Шляхи перетворення стосунків власності в Україні і його результати

1. Одержавлення усього громадського життя означає, що держава займає монопольне положення, а сама система громадського життя виступає ав-торитарно-бюрократического державою

Одержавлення має наступні сфери і форми прояву:

одержавлення процесів привласнення умов, чинників і результатів про-изводства, що неминуче призводить до відчуження безпосередніх виробників (працівників і трудових колективів) від засобів і результатів виробництва. Звідси об'єктивна необхідність виникнення форм привласнення працівниками і трудовими колективами засобів і результатів виробництва, що дозволяють відноситися до них як до своїх, а не чужим. У цьому передумова демократизації суспільства;

2. Одержавлення управління громадським виробництвом, що проявляється в монополії держави на економічні рішення (директивний характер государст-венного планування, визначення тільки державою найближчих і довгострокових цілей розвитку економіки в цілому і окремих її ланок, монополія на розподіл матеріально-технічних ресурсів і товарів народного споживання, монополія на ціноутворення, підприємницьку діяльність, зовнішню торгівлю і так далі).

3. Гіпертрофоване одержавлення економіки призводить до мономорфізму власності, окостеніння підприємницьких структур, перешкоджає функциони-рованию ринкових механізмів. Саме тому специфіка української економіки, що визначалася тотальним пануванням державної власності, диктує необ-ходимость роздержавлення і приватизацію як основного методу переходу до реаль-ному різноманіттю форм власності, як основи формування ринкового хо-зяйства, як методу оптимізації структури підприємництва.

Мал. 3.1. Класифікація форм власності на основі різних критеріїв

Роздержавлення — це сукупність заходів по перетворенню государст-венной власності, спрямованих на усунення надмірної ролі держави в економіці.

Крім того, роздержавлення означає зняття з держави більшості функцій господарського управління, передачу відповідних повноважень на рівень підприємств, заміну вертикальних господарських зв'язків горизонтальны-ми.

Роздержавлення не означає повного відходу держави з економічної сфери. Сучасне виробництво не може успішно розвиватися без государствен-ного регулювання, яке ефективне лише в певних межах. Якщо ці межі порушуються, ефективність громадського виробництва знижується. Се-годня лінія на роздержавлення прийняла загальносвітовий характер.

Роздержавлення може здійснюватися по наступних напрямах:

роздержавлення процесів привласнення, визнання кожного працівника і трудового колективу рівноправним учасником привласнення, демонополізація;

створення різноманітних форм господарювання, надання усім фори-мам підприємств рівних прав на свободу господарської діяльності у рамках за-кона;

3) формування нових організаційних структур, створення нових форм підприємницької діяльності (концерни, консорціуми, асоціації і так далі), між якими провідну роль грають горизонтальні зв'язки.

Таким чином, роздержавлення спрямоване на подолання монополізму, розвиток конкуренції і підприємництва. Це — центральна проблема пере-хода до ринкової економіки.

У тісному зв'язку з роздержавленням знаходиться приватизація.

Приватизація — один з напрямів роздержавлення власності, за-ключающееся в передачі її в приватну власність окремих громадян і юриди-ческих осіб.

Приватизація державних і муніципальних підприємств в Україні оз-начает придбання громадянами, акціонерними товариствами (товариствами) у держави і місцевих органів влади у власність:

♦ підприємств і їх підрозділів, що виділяються в самостійні предпри-ятия;

♦ матеріальних і нематеріальних активів підприємств;

♦ долий (паїв, акцій) держави і місцевих органів влади в капіталі акцио-нерных суспільств (товариств);

♦ що належать підприємствам доль (паїв, акцій), що приватизовуються, в ка-питале інших підприємств.

Мал. 3.2. Цілі приватизації в країнах з ринковою економікою і в Україні.

Таким чином, відмінність між приватизацією і роздержавленням зводиться до того, що перша відбиває процес корінної трансформації стосунків власності, а друге є поняттям, що охоплює увесь комплекс перетворень існуючої господарської системи, спрямованих на руйнування в ній державного диктату і створення умов для функціонування економіки як незалежної від держави сфери громадської діяльності людей.

