкраще слово!". Глибокою повагою до матері-трудівниці пройняті багато його творів ("Катерина", "Наймич­ка", "Сова" та ін.).

Разом з цим, на сторінках творів Тараса Григоровича зображені і сім'ї, у яких виховувались нероби, егоїсти. У гостро сатиричному плані показані батьки, представники середніх верств суспільства, які будь-якими засобами намагалися ввести своїх дітей у "вищий" світ. Так, у п'єсі "Назар Стодоля" він висміює сотника, котрий намагається відати свою дочку Галю за старого, але багатого пол­ковника.

Гнівно писав Шевченко і про тих матерів-аристократок, які безвідповідально ставились до виховання своїх дітей.

Надзвичайно велику увагу Т.Г.Шевченко надавав трудовому вихованню. Тільки в праці людина може знайти справжнє задово­лення, і тому вона повинна займати домінуюче місце в житті кож­ного. Однак він розрізняв працю, яка задовольняє потреби трудя­щих, і працю, що виснажує і від якої стогнуть мільйони знедоле­них.

Т.Г.Шевченко в своїх віршах, повістях, драмах, епістолярній спадщині висловив багато цікавих думок про освіту виховання, про роль сім'ї в становленні молодої людини.

Під кінець свого життя поет з великим ентузіазмом зустрів зві­стку про появу недільних шкіл, бо й справді, то був важливий крок у боротьбі за поширення освіти серед трудящих. Покладаючи ве­ликі надії на недільні школи, Шевченко намагався надати їм всіля­ку підтримку. Так, у 1860 році в Петербурзі він, разом з іншими письменниками, виступив на літературному вечорі на користь не­дільних шкіл. Він регулярно передавав їм частину своїх коштів після реалізації видань "Кобзаря".

У листах до М.Костомарова та М.Чалого Шевченко підкрес­лював, що необхідно створити спеціальні підручники для цих шкіл. Сам він взявся за написання одного з них - "Букваря Южно-руського", закінчив роботу над ним в 1860 році, вже тяжко хворим. "Буквар" був виданий у кількості 10 тис. примірників (вартість - З копійки). Усього кільканадцять сторінок нараховує ця книжечка, але це "прощальна лебедина пісня нашого національного генія".

В останні роки свого життя Т. Шевченко намагався бути ко­рисним рідній школі. Він радісно зустрів звістку про відкриття в Україні недільних шкіл і для них написав "Букварь южно русскій"(СПб., 1861), який посідав одне з провідних місць в історії освіти і культури України.

"Буквар южно-русскій" має такі розділи: азбука, склади, циф­ри, лічба, текстовий матеріал, на якому вчаться читати. Його спра­ведливо можна вважати новаторським, бо він значно відрізняється від букварів того часу (Шейковського, Гаццука, Золотова, що на­цілювали дітей на вивчення незрозумілих складів, назв, букв, і заохочує учнів до свідомого читання, осмислення прочитаного. Буквар містив фольклорні твори: приказки та прислів'я, народні думи, на яких Т.Г. Шевченко прагнув формувати юні душі май­бутніх освічених співвітчизників. Велика виховна сила Шевченкових творів є невичерпним джерелом у вихованні нових національне свідомих поколінь української молоді.

Загалом у "Букварі" Т.Г.Шевченко успішно зреалізував прин­цип народності. Він включив з цією метою народні говірки, прика­зки, короткі бувальщини, та ін. Також, крім читання коротких тво­рів, до "Букваря" вміщено знайомство дітей з числами та простими діями з ними у межах 20. Крім того він мріяв написати популя­рну історію та географію для українських дітей.

Визначне місце в історії української педагогіки посідає Мико­ла Іванович Костомаров (1817—1888). Працюючи викладачем гімназій у Рівному та Києві, ад'юнкт-професором Київського уні­верситету, від добре знав проблеми Інколи і роль освіти в житті народу. На його думку, "Народна освіта - всьому голова, всьому основа". Усе своє життя він присвятив тому, аби реалізувати цю тезу. У "Книзі буття українського народу" Костомаров виклав свою освітню програму, в якій з метою піднесення українців на перший план ставиться справа народної освіти, за допомогою якої здійснюється "ознакомление народа с плодами образованности".

