Прогнозування розвитку галузей соціальної сфери і її елементів

Економічне прогнозування полягає у виявленні стану і можливих напрямів розвитку економічних явищ і процесів на різних рівнях економічної системи.

Джерелами прогнозної інформації можуть бути: накопичені знання і досвід; фактична і статистична інформація про об'єкт прогнозування; економіко-математичні моделі.

Способи прогнозування:

1. Експертний - шляхом опитування фахівців відносно об'єкту прогнозування;

2. Екстраполяція - збори інформації про розвиток об'єкту у минулому і перенесення закономірностей цього розвитку на майбутнє;

3. Моделювання - дослідження, що базується на побудові моделей об'єкту відповідно до очікуваних (бажаними) змін в його стані.

Мета прогнозування полягає в створенні наукових передумов, що включають науковий аналіз тенденцій розвитку національної економіки; варіантне передбачення майбутнього розвитку національної економіки, громадського відтворення, що враховує як тенденції, що склалися, так і намічені цілі; оцінку можливих наслідків рішень, що приймаються; обгрунтування напрямів соціально-економічного і науково-технічного розвитку для ухвалення управлінських рішень.

Соціально-економічне прогнозування базується на наступних принципах: системності, науковій обгрунтованості, адекватності, альтернативності і цілеспрямованості.

Соціально-економічні процеси визначають рівні виробництва, інфляції, безробіття і життя, їх динаміку, а також структури і пропорції економіки, попит і пропозицію, інвестиції, соціальне положення і т. п.

При прогнозуванні добробуту населення і його державному регулюванні використовують показники соціальних гарантій: мінімальний споживчий бюджет; межу бідності; мінімальний рівень оплати праці, пенсії; різні види допомоги та ін.

У область прогнозування елементів соціальної сфери входять:

1) прогнозування і визначення мінімальної зарплати;

2) прогнозування і визначення мінімальних споживчих бюджетів;

3) прогнозування і визначення прожиткового мінімуму;

4) прогнозування і визначення державних і недержавних пенсійних фондів і фондів соціального захисту;

5) створення нової системи пенсійного забезпечення, допомоги, стипендій, окладів у бюджетних організаціях і установах і їх фінансове забезпечення;

6) розробка загальнодержавних і регіональних програм допомоги окремим верствам населення і так далі

Основним питанням, підметом прогнозуванню, являється питання про заробітну плату і її реформування, який має своїй на меті перехід від діючої моделі (орієнтованої на низьку ціну робочої сили і високу долю безкоштовних соціальних благ) до нової моделі (що передбачає високу ціну робочої сили і платне задоволення відповідних послуг).

При прогнозі мінімальної заробітної плати, вона не має бути менше офіційно встановленої межі малозабезпеченості. МАРНОТРАТНИК рекомендує поступово підвищувати мінімальну заробітну плату в народному господарстві до 60% середньої зарплати.

Засобами і умовами реалізації державного соціального захисту населення є:

1) прийняття законодавчих актів, спрямованих на соціальний захист населення;

2) визначення показників соціально-економічних нормативів;

3) визначення показників соціального захисту;

4) визначення показників рівня життя в державних індикативних планах і засобів їх реалізації;

5) розробка і реалізація соціальних комплексних цільових програм.

Важливим питанням прогнозування в сучасній соціальній політиці є прогнозування і регулювання рівня бідності.

Бідність визначається двома чинниками:

1) частиною населення з доходами нижче вартості мінімального споживчого кошику;

2) відхиленням величини прожиткового мінімуму від середнього рівня достатку.

Комплексна оцінка бідності проводиться з використанням таких показників:

- межі бідності;

- рівня бідності;

- сукупного дефіциту доходів бідного населення;

- середнього дефіциту доходів бідного населення;

- глибини бідності.

Межа бідності - рівень доходу, нижче якого неможливе задоволення основних потреб. Держава повинна піклуватися про сім'ї, доходи яких на 10-20% перевищують межу бідності, оскільки вони у будь-який момент можуть опинитися в групі бідних.

Рівень бідності - частина сімей, в яких рівень споживання на людину нижчий межі бідності. Визначається по формулі:

де Нбед - чисельність бідного населення; Н - загальна чисельність населення.

