Держава як суб’єкт міжнародних відносин

Віддавна вважається, що держави є головними міжнародними акторами – діючими суб′єктами міжнародних відносин, започатковувальними елементами системи міжнародних відносин. Через свою активність держави впливають на міжнародні системи, певною мірою змінюють її.

Держава – це спосіб організації суспільного життя. Держава як загальноцивілізаційне явище протягом віків була і є домінуючою та універсальною формою організації людських спільнот. Із сукупності усіх акторів держави володіли й володіють моральним правом і здатністю використовувати інструменти примусу як всередині, так і за її межами.

У теорії міжнародних відносин найбільш поширеним є погляд, що головним суб′єктом міжнародних відносин є національна держава, яку трактують як географічно обмежену, законно визнану (легальну) цілісність, що керується єдиним урядом і населення якої вважає себе єдиною нацією (переважно у політичному значенні цього слова).

Держава характеризується постійним населенням, територією, що визнається іншими урядами, здатністю вступати у відносини з іншими суб′єктами, суверенітетом. Дослідники вважають, що юридичний суверенітет якраз є виразником суб′єктності у міжнародних взаємодіях із сукупністю певних прав та обов′язків у системі міжнародних відносин. Суверенітет держави трактується як верховенство влади на певній території і над певним населенням. Для повної суверенності внутрішній суверенітет має доповнюватися зовнішнім. Зовнішній суверенітет полягає у визнанні внутрішнього іншими державами, він обмежується суверенністю інших держав, системою їх взаємних угод і зобов′язань, а також міжнародним правом. Зовнішній суверенітет ніколи не був абсолютним, таким може бути лише внутрішній. Сьогодні суверенною є держава, яка є повноправним суб′єктом міжнародного права, не контролюється іншими державами, має можливість вільно реалізовувати свої функції.

Будучи суверенною держава проводить політику самовизначення, формуючи конкретні цілі у різноманітних сферах. Йдеться про безпеку, самобутність, самодостатність, консолідованість, економічну ефективність, які певною мірою взаємодіють між собою. У кожній з цих сфер держава може маніпулювати суверенітетом у трьох основних статусах: як суб′єкт міжнародного права, як верховний авторитет у межах державних кордонів та як господарюючий суб′єкт. Наприклад, у сфері безпеки суверенітет захищає державу від силового втручання зовні, що націлене на її ліквідацію чи розчленування. У сфері самобутності суверенна держава має можливість самостійно вибирати свою конституцію, визначати свій певний стиль, окрім цього захищати свій культурний спадок, «спільну пам′ять». У сфері самодостатності суверенна держава може вибирати свій шлях від повної ізоляції від зовнішнього світу до участі у будь-яких міждержавних, наддержавних спільних інститутах. У сфері консолідації суверенітет захищає можливості держави та суспільства вибирати ту чи іншу політику самовизначення, включаючи крайню міру централізації та цілісності (унітарність, націоналізація). У сфері економічної ефективності держави зацікавлені у забезпеченні собі достойного місця у світовому господарстві.

Водночас дослідники стверджують, що у світі глобальних взаємозв′язків і взаємозалежностей регіональний рівень регулювання та управління розвитком є недостатнім, що вимагає глобального регулювання, яке проявляється у кооперації та проведенні узгодженої політики у масштабах всієї планети. У такій ситуації з′являється нове трактування суверенної держави – так званий операційний суверенітет, який полягає у тому, що держава обмежує свої права на прийняття рішень у сферах, які визначаються міжнародними нормами та угодами. Поряд із ним використовується і поняття «позитивний суверенітет» для повністю незалежних держав та «негативний суверенітет» – для частково залежних держав.

Р.Боск у праці «Соціологія миру» розглядає поняття «потенціал держави», що трактує сукупність ресурсів, якими держава володіє для досягнення своїх цілей. Потенціал держави визначається поєднанням двох основних факторів: фізичних і духовних. Фізичні фактори включають такі елементи, як простір (географічне положення, його переваги), населення (демографічна могутність), економіка в таких її проявах, як економічні ресурси, промисловий та сільськогосподарський потенціал, воєнна могутність. До складу духовних факторів входять тип політичного режиму та його ідеологія, рівень загальної і технічної освіти населення, національна мораль, моральний тонус суспільства, стратегічний стан у міжнародній системі (в рамках союзу чи співтовариства). Ці фактори складають сукупність незалежних змінних, що впливають на зовнішню політику держави та її могутність, досліджуючи, які можна спрогнозувати зміни міжнародної системи.

