Лекція 1

1. Предмет римського цивільного права.
2. Суб’єкт римського цивільного права.
3. Метод римського цивільного права.
4. Поняття римського цивільного права.
5. Система римського права.
6. Ґенеза римського приватного права.

1. Предмет римського цивільного права

Вивчення історії держави і права кожного народу неможливе ізольовано від історії розвитку самого суспільства - розвитку виробництва, політичних подій, культури, релігії та ін. Усі сторони історії народу тісно переплітаються між собою і щоб глибоко вивчити предмет, треба охопити всі ці зв'язки та опосередкування.

Римське право в історії людства посідає виняткове місце. Воно пережило народ, який його створив, вийшло далеко за межі Риму і епохи, в яку було створено, а зародилося в далеких глибинах часу, коли Рим був ще невеличкою общиною, що нічим не вирізнялася серед багатьох подібних їй общин в Італії.

Як і увесь нескладний спосіб життя тогочасного римського народу, римське право являло собою нерозвинену, в багатьох випадках архаїчну систему, пронизану патріархальним і вузьконаціональним характером. І якщо б воно залишалося на цій стадії, то, безперечно, давним-давно було б загублене в архівах історії.

Проте доля вела Рим до іншого майбутнього. Борючись за своє існування, маленька римська община поступово зростає, поглинаючи сусідні общини, щораз міцнішає в своїй внутрішній організації. Територія Римської держави дедалі збільшується, поширюючись на всю Італію, а згодом - Грецію, Іспанію та інші країни. Римська держава стала, за тодішніми уявленнями, світовою державою, яка об'єднала під своєю владою майже весь тодішній культурний світ. Разом з тим суттєво змінюється внутрішня організація Римської держави і суспільства. Поступово руйнується старий патріархальний лад, примітивне натуральне господарство змінюється більш складними економічними відносинами.

Ще до появи Риму на побережжі Середземного моря відбувався жвавий міжнародний торговий обмін. Рим неминуче втягується в цей міжнародний оборот і, перетворюючись у центр політичного життя світу, він разом з тим стає також центром світового торгового обороту. На його території безперервно встановлюються нескінченні ділові відносини, в яких беруть участь представники різних країн. Зрозуміло, що виникла потреба в правовому врегулюванні цих відносин, проте старе римське цивільне право для цієї мети не було придатне - потрібне було нове право, вільне від будь-яких місцевих та національних особливостей і яке могло б однаково задовольняти римлянина й грека, єгиптянина і галла. Потрібне було не національне право, а право всесвітнє, універсальне.

І саме римське право проймається таким началом універсальності. Воно вбирає в себе ті звичаї міжнародного обороту, які до нього віками вироблялися у міжнародних зносинах, воно надає їм юридичну ясність та міцність. Так виникло те римське право, яке згодом стало загальним правом усього стародавнього світу. Отже, по суті, творцем цього права був увесь світ. Рим же став лише тим лаборантом, який переробив розсіяні звичаї міжнародного обороту і звів їх у напрочуд за своєю стрункістю єдине ціле.

Слід, однак, зазначити, що римляни ще в стародавні часи поділили сферу правових відносин і приписів на дві великі основні галузі права: право публічне і право приватне. Оскільки в житті і науці доводиться щораз стикатися з цими сферами, потрібно мати уявлення про поділ римського права на ці дві галузі та про засади такого поділу.

Класичне розмежування публічного і приватного права дав відомий римський юрист Ульпіан (кінець II - поч. III ст. н.е.), яке перейшло у наступні століття. Він зазначає: "Публічне право є те, яке торкається положень держави; приватне - стосується користі окремих осіб".

Оскільки кількість галузей за даним поділом скорочується лише до двох, кожна з них тим самим стає дуже широкою і об'єднує в собі по декілька галузей та інститутів права. Зокрема, до публічного права римляни відносили норми, які визначають будову держави, її органів, компетенцію установ і службових осіб, акти, які виражають владний характер держави, наприклад акти, що передбачають покарання злочинців, стягування податків, та ін. Ульпіан вказує також, що до складу публічного права входять норми, які стосуються святинь, жерців, магістратів. Цей перелік, звичайно, не є вичерпним. У багатьох випадках публічне право розумілося римськими юристами як взагалі норми,що мали обов'язкову силу і не могли змінюватися шляхом погодження приватних осіб.

