Основні інструменти державного економічного регулювання національною економікою

Важливими інструментами державно-корпоративного регулювання капіталістичної економіки є: 1) проведення реформ в оподаткуванні корпорацій, державних підприємств і підприємств немонополізованого сектора економіки, або податкове регулювання; 2) державне стимулювання науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок, або научно-техни-ческая політика; 3) активна амортизаційна політика; 4) кредитно-грошова політика; 5) структурна політика; 6) цінове регулювання.

Використання податків як засоби регулювання економіки здійснюється шляхом зниження податкових ставок або їх тимчасової відміни на частину прибутку, який спрямовується на інвестиції, на проведення НИОКР, створення робочих місць, прискорений розвиток деяких галузей, регіонів, здобич певних видів корисних копалини, охорону довкілля і т. п.

Після Другої світової війни до 1957 р. в США прибуток компаній в розмірі до 25 тис. дол. оподатковувалися по ставці 25%, а зверху цієї суми — по ставці 48%. Поступово відбувалося скорочення верхньої шкали оподаткування монополій. У 1987-1988 фінансовому році максимальна ставка податку на прибуток знизилася до 34%. По нижчих ставках обкладається податками малий бізнес. У Україні механізм ефективного і раціонального оподаткування упродовж 1991-2001 рр. не був створений, податки в основному виконували фіскальну функцію. Про це свідчить хоч би той факт, що в 1997 р. один податковий інспектор в Україні доводився на 8 тис. жителів, тоді як в США — на 17 тис. жителів.

Як вважають консервативні уряди, високі податки стримують інвестиційний процес, послабляють процес накопичення капіталу. Таке пояснення має певний сенс. Але корпорації не схильні відразу ж вкладати накопичені таким чином кошти в розширення діючих підприємств і будівництво нових. Значні суми вони, як і до того, витрачають на фінансові спекуляції, будівництво дорогих готелів, будинків відпочинку і інших аналогічних об'єктів, чим не сприяють, або мало сприяють пожвавленню економіки. Крім того, багато велетенських корпорацій, як правило, не платять законодавчо встановлених ставок податку, і це не означає капіталізації заощаджених ними сум прибутку.

Щоб ослабити дію тенденції до гальмування корпораціями науково-технічного прогресу і накопичення капіталу, держава активно стимулює розвиток науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок (НИОКР), проводить науково-технічну політику. Так, на початку 90-х років доля федерального уряду США у фінансуванні цих витрат складала близько 50%. Федеральні витрати на НИОКР в 1999 р. перевищили 75 млрд. дол., що складало 30% від загального об'єму асигнувань на ці цілі і значною мірою було пов'язано із скороченням військових НИОКР. В той же час зросли витрати держави на фінансування НИОКР в пріоритетних галузях — інформаційних технологіях, матеріалознавстві, біотехнології та ін. Держава будує великі науково-дослідні центри і лабораторії, які потім передає монополіям, створює науко— і капіталомісткі галузі промисловості, передає патенти на ліцензії, урядові замовлення на НИОКР, готує наукові кадри.

Основними елементами державної науково-технічної політики, які в сукупності утворюють господарський механізм її здійснення, є наступні. Перший елемент — визначення пріоритетів і прогнозування науково-технічного розвитку відповідно до головних цілей загальнодержавної стратегії розвитку. Основними суб'єктами формування і проведення науково-технічної політики виступають держава як колективний асоційований капіталіст і великий капітал. На реалізацію такої політики останніми роками все більший вплив роблять демократичні сили суспільства — прогресивні учені, масові рухи за запобігання негативним наслідкам НТР і тому подібне

З середини 70-х років, т. е. з початку сучасного етапу НТР, в розвинених країнах Заходу відбуваються істотні якісні зрушення в пріоритетах науково-технічного розвитку. Оскільки головною метою загальнодержавної стратегії розвитку в цих країнах проголошений розвиток наукомістких і високотехнологічних галузей (біотехнології, електронно-обчислювальної техніки, комплексної автоматизації виробництва на основі новітніх досягнень електроніки і робото-техники, розгалуженої інформаційної системи, створення нових композитних матеріалів, виробництва ядерної і термоядерної енергії, створення телекомунікацій з використанням лазерної техніки та ін.), то державою активно розробляються галузеві науково-технічні програми розвитку, здійснюється їх фінансування. Характерними для більшості розвинених країн Заходу є інтенсивний розвиток НИОКР у сфері електроніки і обчислювальної техніки, їх подальше комплексне впровадження в сферу матеріального і нематеріального виробництва.

Другий елемент здійснення науково-технічної політики в розвинених країнах — організаційне і ресурсне забезпечення ключових напрямів науково-технічного прогресу. Основними ланками цього елементу є: 1) розподіл державних ресурсів між різними секторами сфери наукових досліджень (недержавним і державним, а у рамках останнього — між державними лабораторіями, внз і між неприбутковими науковими центрами) і проведення досліджень і розробок в державних наукових центрах; 2) функціонування державної контрактної системи, за допомогою якої здійснюється фінансування науково-дослідних разрабо-ток і забезпечується гарантований ринок збуту для промислових корпорацій; 3) непряме державне стимулювання НИОКР в приватному секторі господарства через податкову, амортизаційну, патентну, антимонопольну і зовнішньоторговельну політику; 4) формування інноваційного клімату в економіці, зокрема в інфраструктурі; створення національних служб науково-технічної інформації, стандартизації, статистики, вивчення зарубіжного досвіду і міжнародна співпраця; 5) вдосконалення і фінансування системи освіти, підготовка і перепідготовка кадрів вищої кваліфікації.