Беручи до уваги потенціал держави та її спроможність захищати свій суверенітет, що визначається національно-державною могутністю, М.Каплан виділяє такі типи держав:

· наддержави, які визначають за здатністю до масових руйнувань планетарного масштабу, що підтримується завдяки володінню та удосконаленню ядерної зброї, за здатністю здійснювати вплив на умови існування всього людства, за неможливістю зазнати поразку від іншої держави чи коаліції, якщо в цю коаліцію не входить інша наддержава;

· великі держави, що здійснюють значний вплив на світовий розвиток, але не панують в міжнародних відносинах, прагнуть відігравати світову роль, але реальні можливості обмежують їх роль або певним регіоном, або певною сферою міждержавних відносин на рівні регіону;

· середні держави, що володіють міцним впливом в своєму близькому оточенні;

· малі, вплив яких є слабким, однак ці держави володіють достатніми засобами для збереження своєї незалежності і територіальної цілісності;

· мікродержави, кількість населення яких складає один чи два мільйони та які не здатні захистити свій суверенітет власними силами.

Для відносин між державами характерна ієрархічність, що зумовлює появу міжнародних лідерів, які можуть об'єднувати держави, керувати їх діями. Одночасно між державами існують певні взаємні зобов′язання, які, за Г.Моргентау, визначаються трьома основними принципами: незалежністю, рівністю та одностайністю. Принцип незалежності передбачає, що кожна держава має право самостійно розробляти і здійснювати свою внутрішню і зовнішню політику, без дозволу когось іншого. Рівність визначається тим, що всі держави відповідно до норм міжнародного права і міжнародних традицій рівні між собою незалежно від розмірів, могутності і впливу. Одностайність означає, що будь-яка держава має дотримуватися міжнародних норм і правил гри лише в тому разі, якщо вона погодилася з ними.

Наприкінці ХХ століття склалась тенденція досліджень, об′єктом яких є процеси ерозії та занепаду державних інститутів. У цих дослідженнях йдеться про процеси, коли певні держави існують швидше формально, аніж реально, будучи просто географічними поняттями. До уваги також беруться труднощі функціонування державної машини з точки зору права та політики. Наприклад, Д. Дарбон та П. Куантен зазначають, що зі 100 країн, які впродовж всіх 90-х років вважалися перехідними (як у соціально-економічному, так і у політичному розумінні) лише менше 20 дійсно просунулися на шляху демократії. За оцінками інших вчених, у світі нараховується 46 слабких, недієздатних держав, в яких проживає 14% світового населення. Такі показники, як рівень виживання, доступ до якісної води, ефективність здійснення реформ, також свідчать, що феномен слабких і нереалізованих у політико-правовому розумінні держав є досить стійким та не зникне у найближчому майбутньому.

Е.Лавуа, використовуючи розробки міжнародних організацій, пропонує низку критеріїв, за якими можна судити про слабкість держави. По-перше, слід враховувати здатність держав захищатися від зовнішньої агресії, що включає показники залученості у зовнішні конфлікти, чисельність армії, включаючи резервістів, порівняно із чисельністю населення, рівень заробітньої плати військових, оцінки військових витрат на підтримку матеріальної бази армії, нове озброєння тощо. По-друге, важливими є показники підтримки внутрішнього миру та порядку в країні (для цього враховується ступінь криміналізації та небезпеки, наявність внутрішніх конфліктів, захист прав людини, розмір зарплат, що виплачуються міліції, тощо). По-третє, аналізується стан забезпечення соціально-економічної безпеки (стан основних економічних показників, включаючи індекс людського розвитку, динаміку соціальної нерівності, показники стану навколишнього середовища). По-четверте, до уваги слід брати також взаємозв′язок влади та суспільства (показники ступеня довіри до державних інститутів та органів влади). За цими критеріями дослідники виділяють три категорії слабких держав: повністю провальні, держави у стані упадку та держави слабкі, але такі, що відновлюються.

Водночас більшість дослідників стверджує, що визначити слабкість держави найлегше через її протилежність – показники здорової, ефективної та демократичної держави. До таких відносять монополію на законне насильство та адміністративний контроль, професійне управління суспільними фінансами, інвестування у людський капітал, чітке визначення прав і свобод людей, надання суспільно важливих послуг і сворення необхідної для цього інфраструктури, забезпечення функціонування єдиного внутрішнього ринку, управління ресурсами держави, підтримка міждержавних відносин і правовий статус держави.

Успішність чи слабкість держави на міжнародній арені залежить також від соціальних суб′єктів, які зацікавлені в укріпленні чи послабленні та руйнуванні держави. До груп, яким не потрібна сильна держава, дослідники відносять: корумпованих політиків та бюрократів, які пов′язані зі старими режимами, групи молоді, для яких війна та кримінальна діяльність стали способами існування, бізнес-групи, місцеві чи закордонні, легальні чи мафіозні, діяльність яких пов′язана із торгівлею зброєю, наркотиками, рідкісними мінералами та коштовностями.

При аналізі держав як акторів міжнародних відносин особливо слід враховувати не тільки рівень достатку та розвитку основних центрів міжнародного життя, а й інших, слабших його учасників. Дослідники часто критикують намагання американських політичних стратегів повсюди встановити демократії західного зразка і забезпечити виконання їх версії прав людини. Водночас ці експерти рідко враховують реальні потреби населення бідних країн, намагаючись втиснути весь світ у прокрустове ложе певної ідеальної моделі.

Дата добавления: 2014-01-07