До приватного права відносили норми речового, спадкового, сімейного, зобов'язального права (всі вони здебільшого являють собою галузь цивільного права). У Римській державі до приватного права відносили норми, які закріплювали право власності і правове становище певних категорій осіб. Норми приватного права фактично мають не категоричний, а диспозитивний характер. Це означає, що приватне право надає певну автономію, певний простір для сторін, які вступають у правові відносини. Людина може захищати свої права або відмовитися від захисту. Вона може подати позов до суду, а може цього і не робити. А це означає, що зміст договору визначається вільним міркуванням сторін. Ще в законах XII таблиць зазначалося: "Якщо особа здійснює договір позики чи набуває у власність якусь річ, то її словесні розпорядження нехай будуть правом". Проте ця приватна автономія мала свої межі, визначені тими ж нормами цивільного права. Наприклад, римському громадянину уповноваженою нормою було надано право скласти заповіт і вказати у ньому, кого він хоче мати своїм спадкоємцем, але якщо цей громадянин таким правом не скористався, диспозитивна норма вказує, хто закликається до спадкування.

Отже, критерієм розмежування публічного і приватного права, на думку Ульпіана, є характер інтересів. Право, яке захищає інтереси держави, є публічне право, а якщо воно захищає інтереси приватних осіб, то це право приватне.

Треба зазначити, що, по-перше, критерій цього розподілу досить умовний, чітко невизначений; по-друге, лінія поділу на приватне і публічне право, не є постійною на різних етапах розвитку суспільно-державної організації. На ранніх етапах державної організації сфера приватноправових відносин була ширшою і охоплювала більшу частину тих відносин, які з часом незаперечно стали частиною публічноправових.

В історії Стародавнього Риму це можна простежити на прикладі окремих видів правопорушень. У стародавню епоху держава не втручалася в ту сферу, яка становить тепер кримінальне право, внаслідок чого у стародавньому римському праві крадіжки відносилися не до публічного, а до приватного права. Помста здійснювалася самим потерпілим або його родичами. Штраф встановлювався і.стягувався за власною ініціативою потерпілого і за порядком звичайного цивільного позову через суд. Поступово держава починає частково регулювати ці відносини у примусовому порядку, відсторонювати приватну волю, а згодом усі ці справи відносять до виняткової юрисдикції держави.

Такий стан зберігався здебільшого і на феодальній стадії суспільно-державного розвитку. Наприклад, коли барон, рицар чи боярин мав функції державного володаря в своєму маєтку (збір податків, суд над селянами та ін.), то, зрозуміло, що відносини між публічною і приватною сферами були зовсім інші, ніж у пізніші часи. І сфера державного, судового та фінансового права в даному випадку значною мірою належить не до публічних, а до приватноправових відносин.

Важливо пам'ятати, що лінія поділу на приватне і публічне право залежить від засад побудови суспільства, а отже, рухлива. І в наш час вона не стоїть на місці, маючи в багатьох державах тенденцію ще більш поширити сферу публічноправову за рахунок приватноправової. Суспільна організація колишнього Радянського Союзу та інших соціалістичних країн може служити в цьому переконливим прикладом. Так у сферу публічного права переходять норми, які регулюють відносини найму і використання робочої сили, та ін.

З'ясувавши загалом питання розмежування публічного й приватного права і визначивши характерні риси його в різні епохи, треба мати на увазі, що норми приватного права стосуються насамперед окремих громадян та їх інтересів, тоді як норми публічного права найперше визначають устрій самої суспільної організації.

Труднощі у визначенні точної межі між правом приватним і правом публічним зумовлюються як тим, що кожний окремий громадянин є членом суспільної організації, діє в межах, визначених цією організацією, так і тим, що сама суспільна організація складається з окремих громадян, тісно з ними взаємопов'язана, й існує для задоволення та охорони їхніх інтересів. Та й самі правові норми виражають інтереси певного класу, соціальної групи або всього народу, а тим більше норми, які відносяться до права власності і спадкування, в яких публічний інтерес виражений більш яскраво, ніж в нормах, що регулюють порядок користування святинями, громадськими дорогами і ріками.

Незважаючи на всі складнощі, поділ римського права на публічне і приватне виявився настільки вдалим, що навіть тепер він зберігся в багатьох країнах світу.

У подальшому доля цих двох галузей римського права склалася неоднаково. Римське публічне право не пережило Римської держави, від нього залишилися лише деякі терміни. І,-навпаки, римське приватне право, як уже було зазначено, пережило епоху свого створення і вийшло далеко за межі Риму. Воно відіграло значну роль у розвитку цивільного права в середні віки та в Новий час і лягло в основу законодавства багатьох західноєвропейських країн шляхом прямого запозичення або прийняття його принципів, про що мова йтиме у наступних розділах.

Споконвічне і найдавніше право Риму було цивільне право -jus civile. Це система національно-римських правових норм, які застосовувалися тільки до римських громадян (civis). Оскільки українська мова зберегла римську термінологію, то звідси і назва галузі - цивільне право.