Третім елементом здійснення науково-технічної політики є оцінка отриманих в процесі її реалізації результатів. При цьому оцінюються можливі наслідки науково-технічного прогресу, здійснюється корекція цієї політики.

Разом з прямим фінансуванням науково-дослідних робіт держава за допомогою податкової, амортизаційної, кредитної політики стимулює збільшення витрат монополістичного і немонополістичного капіталу на НИОКР. У 80-і роки були розроблені заходи по наданню фінансової і організаційної допомоги дрібним і середнім винахідницьким фірмам, по наданню їм інформації, консультацій, залученню їх до виконання контрактних угод. У ЄС в 1985 р. створена Асоціація венчурного (ризикового) капіталу, мета якої — надавати у рамках цієї організації допомогу невеликим новаторським компаніям. Це обумовлено тим, що кожен долар, вкладений у венчурний капітал, дає приблизно в чотири рази більше патентів, ніж звичайні дослідження і розробки.

Проведення державою науково-технічної політики пов'язане і з певними проблемами, які значно послабляють її ефективність, утрудняють досягнення рівноваги і збалансованості у функціонуванні національного ринку. До цього відноситься: значна мілітаризація економіки (у США в 1988 р. 80% вартості контрактів відносилося до Міністерства оборони і космічних досліджень); дублювання наукових досліджень внаслідок відсутності координаційних центрів; гострий брак коштів для проведення НИОКР у багатьох цивільних галузях промисловості і сільського господарства; несвоєчасна підготовка наукових кадрів; надлишок військових НИОКР і їх недостатнє здійснення в цивільних галузях, що викликає поглиблення протиріч між наукою і монополістичною власністю.

Важливим інструментом державно-монополістичного регулювання економіки є амортизаційна політика уряду. Держава, зокрема, проводить політику прискореної амортизації, про що вже говорилося вище.

З точки зору накопичення капіталу політика прискореної амортизації означає ріст долі амортизації у внутрішніх джерелах накопичення. Така політика дає можливість корпораціям укривати від сплати податків значну частину прибутку у зв'язку з тим, що суми амортизаційних відрахувань не оподатковуються, а також внаслідок скорочення долі податків в прибутках унаслідок прогресивного характеру оподаткування меншої частини балансового прибутку. В той же час вона значно прискорює джерело інвестування (оскільки амортиза-ционные відрахування не можуть витрачатися на інші цілі), тобто сприяє збільшенню об'ємів і ефективності виробничих потужностей, в першу чергу, в монополізованому секторі економіки. Хоча політика прискореної амортизації і сприяє пожвавленню процесу виробництва, в умовах хронічної незавантаженості виробничих потужностей вона посилює надмірне накопичення основного капіталу.

Найважливішим інструментом державного регулювання економіки виступає грошово-кредитне регулювання, яке є сукупністю форм, методів і важелів державної дії на грошово-кредитну сферу. Основними напрямами грошово-кредитного регулювання є регулювання банківської ліквідності, управління державним боргом і регулювання об'єму кредитних операцій, грошової емісії.

Банківська ліквідність регулюється, по-перше, шляхом регламентації центральними банками співвідношення між касовими резервами банків і депозитами, між резервними активами і депозитами, між позиками і депозитами. По-друге, банки повинні зберігати певну частину своїх активів у вигляді резервів в центральному банку. У США, наприклад, ця доля в 2000 р. складала близько 12%. Крім того, банки Англії, приміром, зобов'язані вносити частину закумульованих коштів на спеціальний рахунок в центральний банк. По цьому рахунку вони отримують відсоток, який дорівнює середній ставці за векселі державного казначейства на останніх торгах. Банки також зобов'язані вносити на спеціальний рахунок центрального банку додаткові спеціальні депозити у разі, якщо приріст відсотків на вклади перевищує встановлену центральним банком норму.

Резервна норма, згідно з рішенням центрального банку, може коливатися в певних, але незначних межах. У цих умовах розширення кредиту комерційних банків залежить від нарощування банківських пасивів, проте повинно перевищувати суму такого приросту більш ніж в 5 разів (якщо комерційні банки у вигляді касового резерву зберігають в центральному банку 20% своїх активів). З підвищенням центральним банком резервної норми банківські обороти зменшуються, з її пониженням — зростають. Підраховано, що при збільшенні норми обя-зательных резервів з 10 до 12% за умови незмінності пропозиції резервів, вклади знижуються майже на 20%. Із зростанням резервів банку його можливості надання кредитів своїм клієнтам також збільшуються. У Україні резервна норма в другій половині 90-х років складала в середньому 15%.

Окрім цих заходів регулювання банківської ліквідності (переважно на мікрорівні, т. е. на рівні самих банків), державні органи, по-третє підкріплюють їх на рівні національного ринку позикових капіталів. Центральний банк збільшує об'єм переобліку, допускає до рефінансування фінансові векселі, не пов'язані з комерційними операціями. Така практика існує у Франції.

