Ортодоксальні філософські школи

Філософія стародавньої Індії

Філософські школи стародавнього Китаю

Неортодоксальні філософські школи. буддизм

Ортодоксальні філософські школи.

Філософія стародавньої Індії

ПЛАН

Опорний конспект лекції

з курсу «ФІЛОСОФІЯ»

на тему:

«ФІЛОСОФІЯ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ»

для студентів ІІ курсів усіх факультетів

Полтава-2013

Тема: філософія стародавнього Сходу (ІІІ–ІІ тис. до н.е.)

Становлення філософії з більш-менш чітко вираженою її специфікою як теоретичної форми світогляду відбувається у VIII–VI сторіччі до н.е. У Єгипті й Вавилоні цей процес так і не завершився, з огляду на що можна говорити лише про окремі елементи філософських ідей на території стародавніх цивілізацій Близького Сходу. Перші філософські школи та течії виникають у найдавніших регіонах людської цивілізації на початку І тис. до н.е. і несуть у своєму змісті відчутні сліди міфологічного походження. Саме до надзвичайно давніх міфологічних текстів – “Вед” (ІІІ–ІІ тис. до н.е.) та “П’ятикнижжя” (ІХ–VIII ст. до н.е.) – сягають коріння перших філософських узагальнень в Індії й Стародавньому Китаї.

Характерна риса індійського суспільства – його поділ на 4 зовсім замкнуті варни (буквально – кольори, бо кожна варна мала свій символічний колір). Розумова праця стала монополією вищої варни жерців-брахманів, війна – покликанням варни кшатріїв, праця випадає на долю варни вайш’їв, а “слуги іншого” – шудри– підкорялись іншим трьом. Вони не були аріями, ними були члени перших трьох варн. Арії (лише чоловіки) проходили посвячення і прилучались до знання. В першу чергу це було знання священних текстів ведійської літератури. В її складі можна виділити декілька частин. Перша – Самхіти, або власне Веди, друга – Брахмани (збірка релігійних пісень), третя – Араньяки (правила поведінки для cамітників), четверта – Упанішади (власне філософська частина).

Для давньоіндійської філософії характерним є поділ різних систем, шкіл на дві групи: ортодоксальні (ті, що визнають авторитет Вед) і неортодоксальні. Більшість із них були ортодоксальними й релігійними: веданта, міманса, санкх’я, йога, ньяя-вайшешика. До неортодоксальних шкіл відносяться джайнізм, буддизм і чарвака-локаята.

Всередині індійської філософії існувало 6 основних шкіл у питаннях на «основне питання» - світ і місце людини в ньому, а в самих школах помітні великі відмінності. Поєднують ж їх позиції наступні риси:

1) Віра в пануючі у світі порядок і справедливість завдяки закону Карми – всі гарні чи погані вчинки людини викликають відповідні наслідки в цій та наступних життях;

2) Ідея вічного круговороту як нескінченного переродження всіх живих істот – сансара: Всесвіт – арена, де кожен на протязі всього життя відіграє певну роль, де смерть не лякає людину, адже вона залишається безсмертною, перевтілюючись у наступному житті в іншу істоту;

3) Концепція Мокші – найвищої мети життя людини: необхідності звільнення її від вічного круговороту сансари, яка викликає у людини одні лише страждання;

4) Теорія незнання істинної природи речей як основної причини залучення до сансари, де кожна людина має уявлення нібито навколишній матеріальний світ є ілюзія нашої свідомості, а осягаємо ми його завдяки органам почуттів, якіможеть нас вводити в оману;

5) Практика самоконтролю, яка мала на увазі, по-перше цілковите стримування сліпих тваринних інстинктів, найсильнішими з яких вважались любов і ненависть, по-друге, свідоме керування органів почуттів, руху і мови, по-третє, сконцентрування нашого розуму на найвищих істинах так, щоб навколишній світ переставав для людини існувати. Ця практика відома під назвою йога – аскетичний образ життя, фізичні дихальні вправи.

Основна відмінність індійської філософії – її практично-життєвий характер, спрямованість на ведення просвітницької, єдино гідної програми життя людини. Другою її особливістю є синкретизм – неподільність і єдність в будь-якому філософському міркуванні світоглядного, релігійного і філософського елементів. Філософську думку часто було надзвичайно важко відокремити від релігійних вірувань і ритуалів.

