Погляди Аристотеля

Основні тези:

§ Праці. Обширна літературна спадщина Арістотеля, що дійшла до нас не повністю, відобразила коло інтересів ученого: логіка, гносеологія, онтологія, космологія, фізика, зоологія, економіка, політика, етика, педагогіка, риторика, естетика. Найбільш значущими для розуміння психологічних поглядів античного мислителя є його праці «Про душу», «Метафізика», «Про виникнення тварин», «Друга аналітика», «Про пам'ять», «Про сновидіння».

§ На околиці Афін Арістотель створив власну школу, названу|накликати| Лікєєм (пізніше словом "ліцей" почали|стали| називати привілейовані учбові заклади). Це була крита галерея, де Арістотель, зазвичай|звично| прогулюючись, вів заняття. "Правильно думають|думають| ті, – говорив Арістотель своїм учням, – хто|хто| вважає, що душа, не може існувати без тіла і не є тілом".

§ Арістотель створив новий підхід до вивчення і розуміння душі як предмету психологічного знання. Основним об'єктом дослідження душевних явищ у нього виступали|вирушали| не фізичні тіла і не безтілесні ідеї (як у Платона), а організм, як єдність тілесного і душевного (моністичне вчення)|із|. Поняття "організм" передбачало|припускав| його розгляд з точки зору|з погляду| і організації, і функціонування як включеної в систему взаємодії з|із| середовищем|середовищем|, направленої|спрямованої| на вирішення конкретних завдань|задач| життєдіяльності. Тіло - субстанція, душа - те, що визначає її життя і функціонування. "Якби око було живою|жвавою| істотою, його душею був би зір".

§ Свідомість. Хоча Аристотель не вживає слова свідомість, у визначенні вченого під свідомістю розуміються обумовлені відчуттям форми, які виникли унаслідок дії чуттєво сприйнятих якостей «зовнішнього» на органи людини.

§ Оскільки душу безтілесна, вона не може бути розділена на частини. Аристотель розглядає різні рівні здібностей організму до діяльності, в яких втілюється і виявляється життя душі. Ці здібності відрізняються у представників живої природи.

а) рослинна – володіє властивостями уподібнення, витягує з навколишньої природи поживні речовини, які спочатку є чужими по відношенню до неї, потім уподібнює їх відповідно до своєї природи;

| б) тваринна (що існує в тварин і людини) – володіє властивостями сприймати образи речей, переживати афекти та прагнення;

в) розумна (властивою лише людині) – володіє здатністю мислити й формувати поняття.

Функції душі виступають як рівні її розвитку: слід за вегетативною (рослинною) функцією формується здатність відчувати, на її основі виникає і розвивається здатність мислити. Функції душі виступають як рівні її еволюції.

§ Арістотель вперше|уперше| заговорив про| виховання і необхідності співвідношення педагогічних методів із|із| рівнем психічного розвитку дитини|дитини|. Він запропонував періодизацію, основою якої з'явилася виділена ним структура душі. Дитинство він розділив на три періоди: до 7 років, від 7 до 14 і від 14 до 21 року. Для кожного з цих періодів має бути розроблена певна система виховання. Наприклад, кажучи про дошкільний вік, Арістотель підкреслював, що в цей період найважливіше місце займає|позичає| формування рослинної душі; тому для маленьких дітей таке значення має режим дня, правильне харчування, гігієна. Школярам необхідно розвивати і інші властивості, зокрема рухи (за допомогою гімнастичних вправ), відчуття, пам'ять, прагнення. Етичне виховання повинне грунтуватися на вправі в етичних вчинках.

§ Аристотелем виокремлені основні передумови здійснення і компоненти акту сприйняття: об'єкт, що знаходиться|перебуває| поза|зовні| людиною і органи чуття, що сприймають його; встановлення взаємодії між об'єктом і сприймаючою системою; проміжне середовище (світло для зору, повітря для слуху)|середовище| (); здатність тіла відчувати (концентрація в органах чуття) та «загальне чутливе середовище»;

Ввів поняття «асоціація» - це основний момент взаємодії між новими відчуттями та старим досвідом (асоціації за подібністю, за протилежністю, за сміжністю).

В синтезуючому органі «загальному чутливому середовищі» відбуваються такі процеси – пам'ять, уявлення та уява, які є посередниками між перцепцією та мисленням.

