Просвітництва та Нового часу

Ґендер у суспільно-політичних концептах епохи

На початку XVII ст. розпочався загальний процес звільнення суспільно-політичної думки від теології. Епоха Просвітництва принесла напівзабуті погляди античних мислителів не лише на свободу людини взагалі, але й на роль і місце жінки і чоловіка у суспільстві.

Англійський мислитель Т. Гоббс (1588-1679) у контексті міркувань про цінність людини висунув ідею природної рівності жінок і чоловіків (Усі люди народжуються вільними та рівними). Ця ідея принципово відрізняє Гоббса від попередніх мислителів, які наголошували або на вродженій дефективності жінки (Арістотель), або посилались на її підпорядкування чоловікові внаслідок гріхопадіння. Гоббс досліджував владу і її форми, віддаючи данину традиції, вказував на різницю між сім’єю і державою. У родині він визнавав домінування чоловіків, що автоматично призводить до їх домінування в суспільстві.

Трохи пізніше, інший видатний англійський мислитель Джон Локк (1632-1704) виступив з критикою абсолютизму батьківської влади у контексті обґрунтування ідей лібералізму, намагаючись аргументувати їх з позицій материнського права. Саме поняття «батьківська влада» вважав неточним, пропонував називати його родинним правом. Це означало б, що влада належить також матері. Родинне право, загалом владу, Локк вважав природним явищем, обов’язковим у громадянському суспільстві.

Французький філософ Франсуа Пулен де ла Бар (1647–1723) у трактаті «Про рівність статей» вперше в історії суспільно-політичної думки сформулював концепцію повної юридичної і соціальної рівності чоловіків та жінок; довів, що нерівність статей – це не припис природи, а результат підпорядкування жінки грубій чоловічій силі. Це була аргументована відповідь на дискусію тодішніх інтелектуалів про становище жінки у суспільстві, її право бути самостійною особистістю. У праці «Про освіту жінок» він обґрунтував необхідність зміни характеру освіти та виховання жінок, надання їм права на навчання.

Мислителі епохи Просвітництва Вольтер, Руссо, Дідро, Монтеск'є пристрасно критикували тодішню систему виховання жінок, феодально-становий шлюб, принизливість для жінок деяких цивільних законів і звичаєвих приписів. Важливий крок у подальшій еволюції суспільно-політичних поглядів на жінку зробив Ш. Монтеск’є (1689-1755) у своїй відомій праці «Про дух законів». Він вказував на можливість участі представниць слабкої статі у політичному житті, не бачив нічого неприродного у тому, щоб жінки могли керувати державою.

Велику роль в усвідомленні жінкою власної людської гідності відіграли праці Жан Жака Руссо (1712-1778). Утверджуючи права кожної людини, її свободу й рівність перед законом, Руссо виправдовував тим самим необхідність революції існуючого суспільного ладу, а також суттєвих змін у становищі жінки. Він багато уваги приділяв питанням жіночої освіти, але виключно в межах сімейних потреб. У праці «Еміль» він підкреслював, що природа вимагає, щоб «жінка мислила», щоб вона мала свою думку і дбала про «свій розумовий розвиток»… передовсім для того, щоб дбати про господарство, про свою родину; піклуватися про чоловіка і дітей. Ідею звільнення жінки від безцільного життя Руссо конкретизував у заклику: «Будь матір’ю! Вигодовуй своє дитя власним молоком, бережи його, виховуй його, і сама собою зникне аморальність...». Висновок Руссо про дефіцит моралі стала важливою складовою у дискурсі щодо призначення жінки у XIX – першій половині XX ст., особливо у Фройда.

Проблему статі розглядав також відомий філософ І. Кант (1724-1804). Основою його теорії було твердження про природну сутність відмінності жінок і чоловіків. У роботі «Спостереження над почуттями піднесеного і прекрасного», у якій спостерігається вплив ідей Руссо, Кант підкреслював, що статеві особливості існують не лише на біологічному, але й на рівні психічної організації, чуттєвої, емоційної, естетичної структури. Статеві відмінності Кант аналізує, апелюючи до понять «піднесеного» й «прекрасного». «Чоловіче» розкриває через категорію «піднесеного», а «жіноче» – «прекрасного». У праці «Метафізика моралі» Кант зосереджує увагу на характеристиці соціального статусу жінок, висуває різні причини, через які вони не можуть бути активними громадянками.

