Берлінська криза 1948 -1949р

Наростання протиріч між союзниками по німецькому питанню в 1945–1948 рр.

У другій половині ХХ ст

Німецьке питаня як чинник міжнародних відночин

Запитання і завдання

1. Чому, коли ведуть мову про давню історію України чи будь-якої іншої країни, мають на увазі, що це поняття умовне?

2. В чому полягає своєрідність первісного мислення? Що означає поняття “синкретизм культури ”?

3. Якими були наслідки “неолітичної революції ” на землях України?

4. Назвіть характерні ознаки трипільської культури.

5. У чому полягає особливість мистецтва скіфів? Чому основний стиль скіфського мистецтва називають «звіриний стиль»?

6. Яким чином скіфська матеріальна культура позначилася на культурі українців?

7. Чому міфи та язичницькі вірування відносять до перших форм духовної культури?

8. Пригадайте і перелічіть пантеон слов’янських язичницьких богів.

9. Хто і коли заснував Київ?

10. Які види мистецтва були поширеними у слов’ян-язичників?

11. У чому полягають особливості язичницької слов’янської скульптури - Збруцький ідол (Збруцький Святовит)?

12. Згадайте наукові гіпотези про формування мови і виникнення писемності у давніх східних слов’ян у дохристиянську добу.

13. В чому полягають особливості праслов’янської писемності?

Література

1. Даниленко В.М. Кам’яна могила. – К., 1985.

2. Даниленко В.Н. Неоліт Украины. – К., 1974.

3. Дмитриева Н.А. Краткая история искусств. Вып. 1: От древнейших времен по ХVІ век. Очерки. – 3-е узд., доп. – М.: Искусство, 1985. – 319 с., ил.

4. Дюличев В.П. Крым: история в очерках. – Симферополь: «Рубин», 2008. – 494 с.

5. Історія світової та української культури: Підручник для вищ. закл. освіти / В.А. Греченко, І.В. Чорний, В.А. Кушнерук, В.А. Режко. – К.: Літера ЛТД, 2005. – 464 с.

6. Культурологія. Навчальний посібник / За ред. Т.Б. Гриценко. – К.: Центр навчальної літератури, 2007. – 392 с.

3. Чергова Берлінська криза 1958–1961 рр.

1.Наростання протиріч між союзниками по німецькому питанню в 1945–1948 рр.

Ситуація в Німеччині

У травні 1945 р. спадщина «третього рейха» вимірювалася тільки смертю й руйнуванням. Втрати військовослужбовців вермахту перевищували 4 млн чоловік, з них майже половину становили зниклі безвісти, насамперед на Східному фронті. Близько 500 тис. чоловік цивільного населення стали жертвами бомбардувань союзницької авіації й бойових дій. Ще 200 тис. німців у роки війни загинули в нацистських концтаборах і в'язницях.

Частиною національної трагедії був нескінченний потік біженців, що залишали насиджені місця в страху перед Червоною армією, що наступала, і змушених переселенців з територій, отошедших Радянському Союзу й Польщі, а також із Судетской області Чехословаччини.

Руйнувань такого масштабу, як в 1945 р., Німеччина не знала із часів Тридцятирічної війни. Міста лежали в руїнах, промислового виробництва більше не існувало. Особливо чутливої для населення була втрата залізничної інфраструктури гордістю, що був колись, Німеччини.

Першим післявоєнним летом ті німці, кому вдалося пережити найстрашніше, не випробовували ні радості, ні полегшення. Їхнє життя визначалося прагненням скоріше добути їжу, знайти стерпне житло, розшукати розкиданих війною близьких.\

Дії союзників

Відповідальність за майбутнє Німеччини перебрали на себе держави антигітлерівської коаліції, що розгромили військову машину «третього рейха» его політичні структури, що й оголосили поза законом. 23 травня 1945 р. був арештований уряд адмірала Деніца, 5 червня союзники оголосили про перехід державного управління в руки військових влади.

Перед учасниками антигітлерівської коаліції стояло завдання покарання винних в «германській катастрофі» (Ф.Мейнеке), забезпечення гарантій від її повторення й повернення найбільшого народу Центральної Європи у світове співтовариство. Слова Сталіна про те, що «гитлеры приходять і йдуть, а німецький народ, і держава — залишається», тисячами транспарантів висіли над поваленим Берліном.