Одна із найдавніших ідеалістичних шкіл староіндійської філософії - веданта. Вона вважала, що світ складається з безособового світового духу – “брахмана”. Індивідуальна людська душа, хоч і є вічною (безсмертною), набагато поступається перед світовим духом щодо ступеня своєї досконалості та внаслідок занадто тісного зв’язку з тілом, який виявляється у підпорядкуванні цієї душі (атмана) закону необхідності (карма).

Прив’язаність “атмана” до тіла змушує душу щоразу після смерті тіла переселятися в інше тіло. Потік таких “перевтілень” (сансара) триває нескінченно довго, аж доки людині не вдасться повністю звільнитись від повсякденних життєвих турбот. Саме тоді настає “звільнення” (мокша), яке означає “злиття” душі з “брахманом”, ототожнення з ним. Перемога над незнанням, що підкоряє душу, досягається шляхом вивчення веданти. Веданта визнає бога творцем світу, вважає первинним духовне в образі атмана-брахмана, вірить у посмертне існування душі.

Відмінна риса міманси полягає в тому, що, хоча мета цього вчення – виправдовувати ведійський ритуал, велика увага у ньому приділяється теорії пізнання й логіки. Почуттєве сприйняття розглядається нею як особливе джерело знання. Окрім сприйняття, джерелами пізнання вважаються логічний висновок, порівняння, авторитетне свідчення священних книг і визнання деяких чуттєво несприйнятних істин постулатами. Треба добре знати будову емпіричного матеріального світу, щоб знайти шляхи і засоби “звільнення” безсмертних душ від зв’язків із матеріальним світом, який є головною “перепоною” на шляху до праведного життя. Міманса не визнає бога як творця світу, але багато в чому близька веданті.

Санкх’я, ньяя, вайшешика також не визнають бога – творця. Але, на відміну від міманси і веданти, ці даршани (філософські системи, буквально – бачення істини) будують свій світогляд на власних принципах. Поєднує ж їх те, що всі вони вірять у життя після смерті.

Класична санкх’я дуалістична, в основу світу вона покладає два самостійних початки: пракриті (матерія) і пурушу (душа). Першопричина не може бути породженою якоюсь їй передуючою причиною. Крішна стверджує, що “пракриті і пурушу … безпочаткові”. Пракриті складається із трьох гун, або сил, – сатва, раджас і тамас. Сатва – ясна, здорова якість, вона приносить знання та щастя. Раджас – палка якість. Із раджас пов’язані діяльність, заповзятливість у справах, стурбованість. Плід раджаса – страждання. Тамас породжується незнанням, він приводить до помилок. Люди тамаса – темні люди. Гуни – мінливі, вони борються одне з одним, тому річ може давати насолоду або страждання чи залишає людину байдужою. Пурушу (дух) – бездіяльний, незмінний. Це схильна до самонасолоди споглядальна свідомість, яка, однак, потребує пракриті. Сам по собі пурушу нездатний діяти, він приводиться в дію пракриті з її активними гунами. Пракриті – причина існування тіл, органів відчуття і дії, розуму. Пурушу – нематеріальна, вона вище від будь-яких змін. Безліч речей світу виникають після того, як матеріальна причина (пракриті) стикається з пурушею, або “Я”. Розум не вічний, він походить від пракриті, це суб’єкт, який виникає і руйнується з часом. Ця взаємодія пуруші з пракриті – початок страждань. Бажане звільнення пуруші від пракриті може досягти той, хто “всі прагнення залишив, іде, зрікаючись потягів, безтужливий, від себелюбства вільний, той досягає спокою…”

Звільнення від світу є метою і такої староіндійської ідеалістичної школи, як йога, в багатьох відношеннях близька системі санкх’я. Термін “йога” означає, мабуть, “зосереджений”, «загартований у будь-якій справі». Засновником йоги вважається мудрець Патанджалі. У “Бхагаватгіте” говориться про три йоги. Це бхакті – йога (йога відданості богу), джоняна – йога (йога пізнання) і карма – йога (йога дії). Остання йога універсальна, адже “ніхто ніколи навіть на мить не перебуває без дії”. Той, хто “належну справу здійснює, про справи не турбуючись” – йогін. Справжній йогін – це людина, “що перемогла себе, утихомирена”. Йогін “до безучасного, противника, прибічника, друга, недруга, до байдужого, до товариша, до праведних, до грішників … ставиться рівно, він їх перевершує”. Серед засобів, які йога рекомендує для звільнення від світу, частина стосується практики аскетизму, частина – принципів етики, які ґрунтуються на співчутті всім формам і видам життя. До правил йоги належить ряд раціональних, перевірених на досвіді правил, що стосуються гігієни дихання, режиму харчування тощо. До системи правил йоги входять також вимоги поклоніння богу.