Елементарна народна освіта мусить подаватися рідною мовою, Для якої не повинно бути ніяких обмежень порівняно з росій­ською. Вченого непокоїв примітивний рівень освіти народних шкіл, ¹ він викладав реалістичну програму початкового навчання: "Треба обмежитися елементарним викладом наукового знаття, необхідно­го Для першої освіти. Тому на теперішній час, крім букварів, народові потрібні: коротка біблійна і церковна історія, катехізис, виривки з повчань учителів церкви, з житій улюблених народом святих і пояснення богослужіння, щоб там говорили модні поступовці ті, що вважають можливим накидати народові матеріалізм, але народ з огидою відвернеться від їх науки, скоро помітить, що під по кривою науки хочуть у нього відібрати святощі його серця".

Крім духовної освіти, Костомаров наполягав на оволодінні учнями рідною мовою, граматикою, розширенні знань з природо­знавства, основ народного життя, становища народу в державі та його юридичних прав тощо.

М.І. Костомаров обстоює самостійність української мови і її обов'язкове вивчення як предмета в народній школі. Він де­тально аналізує фонетичні й граматичні особливості української мови, показує її відмінність від великоруської та польської.

З 1862 p. M. І. Костомаров звертає увагу на видання україн­ських підручників. У статті "О преподавании на южнорусском языке" він закликає українську інтелігенцію до видання навчаль­них книг та книжечок для дитячого читання, до пожертов на ці видання тощо. На думку вченого, слід заводити школи, в яких діти селян здобували б освіту рідною мовою.

Він засуджує діяльність сучасників за беззмістовність того­часної української поезії й белетристики, викриває скупість українського панства щодо підтримки книговидавничої справи: "Писати повісті й стішки — часто бездарні й порожні, з чорно­бривими дівками, буйним вітром, могилами, степами з зозулями, далеко легше, ніж віддатися попереднім студіям, тверезій праці для складення потрібних народові книжок. Також і наші за­можні народолюбці радніш уберуться для забави в національ­ний костюм, пустять в своїй розмові два-три українські вирази і посперечаються про вартості Шевченка, аніж уділять із своїх доходів одного-другого карбованця на справу народної освіти"¹.

У згаданій вище статті Костомаров накреслює план видання книжок для потреб українського народу.

Велику пізнавальну цінність мають дослідження вченим проблем української ментальності, які лягли в основу зародження української етнопсихології та етнопедагогіки. У статті "Дві руські народності" він здійснює спробу порівняльного аналізу українсь­кої та російської ментальностей.

"Українсько-руська суспільність із давніх-давен визначала­ся розвитком особистої самоволі, свободою, невиразністю форм. До цього прилучалися ще непостійність, недостача виразної мети, рвучкість руху, прямування до виробу чогось нового й якесь руй­нування недоробленого ще, все, що неминуче випливало з пере­ваги особистості над громадськістю.

<... > На Україні-Русі не видно й найменшого змагання підвертати під себе чужинців, або щоб тих чужоземців, що сиді­ли поміж українським народом, привподобити до тубільців... В українців не було вдачі насилувати, нівелювати, не було політи­ки; не було холодного вирахування, не було твердості на шляху до визначеної собі мети"¹.

Відмінності між українською та російською ментальністю Костомаров зводить до таких моментів²:

1) у росіян панує загальність (Бог і цар) над особистістю, окре­мою людиною. Українець вище цінує окрему людину, ніж загал;

2) росіяни нетерпимі до чужих вірувань, чужих народів, чу­жих звичаїв, чужих мов. На Україні ж люди "звикли з незапам'ят­них часів" чути в себе чужу мову й не цуратися людей з іншим обличчям та іншими звичаями;

3) росіяни — народ "матеріальний", українці прагнуть "одухо­творити весь світ";

4) росіянин мало любить природу, не плекає квітів, "має якусь ненависть до рослин". Українець любить природу, тому й "україн­ська поезія невідривна від природи, вона оживляє її, робить учас­ницею радості й горя людської душі; трави, дерева, птиці, твари­ни, небесні світила, ранок і вечір, весна і сніг — усе дихає, мис­лить, почуває разом з людиною, усе озивається до неї чарівним голосом то участі, то надії, то осуду";

5) у суспільному житті росіян ціле панує над одиницею, за­гальне над окремою людиною, яка є цілком придавленою, при­гніченою. Для українців такий порядок неможливий, вони ціну­ють особисту свободу. У росіян панує насильство (монархія), в українців — добровільна спілка, "федерація".