Мислення – це процес, в якому зникає наочно-образний зміст, а залишається тільки узагальнене, значуще знання.

§ Про емоції. Вважав, що джерела емоції – це зовнішні обставини. Афектами називав потяги та емоційно насичені стани гніву, ненависті, заздрості, радості та ін. Афект викликаний певною подією та примушує людину діяти мимовільно. Ввів поняття катарсису як очищення від афекту. Цей термін, запозичений у Гіппократа, означав лікування хвороби шляхом випускання зайвих соків. «Трагедія за допомогою співчуття та страху дозволяє досягти очищення афектів, або катарсису».

1. Загальна характеристика періоду

Після походів царя Олександра Македонського (ІV ст. до н.е.) виникла найбільша імперія стародавнього світу. Її наступний розпад відкрив новий період в історії давнього світу – елліністичний – з характерним для нього синтезом елементів культур Греції і країн Сходу.

Положення особистості в суспільстві докорінно змінилося. Вільний грек утрачав зв'язок з рідним містом, стабільним соціальним середовищем і потрапляв в умови непередбачуваних змін. З усе більшою гостротою він відчував несталість свого існування у світі, що змінився. Ці зрушення у реальному положенні й у самовідчутті особистості наклали відбиток на уявлення про душевне життя.

Віра в могутність розуму, у великі інтелектуальні досягнення колишньої епохи ставиться під сумнів. Виникає філософія скептицизму, що рекомендує взагалі утримуватись від суджень, які стосуються навколишнього світу, через їхню недоведеність, відносність, залежність від звичаїв тощо (Піррон, кінець ІV ст. до н.е.). Така інтелектуальна настанова виходила з етичної мотивації. Передбачалося, що відмова від пошуків істини дозволить знайти душевний спокій, досягти стану, коли зникають будь-які хвилювання [2].

2. Школа кініків

Філософи школи кініків (циніків) виходили з того, що людина є самодостатньою, тобто має все необхідне для духовного життя в самому собі. Діоген Синопський вважав, що не кожна людина здатна зрозуміти себе і прийти до самого себе. Тому єдиний шлях до морального самовдосконалення – це путь до себе через обмеження кількості контактів та залежності від зовнішнього світу. Кініки, прагнучи до незалежності, говорили не стільки про самодостатність, скільки про негативний вплив оточуючого середовища, суспільства. Найкраще таке самовдосконалення починати з раннього дитинства, тому й повинні існувати спеціальні школи кініків для дітей (хоча навчання таке навчання можливе й у зрілому віці).

Шлях морального розвитку і навчання в школах кініків складав­ся з трьох ступенів:

§ аскеза ( полягав у відмові від комфорту і благ, що дає суспільство. Кініки ходили в старому одязі, у лахмітті, навіть у дощ і холод не визна­вали теплих речей, небагато їли, не мали постійного житла, могли спати і під відкритим небом, не милися. Вони заперечували всі до­сягнення побутової культури, прагнучи до всепрощення. У такий спосіб переборювалася, на їхню думку, залежність від суспільства, що в обмін на комфорт жадало від людини зради себе);

§ ападейкія ( людині вселяли думку ігнорувати знання, накопичені суспільством; неграмотність вважалася навіть достоїнством );

§ автаркія (людину привчали не звертати уваги на суспільну думку, на похвалу й осудження. З цією метою була при­думана спеціальна вправа, яка полягала в тому, що учень повинен був просити милостині у мармурової статуї. Успішною вважалася така поведінка, коли він продовжував свої благання, незважаючи на кам'яне холодне мовчання статуї. Так само учнів привчали не звертати уваги на глузування, образи і погрози, якими супроводжувалася їхня поява в громадських місцях у рваному та брудному одязі).

Фактично кініки, прагнучи до незалежності, навчали не так самодостатності, скільки негативному ставленню до суспільства.

3. Епікур та його школа

Послідовників (або школу) Епікура (кінець ІV ст. до н.е.) називали епікурейцями.