Об'єктами приватизації можуть бути: велика промисловість, дрібні і середні підприємства промисловості і торгівлі, підприємства сфери послуг, жи-лищный фонд, житлове будівництво, підприємства сільського господарства і так далі

Після приватизації суб'єктами власності стають: приватна особа, ра-ботник підприємства, що приватизовується, трудовий колектив, банки, холдинги, ак-ционерные суспільства (товариства) і так далі

Масштаби приватизації в тій або іншій країні залежать від того, наскільки широко використовувався в них метод націоналізації приватного сектора в предшест-вующий період. У країнах, де метод націоналізації застосовувався рідко (США, ФРН, Японія), тенденція до приватизації проявлялася слабо. У тих країнах, де процес націоналізації зайшов порівняно далеко (Великобританія, Франція), приватизація здійснюється в широких масштабах.

Роздержавлення і приватизація можуть здійснюватися на основі бесплат-ной передачі власності, викупу підприємств, на пільгових умовах, продажі акцій, здача підприємств в оренду, продажу дрібних підприємств з аукціону за конкурсом і без нього. У законі про приватизацію України продаж держмайна з не-значними обмовками (пільговий продаж частини акцій членам трудових кол-лективов, розстрочка платежу, передача деякої частини майна трудовим кол-лективам безоплатно) визнається абсолютно переважаючим.

Лідер приватизації — Великобританія запропонувала наступні способи приватизації: розпродаж і безвідплатний розподіл акцій; підряди на ока-зание послуг; продаж державного житла квартиронаймачам; відмова від госу-дарственной монополії в цілях розвитку конкуренції. Всього світовий досвід насчи-тывает 22 різні способи часткового і повного передання державної собст-венности і її функцій приватному сектору.

Н. Ридли — «головний архітектор» і провідник британської програми при-ватизации доводив, що приватизація дійсно є засобом надання економіці більшої ефективності, тому що державні підприємства ра-ботают на себе, а не на споживача. Їх фінансує не споживач, а держава, що породжує утриманство. Приватний сектор веде справу ефективніше, оскільки не-признание його діяльності споживачем загрожує йому банкрутством. При приватизації збиткових підприємств Ридли рекомендує списати борг зацікавити власників в тому, щоб зробити підприємство рентабельним. На його думку, не можна вважати, що приватизація може привести до того, що власність госу-дарственного сектора зосередиться тільки в руках багачів, бо існують бес-платные і пільгові форми приватизації.

Приватизація — тривалий процес. У Японії він здійснювався 10 років, в Західній Європі 10-15 років. Уряд України вольовим способом намітив приватизовувати тільки в 1992 р. 50-60% державних підприємств.

Відповідно до даних статистики в червні 2007 р. було 1161308 суб'єктів економічної діяльності, з них 83% перебувало в приватній формі власності, 7,4% - в комунальній і комунально-корпоративній формі власності. З 1992 р. по 2006 р. форму власності змінили близько 108 тис. об'єктів державної власності, з них близько 81 тис. об'єктів державної власності, 27 тис. - загальнодержавної форми власності.

Серед приватизаційних підприємств велика частина доводилася на об'єктів оптової і роздрібної торгівлі, операцій з нерухомістю, на малі і середні підприємства.

Приватизація об'єктів державної і комунальної форм власності здійснювалася на платній основі, частина коштів від неї повинна була поступати до держбюджету України для фінансування різних соціальних програм (погашення заборгованості по пенсіях, заробітній платі працівників бюджетної сфери, допомога малозабезпеченим та ін.) і структурної перебудови економіки. Упродовж 2000 - 2006 г.г. вступ засобів до держбюджету зростав. У 2005 р. від приватизації було отримано більше коштів за рахунок продажу акцій «Криворіжсталі».