Бідність - одна з головних проблем, які Україна повинна вирішити до 2015г.

Відповідно до прийнятих міжнародних стандартів рівень життя, при якому на 1 чел. у день витрачається 1 дол., вважається волаючою убогістю, а 2 дол. - абсолютною бідністю. Стандарти ООН для країн Центральної і Східної Європи визначають среднедушевой доход нижче 4,3 дол. в день по паритету купівельної спроможності (ППС) як бідність і менше 2,15 - як убогість. Гривневий еквівалент цих параметрів, розрахований по ППС Всесвітнім банком, в 2001 р. склав, відповідно, 4,26 і 2,13 грн.

У 2003 р. среднедушевые доходи населення України в добу складали 2 долари 28 центів, що, на думку До. Крищенко, свідчить про бідність значи-тельной частини населення і про пріоритетність цього питання соціальної політики держави на найближчу перспективу. З цим виводом можна погодитися, попри те, що при такому рівні доходів і їх рівномірному розподілі усе населення України вважалося б не лише бідним, але і майже убогим.

Очевидно, среднедушевые доходи населення України в добу у розмірі 2 доларів 28 центів розраховані виходячи з рівня обмінного курсу, а не ППС гривні і долара.

Сукупний дефіцит доходів бідного населення - це сума коштів, які бракує бідному населенню країни до розрахованої межі бідності:

де Пм - прожитковий мінімум, грн.; Дбед -доходы бідних людей.

Середній дефіцит доходу бідного населення - це сума коштів, які в середньому бракує одній бідній людині до розрахованої межі бідності:

Глибина бідності - відносний показник, що характеризує рівень дефіциту засобів до встановленої величини:

Показники бідності розраховуються в цілому по країні і по регіонах. Державне регулювання зводиться до захисту виявлених груп населення і гарантування забезпечення прожиткового мінімуму шляхом; надання адресної матеріальної допомоги, підвищення пенсійного забезпечення, змісту дитячих будинків, інтернатів, будинків інвалідів і людей похилого віку, допомоги по безробіттю, житлових субсидій, пільг і так далі

Рівень життя населення оцінюється системою показників, що характеризують матеріальну основу, стан і розвиток добробуту населення.

Основою розрахунку грошових доходів населення є баланс грошових доходів, який відбиває співвідношення між: грошовими доходами населення, роздрібним товарообігом, об'ємом платних послуг і заощаджень. На основі балансу визначається рівень забезпечення населення готівкою, задаються основні параметри для розрахунку показників емісії грошей, інфляція в споживчому секторі.

Узагальнювальним показником рівня життя є реальні доходи населення, що відбивають частину національного доходу, використовуваного населенням на споживання і збереження.

Мінімальний споживчий бюджет - основний критерій, що визначає безпосередню межу бідності і опосередковано реальний рівень життя населення, гарантує задоволення першочергових потреб в їжі, одязі, умови для відтворення робочої сили, тобто це набір продовольчих і непродовольчих товарів і послуг в натуральному і вартісному вираженні, що забезпечує задоволення основних фізіологічних і соціально-культурних потреб населення.

У світовій практиці широко використовується також показник індивідуальної вартості життя -индекс мінімальних цін спеціального набору товарів і послуг, що входять в споживчий кошик і становлять прожитковий мінімум.

Прогнозування і планування народної освіти і підготовки фахівців здійснюється з урахуванням поставлених цілей і завдань перед галуззю, фінансових, матеріальних і інших можливостей суспільства по їх реалізації.

Основними завданнями прогнозування і планування є:

- оновлення змісту, структури і організації загальної середньої освіти;

- створення раціональної мережі учбових установ, розширення їх матеріально-технічної бази;

- підготовка молоді до повноцінного життя і діяльності в суспільстві, сприяння гармонійному розвитку особистості.

При прогнозуванні і плануванні розвитку загальноосвітніх шкіл розробляються наступні показники: контингент, прийом і випуск учнів, кількість класів, середнє число учнів в одному класі, змінність занять, мережа шкіл і їх розвиток. Головним з них є контингент учнів, на основі якого визначаються усі інші показники, тобто потреба в класних кімнатах, мережа шкіл, їх матеріальна база, необхідні педагогічні кадри. Цей показник характеризує загальну чисельність наступних груп, що вчаться з виділенням, здобувають загальну середню і професійну освіту: початкова школа (I — IV класи); неповна середня школа (V — IX класи); середня освітня і професійна школа, X — XI класи загальноосвітньої школи, коледжі, середні професійно-технічні училища, середні спеціальні учбові заклади.