Основні тези:

§ у центрі дослідницьких інтересів Епікура стояла проблема дослідження кри­теріїв етичного й аморального, на основі яких можна оцінювати поведінку людини;

§ доводив, що не негативізм, але відчуження, відхід від суспільства, є найбільш етичним та правильним шляхом духовного саморозвитку і самовдосконалення;

§ був послідовником Демокріта, але намагався модернізувати його вчення. Досліджуючи різницю між душею тварини і людини, Епікур виокремлює чотири частини душі, три з котрих існують як у тварини, так і у людини. Це вогонь (дає тепло), пневма, (дає можливість руху), вітер, (дає можливість дихання). Четвер­та частина - «душа душі», притаманна лише людини і пов'язана з психічними функціями душі — з почуттями, мисленням, моральністю. Таким чином, Епікур модернізував учення Демокріта, показавши якісні відзнаки душі людини від душі тварин;

§ у його теорії пізнання були присутні вже всі етапи переробки знань (відчуття, мислення, пам'ять, уява), проте активно розділяв ідею Демокріта про «ейдоли», вважаючи, що саме відчуття і є основа всіх наших знань, у тому числі і найабстрактніших (був сенсуалістом);

§ Епікур вважав, що єдиним джерелом і добра, і зла є сама людина, вона сама і головний суддя власних вчинків. Вважав, що не розум, а почуття скеровують поведінку людини (прагнення до здійснення того, то викликає почуття задоволення й уникнення тих об'єктів, які викликають відчуття незадоволення). Розум допомагає людині усвідомлювати і розрізняти свої бажання, емоції, мотиви сво­их вчинків, допомагає людині зробити позитивні переживання не випадковими, але постійними фактами життя. Одного разу на площі Риму до Сократа підійшов фізіономіст, подивився уважно на філософа і сказав: «Ось ти розповідаєш про хороші речі, але судячи з твого обличчя тобі притаманні самі низовинні пристрасті». Учні Сократа накинулись на фізіономіста, але Сократ їх зупинив і сказав: «Він правий. Від природи я повний усіляких дурних пристрастей, але я зумів ними оволодіти й не дозволю їм визначати мою поведінку». Ідея про те, що ми несемо відповідальність за свої мотиви та вчинки, усвідомлюючи їх [1].

§ Основною проблемою людського життя Епікур вважає подолання страху, страждань, найголовніший з яких — це страх перед смертю, існуванням після смерті. Вважав, що не страх перед покаранням, муками після смерті, а власний розум, воля повинні утримувати людину від поганих вчинків. Страх не може привести до моральності, оскільки в його основі лежить страждання. Страх, у тому числі страх перед вчителями, правителями, так само як і перед богами, гальмує розвиток людини. Аналізуючи причину страху смерті, висловлював думку про те, що це не страх перед покаранням, а страх перед невизначеністю, невідомістю. Таким чином, розум не лише робить стійкішими наші позитивні емоції, але є і причиною негативних (заклав передумови когни­тивной теорії емоцій).

§ Недоліки: були відсутні чіткі критерії добра і зла, етичної і неетичної поведінки.

Римський психолог Лукреций Кар (ок. 99 — 55 рр. до н. э.), послідовник Епікура, також говорив про функ­циональну відмінність різних частин душі, підкреслюючи, що роль тієї частини душі, яка є лише у людини, полягає в мисленні, у тому числі і у виробленні етичних понять. Лукреций дає назву цієї четвертої частини, «душі душі», називаючи її Дух. Починаючи саме з того часу, в психології з'являється два терміни, що мають декілька різний вміст — душа, як символ психіки, і дух — як сим­вол найбільш високих, ідеальних прагнень людини, у тому числі моральних, естетичних і етичних переживань і понять.

4. Школа стоїків

Ця школа розробляла найбільш прийнятну для більшості людей етичну концепцію і поступово придбала широке розповсюдження. Зародилася в Древній Греції. За­кладали основи стоїчної етики декласовані люди — колишній борець Зенон (336 — 264 рр. до н. э.), від­пущенный на свободу раб Хрізіпп (281 — 208 рр. до н. э.). Свої бесіди вони вели, прогулюючись по зовнішній колонаді грецьких храмів — стої. Звідси і назва цієї школи — стоїки, що з часом стало позначати твердість духу і постійність. До цієї школи належали Сенека, Катон Молодший, Цицерон, Брут та ін.