Предметом регулювання цивільного права з самого початку його виникнення і в наступні епохи є майнові відносини, які складаються у сфері матеріального виробництва, подальшого обороту товарів, будівництва різних об'єктів, їх ремонту, в сфері побуту і обслуговування тощо. Саме в цих сферах виробництва і побуту зайнята значна частина людей. А коли взяти до уваги ще договір купівлі-продажу, який здійснює кожна людина щодня і неодноразово, то стане зрозуміло, яке велике значення в житті кожної особи, кожної організації і суспільства в цілому має цивільне право. Воно є юридичною основою матеріального забезпечення життєдіяльності людей. Саме цією обставиною пояснюється велика увага до цивільного права з найдавніших часів. Тому юрист, який не володіє досконало цивільним правом, де б він не працював, не може вважатися кваліфікованим спеціалістом.

Однак варто застерегти, що поняття сучасного цивільного права не відповідає поняттю' цивільного права (jus civile) в Стародавньому Римі. Сучасне цивільне право можна визначити як систему правових норм, що регулюють усі майнові і пов'язані з ними не майнові відносини між людьми методами рівності сторін. Такому розумінню сучасного цивільного права в Римі відповідало три існуючих (діючих) системи:

jus civile - цивільне право;

jus gentium - право народів;

jus praetorium - преторське право.

Терміном jus civile, як уже зазначалося, насамперед позначали споконвічне національне давньоримське право, яке поширювало свою дію тільки на римських громадян - квіритів. Тому це право називають ще квіритським правом. Зрозуміло, що воно не могло протягом довгого часу задовольняти потреби тогочасного суспільства, яке бурхливо розвивалося. Jus civile неспроможне було регулювати майнові відносини між римськими громадянами, з одного боку, та іноземцями (так званими перегринами), які приїжджали до Риму, - з іншого. А тим часом потреба в цьому зростала, оскільки римляни вели жваву торгівлю зі своїми сусідами.

Проте надання прав перегринам досягалося не шляхом поширення на них норм, які споконвічно регламентували приватні права римських громадян. Відбувалося це шляхом створення нової системи права, яка регулювала відносини римлян і неримлян, так званого jus gentium - права народів. Велика заслуга в його створенні належить перегринському претору, який у своїй практичній діяльності спирався на місцеве право перегринів, тобто підкорених Римом сусідніх народів. Нерідко jus gentium перевершувало римське цивільне право і воно довело свою життєвість та придатнсіть для регулювання обороту в нових умовах. Можна стверджувати, що jus gentium вміщувало все значне і прогресивне, що виробив стародавній світ у галузі правових інститутів, пов'язаних з торгівлею. І тому воно вигідно відрізнялося від jus civile більшою рухливістю, відсутністю обтяжливого формалізму та національної обмеженості, властивих римському цивільному праву. Сприймаючи все краще з правовоїкультури сусідніх держав, право народів було прогресивнішим і доступнішим для простих людей, воно відповідало вимогам часу й чутливо реагувало на зміни в суспільстві.

Названі дві системи (jus civile і jus gentium) існували й розвивалися паралельно, проникаючи одна в одну і взаємно збагачуючись. Однак поступово вони почали зближатися, а з часом і відставати від швидкого розвитку цивільного обороту. Виникла потреба в ефективніших засобах правового регулювання.

Так поступово, поряд з цивільним правом і правом народів, виникає ще одна система правових норм, які регулювали майнові відносини, під назвою jus praetorium - преторського права.

Преторське право виникло в результаті практичної діяльності преторів та інших магістратів. Воно регулювало майнові відносини як між римськими громадянами, так і перегринами, але застосовувалося переважно в тих випадках, коли норми названих вище двох систем виявилися неспроможними врегулювати нові відносини.

Оскільки преторське право виникло і розвивалося в процесі практичної діяльності преторів та інших магістратів, внаслідок специфіки свого виникнення воно мало багато переваг перед цивільним правом і правом народів. Воно більш повно відображало найновіші соціальні зміни в римському суспільстві, передбачало спрощення багатьох процедур, містило чіткість і ясність правових приписів, було гнучким та надійним засобом захисту інтересів населення.

Не слід вважати, що преторське право виникло на порожньому місці. Воно постало, розвивалося і досягло вершин досконалості на основі цивільного права та права народів, було їх дітищем, увібрало в себе все позитивне, що вони мали. Разом з тим римське цивільне право стало всесвітньо відомим значною мірою завдяки діяльності преторів і створеному ними преторського права.

Отже, в сучасному розумінні цивільному праву в Стародавньому Римі відповідала сукупність названих трьох систем. Найбільш вдалим єдиним терміном для всієї цієї сукупності систем є jus privatum - приватне право, яке є предметом нашого вивчення.

Римське приватне право було правом високоорганізованого рабовласницького суспільства, яке у своєму розвитку пройшло такі етапи - царський, період республіки, принципат і період абсолютної монархії. Розглянемо розвиток римського приватного права за цими періодами.