В епоху французької революції прибічником рівноправності жінок постав філософ-просвітник Ж.Е. Кондорсе (1743—1794). Він виступив за надання жінці активного і пасивного виборчого права, свободи вибору всякої посади. Важливою умовою реалізації цих вимог за Кондорсе має бути відмова від упереджень і забобонів. У праці «Про допуск жінок до громадянських прав» Кондорсе писав: «Одним із найбільш важливих для спільного щастя результатів прогресу людського розуму ми повинні вважати повне зруйнування забобонів, що створили нерівність прав між двома статями». Ідею Ж. Кондорсе про повну рівність жінок і чоловіків вперше на практиці почали втілювати жіночі організації під час Великої Французької революції, в надрах якої формувалась ідеологія фемінізму.

Значну увагу жіночому питанню приділяли соціалісти-утопісти. Виступаючи за соціальну рівність чоловіка і жінки, вони разом з тим підкреслювали необхідність врахування особливостей жіночого організму при наданні їм конкретних видів праці. Прогресивною була їх вимога розвитку освіти серед жінок. В «ідеальній» державі Т.Мора (1478-1535) чоловіки та жінки проводять вільний від роботи час у навчанні. Однак його концепція не допускає повної рівності. Особливо це помітно у сфері сімейно-побутових відносин, де патріархальні риси чітко виражені: молодший підпорядковується старшому, а жінка – чоловікові.

Відомий утопіст Т. Кампанелла (1568-1639) дотримувався платонівської ідеї про спільність жінок. Його держава регламентувала родинно-шлюбні відносини: «начальники визначають…, які чоловіки і жінки за будовою тіла найбільше підходять одне одному»; вихованням дітей також мала займатися держава.

У ХІХ ст. значний внесок у розробку жіночого питання зробили А. Сен-Сімон (1760-1825), Ш. Фур’є (1772-1837), Р. Оуен (1771-1858). У кожного з цих мислителів ми знаходимо критику становища жінки у суспільстві, а також ряд пропозицій щодо його зміни. Однак лише Ш. Фур’є піднявся до розуміння єдності своєї соціально-політичної системи про розвиток суспільства з вирішенням жіночого питання. Він першим висловив думку про те, що про рівень розвитку суспільства можна судити по тому, яке місце у ньому займає жінка. Фур’є вважав, що саме шлюб перетворив жінку у рабиню домашнього господарства і виховання дітей, коли природа визначила для цього здатними лише одну десяту частину кількості всіх жінок. Він вважав, що щастя жінці може дати організоване колективне домоводство, яке спирається на кооперативну організацію промислового, селянського, домашнього виробництва та господарювання. Фур’є був сторонником гармонійної сім’ї, основою якої буде союз закоханих, «вільні почуття не менш вільних чоловіків і жінок».

Ґендерні тенденції простежуються також у теорії Гегеля (1770-1831). Подаючи жінок як представниць природи, а чоловіків як представників розуму, Гегель намагався через шлюб, стосунки між жінками й чоловіками знайти зв'язок між сферою природи та духу. Гегелівська концепція духу, не зважаючи на її фундаментальність, не дозволила йому повною мірою вийти за межі «натуралістичної» концепції ґендеру й помістити міжстатеві стосунки у соціальну та культурну сферу. З одного боку, він розглянув розвиток суб'єктивності й індивідуальності у контексті людського суспільства, з іншого – зводячи чоловіків і жінок до їх традиційних ролей, визначив специфічні ґендерні відмінності як аспект раціональної онтології, що відбиває глибинну структуру духу. Жінок Гегель розглядав як символічних представниць принципу партикулярності, безпосередності, природності, тоді як чоловіки у його вченні репрезентують універсальність, свободу та суб'єктивність. Для Гегеля доля жінки пов’язана з родиною, свої етичні норми вона визначає сама; життя чоловіка пов'язане з державою, наукою та діяльністю у зовнішньому світі. Тобто, у системі Гегеля жіноча природа, у якій домінують природні інстинкти, не освячена розумом чи духом, не відповідає прогресу.

Окремі ідеї соціалістів-утопістів знайшли своє продовження у суспільно-політичній думці М. Добролюбова (1836-1861), М. Михайлов (1829-1865), Д. Писарєва (1840-1868), В. Белінського (1811-1848), М. Чернишевського (1828-1889). Вони гостро критикували становище жінки в Російській імперії, необхідну умову її звільнення вбачали в удосконаленні суспільних відносин. Започаткував обговорення «жіночого питання» знаменитий хірург і педагог М. Пирогов (1810-1881). М. Михайлов одним з перших підняв питання про рівність політичних прав.