У Ялті був підтверджений поділ Німеччини на зони окупації: східну – радянську, південно-західну – американську, північно-західну – британську, на крайньому заході й південно-заході – невелику французьку.

Оперативне керування країною після знищення нацистського режиму покладалося на Союзницьку контрольну раду (СКР), яка мала приймати рішення на основі консенсусу. 1 липня 1945 р. американські війська покинули територію, яка за умовами Ялтинской конференції переходила під радянський контроль. Паралельно гарнізони США, Великобританії й Франції ввійшли в Берлін, розділений на чотири сектори із загальною союзницькою комендатурою. У Німеччині не існувало ні уряду, ні німецького апарата керування.

Настрої нової адміністрації США висловив американський посол у Москві Джордж Кеннан, що відзначив улітку 1945 р. у своєму щоденнику, що «ідея разом з росіянами управляти Німеччиною є божевіллям».

У Потсдамі була підтверджена прихильність союзників збереженню єдності післявоєнної Німеччини, конкретизовані принципи політики щодо неї − формула чотирьох <<де» — денацифікація, демілітаризація, декартелизация й демократизація. Історики вказують на важливість п'ятого «де», що сховався від уваги сучасників — децентралізації влади.

У ході останньої зустрічі «великої трійки» було санкціоноване виселення німців із Судетской області й з територій, що передавалися Польщі. Можна засуджувати методи проведення цієї акції, що торкнулася близько 4 млн чоловік, але сама вона диктувалася досвідом межвоенного періоду.

Однієї із самих гострих тем у Потсдамі залишалася проблема репарацій. Ще в ході Ялтинской конференції Сталін наполягав на визначенні кінцевої суми, запропонувавши 20 млрд доларів США (половина - Радянському Союзу), але не знайшов підтримки західних партнерів. Згідно Потсдамских угод кожна з держав-переможниць відшкодовувала збитки «вилученнями» із власної зони, що в перспективі стало істотним фактором розколу Німеччини. Виключення було зроблено для СРСР як найбільш постраждалої країни, що одержувала 25% репарацій із західних зон (10% безоплатно й 15% в обмін на поставки товарів зі своєї зони), при цьому Радянський Союз зобов'язувався зі своєї частки задовольнити репараційні претензії Польщі. На практиці репарації стягувалися в трьох формах: одноразові конфіскації, щорічні товарні поставки й використання праці німців. Для СРСР вирішальне значення мав демонтаж промислового встаткування, що означав не тільки відшкодування військових втрат, але й імпорт новітніх технологій.

Англійські влади розраховували на поставки вугілля з рурского басейну, що перебував у їхній зоні окупації. Офіцери американської військової адміністрації полювали насамперед за мізками, знаходячи часом зірки першої величини. Досить нагадати долю творця реактивних снарядів «Фау» Вернера фон Брауна, який став одним з батьків космічної програми США.

У вересні 1945 р. американське керівництво висунуло ідею укладання договору про роззброювання Німеччини. Проект договору передбачав повне роззброювання й демілітаризацію Німеччини, а також найшвидше закінчення її військової окупації. Подібний договір не влаштовував радянське керівництво: воно не прагнуло до завершення окупації Німеччини до здійснення економічних і політичних реформ відповідно до задумів Кремля. Зокрема, маршали М. Жуков і В. Соколовский, що очолювали радянську військову адміністрацію в Німеччині, писали в Москву, що "у запропонованому виді американський проект неприйнятний і що в даний момент ми зовсім не зацікавлені в тому, щоб піти в якому-небудь ступені назустріч евентуальним спробам американців скоріше покінчити з окупацією Німеччини, тому що ми не можемо допустити після такої війни, щоб справа дійсного роззброювання й демократизації Німеччини кинути на півдорозі".

26 березня 1946 р. СКР прийняв економічну програму для післявоєнної Німеччини, яка передбачала заборону розвитку ряду галузей (виробництво синтетичного пального, підшипників, важких тракторів і багато чого іншого), а також демонтаж близько 1800 підприємств, насамперед точного машинобудування, оптики й хімічного синтезу. Згідно із цим документом рівень германського промислового виробництва в майбутньому не повинен був перевищувати 55% довоєнного.