Можна виділити декілька етапів приватизаційного процесу:

Перший етап 1988-1992 г.г., коли стало зрозуміло, що командно-адміністративна не може забезпечити ефективне функціонування економіки. Однією з особливостей першого етапу було те, сто вона здійснювалася в період становлення незалежності України і формування основ економічної самостійності. У четвертому розділі «Декларації про державний суверенітет України» проголошувалося, що в УРСР забезпечується підтримка усіх форм власності. А в Законі УРСР «про економічну самостійність» визначено існування і равноправность усіх форм власності, їх державний захист, необхідність децентралізації і роздержавлення економіки, самостійність і свободу підприємництва, тобто сформована одна з фундаментальних умов економічної самостійності.

У цей період ухвалюються Закони України «про власність», «про приватизацію державного майна», «про приватизацію малих державних підприємств (малу приватизацію)», «про оренду власності державних підприємств і організацій», «державна програма приватизації». Процес приватизації на першому етапі був дуже політизований. Позитивна сторона першого етапу приватизації полягає в те, що були створені політичні, економічні правові і організаційні основи забезпечення приватизаційного процесу в Україні з метою формування потужного недержавного сектора національної економіки.

Другий етап 1993 - 1994 г.г., починається широкомасштабна передача державної власності в приватні руки. У цей період переважаючи грошово-сертифікатний спосіб приватизації.

Оскільки вклади населення були заморожені, рівень інфляції був високий, то грошей не було. Державна програма приватизації на 1993 рік передбачала почати масову сертифікацію приватизацію. Кожен громадянин України повинен був отримати однакову кількість «приватизаційних грошей». У 1992 - 1994 г.г. депозитні приватизаційні рахунки відкрили тільки 8, 1 млн. громадян України, а до 1995 р. Населенням було отримано 15,6% приватизаційних майнових сертифікатів.

Третій етап 1995 - 1999 г.г. - етап масової сертифікатної приватизації. Населення отримало 45722181 приватизаційних майнових сертифікатів.

Четвертий етап з 2000 р. Приватизація в Україні - це індивідуальна грошова приватизація. Особливості цього етапу являється:

— програма приватизації розроблена на тривалий термін;

— виставляються на продаж за гроші контрольні пакети акцій стратегічних підприємств;

— розраховуються індивідуальні характеристики кожного підприємства (фінансовий стан, ринкова цінність), що виставляється на продаж;

— забезпечуватися повинні публічність і прозорість продажу підприємств у розмірі 25% або 50% плюс одна акція;

— у конкурсі може брати участь лише «промисловий інвестор», до якого пред'являється ряд умов;

— здійснюється передприватизаційна підготовка підприємств, які приватизовуються.

При проведенні приватизації потрібна велика підготовча робота по розукрупненню монополістичних об'єднань, створенню ряду компаній; эффек-тивного механізму ціноутворення, за допомогою якого можна було б достовірніше оцінити вартість підприємства. Починати приватизацію доцільно з продовольчого сегменту, торгівлі і сфери послуг. Щоб державна власність не дісталася кримінальним кругам, з точки зору економічної теорії важливо створити багато конкурентів.

Державі рекомендується продумати обмеження для іноземців в прива-тизации стратегічних галузей (енергопостачання, водопостачання, нафти, оборо-ны і так далі). Проте сьогодні украй потрібне залучення іноземного капіталу в інші галузі народного господарства, інакше важко буде вийти з кризи. Немає підстав побоюватися, що західні фірми скуплять у нас акції за низькими цінами і стануть власниками значної долі нашого національного багатства. При со-временной політичній і економічній нестабільності вони не рвуться до нас на ринок.

Процеси приватизації в Україні почалися набагато раніше, ніж сформиро-валась концепція підприємств, і поняття приватної власності було офіційно визнане. Спочатку відбувалася своєрідна приватизація державних фи-нансовых ресурсів, що полягає в тому, що гроші державних предпри-ятий і громадських організацій починали свій власний оборот, поступово перетворюючись на власні засоби формально незалежних від держави пред-приятий і асоціацій. В результаті відбувалася своєрідна приватизація госу-дарственных фінансових ресурсів і вже на її основі — приватизація економіки в цілому. Нині не менше 80% усіх великих комерційних підприємств в Україні створені на основі державного капіталу, який почав своє движе-ние і звернення на самому початку перебудови.