§ Одним із головних питань концепції стоїків є питання свободи духу. Людина не може бути абсолютно вільною, оскільки вона живе по законам цього світу (В. Шекспір «весь світ —театр»). Людина є лише актором у тій п'єсі, яку їй надала доля. При цьому вона не може вибрати ні п'єси, в котру вона попала, ні своєї ролі. Вона може лише з гідністю грати роль. Отже, у людини є дві форми сво­боди — зовнішня і внутрішня. Зовнішня свобода — тобто вибір п'єси і ролі — не доступна людині, але внут­рішня свобода — тобто спосіб гри, виконання цієї ролі — цілком у його волі. Розуміння своєї ролі і свое­го призначення в житті дає людині відчуття свободи. Про внутрішню свободу, свободу самопізнання і творчості, яка допомагає здолати найважчі обставини, писав і засновник логотерапії В. Франкл.

§ Свобода духу, на думку стоїків, виявляється не лише в раціональній оцінці себе і своєї долі, але і в можливості піти з цього життя, якщо вона тебе не влаштовує.

§ Єдиним обмеженням свободи і етичного самоудосконалення людини є афекти, які порушують спокійний хід життя. Оволодіння собою, знаходження спокою, що не пору­шується жодними життєвими хвилюваннями, є ознака найвищого психічного здоров'я. Тому важливо з дитинства навчати людей вправам, що допомагають боротьбі з афектами.

Стоїками була розроблена теорія афектів і способи боротьби з ними. Вони відкрили, що аф­екти пов'язані з тілесними змінами (почуття тілесні) і довели, що першою стадією розвитку афекту є соматичні зміни. Тілесні рухи відіграють значну роль, підсилюючи афект. У процесі боротьби з афектом не можна давати афекту зовнішнє вираження, оскільки тоді з ним важче боротися (почуття поглине людину). Головний рецепт – не дозволити почуттю поглинути людину, тому перш ніж почати діяти під впливом почуттів – треба порахувати до 10, за цей час людина зрозуміє і не буде робити того, чого не хоче [1].

1. Загальна характеристика арабської психології

Старогрецька цивілізація руйнувалася, частина знань втрачалася.

У VIII- XII вв. – центр філософського мислення переміщується на Схід. Причини арабського «прориву» наступні:

1). Утворення нової політичної формації - феодалізму – на Сході відбувалося раніше, ніж на Заході (Арабський Халіфат), що є більш перспективним строєм, ніж рабовласницький строй.

2). Єдність державної арабської мови полегшувала переклади античних праць. Географічне положення дозволяло арабам використовувати досягнення науки не лише Азії, але і Європи, Індії, Китаю. У країни арабського халіфату стікалася наукова література зі всього цивілізованого світу. Є відомості, що під час правління династії Аббасидів (XVIII-XVII вв.) до Багдаду прибували каравани, нав'ючені книгами на всіх відомих мовах.

3). Наукові передумови. Опора на досить вагомі здобутки античної культури еллінів (Демокріта, Геракліта, Арістотеля, Епікура, Платона і ін.) Власні досягнення: розквіт системи прикладних наук, у тому числі медицини, фізики, геометрії, астрономії, математики, алхімії, стимулювали появу видатних мислителів і експериментаторів. Особливу увагу приділяли медицині і вважали, що вивчення психіки повинно засновуватись не лише на філософії, але й на даних природничих наук, перш за все медицини.

2. Арабська психологія (погляди Ібн-Сіна, Ібн-Рушда, Альгазена)

Ібн-Сіна (Авіценна) (980-1037). Лікар, дослідник природи, філософ, енциклопедист. Ібн-Синой написано 479 робіт, але до нас дійшло лише 240. Його знаменита праця - «Канон лікарської науки».

Основні тези:

§ У своїх філософських роботах Ібн-Сіна розробляв вчення, яке отримало назву «теорія двох істин», де обґрунтовувалось існування двох незалежно існуючих істин (які існують як дві паралельні прямі) – це істина знання та істина віри. Відповідно до цього формується два учення про душу – релігійно-філософське та природничо-наукове.

§ Був одним із перших дослідників вікової психофізіології (вивчав зв'язок між фізичним розвитком організму і його психологічними особливостями на різних вікових етапах). Йому належить цікава вікова періодизація розвитку людини, яка складається з 4 основних періодів:

• Вік "зростання" ("юність"), що включає дитинство, підлітковий вік, період отроцтва і статевого дозрівання, юнацтво. Він охоплює період від народження людини до 30 років.
• Вік "зупинки зростання" ("молодість") - від 30 до 40 років.
• Вік "зниження при збереженні частини сил" ("зрілості") - від 40 до 60 років.
• Вік "занепаду при ослабінні сил" ("старість") - від 60 років до кінця життя.