Сферою, де співробітництво 4 держав було тривалим і досить конструктивним, була політика денацифікації, що мала подвійну мету: покарання ватажків і перевиховання попутників нацистського режиму. Рішеннями СКР були розпущені всі організації НСДАП, її членам і функціонерам заборонялося займати державні пости, самі активні з них зазнали інтернування і очікували суду. Для населення проводилися примусові екскурсії в концтабори. В американській зоні почалося суцільне анкетування дорослого населення, покликане полегшити процес пошуку функціонерів НСДАП. Показовий характер мав Нюрнберзький судовий процес (відкрито 20 листопада 1945 р.).

Відродженню традицій німецького федералізму сприяло рішення СКР про ліквідацію Пруссії (25 січня 1947 р.), визнаної оплотом мілітаризму й реакції. Колишні провінції Пруссії були підвищені у своєму статусі й стали землями.

Великобританія й США домовилися про об'єднання своїх окупаційних зон, яке набуло чинності 1 січня 1947 р. Нове утворення, яке німці стали називати Бізонією, повинно було усунути паливну й продовольчу кризу в Західній Німеччині, однак незабаром стало здобувати політичний характер.

Бізония –об'єднання американської й англійської зон окупації в Німеччині. Угода про створення Бизонии було підписано 2 грудня 1946 р. і набуло чинності 1 січня 1947 р. В угоді вказувалося, що обидві зони слід розглядати як єдину територію для всіх економічних цілей. В 1948 р. до Бізонии приєдналася французька зона окупації – була створена Тризония, що стало важливим кроком до державотворення.

Погляд на об'єднання двохзон як на «зародок Федеративної Республіки Німеччини» (В.Бенц) не є перебільшенням.

6 вересня 1946 р. у ході свого візиту в Європу секретар держдепартаменту США Джеймс Бірнс, виступаючи перед офіцерами військової адміністрації й німецькими політиками, висловився за якнайшвидше відтворення незалежної германської держави.

Нова лінія США в німецькому питанні, що розраховувала поставити СРСР перед фактом. Об'єднання окупаційних зон Великобританії й США, де проживало 39 млн німців і був зосереджений основний промисловий потенціал Німеччини (62% індустріального виробництва, 82% видобутку вугілля, 90% виплавки стали), цілком відповідало цій лінії. Популярна серед західних політиків теорія економічного магнетизму стверджувала, що підйом Бізоний неминуче втягне в орбіту її впливу радянську й французьку зону окупації.

Події першої половини 1947 р. залишали відкритою можливість позитивного вирішення німецького питання, те видаляючи, те наближаючи її. Крім глобального конфлікту двох суспільних систем шлях компромісу блокували й національні інтереси: так, Великобританія пручалася введенню міжнародного контролю над рурским вугільним басейном, французька сторона виступала за приєднання Саару.

План Маршалла, що передбачав стратегічну допомогу США Західній Європі, включаючи західні зони окупації Німеччини, поставив крапки над І у германськім питанні.

Обговорення економічних і політичних проблем Німеччини на Лондонській сесії СМИД (листопад – грудень 1947) не дало позитивних результатів. Сесія СМИД ознаменувала собою явний розрив між трьома західними державами й Радянським Союзом. Ні по економічним, ні по політичних питаннях, що стосуються Німеччині, домовитися не вдалося. У ході сесії США, Великобританія й Франція досяглися принципових домовленостей про об'єднання трьох окупаційних зон у єдине економічне ціле – тим самим створювалася Тризония. У грудні 1947 р. у Вашингтону був оголошений розв'язок держдепартаменту про повне припинення репараційних поставок Радянському Союзу. "Ера Ялти закінчилася, – писала в грудні газета "Нью-Йорк геральд трибюн". - Розділ Німеччини дасть нам свободу дій, щоб включити Західну Німеччину в систему західних держав".

Зберігати навіть видимість спільної окупаційної політики в цих умовах не було змісту. 20 березня 1948 р. маршал В.Д.Соколовский оголосив про припинення роботи СКР. Західні держави почали безпосередню підготовку до державотворення. Через Німеччину усе більш явно проходила лінія протистояння в холодній війні.

2. Берлінська криза 1948 -1949р.

У лютому 1948 р. західні держави організували сепаратну Лондонскую конференцию по германскому вопросу, у якій взяли участь представники США, Великобританії, Франції, Бельгії, Нідерландів і Люксембургу. Конференція проходила у два етапи: з 23 лютого по 6 березня й з 20 квітня по 1 червня. На першому етапі конференції були продовжені переговори про створення Тризонии. Було також ухвалене рішення про включення Західної Німеччини в план Маршалла.