Процеси приватизації і роздержавлення за останні роки різко изме-нили структуру власності в Україні. У наявності становлення нової тенденції в розвитку власності. На зміну монопольному пануванню однієї її форми при-шел реальний поліморфізм власності, різноманіття її форм і заснованих на них видів господарювання. Проте на розгортанні цих процесів позначається цілий ряд чинників, одним з яких є відсутність законів або существен-ные пропуски в законодавстві, обумовлені багаторічною неувагою до пра-вовой сторони власності в нашій країні.

На закінчення необхідно підкреслити, що до ефективного господарювання ведуть не самі по собі роздержавлення і приватизація, а саме ринкова сис-тема, головну рушійну силу якої складає конкуренція. Разгосударствле-ние і приватизація утворюють лише об'єктивну основу формування конкурент-ной середовища ринкової економіки в цілому, тому вони є не метою, а средст-вом для підвищення ефективності економіки і росту добробуту трудових колективів, регіонів і кожного з нас.

Які ж результати цього процесу в Україні?

В результаті проведення роздержавлення і приватизації в Україні йде процес трансформації стосунків економічний власності. До певної міри прогресивними, але лише в кількісному аспекті, являються трансформаци-онные процеси в стосунках економічної власності. З 1991 по 2000 р. до-ля державної власності в промисловості скоротилася з 92% до 27%. Державна власність перестала бути абсолютно домінуючою формою власності, більше того масштаби її зменшення стали надмірними. Двома ос-новными методами вдосконалення кількісної структури в Україні і дру-гих країнах СНД стали роздержавлення і приватизація.

В умовах перехідного періоду основним змістом трансформаційних процесів в стосунках власності має бути не приватизація, тобто передача державної власності в руки окремої особи, максимум - сім'ї, а роздержавлення, або перехід державної власності в різні типи і форми недержавної власності - акціонерну, кооперативну, част-ную та ін. Приватизація є лише однією з форм роздержавлення, і може носити як трудовий так і нетрудовий характер. Трудовий характер приватизація носить у разі переходу власності до окремої особи або невеликого тру-довому колективу, які не використовують найману робочу силу. Нетрудовий ха-рактер свойственен приватизації у разі переходу державної власності до капіталістів, які, використовуючи державні кошти виробництва, інше державне майно, здійснюють експлуатацію найманої робочої сили. Трансформація державної власності не може обмежуватися лише процесами роздержавлення. Потрібні корінні якісні зміни і державній власності, оптимальний об'єм якої на засоби производ-ства не повинен знижуватися нижче 35%. Такі зміни в умовах трансформації економічної системи у напрямі її соціалізації і гуманізації мають бути забезпечені дієвим парламентським контролем за діяльністю госу-дарственных підприємств, участю трудових колективів в управлінні собствен-ностью, використанням прогресивних форм заробітної плати, зокрема уча-стием в прибутках та ін.

По-друге, шляхом надмірного оподаткування, вилучення амортизаційних відрахувань уряд робить неможливим навіть просте відтворення в го-сударственном секторі, все більше підпорядковувавши його інтересам приватного бізнесу.

По-третє, в Україні інтенсивно йде процес первинного накопичення капіталу, загальною закономірністю якого є часткова капіталізація сфе-ры звернення, розвиток в ній підприємницькій діяльності. В умовах неза-висимости процес перетворення переважної більшості робітників і интелли-генции в люмпенизированный пролетаріат значно заглибився.

Отримання селянами земельних сертифікатів і вихід з колективних господарств - це насильницький процес консервації приватної трудовий собственно-сти, яка в сучасних розвинених країнах світу була домінуючою формою власності в сільському господарстві в XV - XVI вв. В результаті в сімейно-підсобних господарствах використовується переважно ручний виснажливих праця, нерідко з меншим рівнем механізації, чим при феодалізмі. Така орієнтація відкидає сільське господарство України в епоху аграрної цивілізації. Прези-дентская команда і уряд прагне перетворити землю на товар і тим са-мым прискорити процеси накопичення капіталу на селі.