§ Вважав, що можна регулювати внутрішні психічні стани людини шляхом впливу на її зовнішню поведінку. Розглядав афекти як сили, що оживляють внутрішнє життя людини, виконують регулятивну функцію, визначають дії і вчинки людини. Так, в процесі виховання, змінюючи чуттєву сферу дитини, дорослі забезпечують цілеспрямовану дію на динаміку фізіологічних процесів у його організмі, формуючи таким чином його натуру.

У вивченні афектів Ібн Сіна використовував метод експерименту. Згідно відомостям, що дійшли до нас, він визначив душевну причину тілесного виснаження хлопця по пульсу. По суті, це був перший в історії психології випадок психодіагностики, що передбачив асоціативний експеримент, детектор брехні і інші прийоми вивчення емоційного стану за показниками вегетативної сфери.

Ібн Сіна провів ще один цікаве дослідження: двом баранам давали рівну по кількості і якості пищу, але одного тримали в нормальних умовах, а іншого - в безпосередній близькості від вовка, що знаходився на прив'язі. Не дивлячись на однакову їжу, другий баран незабаром загинув. Так був виявлений і описаний процес впливу емоцій на соматичний стан, що стало початком виникнення вчення про психофізіологічні особливості емоційних станів.

§ Робить висновок про те, що джерелом психіки людини є мозок. Спостереження за порушеннями, викликаними пораненнями мозку, дозволили дати точніше визначення його зв'язку з процесами відчуття і мислення. У "Каноні" Ібн Сіна говорить про локалізацію різних душевних сил (здібностей душі) в різних частинах мозку: відчуття, сприйняття, уява, пам'ять пов'язані з переднім шлуночком мозку, рухові здібності - із заднім, мислення - з середнім.
На цій підставі був зроблений висновок про те, що духовні сили не існують самі по собі, а потребують конкретного тілесного органу.

Ібн-Рушд (Аввероес) – 1126-1198. Сучасники говорили, що Арістотель пояснив природу, а Аверроес – Арістотеля.

Основні тези:

§ Заперечував безсмертя індивідуальної душі, тому його вчення жорстоко переслідувалося як мусульманською, так і християнською вірами.

§ Він по-своєму прокоментував вчення Аристотеля, підкресливши поділ душі і розуму. Під душею розумілись функції, які є невіддільними від організму (насамперед - чутливість). Вони необхідні для діяльності розуму, нерозривно пов’язані з тілом, але і зникають разом із ним. Розум є божественним, входить в індивідуальну душу, як сонце посилає промені органам зору. Після смерті індивідуальної душі, «сліди», залишені божественним розумом відокремлюються й продовжують існувати як момент універсального розуму, властивого всьому людському роду.

§ Вважав, що божественний Розум лише ініціює в людині Рух, появу думки. Це передбачало рівність людей за інтелектуальними здібностями. Вроджена здібність людей до мислення притаманна кожній людині, але вона потенційна. Для їх актуалізації, усвідомлення необхідні певні умови – пізнавальна мотивація, зовнішні враження, гарні вчителя.

§ Вивчав особливості зору (довів, що частиною зору, яка відчуває, є не кришталик, а сітчаста оболонка).

Ібн-аль-Хайсам (Альгазена) - 965-1039. Видатний дослідник природи середньовіччя відомий не лише як коментатор учень Арістотеля, Евкліда, Галена, але і конкретною розробкою одного з механізмів психічного життя – зорового відчуття (бінокулярний зір, змішення кольорів, контраст).

§ У кожному зоровому акті він розрізняв, з одного боку, безпосередній афект відображення зовнішнього впливу, а іншого боку – роботу розуму, що приєднується до цього ефекту, завдяки якому встановлюється подібність і розходження видимих об’єктів.

§ Зазначав, що для повного сприйняття об’єктів необхідний рух очей – переміщення зорових вісей.

§ Проаналізував залежність зорового сприйняття від його тривалості. Помітив, що при короткочасному пред’явленні можуть бути правильно сприйняті лише знайомі об’єкти, зробив висновок: умовою виникнення зорового образу є не тільки безпосередні впливи світлових подразників, але й сліди колишніх вражень, що зберігаються в нервові системі.