1. Суб’єкт римського цивільного права

Суб 'єкт права — це той, хто може бути носієм права, особою. Ця здатність залежить від соціально-економічного розвитку суспільства, це не було природженою властивістю людини. Зокрема, раби були не суб'єктами, а об'єктами права. Суб'єктом права були фізичні й юриди­чні особи, які тоді не розмежовувалися. У той час знаряддя праці поді­лялися на німі, мукаючі й обдаровані мовою. Юрист Ульпіан ствер­джував, що "з точки зору цивільного права раби вважаються ніким". В свою чергу, вільні члени суспільства мали неоднакову правоздат­ність і дієздатність. Повна правоздатність складалася з трьох основ­них елементів - стан свободи, стан громадянства, сімейний стан. Ли­ше особа з повним набором вказаних елементів (вільний, громадянин Риму, "батько сімейства") користувалася цивільними правами в пов­ному об'ємі. Ці права полягали: 1) в праві вступати в законний римсь­кий шлюб; 2) праві торгувати, тобто укладати будь-які угоди та бути власником рухомого та нерухомого майна. Римський громадянин міг користуватися усіма політичними правами, обиратися на найвищі посади в державному апараті (консула, претора) і при тому не корис­туватися повним об'ємом цивільних прав, якщо він продовжував пе­ребувати під батьківською владою. Римський громадянин, висланий за злочин у місцевість, населену перегрінами, своє громадянство втрачав, хоча і без втрати стану свободи. Можливим був і зворотний варіант, коли латин, перебравшись на постійне місце проживання до Риму, автоматично отримував римське громадянство. Особа могла або набувати певного об'єму прав, або втрачати частину правоздатно­сті чи й усю правоздатність (продаж у рабство).

При народженні вільного або при наданні рабу свободи виникала їх правоздатність. В окремих випадках правоздатність могла виникну­ти і до народження дитини (поділ спадщини, при якому до уваги бра­лися діти спадкодавця, народжені після його смерті). Цивільна смерть - це припинення правоздатності зі смертю вільного чи його продажем у рабство. Іноді при вирішенні майнових спорів важливо було точно визначити момент втрати правоздатності, наприклад, для визначення наступності спадкування у разі смерті кількох членів ро­дини, кожний з яких міг бути спадкоємцем.

Поступово, зі становленням Риму як світової держави, відмінності правового статусу вільних - громадян, латинів, перегрінів, вільновід­пущеників - згладжувалися, однак прірва між вільними і рабами збе­рігалася.

Дієздатність - це здатність користуватися своїми правами само­стійно, здійснювати юридично значимі дії та нести відповідальність за них. Дієздатність залежала від стану психічного здоров'я, а також способу життя громадянина (пияцтво, марнотратство тощо). Вона також наступала з певного віку: перша група вважалася абсолютно недієздатною, від їх імені діяв опікун - це діти, хлопчики і дівчата у віці до 7 років. Друга група вважалася обмежено дієздатною, вона могла здійснювати дрібні угоди (купівля-продаж, дарування, обмін) -це дівчата у віці 7-12 років і хлопці від 7 до 14. В момент укладення важливих угод, особливо пов'язаних з нерухомістю, потрібна була згода опікуна. Третя група - молоді люди у віці до 25 років, які могли укладати будь-яку угоду від власного імені, але, у разі укладення від­верто невигідної для себе угоди, мали змогу просити претора застосу­вати реституцію, тобто розірвання такої дії і повернення у вихідний стан. Пізніше представники цієї вікової групи отримали право проси­ти для себе призначення куратора-піклувальника, який здійснював керівництво їх цивільними діями. Без згоди куратора представники третьої вікової групи могли вступати у шлюб (дівчата - з 12, хлопці -з 14 років) і складати заповіт.

Слабоумні і душевнохворі були абсолютно недієздатними. За рішенням суду особу могли офіційно визнати "марнотратником", тоб­то нездатним розпоряджатися майном. Марнотратнику призначався піклувальник, без згоди якого відбувалося лише набуття майна (наприклад, дарунок, прийняття спадщини, не обтяженої боргами). Марнотратник ніс також майнову відповідальність за власні делікти (штраф за крадіжку чи образу). Витрати здійснювалися піклувальни­ком; без його згоди марнотратник не міг також скласти заповіт - цим запобігалася можливість брати у борг під майбутню спадщину. Осо­би, визнані безчесними, не могли вступити у законний римський шлюб, обмежувалися у праві отримання спадщини.

Римляни визнавали безчесними і деякі професії: гладіатори, звідники, повії, актори, мати з якими торгівельні справи чи, тим паче, вступати у шлюб "доброчесний" римлянин вважав для себе недопустимим.

Жінка постійно перебувала під опікою своїх родичів чоловічої статі - батька, потім - чоловіка, після його смерті - чоловікових роди­чів чи навіть власних дорослих дітей.