По-четверте, в Україні насаджується чисто капіталізована акціонерна власність усупереч закону України «Про власність», в якій приоритет-ной названа трудова колективна власність.

По-п'яте, в Україні йде зрощення великих монополістичних предпри-ятий (персинификатором яких являється нова компрадорська українська бур-жуазия) з найбільш потужними підприємствами тіньового капіталу на чолі з вищими чиновниками держапарату і формування на цій основі паразитичного шару кланово-номенклатурної буржуазії.

По-шосте, динаміка змін соціальних стосунків, що є формою прояву стосунків економічної власності, свідчить про те, що в Україні активно йде процес утворення класового суспільства з властивим йому антагонізмом двох основних класів: чиновницько-кланова корумпована капіталістична еліта (враховуючи тінізацію економіки до 60%) і найняті робітники.

Істотні зміни в умовах трансформації економічної системи в Україні сталися в такому її елементі як господарський механізм. У Україні в 90-і роки були зруйновані окремі раціональні форми економічного регу-лирования (держ. планування економіки, відносно помірне податкове регу-лирование), знищено управління держсектором, замість яких посилено внедря-лись ринкові важелі самоврядування. Узагальнювальним показником цих процес-сов є лібералізація цін. У Україні в 1997 р. регулювалося тільки 11 % усіх цін. Лібералізація цін усередині країни і зовнішньоекономічної діяльності дозволила українській компрадорській буржуазії вивезти за кордон близько 40 млрд. дол. США, витіснити на внутрішньому ринку вітчизняні товари (у 1998 р. майже 90% товарів широкого споживання були імпортними). В умовах слабкого прито-ка в Україну іноземних інвестицій це перетворило економіку країни на одно-сторонне відкриту.

В результаті проведеного аналізу виникає закономірне питання: як пра-вильно назвати різноспрямовані трансформаційні процеси, що відбуваються в перехідній економіці України?

Динаміка продуктивних сил і техніко-економічних стосунків собст-венности свідчить про регресивний рух української економіки до уров-ню слаборозвинених країн світу: зміни в технологічному способі виробництва говорять про рух до докапіталістичних формацій і капіталізму на нижчій стадії його розвитку; трансформація стосунків власності вказують на один-тимчасовий рух до епохи первинного накопичення капіталу; зміни в господарському механізмі є симбіозом нераціональних форм, своєрідними «гримасами ринку».

У Україні, враховуючи переважання в перехідній економіці тіньового сектора, персоніфікатором якого виступає кримінальна еліта, можна говорити про формування такого типу економіки, як «дикий», а отже, грабіжницький і експлуатаційний капіталізм.

Проте, в сучасній Україні здійснюється, по-перше, кланово-номенклатурний, прокапіталістичний тип роздержавлення і приватизації, коли значна частина державної власності практично йшла за безцінь, внаслідок штучного заниження її вартості і відвертого розкрадання переходить в руки директорського корпусу, вищих чиновників держапарату, представників тіньового капіталу.

У Україні практично відсутня організаційно-економічна система після приватизаційної підтримки підприємств, без якої приватизація не виконує свого основного призначення, - поліпшення економічного стану в Україні.

В результаті для сучасної структури власності в Україні, яка відбиває характер існуючих взаємозв'язків між об'єктами і суб'єктами власності, характерно: 1 - переважання тіньових стосунків власності, за неофіційними даними, довше половини об'єктів і суб'єктів власності протікають у рамках тіньової економіки, тобто, не врегульовані державою; 2 - помилки програми приватизації привели до концентрації права власності у не більшого числа людей - олігархів; 3 - нерозвиненість легкого підприємництва. У розвинених країнах малі підприємства складають основу економіки. Основна проблема сучасної структури власності в Україні полягає в створенні умов для такої реалізації права власності, справедливості і активного економічного розвитку. Щоб вирішити цю проблем, необхідно, щоб усі інститути, що становлять інституціональне середовище, в умовах якого ведеться будь-хто, у тому числі економічна діяльність перетворення стосунків власності, працювали ефективно оскільки усі вони взаємозв'язані, і ці взаємозв'язки існують не лише усередині країни, але з інститутами світової економіки. Інституціональними чинниками розвитку економіки є: науково-технічні, інвестиційні.