3. Розвиток психології у період пізнього Середньовіччя (Ф.Аквінський, Р. Бекон, В. Оккам)

В епоху середньовіччя в розумовому житті Європи запанувала схоластика (від грецького «схоластикос» - шкільний, учений). Цей особливий тип філософствування («шкільна філософія»), що панував з XI по XVI ст., зводився до раціонального, що використовує логічні прийоми обґрунтування християнського віровчення.

У схоластиці мали місце різні течії, загальною ж була настанова коментування текстів.

Хома Аквінський (1225-1274). Вчення Х. Аквінського пізніше було канонізовано в папській енциклопедії (1879) як істинно католицька філософія (і психологія) і одержало назву томізму.

Основні тези:

§ Відстоював єдину істину – релігійну (на відміну від концепцій Аристотеля, Ібн Сіни та Аввероеса), «що приходить зверху». Вважав, що розум повинен служити їй так само, як і релігійні почуття. Йому та його прихильникам вдалось розправитись з аввероїстами в Паризькому університеті.

§ Виступав проти тези Ібн Рушда про відділення душі від розуму. Доводив, що мислення – головна властивість душі, без нього душа не існує, тому неможливо говорити про смерть душі і безсмертя розуму. Таким чином, він відстоював ідею вічності душі й неможливості обґрунтувати всі закони психічного життя без опору на теологію.

§ Душа визначається Аквінським як єдина субстанція - первинна і не залежить від людини. Форми душевного життя розміщуються у вигляді своєрідних сходів у ступінчастому ряду: кожне явище має своє місце і між ними позначені чіткі грані: рослинна, тваринна, людська. Усередині кожної з них ієрархічно розташовуються здібності і їх продукти: відчуття, уява, здатність думки, здатність пам'яті.

§ Поняття інтроспекції, яке зародилось у Плотіна, в працях Х.Аквінського має такий алгоритм, який є важливим джерелом релігійного самозаглиблення: акт пізнання (образ об’єкта) – усвідомлює, що нею зроблений цей акт – знову вертається до себе, пізнаючи вже саму себе, як унікальну сутність.

§ Слід за Аристотелем розглядав сенсуалізм як головний шлях пізнання. Для відчуття потрібно тіло, органи чуття. Розум не може нормально працювати без образів навколишнього, тому тілесний розлад веде до розладу розумового. Ці образи пов’язані з зовнішнім світом, усвідомлюються, актуалізуються за допомогою спеціальної операції свідомості, яка отримала назву інтенції – спрямованості свідомості і волі на будь-який предмет.

§ Х. Аквінського ще називають Аристотеля з тонзурою (тонзура – це виголене місце на верхівці – знак приналежності до католицького духівництва).

Роджер Бекон (1214-1292) Англійський філософ і дослідник природи. Освіту здобув в Оксфордському університеті, де згодом викладав, а потім був усунений від педагогічної діяльності.

§ Головною умовою побудови нової наукової системи Р.Бекон вважав подолання схоластичних забобонів. Науки, на думку Бекона, приносять людям користь, а не безплідні розмірковування. Після нього схоластика в науці про душу зникає.

§ Метою всіх наук Р.Бекон вважав збільшення влади людини над природою. Його метод, направлений проти схоластики, полягає у формулі: «досвід – експеримент – математика» як інструменти якісно-кількісного аналізу досліджуваних чинників. Йому належить теза: «Знання – сила», що підкреслює безмежність здібностей і можливостей розуму людини.

Вільям Оккам (1285-1349). Англійський філософ, церковно-політичний діяч, представник номіналізму. Вчився і викладав в Оксфорді. Виступаючи проти Папи, відстоював принцип євангельської бідності, чим передбачив ідеї Реформації. Після звинувачення в єресі був засуджений і заточений на чотири роки до Авіньон, звідки врятувався втечею.

До видатних наукових досягнень ученого, в першу чергу, відносять його «бритву» або «Лезо Оккама» - методологічний принцип економії і оптимальності мислення, відповідно до якого «не слід множити сутності без потреби», або «Даремно робити за допомогою багато чого те, що можна зробити за допомогою меншого». Інакше кажучи, не потрібно удаватися до пояснення яких-небудь явищ багатьма силами і засобами, коли можна обійтися їх меншим числом. (навіщо приписувати тварині вищі психічні здібності, якщо його поведінку можна пояснити механізмами нижчого рівня).