Для малолітніх, жінок, слабоумних та марнотратників призначали­ся опікуни (для неповнолітніх) і піклувальники (для інших). До опіку­нів були високі вимоги — певний майновий стан, повага в суспільстві тощо. Завдання, що ставилися для опікуна (піклувальника), не зводи­лися лише до захисту майнових інтересів підопічного, але й включали його виховання, здоров'я, контроль за суспільними контактами тощо.

1. Метод римського цивільного права

Правове регулювання суспільних відносин відбувається не стихійно, а з допомогою певних способів та заходів, що впливають на формування поведінки суб´єктів відносин. Су­купність таких способів та заходів називають методом права.

Метод РПП характеризується, передусім, юридичною рівністю сторін, автономією їх волі та майновою самостійністю; диспозитивністю (правом сторін самостійно визначати характер своїх відносин); особливим способом вирішення спорів між учасниками цивільно-правових правовідносин; наявністю майнової відповідальності сторін.

Юридична рівність учасників відносин проявляється в тому, що сторони визнаються правом як самостійні, не залежні одна від одної особи. Іншими словами, зміст юридичної рівності полягає в тому, що кожна зі сторін має свій комплекс прав та обов´язків і не підпорядкована іншій. Основою такої рівності суб´єктів є їх право розпоряджатися майном, що знаходиться в їх власності. РПП спрямоване на те, щоб врегулювати відносини між сторонами в разі виникнення між ними спорів, захистити їх від будь-яких протиправних посягань, обмежити від зовнішнього втручання.

Д испозитивність можлива лише тоді, коли в основі правочину лежить вільне волевиявлення сторін. Вона надає право сторонам визначити характер своїх взаємовідносин у межах, встановлених законом, а також у відповідних випадках формувати свої права й обов´язки. Диспозитивні начала виявляються в диспозитивних правових нормах, які надають суб´єктам можливість у певних межах, за своєю волею, на свій розсуд врегульовувати ті чи інші належні їм права й обов´язки.

Наявність диспозитивних засад у РПП не означає відсутність у ньому імперативних норм. Але вони не були визначальними. Приватно-правові відносини формувалися, переважно, під впливом диспозитивних норм.

Ґрунтуючись на засадах рівності та незалежності учасників приватних правовідносин, закон надавав можливість вирішувати спори, що виникали між ними, або безпосередньо учасникам конкретних відносин на підставі взаємної домовленості, або спе­ціально створеним для розгляду таких спорів органом.

Оскільки учасники приватно-правових відносин були пов´язані між собою, як правило, тільки правочином, було встановлено, що та із сторін, яка добровільно взяла на себе зобов´язання і не виконала їх, повинна відшкодувати іншій стороні збитки, яких зазнала ця сторона внаслідок невиконання правочину. Іншими словами, сторона, яка не виконала зобов´язання або виконала його неналежним чином, несла відповідальність, яка носила майновий характер.

1. Поняття римського цивільного права

Римське право являє собою самобутню правову систему, яка зародилася в VIII в. до н.е. і досягла найбільшого розвитку в I ст. юриспруденції. Римське право включало в себе римське публічне та римське приватне право. Публічне право (ius publicum) є те, що відноситься до положення Римської держави, приватне (ius privatum) - яке відноситься до окремих осіб; є корисне в суспільних відносинах і у приватному відношенні.

Публічне право включало в себе регламентування святинь, служіння жерців, положення магістратів та ін.Вислів Ульпіана дає підставу вважати, що в основу
поділу публічного і приватного закладені, насамперед, ті інтереси, які захищаються нормами права. Так, публічне право захищає публічні інтереси, тобто інтереси, що зачіпають всю державу, все суспільство, а не інтереси окремих суб'єктів. Це стосується питань безпеки держави, громадської безпеки, питань управління економікою, питань кримінального покарання, стягнення податків, питань війни і миру, становища посадових осіб держави. Приватне право захищало приватні інтереси окремої особи у стосунках з іншими людьми. У сферу правового регулювання приватного права входять право власності, зобов'язання, договір, право спрямоване на захист індивідуального інтересу, приватної ініціативи.
Відмінність норм публічного від норм приватного права полягає також у тому, що перші за своїм характером є імперативними, тобто наказовими, загальнообов'язковими. Як говорили римські юристи "Приватні угоди не можуть змінити приписів публічного права". Тоді як норми приватного права є диспозитивними, тобто дозвільними. Приватноправові: "Дозволено все те, що прямо не заборонено законом".

Для приватного права характерна самостійність і
автономія волі сторін правовідносини. Сторони вільні у виборі виду і характеру правовідносини. У рамках правовідносин учасники можуть на свій розсуд визначати свою поведінку, автономія волі в публічному праві відсутня.
Є й інші критерії, що відрізняють публічне право від приватного: сторони правовідносини, підстави виникнення і припинення правовідносин, способи захисту та ін. Однак, слід мати на увазі, що нерідко важко провести чітку грань між нормами публічного і приватного права. Зокрема, багато понять римського кримінального права, традиційно відносяться сьогодні до публічної галузі права. Розподіл римського права на публічне і приватне мало принципове значення для багатьох країн, що сприйняли так звану пандектній систему побудови правових норм, оскільки саме для цих країн характерно поділ системи права на публічне і приватне.