Контингенти учнів, наповнюваність класів і змінність занять є основою для розрахунку потреби в класах і класних керівниках. При цьому у разі наявності відповідних можливостей, виходять з необхідності скорочення змінності занять. Розраховується потреба у викладачах по окремих предметах. Ця потреба визначається залежно від чисельності учнів в класах, кількості годин по цьому предмету відповідно до учбового плану і нормативного навантаження на одного викладача (у годиннику).

Система показників обгрунтовується нормами і нормативами за визначенням потреб в матеріальних, трудових і фінансових ресурсах. Важлива умова успішного функціонування загальноосвітньої школи — ця підтримка в належному стані її матеріально-технічної бази. Загальноосвітні школи мають бути оснащені сучасними технічними засобами; укомплектовані підручниками і наочними посібниками. На основі прогнозних і планових розрахунків, виходячи з можливостей фінансування (бюджетного і інших джерел), розробляються практичні заходи по забезпеченню необхідного технічного і експлуатаційного стану будівель і споруд, засобів навчання, по підвищенню статусу працівників освіти, посиленню соціального захисту вихованців шкіл-інтернатів і дитячих будинків, що вчаться, учителів, збереженню мережі дитячих дошкільних установ і розвитку національної системи дошкільної освіти.

Багато в чому аналогічні завдання вирішуються і відносно професійної освіти. Це передусім створення раціональної мережі учбових закладів з багаторівневою і багатоваріантною системою, що поєднує залучення різних джерел фінансування, включаючи і засоби самих, що навчаються.

Зазвичай визначається круг проблем, пов'язаних з підготовкою кваліфікованих фахівців з рівнів освіти, темпів їх росту, пропорцій і укрупнених професійних груп спеціальностей. При прогнозуванні підготовки фахівців з вищою і середньою спеціальною освітою розробляються наступні показники:

- прийом у вищі і середні спеціальні учбові заклади;

- випуск фахівців з груп спеціальностей, видів навчання і внз.

Потреба у фахівцях визначається на поточний і перспективний періоди.

При розробці комплексного прогнозу підготовки кадрів з вищою і середньою спеціальною освітою враховують чинники, пов'язані із загальною соціально-економічною ситуацією в суспільстві, передбачуваними змінами нормативно-законодавчої бази, розвитком зв'язків зі світовою спільнотою і ряд інших умов, які можуть багато в чому вплинути на отримані результати.

Визначальними при розробці прогнозів-планів народної освіти і підготовки фахівців є питання фінансування галузі.

У більшості держав світу з відносно високим рівнем ВВП витрати на здобуття загальної середньої і початкової професійної освіти компенсуються із засобів державного бюджету. При підготовці фахівців у вищих і середніх спеціальних учбових закладах фінансування носить змішаний характер, тобто здійснюється як з бюджету держави, так і різними юридичними особами і безпосередньо абітурієнтами.

Прогнозування і планування розвитку охорони здоров'я здійснюється відповідно до концепції розвитку охорони здоров'я і спрямоване на рішення таких першочергових завдань, як:

- гарантоване забезпечення встановленого об'єму медичної допомоги в державних установах охорони здоров'я;

- формування ринку медичних послуг, використання додаткових джерел фінансування;

- забезпечення пріоритетного розвитку первинної медико-санітарної допомоги;

- першочергова реконструкція діючих установ;

- розвиток вітчизняної фармацевтичної промисловості, спільних (з фірмами зарубіжних країн) підприємств (виробництв);

- створення медичним працівникам сприятливих умов для праці і побуту, у тому числі для районів і виробництв з підвищеною небезпекою;

- вдосконалення і розвиток законодавчої бази в області охорони здоров'я.

Прогноз розвитку медичних установ базується на використанні цільових нормативів потреби населення в лікувально-профілактичній допомозі, даних про потребу в ресурсах і реально можливих термінах їх задоволення.