На думку Патанджалі у практичній системі йоги виділяються 8 ступенів:

1) Яма – заборона на вбивство, правдивість, відмова від присвоєння чужого, стриманість і відмова від подарунків.

2) Ніяма – очищення себе зсередини і зовні, задоволеність життям, аскетизм, виконання божих заповідей.

Щоб дотриматись цих вимог існують 3-й, 4-й і 5-й ступені, що стосуються психофізичних вправ.

3) Асана (осанка, поза))– свідоме володіння певними ділянками тіла, зміцнення функцій органів завдяки медитаційній позі квітки, яка відома під назвою «лотос». Людина має повність перестати відчувати власне тіло, тим самим надавши йому цілковитий відпочинок. Поки тіло відчуває незручність, нерви теж не можуть заспокоїтись, а це заважає концентрації розуму.

Дихальні вправи:

4) Пранаяма – ( управління життєвими силами тіла) опанування ритму дихання з правильним чергуванням тривалості видоху (8 сек), паузи (8 сек), вдоху (8 сек) і паузи (8 сек).

5) Пратьяхара – відволікання почуттів від навколишніх предметів.

6) Дхарана – (сконцентрованість) концентрація без мети всередині чи зовні нас (слухати своє серце або дивитись на кінчик свого носа).

7) Дхьяна – медитація, концентрація розуму зосереджується на одній точці, наприклад, на маківці чи серці.

Отже, стан, за якого розум сприймає почуття через вибрану точку і тільки через неї, називається дхарана. Коли ж цей стан вдається втримати впродовж тривалого часу, то це називається дхьяна – медитація.

8) Самадха – (самозаглиблення) – коли розум концентрується на найголовнішому в житті – умінні керувати ним.

Пошук шляхів звільнення від страждань є характерною рисою таких учень, як ньяя, вайшешика, джайнізм і буддизм.

Засновником ньяї вважається мудрець Готама (Гаутама). Найстаріші тексти школи відносяться до ІІІ ст. до н.е. Філософія ньяя – це вчення про пізнання, яке розвинуте на основі матеріалістичної теорії буття. Філософія ньяя розглядає джерела й методи пізнання, класифікує саму дійсність. Істинне знання може бути розумінням сприйняття або через логічний висновок, або як свідчення (авторитет) чи порівнянням. Сприйняття зумовлене органами почуттів і дає безпосереднє знання предмета. В цілому філософія ньяя наївно-матеріалістична. І за походженням, і за змістом вона ставить істину в залежність від дійсної природи пізнаваних об’єктів. Сам же предмет існує раніше, ніж знання про нього.

Одна з найбільш зрілих систем староіндійського матеріалізму – система вайшешика (“вішеша” – особливість, тобто прибічники вайшешика при поясненні дійсності наголошували на категорії специфічної відмінності субстанції, атомів).

Вона виникла десь у VI – V ст. до н.е. (її засновником вважається Канада) як матеріалістичне вчення про буття і теорія атомізму.

Вайшешика мету мудрості вбачала у звільненні “Я” людини від страждання – незнання. Шлях до звільнення лежить через знання, тобто істинне осягнення дійсності. Таке пізнання припускає дослідження категорій дійсності. Категорія – це не поняття розуму, а річ, яка визначена терміном. Матеріальний носій усіх якостей речей, особливостей, ідей, причина всього складного є субстанція. Світ складається з якісно різнорідних дрібних часточок (ану) води, землі, повітря і вогню, існуючих в ефірі, просторі та часі. Матеріальний світ створив бог, але не з нічого, а з вічно існуючих “ану”, простору, часу, ефіру, розуму і душ. “Ану” утворюють предмети, вступаючи в різні комбінації згідно із законами “адришти”, спрямованими на благо душі. “Ану” самі складаються із вічних, неподільних атомів. Вони не сприймаються почуттями, і про їх існування ми знаємо через висновок. Атоми – якісно відмінні між собою.

Дата добавления: 2014-01-07