У США функції центрального банку виконує Федеральна резервна система (ФРС). Пост голови Ради керівників ФРС по важливості нерідко називають другим (після президентського) державним постом. У структуру ФРС входять 12 федеральних резервних банків, кожен з яких виконує функції центрального банку у своєму окрузі. На них доводиться 75% усіх банківських депозитів країни. Державі належить ФРС, яка має монопольне право на випуск банкнотів і регулювання грошового обігу. Рада директорів визначає норми резервів банків і ощадних кас, затверджує зміни в обліковій ставці федеральних резервних банків, бере участь в купівлі-продажі урядових цінних паперів, регулюючи, таким чином, кількість грошей в зверненні.

По-четверте, регулювання банківської ліквідності здійснюється через продаж або купівлю цінних паперів або надання банкам кредитів. Так, коли центральний банк скуповує частину цінних паперів (акцій, облігацій і т. д.), отримані при цьому їх власниками гроші осідають у банках і дають можливість надавати кредити. Щоб досягти зворотного ефекту, центральний банк продає частину цінних паперів, заморожуючи використання отриманих грошей. Банк Англії для обмеження банківської готівки продає цінні папери банкам або приватному сектору за межами банківської системи. Кількість готівки у банках зменшується, оскільки покупці для оплати цінних паперів знімають засоби зі своїх рахунків у банках.

Другий напрям грошово-кредитного регулювання управління державним боргом — здійснюється через купівлю або продаж державних зобов'язань з метою стабілізації їх цін, зміна ціни облігацій, умов їх продажу і тому подібне. Державний борг погашається за рахунок викупу державних цінних паперів за засоби бюджету. Утримувачами федеральних облігацій державних позик в США є державний сектор, у тому числі, федеральна резервна система (фонд соціального страхування і інші державні організації), корпоративний сектор (комерційні і інвестиційні банки, страхові компанії, корпорації, кредитні асоціації, пенсійні фонди та ін. індивідуальні і іноземні утримувачі).

Третій напрям грошово-кредитного регулювання- регулювання об'єму кредитних операцій і грошової емісії. При сприятливій економічній кон'юнктурі проводиться політика обмеження об'єму кредитів і скорочення грошової емісії (так звана політика рестрикції). В умовах погіршення економічної кон'юнктури центральний банк проводить політику на збільшення банков-ских позик і грошової емісії (так звана політика кредитної експансії)

Відсоток, під який банки надають кредити своїм клієнтам в США залежить, в першу чергу, від величини відсотка за кредити Федеральної резервної системи, які вона надає комерційним банкам і іншим кредитним установам. Величина відсотків за кредити ФРС є нижньою межею ефективності надання кредиту. Вона дістала назву облікової ставки. Так, в США в 1985 р. облікова ставка складала 7,5%. Відсоток, по якому комерційні банки дають кредит своїм клієнтам, дістав назву комерційного. У тому ж 1985 р. банки давали першокласним клієнтам кредит в розрахунку 9,5%.

У жовтні 1987 р., коли курс акцій впав на 22,6 %, ФРС значно збільшила кількість грошей в зверненні і, таким чином, ослабила напругу в кредитній системі. Ще в 1979 р. ФРС перейшла до нових методів кредитно-грошового регулювання економіки. Боротьба з інфляцією, незважаючи на те що вона вимагає значних засобів, була проголошена центральним напрямом стратегії державного регулювання при одночасному суворому контролі за збільшенням грошової маси. (У попередні роки ставилася мета досягнення повної зайнятості і стабілізації економічного циклу.) Тому, незважаючи на глибоку кризу 1981 — 1982 рр., процентні ставки для першокласних кредиторів досягли 20.

Здійснення такої політики до певної міри зменшило інфляцію (середній рівень цін в 1982-1985 рр. знизився на 6,6%), але привело до значного підвищення процентних ставок, стримування економічного зростання. Високі процентні ставки стимулювали значний приплив іноземних капіталів в США, що загрожувало перетворенню країни на міжнародного боржника. Так, в 1987 р. чиста зовнішня заборгованість США (різниця між об'ємом зарубіжних активів і зобов'язаннями перед зарубіжними інвесторами) досягла 400 млрд. дол. Тому з послабленням інфляційних процесів, збільшенням армії безробітних ФРС стала проводити помірнішу кредитно-грошову політику. В цілому негативне сальдо по міжнародній фінансовій позиції США в 1998 р. склало 1,5 трлн. дол. приплив іноземного капіталу, що В той же час посилюється, свідчить про перетворення країни на найбільш динамічний центр світового господарства. У кінці 90-х рр. приплив інвестицій в США досягав в середньому близько 550 млрд. дол. За рахунок таких ресурсів США і Великобританія фінансували від 15 до 20% наукових досліджень.

В цілому в розвинених країнах світу облікова процентна ставка в середині 90-х років складала від 2 до 15%. Від співвідношення облікових і комерційних ставок значною мірою залежать загальні масштаби, як ринку кредитних капіталів, так і грошового обігу. Встановлення високих процентних ставок стримує темпи росту інфляції.

Підраховано, що збільшення норми відсотка на один пункт в розвиненій соціально орієнтованій економіці скорочує інвестиції на устаткування на 10-15%. Для обмеження ризику в деяких країнах встановлюють співвідношення об'ємів власних і оборотних коштів. Так, в Швейцарії воно складає 1: 8,2, у Великобританії — 1: 20, в Люксембурзі — 1: 33. У Великобританії комерційні банки повинні інформувати центральний банк про кожен депозит, який складає 5% суми усіх депозитів. У Франції сума усіх кредитів, що надаються банком, не повинна перевищувати його власні засоби більш ніж в 20 разів.