План-прогноз розвитку охорони здоров'я включає основні показники, що характеризують розвиток медичного обслуговування населення: кількість лікарняних ліжок, число лікарських посад, кількість відвідувань населенням поліклінік, амбулаторій, кількість місць в санаторіях і будинках відпочинку.

Кожен з перерахованих показників, розрахований на 10 тис. чоловік, характеризує забезпеченість медичною допомогою і профілактичними послугами.

Крім того, ці показники використовуються для планування: чисельності обслуговуючого персоналу, об'ємів лікарських коштів, рівня матеріально-технічного забезпечення і розміру фінансування установ охорони здоров'я.

Можливі варіанти реформування системи охорони здоров'я зазвичай визначаються на підставі прогнозів, програм соціально-економічного розвитку країни, окремих регіонів і інших нормативних документів, які доповнюються і змінюються з урахуванням умов їх виконання, що конкретно складаються.

Прогнозування житлово-комунального господарства. Провідне місце в нім займає житлове господарство. Його прогнозування і планування ведеться по двох напрямах: будівництво житлових будівель і забезпечення експлуатації наявного житлового фонду.

Основна складність при визначенні об'єму будівництва житла полягає у встановленні розміру фінансових ресурсів на вказані цілі і їх джерел. Ними можуть бути:

1) засоби державного бюджету (зазвичай для задоволення потреб соціально незахищених груп населення — тяжкохворих, інвалідів і інших осіб відповідно до чинного законодавства);

2) безвідплатне субсидування і пільгове кредитування з державних коштів для малозабезпечених верств населення, молодих сімей;

3) будівництво за рахунок власних засобів населення і отримуваних звичайних кредитів банків.

Крім того, з боку держави може передбачатися:

- стимулювання напряму прибутку підприємств і доходів громадян на будівництво або придбання житла;

- створення умов для залучення позабюджетних джерел фінансування в житлову сферу, формування механізму іпотечного (заставного) кредитування;

- випуск житлових сертифікатів, напрям на житлове будівництво частини засобів від приватизації;

- заохочення використання засобів населення, що кооперуються, на будівництво житла.

Розвиток житлового господарства прогнозується виходячи з перспективної чисельності населення і норм його забезпечення житловою площею в даному періоді з розрахунку на одного жителя.

Витрати на експлуатацію наявного фонду житла розраховуються з використанням методів прогнозної екстраполяції, моделювання і експертних оцінок. Збільшення і благоустрій житлового фонду нерозривно пов'язані з розвитком комунального господарства.

До комунального господарства відносяться: водопровід і каналізація; міський транспорт; енергетичне господарство (електромережі, мережа теплофікації і газифікації); інші галузі (озеленення, санітарне очищення та ін.).

Прогнозування і планування розвитку установ культури. До переліку таких установ зазвичай відносять клуби, бібліотеки, будинки культури, театрально-видовищні підприємства і об'єкти мистецтва: театри, цирки, кінотеатри, концертні зали.

Основними завданнями у сфері культури є: збереження діючої мережі установ галузі; нарощування творчого потенціалу професійних і самодіяльних колективів; збереження і розвиток народної художньої творчості, народних промислів і традиційної культури; розширення експозиційно-виставкових робіт і науково-просвітницької бази галузі, підвищення рівня і якості послуг, що надаються установами культури і мистецтва, і забезпечення їх доступності для населення.

Прогнозні розрахунки на короткостроковий період здійснюються з використанням методів екстраполяції у поєднанні з методами експертних оцінок. При прогнозуванні на перспективу можуть застосовуватися багатофакторні моделі.

Розвиток установ культури і мистецтва фінансується за рахунок різних джерел. Основними є власні і бюджетні засоби. В умовах переходу до ринкових стосунків можливості бюджету обмежені, що призводить до різкого зниження цих надходжень.

Істотним джерелом інвестицій можуть стати приватні заощадження. Інше можливе джерело фінансування розвитку соціальної сфери — розширення внутрішньогосподарського накопичення в результаті зменшення податкових вилучень з доходів підприємств, засоби профспілкових і громадських організацій, що направляються на культурне і побутове обслуговування населення, благодійні фонди і спонсорство.

Дата добавления: 2014-01-07