Подання Костомаровим характеристики духовності україн­ця мало і має величезне значення у побудові української націо­нальної системи виховання. Адже перевага особистого над за­гальним, індивідуалізм, прагнення особистості до самовияву, не­терпимість до підпорядкування, поетичність, почуттєвість, есте­тичність, ідеалізм, м'якість, мрійливість — ці та інші риси ха­рактеру українця мають враховуватися у змісті освіти, методиці навчальної та виховної роботи. У практичній діяльності кращих українських вчителів багатьох поколінь ми бачимо вміле використання різноманітних чинників, форм та методів педа­гогічного впливу, спрямованих на формування духовності по­колінь, що вступають у життя.

В історію українського шкільництва Пантелеймон Олександрович Куліш (1819—1897) увійшов як великий реформатор україн­ського правопису.

Просвітитель взявся за створення "Граматки", аби спростити, полегшити складний шлях навчання дітей. Він так пояснює це завдання: "Скільки не є у нас на Вкраїні граматик і букварів, то всі вони не годяться нам для першої науки письменства, бо дру­ковані не нашою мовою, а через те всяка дитина довго нудиться над книжкою, поки навчиться іноязичні слова розбирати, через те надовго діти з дому до науки одлучаються, од роботи од вика­ють, псуються без отцевського й материнського догляду".

До "Граматки" Куліша український правопис був надзвичай­но строкатим, не уніфікованим, що пояснювалося непогоджені­стю мовних правил в українських землях, які входили до різних держав. У "Граматці" спрощено правопис, забезпечено уніфіка­цію мовних та писемних правил. У вступному слові Куліш так описує втілення свого задуму: "... я намагався спростити, на­стільки можливо, український правопис і пристосувати його до найлегшої вимови слів. До цих пір око читача неприємно рази­ла буква "ы". В українській мові, взірцем якої є для мене найбільш спільний полтавсько-чигиринський діалект, зовсім немає звука "ы", і тому я його замінив осьмеричним "й", а гостре "і" я виражаю десятиричним "ї".

У "Граматці" подаються азбука, маленька азбука, прописна азбука, стрічна азбука, крива азбука тощо, наводяться поради щодо її засвоєння. Потім розроблено шість уроків, спрямованих на засвоєння складів, їх різновидів та розділ "Читання по верхах". Крім азбуки, складів та правопису в "Граматці" подаються такі розділи: "Прислів'я", "Яка була доля нашого народу од найдав­ніших часів", "Арифметика", "Слово для письменних".

Розділи "Прислів'я" та "Яка була доля нашого народу од найдавніших часів" були призначені для читання. Зміст їх був насичений народною мудрістю та правдою життя. "Приказка, - стверджує Куліш, — живе з давніх-давен між народом. А нам предківський заповіт, як треба світ розуміти, як між людьми обер­татися. Тим-то, хто хоче піддержати свою річ, щоб більше дано їй віри, що вона не дурниця, той спирається на прислів'я, яко на отцевське й предківське добре випробуване слово".

Розділ "Яка була доля нашого рідного краю од найдавніших часів" містить коротку історію України, географічні описи україн­ської землі; автор подає характеристику її політичного самовря­дування, описує багатовікову боротьбу козаків з турками, татара­ми, поляками та іншими загарбниками.

У розділі "Арифметика" подаються відомості про саму науку, її практичне застосування, ілюстрації наявних цифр, закінчую­чи мільйонним розрядом. Кожній математичній операції при­свячено свій підрозділ. Подано також таблицю множення з де­тальними описаннями користування нею та кілька задач для розв'язування¹.

П.О. Куліш невтомно працював на ниві народного просвітниц­тва, дбаючи про доступність освіти, її гуманні, духовні цінності; його непокоїла відірваність тогочасної освіти від потреб народу, що вела до денаціоналізації, спідління моралі..

П. Куліш розглядає школу як заклад, в якому здійснюється прилучення дітей до хліборобської культури. Це поєднує люди­ну з природою, рідною землею, і вихована так особистість "твер­до на своїй землі стоїть". Освітній ідеал Куліша — люди, світлі душею і міцні здоров'ям, "здатні зіпсовану по всій землі жизнь й оправити..."