Об'єми кредитів регулюються прямими і непрямими методами. До перших в Англії належить вимога до банків розміщувати встановлену центральним банком частину банківських ресурсів в короткострокові державні боргові зобов'язання, депонувати частину залучених банками коштів, в центральному банку. До других — розширення або обмеження випуску квитків державного казначейства, векселів, облігацій і т. п., зміна умов їх купівлі-продажу, регулювання курсу і доходності державних облігацій та ін.

У США для розширення кредитних можливостей кредитно-ощадним установам дозволяється інвестувати до 20% власних активів в комерційні папери, облігації корпорацій та ін.

Напрями грошово-кредитного регулювання тісно пов'язані між собою. Так, регулювання банківської ліквідності впливає на об'єми грошової маси, а регулювання державного боргу — на банківську ліквідність та ін.

Найуразливішою ланкою грошово-кредитного регулювання в Україні є регулювання державою об'єму кредитних операцій і грошової емісії.

У теоретичному плані розрізняють трансакционную і портфельну концепції грошово-кредитного регулювання. У першому випадку величина грошової маси визначається об'ємом товарообмінних угод і в основному співпадає з грошовим агрегатом М_який складається з готівки, що є в обігу в комерційних банках, а також резервів комерційних банків в центральному банку. У другому випадку величина грошової маси визначається в першу чергу грошовим агрегатом М2, який складається з грошових форм агрегату М₍ і високоліквідних фінансових активів (акцій, облігацій), а також товарних запасів, нерухомості і т. п., і, отже, утілює переважно кредитну функцію грошей. Об'єм грошової маси в обох випадках залежить від масштабів валового внутрішнього продукту, динаміки цін і відповідно до закону грошового обміну повинен обслуговувати реалізацію товарів і послуг.

Проте Національний банк України за рекомендацією МВФ і за підтримки уряду штучно обмежує об'єми грошової маси, що призводить до росту кредиторської і дебіторської заборгованості підприємств, невиплати значних сум заробітної плати, робить неможливою реалізацію значної маси виготовленої продукції, поглиблює економічну кризу. Свідченням цього є істотне зниження коефіцієнта монетаризації ВВП: з 0,53% в 1991 р. до 0,13% в 1998 р. (у Японії цей показник складає 1,16%, у Фран-ции — 0,69, в Німеччині — 0,65%). При цьому скорочується доля кредитів у ВВП: з 53,4% в 1991 р. до 7,8% в 1995 р. і менше 1% в 1998 р. Крім того, відверта політика грабежу, що проводиться комерційними банками України, призводить до того, що комерційний відсоток майже удвічі перевищує облікову (дисконтну) ставку НБУ. Помилковими є також політика доларизації української економіки (у 1998 р. рівень доларизації досягав 80%, тоді як питома вага гривни складала лише 12%), здійснення грошово-кредитного регулювання під диктатом МВФ, у відриві від потреб безпосереднього виробництва, завдань відродження національної економіки, що привело до фінансової кризи.

Для оздоровлення кредитно-грошової системи в Україні (що, у свою чергу, сприятиме подоланню інфляційних процесів, зміцненню стабільності грошової системи) необхідно визначити об'єктивну межу кредиту, за якою він стимулює інфляцію, т. е. відійти від практики надання кредитів, не забезпечених матеріальними цінностями. Виключенням може бути кредитна емісія під великий майбутній урожай, переробку сільськогосподарської продукції, виробництво будматеріалів і інші аналогічні практичні програми. При цьому слід припинити кредитування неефективного виробництва, різних нереальних проектів. Необхідно також підвищити ефективність безготівкового звернення.

Національний банк повинен управляти за допомогою економічних важелів діяльністю усіх інших комерційних і спеціальних банків (наприклад, кредитувати їх діяльність і враховувати векселі під відсоток), регулювати грошовий обіг і кредит, безготівкове звернення (визначати загальну масу грошей, зберігати у себе частину касового резерву банків) та ін. Слід усунути відомчу, галузеву прихильність і роз'єднаність банків, інтегрувати усю мережу комерційних і спеціальних банків в єдину систему.

Усі комерційні і інші спеціалізовані банки повинні працювати прибутково на основі вивчення діяльності промислових підприємств, об'єктів їх кредитування, якості вироблюваної продукції, вигідно купувати і продавати грошові кошти підприємств і населення та ін. Банки повинні, з одного боку, стимулювати за допомогою відсотка вкладення населенням, підприємствами вільних грошових коштів на різні терміни, а з іншою, знімаючи відносно високий банківський відсоток за кредити, спонукати підприємства до їх ефективному исполь-зованию, сприяти зниженню потреб в кредиті. Такі заходи слід органічно пов'язувати з індексом цін, темпами інфляції.

Слід поступово підвищити коефіцієнт монетизації економіки, направляючи гроші в інноваційне оновлення виробництва, відновлення обігових коштів підприємств, зменшуючи при цьому ставки рефінансування, значно скорочуючи доходність державних облігацій та ін.