Римське приватне право (РПП) - це історично сформована система права, що регулює майнові та особисті немайнові відносини у сфері приватного інтересу.
Таким чином, основу римського приватного права становили
відносини осіб, які захищали свої приватні, індивідуальні інтереси.
Виходячи з визначення можна виділити предмет РПП:
- Майнові відносини. Йдеться про відносини, об'єктом яких виступало матеріальне благо (Майно), тобто благо, фізично відчутне, що має матеріальну оболонку - будинок, зерно, корова, земля і т.п. Більш того, це матеріальне благо повинно мати певну вартістю, мати певну ціну і тільки тоді воно може бути предметом майнових відносин.
- Особисті немайнові відносини. Це відносини,
пов'язані з духовними, нематеріальними благами, такими
як честь, гідність, чесне ім’я.

- Процесуальні відносини. Все те, що нині належить до галузі цивільного процесу, в Римі відносилося до розряду приватного права. Римським приватним правом регулювалися відносини, які торкалися судового захисту прав особи у приватноправових спорах, а саме: процес подачі позову, процедура судового розгляду, порядок винесення судового рішення і т.п.
- Відносини у сфері приватноправових порушень. Своєрідність римського кримінального права полягала в тому, що існувало дві категорії деліктів
- Публічні делікти, переслідування за якими здійснювалося державними органами і приватні делікти, переслідування за якими здійснювалося з ініціативи потерпілого. Саме останні і входили в предмет регулювання римського приватного права.

РПП було універсальною системою права, яка об’єднувала
цивільне, кримінальне право, цивільний процес, сімейне право, але в силу специфіки РПП не ділилося на окремі галузі, а являло собою єдину, уніфіковану систему права, що регулює будь-які відносини у сфері приватного інтересу.