Лондонська конференція по германському питанню 1948 р. – конференція шести західних держав, що розглянула питання підготовки до державотворення. У ній взяли участь представники США, Великобританії, Франції, Бельгії, Нідерландів і Люксембургу. Конференція проходила 23 лютого – 6 березня й 20 квітня – 1 червня 1948 р. у Лондоні. Учасники конференції погодили текст директиви главам урядів усіх західнонімецьких земель, що зобов'язує їх скликати установчі збори для вироблення західнонімецької конституції не пізніше 1 вересня того ж року. Учасники конференції заснували міжнародний орган по контролю над Руром у складі представників шести учасників Лондонської конференції й Західної Німеччини. Був заснований також орган для контролю над виконанням рішень про демілітаризацію Німеччини. Лондонська конференція ознаменувала перехід Заходу до сепаратних дій у германському питанні й підготувала державотворення.

Фактично в ході Лондонської конференції виявилася спільність принципового курсу Заходу в германському питанні: підготовка до державотворення й включенню її в західний блок. Подібна політична лінія неминуче спричиняла загострення міжнародної напруженості в Європі. "Я знаходжу абсурдної й небезпечної цю ідею розділити Німеччину на дві частини й використовувати її як знаряддя проти Рад", – записував у своєму щоденнику тодішній президент Франції Венсан Оріоль.

У ході другого етапу Лондонської конференції були досягнуті домовленості про скликання до вересня 1948 р. західнонімецьких Установчих зборів, про вироблення їм конституції й уведенні її в дію до початку 1949 р. із завершенням до цього часу державотворення.

Дії Заходу викликали тривогу й занепокоєння радянського керівництва. У березні 1948 р. у Москві був розроблений план уведення обмежень на комунікаціях Берліна із західними зонами окупації. Адже весь Берлін був розташований на території радянської зони, тому комунікації західних секторів Берліна із західними зонами контролювалися радянськими влада. Наприкінці березня було до мінімуму скорочений рух пасажирських і транспортних поїздів американських, британських і французьких військ між Берліном і західними зонами окупації.

У той же час велася підготовка до роздільного проведення грошової реформи на заході й на сході Німеччини. Представники чотирьох окупаційних влади не змогли домовитися про її погоджене проведення на всій території Німеччини.

18 червня 1948 р. командуючі окупаційними військами США, Великобританії й Франції повідомили маршала В. Соколовскому про проведення з 20 червня грошової реформи в трьох західних зонах. Передбачалося не поширювати її на західні сектори Берліна. У відповідь 22 червня Соколовский сповістив західних командуючих про проведення грошової реформи в радянській зоні окупації й у районі Великого Берліна. Наступного дня західні держави прийняли розв'язок поширити грошову реформу в Західній Німеччині на західні сектори Берліна. Радянські влада зажадали включення всього Берліна у фінансову систему радянської зони окупації. Здійснюючи роздільну грошову реформу в Німеччині, обидві сторони свідомо йшли на різке загострення ситуації.

24 червня радянські окупаційні влади повністю перекрили наземні комунікації між західними зонами окупації й Берліном " з технічних причин". Почалася радянська блокада Західного Берліна. У відповідь західні держави (насамперед США) організували повітряний міст між західними зонами окупації й Західним Берліном: кожні п'ять хвилин на західноберлінському аеродромі приземлявся американський військово-транспортний літак.

Незабаром західним союзникам удалося налагодити повітряний міст, по якім за 10 місяців блокади було перекинено 1,5 млн тонн вантажів. Про масштаби акції свідчить той факт, що західноберлінський аеропорт Темпельхоф ухвалював у день до 400 військово-транспортних літаків.

Навколо Берліна виникла гостра международно-політична криза. Деякі американські військові пропонували здійснити прорив радянської блокади силою. Подібна спроба Заходу означала б ескалацію конфлікту, що загрожував непередбаченими наслідками й можливістю початку великої війни в Європі. Політичне керівництво Заходу не зважилося на ці авантюристичні дії. Правда, і радянське керівництво не намагалося перешкодити функціонуванню американського повітряного мосту, не прагнучи до розв'язання великої війни.