Усю свою творчість Куліш присвятив проблемі поширення освіти свого народу, його літературні, історичні твори, публіцис­тика — все було спрямоване на те, щоб підвищити освітній рівень українців. Він надіявся, що за допомогою освіти можна об'єдна­ти народ, домогтися усвідомлення ним свого підневільного ста­ну та вибороти собі кращу долю:

Просвітня діяльність Т. Шевченка, П. Куліпіа, М. Костомаро­ва розбудила педагогічну думку, викликала до життя нові поко­ління просвітителів, які присвятили себе розв'язанню проблем навчання і виховання юної зміни, а з нею плекали і долю Украї­ни (К.Ушинський, О. Духнович, І. Франко, М. Драгоманов, Б. Грін-ченко, Леся Українка, М. Максимович, М. Грушевський, С. Русова та ін.).

Педагогіка О. Духновича Найбільш визначним представ­ником культурно-освітнього руху на Закарпатті був Олек­сандр Васильович Духнович. Він народився в селі Тополя на Пряшівщині в сім'ї священика. Після закінчення Ужгородської гімназії і духовної семінарії пра­цював домашнім вчителем, ви­кладав російську мову в семінарії. Олександр Васильович став автором першого на Закарпатті народного букваря - "Книжни­ці читальної для початківців" (1847), підручників для початкової школи з географії та історії (1831), російської мови (1853), а також "Народної педагогії на користь училищ та вчителів сіль­ських" (1857), яка була першим систематизованим підручником з педагогіки для народних вчителів не лише Закарпаття, а й інших регіонів Західної України.

Виходячи з реальних умов, О.Духнович пропонує в кожному селі обирати "шкільного куратора", який би збирав кошти на шкільний будинок, оплату вчителів та створення шкільного фон­ду для забезпечення сиріт і дітей незаможних батьків навчальни­ми посібниками і приладдям.

У 30-40-х роках О.Духнович розпочав на Закарпатті свою ді­яльність –літературну та педагогічну. Виступав за народність навчання, за навчання на рідній мові, відіграв велику роль у від­критті більше 70 шкіл. Науку і просвіту розглядав як "єдиний засіб і шлях до майбутнього щастя народу".

Виходячи з принципу природовідповідності, О.Духнович прагнув враховувати вікові та індивідуальні особливості вихова­нців. Ця вимога була основою його дидактичних поглядів.

На принципі природовідповідності ґрунтуються думки Олек­сандра Васильовича про рівномірний розвиток фізичних та інте­лектуальних сил дитини. Цьому принципу підпорядковувався і зміст розумового, морального, фізичного та трудового виховання.

Велику увагу О. Духнович приділяв розробці дидактичних про­блем. На перше місце він поставив наочність, потреба в якій, на його думку, випливає з конкретності мислення дитини. Для того, щоб дитина не зневірилась у власних силах, щоб не гальмувався її розвиток, слід дотримуватись принципу доступності у навчанні

Щоб діти свідомо засвоювали знання, потрібно, вважав Олек­сандр Васильович, розвивати їхню пізнавальну активність. Цікаві думки висловлював педагог щодо забезпечення ґрунтовності і міц­ності знань, питань морального виховання.

Головним у процесі виховання О.В.Духнович вважав працю дітей, зокрема й на пришкільній дослідній ділянці (для цього в кожній школі, у кожної дитини мала бути грядка). Що ж до використання заохочення і покарання, то до таких вчений радив вчи­телям вдаватися дуже обережно.

Вирішальну роль у формуванні людської особистості відво­див вчителеві. Сімейне виховання О.Духнович розглядав як при­родній обов'язок батьків. Діяльність О.Духновича була спрямо­вана на те, щоб не тільки діти міста, а й сільські діти, незалежно від свого матеріального становища, мали змогу опанувати науку.

О.Духнович не тільки сприйняв передові педагогічні ідеї сво­го часу, але й творчо розвинув їх на принципах народності, демократизму та гуманізму. О.Духнович - один з перших профе­сійних вчених-педагогів на Західній Україні, якому належить до­стойне місце у вітчизняній історії педагогіки.

Дата добавления: 2014-01-07