В. Оккам виділяє два види пізнання: інтуїтивне (дослідне) і абстрактне. Інтуїтивне пізнання первинне, «перевершує» абстрактне і включає чуттєвість (зовнішнє сприйняття) і самоспостереження (інтроспективну). Пізнання об'єктивного світу починається з досвіду і йде через відчуття.

Оккам підкреслював, що кожен предмет є «ім'я». Але «ім'я» відноситься до багатьох явищ, завдяки чому з'явилася і стала можливою мова як продукт співвідношення людини з наочним світом. Тому Оккам не погоджується із затвердження Старого завіту – «спочатку було слово», заявляючи, що спочатку був наочний мир, потім – узагальнення, після всього з'явилася мова. Мова визначається їм як рух думки, а слово – знак, засіб спілкування, досвіду.

1. Загальна характеристика епохи Відродження

Епоха Ренесансу – Відродження (термін ввів в XVI столітті Джорджо Вазарі) – період культурного та ідейного розвитку країн Західної і Центральної Європи, перехідний від середньовічної культури до культури Нового часу. Виникнення машинного виробництва, вдосконалення знарядь і розподіл мануфактурної праці, поширення книгодрукування, географічні відкриття – все це змінило уявлення людини про світ і про саме собі. У гуманістичному світогляді людей затверджується життєрадісне вільнодумство. У науках панує інтерес до можливостей людини. А в етичних концепціях обгрунтовується його право на щастя (в університетах того часу студенти просили викладачів: «Розкажіть про душу»).

Проблеми, що виникли в епоху Відродження, дещо повторювали старі проблеми, що в свій час виникали в античній науці. Однак цей період (XV-XVII ст.) характеризується не достатньо активним вивченням проблем психіки. Найбільш значущі відкриття були зроблені в астрономії, математиці фізиці, філософії та суспільних науках.

2. Погляди Хуана Луіса Вівеса

Хуан Луіс Вівес (1492-1540). Відомий іспанський гуманіст, педагог. Виступаючи проти схоластики і бачивши основу пізнання в безпосередньому спостереженні і експерименті, багато в чому передбачив метод Френсиса Бекона. Вважав, що операціонально-логічні способи індуктивного методу є основою побудови наукового знання. Вівес проклав нові дороги в психології і педагогіці, вважаючи головним завданням визначення не суть душі («що є душа?»), а індуктивне дослідження її проявів. Так, в знаменитій книзі «Про душу і життя» (1538) він доводив, що людська природа пізнається не з книг, а шляхом спостереження і досвіду, що дозволяють правильно організувати процес виховання. Не абстрактна «суть» душі, а її реальні прояви мають бути головним предметом наукового аналізу.

У основі його психолого-педагогической концепції лежить принцип сенсуалізму і погляд на асоціацію як чинник поступового формування особистості. Вівес підкреслює, що знання має сенс лише тоді, коли воно застосовується. Відповідно ним намічаються дороги удосконалення пам'яті, прийоми відтворення, правила мнемоніки. Описово-емпіричний підхід (замість традиційного схоластично-умоглядного) характерний і для його трактування емоційних і розумових процесів.

3. Хуан Уарте та його вчення про здібності

Послідовник Вівеса, лікар Хуан Уарте (1530-1592), вимагав застосовувати в пізнанні індуктивний метод, викладений їм в книзі «Дослідження здібностей до наук». Це була перша в історії психології робота, в якій ставилося завдання вивчити індивідуальні відмінності між людьми з метою визначення їх придатності до конкретних професій. У своєму дослідженні він ставив чотири питання:

§ якими якостями володіє людина, що робить її здібною до однієї науки і не здібною до іншої;

§ які види здібностей спостерігаються в людському роду;

§ які мистецтва і науки відповідають кожній здібності;

§ за якими ознаками можна визнати відповідне дарування.