1. Система римського права

Римляни вважали, що приватне право ділиться на три групи, оскільки воно складається із законів природного права (ius naturale), загальнонародного (ius gentium), цивільного (ius civile). Природне право римляни трактували вельми своєрідно: це право є те, що природа вселила всім живим істотам. Так визначається природне право в елементарному підручнику римського права - Інституціях Юстиніана. Право це властиво не лише людському роду, але взагалі всім істотам, які народжуються або в повітряному просторі, або на землі, або на море. Союз чоловіка і жінки (шлюб), народження і виховання дітей - все це інститути природного права. За природному праву всі люди народжувалися вільними.
Цивільне право. Всі народи, на думку римлян, які управляються законами і звичаями, користуються частиною - своїм власним правом, частиною - правом, загальним для всіх. Право, що встановив у себе кожен народ сам, є його власне право, цивільне право, як право, властиве суспільству громадян.
Право, яким користується римський народ, - це цивільне право римлян (або квірітської право, від Квирина, імені обожненого Рекса - царя Ромула, VIII в. До н.е.). Початок цивільному праву було покладено знаменитим єдиним зведенням законів - Законів XII Таблиць. Вони були складені колегією децемвіров (десять вчених мужів), затверджені народними зборами в середині V ст. до н.е. (451-450 рр..) І виставлені на дванадцяти таблицях. Звід не дійшов до наших днів і був реконструйований за цитатами з римських джерел. Його зміст охоплювало всі відомі на той час галузі правового регулювання: право власності та володіння, сімейне та спадкове право, зобов'язання з договорів і заподіяння шкоди, злочину і покарання. Вивчення Законів XII Таблиць залишалося в Римі обов'язковою передумовою навчання праву.
Цивільне право складали і всі ті закони, які приймалися народними зборами, а з початку III ст. до н.е. (Закон Гортензія) - плебейськими зборами (plebescita). Серед таких законів можна назвати Закон Петелия (326 р. до н.е.), яким було заборонено страчувати або продавати в рабство (за кордон) неоплатних боржників. Порівняємо з Законами XII Таблиць.Третя таблиця говорить:"... Тим часом (тобто поки боржник перебував в ув'язненні) він мав право помиритися (з позивачем), але якщо (сторони) не мирилися, то (такі боржники) залишалися в ув'язненні 60 днів. Протягом цього терміну їх три рази поспіль в базарні дні приводили до претора на коміціум (народні збори) і оголошувалася присуджена з них сума грошей. У третій базарний день вони віддавалися смертної кари чи надходили в продаж за кордон (за Тибр) ".
Закон Ліцинія-Секстия (IV ст. До н.е.) обмежував приватне землеволодіння 500 югеров (125 га) і визначав максимальну кількість худоби в одному господарстві. Закон Аквилия (289 р. до н.е.) встановлював грошову відповідальність за вбивство чужого раба або тварини, а також пошкодження чужих речей.
Цивільне право - найдавніша система права Риму. Воно поширювало свою дію тільки на громадян Риму (квиритів).Римському цивільному праву в великій мірі був притаманний формалізм, символіка, сильний вплив релігії. Іноземці ніякої правової захистом не користувалися і називалися ворогами (hostis).
Право народів. За визначенням римлян, "право, яке між усіма людьми встановив природний розум, оберігається у всіх народів у всі часи і називається загальнонародним як право, яким користуються всі народи. Загальнонародний право є загальним всього людського роду. Під впливом потреб та потреб людських деякі народи встановили у себе відомі порядки: війни, захоплення в полон і рабство; на підставі того ж загальнонародного права введені майже всі договори: купівля-продаж, договір найму, товариства та ін ". У Римській державі право народів поширювалося на все населення, у тому числі на перегринів (так називалися жителі римських провінцій). Воно регулювало відносини між перегринами, а також між ними і римськими громадянами, а тому становила одну з гілок римського права. З розвитком виробництва і обміну з'явилася необхідність захисту прав іноземців, які населяють Римська держава. Спочатку цей захист здійснювалася за законами країни, з якої прибув іноземець, а потім і за римськими законами. В результаті діяльності перегринського претора (вище керівництво судочинства) сформувалося право народів. У Середні століття цим терміном стали позначати міжнародне право. Право народів відрізняється більшою свободою, позбавленням від формалізму, спрощенням форми. Один з найбільш шанованих римських юристів, Папініан, писав: "Важливо не те, що сказано, а що малося на увазі". Відмінності між цивільним правом і правом народів завдяки діяльності преторів і римських юристів поступово згладжуються.
Римське право поступово втрачає свої споконвічно національні риси, переймається началами універсалізму, в основу яких кладуть поняття справедливості, доброї совісті, природного права.
У республіканський період Римської держави право розвивалося у вигляді паралельних систем: цивільне право і право народів. Ці системи перебували у взаємодії і надавали взаємний вплив один на одного. При цьому вплив права народів виявилося більш значним. Одним з каналів такого впливу була діяльність преторів (так зване преторське право).
У класичний період відмінності між цивільним правом і правом народів ще зберігаються. У 212 р. н.е. едикт Каракалли надав всім вільним жителям Римської імперії права римського громадянства, що звело нанівець ці відмінності.
У I ст. н.е. в окремих провінціях застосовується місцеве право (єгипетське, грецьке, найчастіше субсидиарно (додатково)).Грецький і східне право, в свою чергу, зробило деякий вплив на римське право. Такі, наприклад, інститути римського права грецького походження: Синграф і хірографи (боргові розписки); іпотека (форма застави).
При імператорі Юстиніані (середина VI ст. Н.е.) цивільне право і право народів склало єдину систему приватного права. Саме це єдине право є приватне право в його класичному вираженні.
Таким чином, в республіканський період римської історії римське приватне право розвивалося у вигляді паралельних систем: цивільного права і права народів. Поняття природного права, категорії справедливості, доброї совісті ставали критерієм зближення цих систем.
З плином часу цивільне право і право народів завдяки діяльності юристів і преторів (діяльність преторів склала так зване преторське право) зближуються і при Юстиніані (середина VI ст. Н.е.) вже становлять єдину систему права.

Система курсу Основ римського цивільного (приватного) права.'

·Поняття РПП, система, метод

·Джерела римського приватного права

·Особи

·Сімейні відносини

·Учення про позов (процес)

·Речове право

·Володіння

·Право власності

·Права на чужі речі

·Зобов'язальне право

·Загальне вчення про договір

·Окремі види договорів

·Позадоговірні зобов'язання

Спадкове право

1. Ґенеза римського приватного права

Якщо брати до уваги виникнення, зміну та становлення джерел римського права, то його розвиток можна поділити на п'ять основних періодів:

- найдавніший, архаїчний (753—367 pp. до н. є.) - відбувається становлення головних видів джерел римського права, перехід від звичаїв, звичаєвого права до державного законодавства та заснованої на ньому постійної судової практики;

- докласичний (367—17 pp. до н. є.)- здійснюється закріплення всіх інститутів римської державності та судової системи.;

- класичний (17р. до н. є. - 284р. н. є.) - здійснюється формування принципів публічного права як права, яке виражає суверенітет римського народу;

- післякласичний (284—476 pp. н. є.) - З часів домінату здійснюється спрощення та уніфікація різних класичних правопорядків. Правотворча діяльність повністю зосередилася в руках імператора як єдиного і необмеженого законодавця.;

- юстиніанівський (527—565 pp. н. є.) - Завдяки правовій політиці імператора Юстиніана та виконаної при ньому кодифікації всього римського права для правової культури були збережені неоціненні тексти римських класичних юристів та імператорських конституцій.