Необхідно створити реальні умови і поступово перейти до конвертованої гривни. Заходи по такому переходу співпадають із заходами, спрямованими на оздоровлення грошової системи, послаблення інфляційних процесів. Це передусім насичення внутрішнього ринку товарами і послугами, оздоровлення кредитної, фінансової систем, забезпечення конкурентоспроможності товарів на зовнішніх ринках, рав-новесия державного бюджету, здійснення реформи ціноутворення, в результаті якої ціни повинні наблизитися до світових, та ін. Специфічними умовами конвертованої гривни є встановлення рівноваги платіжного балансу, реального валютного курсу, формування прогресивної податкової системи, відновлення усіх грошових функцій гривни усередині країни, повноцінне функціонування валютного, фінансового ринків та ін.

Слід сформувати нову мережу комерційних банків і інших спеціалізованих установ, створити умови для їх конкуренції. Кожен банк, у свою чергу, має право створювати свої відділення, виходячи з економічної доцільності. При цьому треба дещо ослабити самостійність НБУ. Така самостійність має бути відносною, т. е. контрольованою вищою законодавчою і виконавчою владою.

Під впливом НТР відбуваються важливі структурні зміни в економіці розвинених країн світу, що передбачає проведення активної структурної політики. У США з 1960 по 1999 р. доля матеріального виробництва у ВВП зменшилася, а нематеріального зросла з 37,3 до 67%. У ФРН аналогічні показники відповідно складали 31,0 і 37,0%. Доля зайнятих у сфері матеріального виробництва США за цей період скоротилася з 43,3 до 26%, а у сфері нематеріального виробництва зросла з 56,7 до 74%. У Англії загальна чисельність зайнятих у сфері послуг склала в цьому ж році близько 69%, у Франції і Швеції — більше 70, в Японії — 60%). У Україні з 1993 по 2000 р. питома вага невиробничої сфери зросла з 15,7 до 25%, проте це пов'язано не із загальносвітовими тенденціями, а з глибокою економічною кризою, що охопила, передусім, сферу матеріального виробництва. В умовах НТР відбувається глибоке взаємопроникнення цих сфер. Це проявляється в створенні інформаційної технології, виникненні і ин-тенсивном розвитку велетенських індустріально-промислових комплексів, які забезпечують збір, обробку, систематизацію інформації і її передачу кінцевому споживачеві. У таких комплексах інформація, зв'язок і мікроелектроніка є невід'ємними складовими елементами цілісної органічної системи. Одна з ланок цієї системи — широка мережа інформаційних пунктів вдома.

Створення подібних комплексів вимагає значних витрат. Подальше розгортання НТР зумовить ще глибші структурні зрушення в економіці, збільшення зайнятості в інформаційному і «комунікаційному» секторах економіки. Тому велика частина капіталовкладень, новітнього устаткування спрямовується в наукові лабораторії, торгівлю, фінансово-кредитну сферу.

Відбуваються важливі структурні зміни усередині промисловості, між промисловістю і сільським господарством. Це вимагає проведення державної довготривалої структурної політики, т. е. регулювання державою темпів і пропорцій розвитку основних сфер і галузей економіки, окремих регіонів. У сучасних умовах держава є ініціатором і організатором стратегічного науково-технічного прогнозування і програмування розробки і впровадження середньострокових і довгострокових програм розвитку галузей, які визначають НТР, впровадження нових технологій.

Основними інструментами дії держави на структурну перебудову є організація, фінансування і стимулювання науково-технічних досліджень, особливо фундаментальних, підготовка кадрів (інженерних, наукових, освіченої і кваліфікованої робочої сили), створення інженерно-дослідницьких центрів.

Держава також розробляє середньострокові заходи по модернізації таких галузей промисловості, як вугільна, кораблебудівна, чорна металургія. Активізується участь держави в розвитку окремих відсталих регіонів, підвищенні ефективності і конкурентоспроможності національних ТНК. З цією метою їм надаються пільгові кредити, податкові знижки, гарантії на випадок непередбачених ситуацій.

Державне регулювання цін здійснюється державними органами прямо і опосередковано. У першому випадку держава встановлює ціни на акцизні товари, на продукцію базових галузей промисловості (вугілля, електроенергію та ін.), які, як правило, знаходяться в державній власності, надає державні субсидії, у тому числі цінові, встановлює договірні ціни на товари і послуги військового призначення і т. д. У рамках Європейського Союзу надгосударственные органи встановлюють фіксовані ціни на сільськогосподарську продукцію, здійснюють уніфікацію транспортних тарифів, гармонізують податки, соціальні виплати і т. д., що свідчить про пряме і опосередковане наднаціональне регулювання цін.

У рамках окремих країн опосередковане регулювання цін здійснюється через механізм прискореної амортизації (у витрати виробництва в цьому випадку включаються завищені амортизаційні відрахування), встановлення податку на додану вартість, стимулювання експортної діяльності вітчизняних то-варопроизводителей, надання їм пільгових кредитів та ін. Державне регулювання цін значно посилюється під час кризи.

Важливою особливістю державно - монополістичного

регулювання капіталістичної економіки у кінці 70-х років і в подальший період в промислово розвинених країнах, де до влади прийшло консервативне керівництво, стало деяке послаблення державного втручання на національному рівні при одночасному посиленні державно-монополістичного регули-рования на наднаціональному рівні, яке здійснюється у рамках регіональних економічних об'єднань, міжнародних економічних організацій. Остання тенденція ще більше посилюється на новому етапі НТР, з початком нового перевороту в технологічному способі виробництва, який носить інтернаціональний характер. Ці зміни в державному регулюванні економіки на міжнародному рівні впливатимуть на національні форми і методи регулювання.