Про необхідність участі жінки у сфері освіти, мистецтва писав В. Белінський, який підкреслював, що жінка, як і чоловік, передовсім людина, тому в першу чергу повинна виконувати загальнолюдські справи, а лише згодом – бути жінкою, матір’ю, господаркою.

Д. Писарєв зазначав, що у природі жінки немає нічого такого, що перешкоджало б їй брати активну участь у суспільному житті. Головна причина її підневільного становища полягає у тих умовах, які створює для неї суспільство, а також у стереотипах виховання. Більшість жінок, за Писарєвим, через обставини, звичаї, що панують у товаристві, суспільстві, змушені жити «поза загальними інтересами людства».

Значну увагу вирішенню «жіночого питання» приділяв М. Чернишевський. У його поглядах варто відмітити такі моменти: 1) він підтримував думку про те, що основною причиною неволі жінок є більша фізична сила чоловіків; 2) високо цінив розумові здібності жінки, засуджував суспільство, яке їх не використовує. Чернишевський підкреслював, що організація жінки може бути й вищою, ніж у чоловіка, що може відтіснити його на другий план у розумовій діяльності, коли відійде у минуле влада грубої сили. Він вважав, що історія людства стала б розвиватися у десять разів швидше, якби діяв жіночий розум. Приклад жінки нового суспільства М. Чернишевський вивів у своєму романі «Що робити?»

Ряд критичних зауважень щодо становища жінки у Російській імперії зробив М. Добролюбов, який пророче писав, що звільнитись від свого рабського стану у сім’ї і суспільстві жінці буде важче, ніж звільнитись чоловікам від соціального гніту.

Протилежну позицію щодо ґендерних проблем тодішнього суспільства займали консерватори. Так, П. Ж. Прудон, О. Конт, А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, В. Розанов, Л. Толстой абсолютизували біологічні особливості статі, протиставляли призначення чоловіка й жінки: його як «суспільне», її — як «сімейне» («царство жінки — родина, сфера її діяльності— домашнє господарство»). Ідеальною вважали жінку, «яка... народить, вигодує і виховає найбільшу кількість дітей…» Чоловіків, які вболівали за вирішення «жіночого питання», консерватори називали «жалібниками жіночої долі».

Помітний внесок у розробку жіночого питання вніс марксизм, запропонувавши соціально-економічний підхід у характеристиці становища жінки. (К. Маркс, Ф. Енгельс, А. Бебель, Л. Браун, П. Лафарг, К. Цеткін, В. Ленін, О. Коллонтай та інші). К. Маркс (1818-1883) і Ф. Енгельс (1820-1895) вважали, що нерівність між чоловіком і жінкою виникла з появою приватної власності. Оскільки домашня робота жінки перетворилася із суспільної на приватну справу, вона втратила своє значення, порівнюючи з промисловою працею чоловіків. Жінка таким чином була виключена із суспільного виробництва. У зв’язку з цим був зроблений висновок, що «першою передумовою визволення жінки» є її повернення «до суспільного виробництва, що в свою чергу вимагає, щоб індивідуальна сім’я перестала бути господарською одиницею суспільства». К. Маркс і Ф. Енгельс підкреслювали, що підневільне становище жінки у сім’ї з розвитком приватної власності доповнилось її класовим пригнобленням як невільниці, кріпачки, пролетарки.

Із зародженням капіталізму стала широко використовуватися жіноча і дитяча праця. Залучення жінки до суспільного виробництва у період становлення капіталізму марксизм розглядав як явище прогресивне у своїй основі. Разом з тим, це привело до її подвійного пригноблення – на роботі і вдома. З цього часу в жіноче питання включається низька кваліфікація жіночої праці, менша зарплата за однакову з чоловіком роботу, шкідливі для жіночого організму умови виробництва, проблема суперечності між виробничою діяльністю і функціями дружини, матері, домогосподарки.

Важливе значення мало положення марксизму про те, що економічна залежність жінки формувала певний психологічний стереотип, суспільні переконання про неповноцінність жінки як особи. Держава і релігії легітимізували ці переконання. Виступаючи проти них, К. Маркс і Ф. Енгельс вказували на те, що необхідною умовою визволення жінки повинно бути звільнення її від пригноблення у виробництві і суспільстві. Можливим шляхом вирішення жіночого питання марксисти вважали пролетарську революцію і встановлення диктатури пролетаріату. У листі до Л. Кугельмана К. Маркс підкреслював, що «...великі суспільні перевороти неможливі без жіночого фермента».