Основні здібності, за Х.Уартом – це уява (фантазія), пам'ять та інтелект (вперше це слово вжили у XIV cт.). Кожна з цих здібностей пояснювалась певним темпераментом мозку, тобто пропорцією, в якій змішані в нім головні соки. Відповідно до цього вчений аналізував різні науки та види мистецтва, де могли б використовуватись ці здібності. У подальшому намагався проаналізувати діяльність полководця, лікаря, юриста, теолога й ін. вважав, що особливо важливо встановити зовнішні ознаки, які могли б допомогти виявити ті чи інші якості мозку, що визначають характер дарування. Крім того, мріяв про організацію професійного відбору в державному масштабі. «Для того, щоб ніхто не помилявся у виборі тієї професії, яка більш всього підходить до його природного дарування, государеві слід було б виділити уповноважених людей великого розуму і знання, які відкрили б у кожного його дарування ще в ніжному віці; вони тоді змусили б його обов'язково вивчати ту галузь знання, яка йому підходить».

4. Психологічні погляди Бернардіно Телезіо

Бернардіно Телезіо (1509-1588). Учення Б.Телезіо відносять до натуфилософских систем епохи Ренесансу. Заснував поблизу Неаполя природночо-наукове суспільство. У коло наукових інтересів Б. Телезіо входило вивчення про рушійні сили розвитку. Вважав, що боротьба протилежних сил є рушійною силою будь-якого розвитку.

Крім того, вважав, що збереження досягнутого стану є головною метою природи. Таким чином, можна стверджувати, що ідея гомеостазу вперше з’явилась у працях Телезіо. Закону самозбереження підкорюється й розвиток психіки, а розум та емоції регулюють цей процес. При цьому позитивні емоції спричинюють силу душі, а негативні емоції заважають її самозбереженню. Розум оцінює цю ситуацію й сприяє успішній адаптації.

5. Внесок Нікколо Макіавеллі у розвиток психологічного знання

Нікколо Макіавеллі (1469-1527) видатний італійський діяч, філософ та історик. Основними працями Н. Макіавеллі є «Роздуми про першу декаду Тіта Левія» (1520) й «Государ» (1532), де він обґрунтовував власну концепцію управління людьми. Його праці особливо цікаві у рамках таких напрямів як «Соціальна психологія», «Психологія управління», «Політична психологія» та ін.

У своїх працях приділяв увагу аналізу процесу завоювання та утримання влади у державі. Вважається, що Макіавеллі належить перша спроба соціально-політичного аналізу низки держав, що призвело до виявлення певних закономірностей державного устрою.

Макіавеллі вважав, що такі почуття як дружба, любов, благородство, відданість можна продавати та купувати як будь-які інші речі. Людина, особливо правитель, повинен знати, що більшість людей цінують майно, гроші, багатство й поважають, перш за все, силу, яка навіює страх.

Якщо государ бажає тримати у покорі підданих він не повинен реагувати на звинувачення у жорстокості. Здійснивши декілька розправ правитель проявляє більше милосердя, ніж ті, хто потурає вимогам людей, оскільки це, на думку Макіавеллі, спричинює безпорядок, грабіж та вбивства. Тому такий хаос зумовлює численні страждання, на відміну від локальних розправ над певними особистостями.

У психології також введено термін «маккіавелізм», що означає прагнення людини маніпулювати іншими задля власної вигоди. У психології поняття «макіавеллізм» почали застосовувати американські психологи Р. Крісті і Ф.Гейз, що розробили спеціальну «Шкалу макіавеллізму».

Сенс поняття полягає в трьох ключових психологічних складових (чинниках):

1. Поведінка. Використання маніпулятивної техніки в процесі міжособистісної взаємодії. Важливо відзначити, що макіавелліст маніпулює завжди усвідомлено з метою досягнення вигоди для себе, застосовуючи витончену техніку лестощів, обману, підкупу та ін.

2. Відношення. Цинічне відношення до інших людей як до слабких і залежних від соціального тиску. Макіавеллісти відносяться до інших людей з підозрінням, емоційно відчужено, орієнтуючись не на партнера, а на свою вигоду, якою вони можуть отримати через нього. Тобто в процесі маніпуляції партнер по взаємодії виступає для макіавелліста не більше ніж інструмент, завдяки якому можна досягти бажаного результату.

3. Ігнорування соціальної моралі, коли вона заважає досягти бажаного результату.

Основоположником вивчення проблеми макіавеллізму у вітчизняній психології слід рахувати В.В. Знакова. На його думку, макіавелліст — це «суб'єкт, який маніпулює іншими на основі кредо, певних життєвих принципів, які служать йому виправданням маніпулятивної поведінки». Знаків перший перевів і апробовував найбільш поширену методику діагностики макіавеллізму MACH IV.

Дата добавления: 2014-01-07