Державний економічний контроль. Важливу роль в підвищенні ефективності державного регулювання має державний економічний і передусім фінансовий контроль.

У найбільш абстрактній формі поняття контроль, як складова частина управління, означає певну систему спостережень і перевірок за відповідністю процесу функціонування і розвитку керованого об'єкту прийнятим управлінським рішенням, а також виявлення результатів таких рішень, прийнятих на основі аналізу їх дій на керований об'єкт.

У юридичному і політичному аспектах контроль є реальною владою над керованим об'єктом, зосередженням прав управління над тим або іншим об'єктом в одних руках.

У загальному плані економічний контроль — це контроль за станом національної економіки (чи народного господарства), її відповідністю прийнятим планам, програмам, за дією останніх на розвиток народного господарства, його реформування відповідно до науково обгрунтованої стратегічної мети, в якій повинні відбиватися загальнонаціональні інтереси.

Зрозуміло, таке абстрактне визначення не може служити керівництвом до дії для контролюючих органів. Тому потрібна конкретизація поняття національної економіки, характеристика її структури.

Найбільш важливими сторонами національної економічної системи є продуктивні сили, стосунки економічної власності і господарський механізм, результативність розвитку яких виражається в макроекономічних показниках, про структуру яких говорилося в попередніх темах.

Так, з точки зору структури громадського відтворення, економічний контроль повинен здійснюватися за відтворенням сукупного громадського продукту (чи такою сучасною формою останнього, як валовий внутрішній продукт, валовий національний продукт), виробничих стосунків і робочої сили. З точки зору окремих сфер громадського відтворення економічний контроль здійснюється за сферою безпосереднього виробництва, обміном, розподілом і споживанням.

Якщо об'єднати ці підходи, то конкретними формами економічного контролю є:

1) контроль за готівковими ресурсами - трудовими, матеріальними, інвестиційними, валютними, енергетичними, інформаційними, природними, кредитними та ін. Так, до трудових ресурсів відноситься чисельність працездатного населення, в т.ч. в цілому по країні і по окремих регіонах, областях; чисельність безробітних по народному господарству і окремим регіонам; потреби підприємств різних форм власності в робочій силі по сферах, регіонам і тому подібне. За рухом трудових ресурсів йдуть певні фінансові потоки, зокрема виплата допомоги безробітним, засобів на підготовку кадрів.

До матеріальних ресурсів відносяться сировина, основні і допоміжні матеріали, напівфабрикати, паливо, незавершене будівництво і ін. Так, в Україні налічується близько 60 тис. об'єктів незавершеного будівництва, які є об'єктами приватизації, а отже, мають бути сферою постійного економічного контролю.

До інвестиційних ресурсів належить об'єм інвестицій, в т.ч. капіталовкладень по народному господарству, окремим сферам, галузям і регіонам, джерела таких інвестицій (державні, приватні, іноземні); об'єми підрядних і будівельно-монтажних робіт в регіональному, галузевому і інших аспектах; витрати на капітальний ремонт основного капіталу з урахуванням його тимчасової структури, міри зносу і тому подібне

До інформаційних ресурсів відносяться різні види інформації (економічна, науково-технічна інформація та ін.) у формі опису винаходів, книг, журналів і тому подібне; матеріальні носії такої інформації (радіо, телебачення), для забезпечення діяльності яких держава виділяє значні кошти, оскільки використання інформаційних ресурсів не в інтересах держави погрожує його національній безпеці.

Контроль за збереженням усіх видів ресурсів сприяє їх раціональному використанню, росту національного багатства країни і, за умови справедливого розподілу останнього, — підвищенню життєвого рівня населення;

2) контроль за процесом виробництва. Сюди входять ефективність використання робочої сили, матеріальних, енергетичних, природних ресурсів і тому подібне, контроль за обсягами валового виробництва продукції, ВВП, валової доданої вартості, національного доходу, міри завантаженості основних фондів і тому подібне;

3) економічний контроль за процесом ціноутворення: основними параметрами такого контролю є індекси цін в галузях народного господарства і промисловості в галузевому, регіональному аспектах з урахуванням цін на готову продукцію і покупні ресурси, індекси споживчих цін в народному господарстві в цілому, а також окремих сферах, галузях і регіонах з розмежуванням продовольчих і непродовольчих товарів, послуг, передусім товарів народного споживання в порівнянні з цінами світового ринку, об'єм роздрібного товарообігу, товарних запасів, питомої ваги імпортного товару та ін.;

4) економічний контроль за розподілом і перерозподілом створеного національного доходу, зокрема фінансових ресурсів на мікро— і макрорівнях. На мікрорівні контроль повинен здійснюватися за змінами структури собівартості продукції, рівня прибутку і рентабельності, залишків грошових коштів на рахунках підприємств різних сфер, галузей, регіонів і типів власності, за показниками поточної ліквідності підприємств, організацій і установ, об'ємами заборгованості (кредиторською і дебіторською), динамікою обігових коштів та ін.; на макрорівні — за доходами, витратами і дефіцитами на рівні центрального (федерального), консолідованого бюджетів, за розмірами внутрішньої і зовнішньої заборгованості держави, масштабами пільг і недовиручки від їх реалізації, об'ємом державних цінних паперів та ін., що віддаються перевага іноземцями (нерезидентами);

5) надзвичайно важливою сферою економічного контролю єрівень життя населення. З цією метою здійснюється оцінка грошових доходів населення і їх структури, реальних грошових доходів населення, передусім заробітної плати по народному господарству в цілому, а також окремим його сферам і регіонам, співвідношення між реальними доходами і прожитковим мінімумом, об'єму мінімального споживчого кошику, середнього розміру пенсій, показника рівня бідності, величини ВВП, національного доходу, реальних грошових доходів на душу населення, співвідношення доходів 10% найбагатішої і найбіднішої частини населення (так званий децильный коефіцієнт) та ін.