3.5. Підприємництво як інститут ринкової економіки

Становлення інституту підприємництва є складним завданням, оскільки для цього потрібно створити конкурентне середовище, либерализировать інститут стосунків економічної власності, змінити систему господарських зв'язків і ділову культуру суб'єктів господарювання. У Господарському Кодексі України підприємництву дається таке визначення: «. це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, здійснювана суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів і отримання прибули». Підприємницька діяльність різноманітна, вона припускає наявність великих, середніх, дрібних підприємств і ефективну їх взаємодію, що створює умову для гармонійного розвитку різних галузей національної економіки.

У 2006 р. в Україні було близько 307398 дрібних підприємств, на яких працювали близько 2 млн. чоловік. По порівнянню 1991 р. кількість дрібних підприємств збільшилася в 6,5 разів, що свідчить про демонтаж командно-адміністративної системи і розвитку ринкових стосунків, в той же час їх кількість росла за рахунок їх дроблення що свідчить про слабкість цього сектора в економіки України, зниження ефектів від масштабів виробництва, росту тінізації економіки. Якщо в 1991 р. на одному малому підприємстві працювало 25 чоловік, частину продукції малих підприємств в загальних обсягах виробництва України складало 11,3%, то в 2006 р. - вже 7-8 чоловік, частину продукції дрібних підприємств склало 4,8%. Більша кількість малих підприємств зосереджена у сфері оптової і роздрібної торгівлі, громадського харчування. Якщо в 1994 р. вони складали 40,1% від загальної кількості зареєстрованих малих підприємств, то в 2006 р. - 30,1%. На малі підприємства, які працюють у сфері нерухомості із здачею житла в оренду, послуги юридичним особам в 2006 р. доводилося 19.1% від усіх малих підприємств; на підприємства промисловості в малому бізнесі в 1994 р. доводилося 16,9% від загальної кількості малих підприємств, то в 2006 р. 13%.

З початком відродження підприємництва починає формуватися його інфраструктура, яка представлена інформаційно-консультативними центрами, бізнес-центрами, технопарками, центрами підтримки молодіжного і жіночого підприємництва, громадськими об'єднаннями підприємців, системою підготовки і перепідготовки кадрів. Велике значення має залучення молоді до підприємницької діяльності. З цією метою у вищих учбових закладах 1-4 рівнів акредитації читаються дисципліни «Основи менеджменту», «основи маркетингу», «Основи бізнес - планування», «Господарське законодавство», які базуються на знаннях студентів, отриманих при вивченні фундаментальних економічних наук.

Відповідно до діючих урядових програм і перспектив розвитку підприємництва в Україні пріоритетними напрямами підтримки цього виду діяльності є:

- створення умов для підвищення ролі малого підприємництва в здійсненні структурних перетворень національної економіки і забезпечень економічного зростання;

- продовження реформ у сфері державного адміністрування і удосконалення роботи відповідних органів державного управління;

- вдосконалення податкового законодавства і посилення правового захисту підприємця;

- підвищення фінансової стійкості і ефективності функціонування підприємницьких структур;

- надання в міру можливості повної інформації підприємцям про зміст нормативних актів загальнодержавного, регіонального і місцевого рівнів, що регламентують порядок і умови їх діяльності.

Підприємці створюють в національній ринковій економіці її приватний сектор. Підприємства (фірми), що становлять основу цього сектора є самостійними господарськими одиницями різних форм власності, що об'єднують економічні ресурси для здійснення комерційної діяльності. Кінцевою метою діяльності фірми є зміцнення її позицій на ринку за рахунок максимізації прибутку. Для цього потрібні ресурсозберігаючі технології, передове устаткування, нові форми організації праці, висока кваліфікація працівників, своєчасний збір і оперативна обробка інформації, - усе це веде до підвищення ефективності виробництва і, отже, підвищенню ефективності економіки країни і на цій основі підвищення її соціальної ефективності.

Дата добавления: 2014-01-07