Оскільки формування та розвиток римського права відбувалися протягом майже тисячоліття, доцільно виокремити етапи розвитку Римської держави та права.

Визначаючи періодизацію розвитку Риму як держави, можна додержуватися поширеного поділу історії Риму на три періоди:
1. Архаїчний (період рексів) — 753—509 pp. до н. е.
2. Республіканський — 509—30 pp. до н. е.
3. Період імперії — 30 р. до н. е. — 476 р. н. е.

Втім, останній період у свою чергу часто поділяють на ранню імперію (принципат) — 30 р. до н. е.—285 р. н. е. — і пізню імперію (домінат) — 285—476 pp. Тому можна говорити також і про чотири періоди розвитку римської історії.

Оскільки критерієм періодизації історії Риму тут є форма державного устрою, то згаданим трьом (чотирьом) періодам римської історії відповідають певні етапи розвитку римської держави: 1) Рим доби рексів; 2) республіка; 3) принципат; 4) домінат.

Однак, взявши за основу такий поділ розвитку римської держави, слід зважати, що періодизація розвитку римського права має певні нюанси залежно від того, чи йдеться про римське право в цілому, чи про розвиток римського приватного та римського публічного права.

Погляди, що існують з цього питання, можна узагальнити, виокремивши два основних підходи, які умовно можна позначити як «поступально-хронологічний» та «домінантний».

У першому випадку визначаються етапи розвитку римського права в системі природної течії часу (хронологічна версія). У другому періодизація ґрунтується на врахуванні домінанти, пріоритетності характеру права на певному відтинку часу (домінантна версія).

Розглядаючи ці підходи, варто звернути увагу на такі обставини.

На ранніх етапах розвитку Римської держави відносини між жителями Риму регламентувалися нормами jus Quiritium (jus civile) — права квіритів (права цивільного), тобто національного римського права. До нього пізніше додалися норми jus gentium. Поділу права на публічне і приватне ще не було. Однак помітне переважання норм публічно-правового характеру, що визначають основи публічного правопорядку, структуру та діяльність державних інституцій, взаємин між державою (громадою) і громадянином. Можна сказати, що вже у цей час існує і розвивається публічне право, як продовження публічної влади. Що стосується приватного права як галузі, сукупності принципів, правил і норм, що визначають статус приватної особи, то його ідея ще тільки формується.

Лише у період пізньої республіки та принципату відбувається осмислення характеру взаємин громадянина та держави, громадян між собою, усувається значна кількість непотрібних обмежень прав приватних осіб, формується ідеологія приватного та публічного права.

На початку домінату приватне і публічне право, як галузі, що підлягають вивченню та аналізу, фактично сформувалися — далі пішов процес доопрацювання норм, поновлення законодавства, кодифікації тощо.

Враховуючи ці обставини, слід визнати, що вести мову про існування приватного і публічного права, як галузей, впродовж всієї історії існування Риму не можна, тому і застосування для його періодизації «хронологічної концепції» є некоректним.

Остання виникла як підхід до періодизації римського права в цілому. Щодо нього, справді, можна виділити архаїчний, докласичний, класичний та післякласичний періоди.

Екстраполяція такого підходу до права приватного або публічного може призвести до викривлення розуміння сутності та специфіки останніх. Тому, коли йдеться про регулювання відносин між окремими особами, тобто про приватне право, або про регламентацію стосунків між громадянином і державою, тобто про право публічне, більш прийнятною, очевидно, є «домінантна» система.

З урахуванням цих положень можна виокремити такі періоди розвитку римського права:

1. Дія норм jus civile (VII— IV ст. до н. е.).

2. Вдосконалення jus civile, формування специфічних засад приватного права і публічного права (IV— І ст. до н. е.).

3. Завершення формування ідеї розрізнення приватного і публічного права (І ст. до н. е. — II ст. н. е.).

4. Вдосконалення знайдених рішень, кодифікації (II—V ст.). Для зручності ці періоди можна згрупувати таким чином:

а) І—II ст. — період домінування jus civile;

б) III—IV ст. — період формування приватного і публічного права Стародавнього Риму, як галузей знань про право.

Отже, можна вважати, що приватне право, як сукупність ідей, принципів і правових норм, що регулюють відносини між юридично рівними суб'єктами, і публічне право, як сукупність норм, що регламентують стосунки громадянина і держави, сформувалися лише за доби принципату.

З цього часу jus privatum існує як своєрідна ідеологічна антитеза jus publicum, категорія, поява якої пов'язана з необхідністю регулювання відносин між окремими особами всередині суспільства, при тому, що jus publicum зміцнює своє значення як галузі, що визначає основи правопорядку у державі.

Дата добавления: 2014-01-07