6) У сфері міжнародних економічних відносин об'єктами економічного контролю є показники платіжного і торгового балансу, експорту і імпорту в галузевому, регіональному і інших аспектах.

З урахуванням запропонованої класифікації можна дати наступне розгорнуте визначення суті економічного контролю: це комплекс знань і заснована на них сукупність спостережень і перевірок з боку контролюючих органів за функціонуванням і розвитком економічної системи відповідно до вимог економічних законів, чинного законодавства, прийнятих управлінських рішень з метою їх використання, а отже, і усунення можливих негативних явищ, і забезпечення процесу планомірного громадського відтворення, динамічного і ефективного розвитку усіх елементів такої системи в інтерес населення країна. Найважливішими економічними законами, вимоги яких повинні враховувати контролюючі органи, є закон планомірного розвитку економіки, закон вартості, закон грошового обігу, закон єдності праці і власності та ін.

Основними функціями такого контролю є: пізнавальна (шляхом виявлення чинників, що негативно впливають на розвиток продуктивних сил, економічної власності та ін., а також окремих елементів цих підсистем, через використання методів інших наук); практична (сприяє раціональному управлінню економікою за допомогою розробки конкретних методик ефективного використання різноманітних ресурсів, виявлення чинників, що негативно впливають на розвиток економічної системи, їх доведення до відповідних органів і можливого реагування останніх).

Найважливішою складовою економічного контролю є фінансовий контроль. Такий контроль означає засновану на сукупності знань систему спостережень, досліджень і перевірок (систему моніторингу) з боку контролюючих органів за ефективним функціонуванням, розвитком і використанням державної власності, зокрема державних бюджетних і позабюджетних фінансових ресурсів, раціональністю прийнятих в цій сфері управлінських рішень, своєчасним виявленням необгрунтованих відхилень і їх необхідним обліком згідно з вимогами чинного законодавства.

Економічний зміст фінансового контролю залежить від характеру влади і передусім від типу соціально-економічної системи. У нім слідує, з одного боку, виділяти риси, властиві загальноекономічним категоріям, оскільки фінансовий контроль відбиває загальні риси контролю за рухом (акумуляцією, розподілом і використанням) фінансових ресурсів в органічному взаємозв'язку з процесом відтворення сукупного громадського продукту, робочої сили і інших елементів економічної системи. З іншого боку, в цій категорії слід бачити його специфічну соціально-економічна форму, яка надає фінансовому контролю або антидемократичний, експлуататорський характер, або характер демократичний, справедливий.

У сучасних умовах в розвинених країнах фінансовий контроль в державах парламентського типу здійснюється з боку парламенту, а в президентських — з боку виконавчої влади. Загальними рисами такого контролю є принципи декларації Ліми, прийнятої в 1997 р. на Конгресі Міжнародної організації найвищих контрольних органів. Такий контроль вважається частиною державного регулювання з метою виявлення відхилень від прийнятих положень і порушень принципів законності, ефективності і економії ресурсів. Здійснюється фінансовий контроль передусім у формі попереднього контролю, щоб мати можливість вжити заходи, що коригують, і не допустити порушень в майбутньому, а також отримати можливу компенсацію за нанесеного ушкодження. При цьому відомим недоліком попереднього контролю є значне навантаження на працівників контролюючого органу.

Найвищий контролюючий орган має бути зовнішнім (а не створеним усередині відповідної організації), що забезпечує незалежність його дій і прийнятих рішень від стороннього впливу, тобто організаційну і функціональну незалежність діяльності на підставі положень Конституції. Відповідно повинна існувати і незалежність членів найвищого контрольного органу, також гарантована Конституцією передусім через механізм їх відгуку.

Матеріальною основою такої незалежності є фінансова незалежність, тобто забезпеченість відповідними ресурсами для виконання поставлених перед найвищим органом фінансового контролю завдань. Незалежність найвищих контролюючих органів у своїй діяльності повинна забезпечуватися навіть у тому випадку, якщо вони уповноважені парламентом, що також фіксується в Конституції.

Перевірка найвищим контролюючим органом діяльності уряду (чи окремих підзвітних йому органів) не означає, проте, підпорядкування цьому органу останнього, оскільки уряд повністю відповідає за свої дії, незалежно від оцінок експертів контролюючого органу.

Щоб виконувати свої функції, найвищий контролюючий орган повинен мати доступ до усіх документів, вимагати будь-яку необхідну для цього інформацію. У разі виявлення недоліків, відхилень організацій, які перевіряються, від законодавчо прийнятих рішень, останні повинні у встановлений термін інформувати про прийнятих по усуненню виявлених недоліків заходах. Найвищий контролюючий орган може давати експертні висновки (в т.ч. зауваження) по проектах законів і різних постанов з фінансових питань. Свою діяльність найвищий контролюючий орган здійснює відповідно до затвердженої програми.