Блокада Західного Берліна стала символом конфронтації, призвела до падіння престижу СРСР і твердженню в суспільній думці образа США як рятівника західної цивілізації. Спроба Сталіна протидіяти розколу країни, зберігши у своїх руках германську карту, не вдалася. Посилання на катастрофічне положення Берліна були важливим чинником тиску західних військових влади на заключному етапі передісторії Федеративної Республіки Німеччини. Завершення блокади (12 травня 1949 р.) не привело ні до поновлення діяльності загальноміських структур, ні до нормалізації відносин між окупаційними адміністраціями. Розколотий Берлін на десятиліття став символом «холодної війни» і на кілька місяців випередив розвиток подій у всій Німеччині.

При цьому сама грошова реформа була лише приводом до кризи. Його причини полягали в глибоких протиріччях по германській проблемі. Пішовши на серйозну конфронтацію із західними державами, сталінське керівництво прагнуло вести переговори по германській проблемі з позиції сили. Передбачалося, що ускладнення навколо Берліна змусять США, Великобританію й Францію бути більш поступливими й відмовитися від реалізації їх планів державотворення. Це й було основною метою сталінської політики. У Кремлі прагнули здійснювати повний контроль над радянською зоною окупації й у той же час зберегти союзний контрольний механізм для впливу на становище в Німеччині в цілому.

Крім того, Москва домагалася поступового включення всього Берліна в радянську зону окупації. У бесіді лідерів Соціалістичної єдиної партії Німеччини (СЕПГ) зі Сталіним 26 березня 1948 р. В. Пік сказав, що східні німці "були б раді, якби союзників вилучити з Берліна". Сталін помітив: "Давайте спільними зусиллями спробуємо, може бути, виженемо".

Прорахунок керівництва СРСР полягав у недооцінці рішучості західних держав пручатися радянському натиску. США мали для цього необхідними військово-технічними можливостями й фінансовими ресурсами.

У липні – серпні 1948 р. у Москві відбулися бесіди І. Сталіна й В. Молотова із представниками США, Великобританії й Франції про шляхи врегулювання берлінської кризи.Основним завданням радянського керівництва було добитися відмови США, Великобританії й Франції від підготовки до державотворення. Крім того, Сталін і Молотов прагнули добитися використання в Берліні валюти радянської зони окупації й тим самим установлення радянського контролю над фінансово-економічною системою міста.

Неправильна оцінка радянським керівництвом загальної військово-політичної ситуації, намірів і можливостей Вашингтона, Лондона й Парижа привела до відмови від компромісних розв'язків у серпні – вересні 1948 р. і затягуванню берлінської кризи. Розрахунки робився на те, що взимку "повітряний міст" не зможе функціонувати. Однак американські льотчики й техніки впоралися з поставленими завданнями.

Ситуація навколо Берліна ставала програшною для радянського керівництва з політичної, пропагандистської й стратегічної точок зору. Кремль змушений був визнати поразку своєї спроби блокади Берліна.

Висновок:

У берлінській кризі 1948–1949 рр. перепліталися геополітичні, ідеологічні й психологічні фактори, на його розвиток впливали й помилкові уявлення лідері в великих держав про наміри й можливості іншої сторони. Керівники країн Заходу, і насамперед США, завзято проводили курс на розкол Німеччини, на державотворення й включення його в систему західних військово-політичних блоків. При цьому навесні 1948 р. вони недооцінили готовність радянської сторони вжити рішучих заходів відносно західних секторів Берліна й піти на серйозну міжнародну кризу.

Аналіз дій радянського керівництва під час берлінської кризи 1948–1949 рр. дозволяє стверджувати, що це була боротьба проти розширення західної сфери впливу. Москва прагнула не допустити створення західнонімецької держави і його включення в західний блок. Блокада Берліна була покликано створити ситуацію, у якій СРСР міг би вести переговори по германський проблемі з позиції сили. У випадку відмови західних держав піти на серйозні політичні поступки залишалася спроба витиснути їх з Берліна, включивши все місто у фінансово-економічну систему радянської зони окупації. Але при будь-якому варіанті реальністю стало подальше загострення конфронтації двох систем.

Напрошується ще один висновок: важливою рисою цієї гострої міжнародної кризи було небажання ні однієї зі сторін зробити перший постріл і розв'язати великомасштабний військовий конфлікт. У цьому змісті учасники кризи правильно оцінювали наміру один одного й проявляли розумну стриманість.