Певний внесок у марксистську концепцію жіночого питання зробив активний діяч німецького робітничого руху Август Бебель (1840-1913). Він акцентував увагу на необхідності всестороннього розвитку особистості жінки задля того, щоб стати рівноправним і дієвим членом людського суспільства. Він категорично виступав проти всіх, хто пробував довести неминучість підпорядкованого становища жінки у суспільстві, мотивуючи це її фізіологічними та психологічними особливостями. Праця А. Бебеля «Жінка і соціалізм» (1879) надовго стала теоретичною основою жіночого соціалістичного руху.

Його соратниця Клара Цеткін була ініціаторкою і активною учасницею жіночого робітничого руху, критикувала фемінізм, який вважала буржуазним, що відриває жінок від завдань пролетарської боротьби. У 1889 р. вона виступила на Установчому конгресі Другого Інтернаціоналу з промовою про жіночу працю і політичну роботу серед жінок, що мала велике значення для консолідації жіночого пролетарського руху. У 1910 р. конференція соціалісток у Копенгагені прийняла її пропозицію святкувати 8 березня як Міжнародний жіночий день.

Прибічниками розвитку жіночого руху соціалістичним шляхом виступали немецькі вчені-жінки Лілі Браун та Тереза Шлезінгер-Екштейн.

Л. Браун у працях «Жіноче питання, його історичний розвиток і економічна сторона», «Жіноча праця у програмі майбутнього», «Жінка і політика» дослідила історію жіночого руху, висловила своє розуміння жіночого питання та шляхи його вирішення. За марксистською схемою вона обґрунтувала необхідність залучення жінок до суспільного виробництва, засуджувала подвійну експлуатацію. Основними формами боротьби пролетарського жіночого руху Л. Браун вважала: 1) просвіту жінок і звільнення їх від домашнього господарства; 2) участь жінок разом з чоловіками у суспільно-політичних організаціях, партіях та спілках, які б захищали права жінок, сприяли прийняттю прогресивних законів, направлених на їх визволення; 3) розвиток жіночого руху, створення, кооперативних товариств з метою захисту матеріальних інтересів жінок.

Німецька вчена Т. Шлезінгер-Екштейн також дотримувалася марксистської схеми. Не обмежувалась лише вимогами економічної рівноправності. Вона зазначала, що жіночий рух ніколи не керувався лише економічними мотивами, а навпаки, вимогами індивідуальної свободи і розвитку особистості, що з кінця XVIII ст. все сильніше лунало в цивілізованому світі і захоплювало багатьох жінок, які все більше відчували утиски і своє безправне становище у державі і в родині. У праці «Жінка в ХІХ ст.» вона зробила глибокий аналіз соціального становища жінок у країнах Західної Європи і США, дала характеристику жіночого руху та досягнуті ним результати. Звертаючи увагу на тенденцію швидкого зростання участі жінок у промисловому виробництві, вона підкреслювала, що в Англії збільшення частки жіночої праці відбувається у чотири рази швидше, ніж чоловічої. Вона вказувала також на зростання ролі жінок у галузі освіти, охорони здоров’я, активізацію їх політичної боротьби, зокрема за прийняття законів про охорону жіночої праці і участь у виборах. Разом з тим вона розуміла обмеженість боротьби за часткові права, вважаючи, що кардинальну зміну становища жінки можна досягнути лише у суспільстві, де прагнуть не до збагачення окремих осіб, «а до щастя всіх його громадян».

Як бачимо, Л. Браун і Т. Шлезінгер-Екштейн залишалися в цілому на марксистських позиціях, але в той же час, враховуючи конкретну політичну і соціально-економічну ситуацію у Європі, не висували негайних радикальних вимог зміни існуючого ладу та імперативних постулатів, що надмірно б радикалізували жіночий рух.

Доповнюючи теорію марксизму, В. Ленін вважав жінок важливим резервом пролетарського руху, підкреслював, що успіх революції значною мірою залежить від участі у ній жінок. Він розвинув також марксистську тезу про розширення участі жінок у суспільному виробництві. Ленін писав, що «для повного визволення жінки і справжньої рівності її з чоловіком треба, щоб було суспільне господарство і щоб жінка брала участь у спільній продуктивній праці. Тоді жінка займатиме таке ж становище, як і чоловік».

Дата добавления: 2014-01-07