Найвищий контролюючий орган уповноважений Конституцією на щорічний напрям опублікованої за результатами своєї діяльності доповіді до парламенту або інших компетентних органів, а у особливо важливих справах — відразу після закінчення їх вивчення.

Об'єктом контролю цього органу є увесь процес управління державними фінансами (національним бюджетом), позабюджетними засобами, а також державними органами і організаціями, створеними за кордоном. Важливою ланкою діяльності таких органів є контроль за сплатою податків, сам процес організації роботи податкових служб і їх економічна ефективність; виконання державних контрактів і громадських робіт, діяльність змішаних підприємств (за участю держави і надгосударственных форм капіталу); організацій, що субсидуються державою, а також міжнародних і багатонаціональних організацій.

У переважній більшості розвинених країн світу, в т.ч. в країнах ЄС, фінансовий контроль здійснюється Рахунковою палатою. Одночасно таку діяльність здійснюють державні контрольно-ревізійні служби. Так, у ФРН, Фінляндії і інших країнах Рахункова палата здійснює контроль за діяльністю усіх федеральних підприємств з 50% -ою участю, державних організацій і відомств, якщо вони розпоряджаються фінансами держави; у Австрії — ще і за діяльністю місцевих органів влади, благодійних фондів; у Угорщині — за діяльністю податкового управління, державної митниці, управління гербових зборів і господарською діяльністю політичних партій.

Щоб відповідально виконувати свої функції, найвищі контрольні органи відповідно до принципів декларації Ліми мають бути незалежними, призначатися на триваліший період в порівнянні з терміном повноважень парламентів (наприклад, в Австрії, Німеччині і Угорщині — на 12 років), члени таких органів повинні звільнятися з посади тільки з відома парламенту, підкорятися тільки закону і тому подібне

Достовірність отриманих контролюючим органом результатів забезпечується високим рівнем професійної і освітньої підготовки його співробітників. Наприклад, в Канаді серед більше 600 працівників апарату Генерального ревізора 15 є докторами наук, в Україні з 180 фахівців Рахункової палати близько 20 кандидатів і докторів наук. Доповідні записки таких органів публікуються в офіційних журналах, обговорюються в пресі, одночасно подаються і відповіді зацікавлених міністерств. У деяких країнах (наприклад, у Франції) найвищий контрольний орган визначає навіть міру провини відповідальних осіб за допущені зловживання у використанні державних коштів і ухвалює вирок. Голова (чи президент) Рахункової палати обирається в одних країнах (в т.ч. в Україні) парламентом, в інших — призначається рішенням Ради міністрів і включається в структуру виконавчої влади.

Висновки

1. Національна економіка - це складна система, що складається з великого числа господарюючих суб'єктів і різнохарактерних економічних процесів.

2. Найбільш великим і значним регулюванням суб'єктом національної економіки є держава, яка сосредотачивает значну частину національного багатства, встановлює нормативно закріплені правила поведінки інших господарюючих суб'єктів, за допомогою державного бюджету штучно перерозподіляє валовий внутрішній продукт, формує і підтримує систему соціальних гарантій населенню.

3. Потреби в участі держави в національній економіці пояснюється тим, що вона не здатна до соціально справедливого розподілу доходов-национального багатства. Разом з турботою про соціальну незахищену частину населення в його прямі обов'язки входить фінансування фундаментальних науково-технічних розробок, регулювання ринку праці в цілях мінімізації об'ємів безробіття.

4. Активна участь держави у формуванні ринкових механізмів знаходяться в прямій взаємодії зі встановленим і підтримкою політичних, правових, соціальних принципів суспільства.

5. Державне регулювання економіки - це одна із засадничих форм участі держави в національній економіці, що включає дію на ключові етапи процесу розподілу доходів і ресурсів, темпи економічного зростання, рівень життя населення, для чого інститутами держави використовуються виконавчі, законодавчі і контролюючі методи.

6. Основними механізмами державного регулювання економіки є: прямі і непрямі.

7. Прямі механізми державного регулювання є найбільш поширеними унаслідок своєї дієвості. Основною їх формою є господарська діяльність держави, представлена державним сектором економіки, а також: нормативно-правові методи державного регулювання, прямі інвестиції в пріоритетні галузі; витрати на створення і підтримку функціонального стану соціальної інфраструктури - охорона здоров'я, утворення, науки та ін.

8. Непрямі механізми державного регулювання - це такі методи впливу держави на економіку, які дозволяють досягти поставлених цілей без прямого втручання держави і спираються на основні закономірності функціонування національної економіки: фіскальна і грошово-кредитна політика, податкова система, підтримка стабільного ціноутворення, стійких темпів економічного зростання, перерозподілу ресурсів, стимулювання інвестиційного процесу, темпів науково-технічного прогресу.

9. Важливу роль в підвищенні ефективності державного регулювання має державний економічний і передусім фінансовий контроль, тобто контроль за станом національної економіки, її відповідністю прийнятим планам, програмам, за дією останніх на розвиток народного господарства, його реформування відповідно до науково обгрунтованої стратегічної мети, в якій повинні відбиватися загальнонаціональні інтереси.

Дата добавления: 2014-01-07