3. Чергова Берлінська криза 1958-1961 рр.

Оскільки границя між Східним і Західним Берліном залишалася відкритої, а порівняння життєвого рівня двох Германій було не на користь ГДР, то з 1949 по 1961 рр. країну покинули 2,6 млн. громадян.

Н. Хрущев розв'язав натиснути на Захід у германському питанні. У листопаді 1958 р. він різко порушив питання про ненормальну ситуацію в цім питанні на мітингу радянсько-польської дружби. Трохи пізніше, 27 листопада, радянський уряд направив урядам США, Великобританії й Франції ноту (ультиматум Хрущева), у якій утримувалася вимога протягом шести місяців підписати мирний договір із двома германськими державами. У випадку відмови західних урядів радянське керівництво загрожувало укласти сепаратний мирний договір із ГДР. У цьому випадку СРСР відмовлявся б від своїх прав і зобов'язань окупаційної держави, і зокрема, передавав би владі ГДР контроль над комунікаціями між Західним Берліном і ФРН. Що стосується самого Західного Берліна, те Хрущев пропонував перетворити його в "вільне демілітаризоване місто".

Хрущев і сам усвідомлював, що для керівників США прийняття його пропозицій означало б капітуляцію в германському питанні. Він тяг час, відсував строк свого ультиматуму, відкладаючи реалізацію намічених акцій. Разом з тим керівництво ГДР нарощувало тиск на Москву, вимагаючи від неї більш рішучих заходів для витиснення США, Великобританії, Франції, а також ФРН із Західного Берліна. Однак Москва розв'язала відкласти германське питання до візиту Н. Хрущева в США, наміченого на вересень 1959 р., і його бесід із президентом Д. Ейзенхауером.

Видалося, що під час бесід у заміській резиденції американського президента Кэмп Дэвиде лідерам СРСР і США вдалося намацати ґрунт для деякого компромісу: Хрущев відмовився від ультимативних строків для розв'язку германського питання, а Ейзенхауер визнав, що навколо Західного Берліна зложилася ненормальна ситуація і її треба змінити. Однак при цьому кожна зі сторін чекала від партнера поступків по інших міжнародних проблемах.

У червні 1961 р. у Відню відбулася зустріч Хрущева з новим президентом США Джоном Кеннеди. Радянський лідер намагався давити на молодого американського президента, загрожуючи підписати сепаратний мирний договір із ГДР до грудня 1961 р. і навіть проявляючи на словах готовність піти на військові ускладнення із Заходом у випадку його протидії. "У такому випадку нас чекає дуже холодна зима", – відповів Кеннеді.

У підсумку обговорення, що відбулося, було вирішено знову відкласти підписання мирного договору із ГДР, але здійснити заходу щодо підтримки її керівництва. Секретний розв'язок, прийняте в результаті обговорення на засіданні ПКК, було реалізовано в ніч на 13 серпня 1961 р. Будівельники ГДР під охороною поліції й військовослужбовців почали зводити стіну на границі між Східним і Західним Берліном. Усі комунікації між двома частинами міста були перерізані владою ГДР. Відтепер прохід і проїзд із однієї частини міста в іншу здійснювався тільки через спеціальні контрольно-пропускні пункти. Прикордонники ГДР одержали наказ стріляти в кожного жителя ГДР, що намагався втікти через Берлинскую стену у Західний Берлін. Будівництво Берлінської стіни завершила облаштованість фактично існуючої границі ГДР. Тим самим було закріплене існування двох германських держав (ФРН і ГДР) і Західного Берліна в якості особливого утворення, що існував на території ГДР.

З будівництвом стіни завершилася найбільш гостра фаза берлінської кризи. Правда, германське питання ще якийсь час обговорювався в переписці між керівниками СРСР і ГДР, СРСР і США, але його гострота стала спадати.

Незважаючи на протести західних країн із приводу зведення берлінської стіни, подібний розв'язок проблеми в остаточному підсумку влаштувало всі. В «залізній завісі» була закрита остання щілина, і тепер небезпека провокування «гарячої війни» у центрі Європи була зведена до мінімуму. У Європі остаточно закріпився поділ, що негласно визнається, на сфери впливу двох наддержав, що стало важливим елементом їх глобального протистояння.

Дата добавления: 2014-01-07