Неформальні організації

Основні види соціальних організацій: формальні та

З усього видового різноманіття організацій слідд розрізняти формальні та неформальні соціальні організації.

Формальна організація – основа адміністративної структури, що являє собою систему узаконених знеособлених вимог і стандартів поведінки, формально заданих і жорстко закріплених наперед розписаними ролями й принципами. По горизонталі в ній відтворено вимоги функціонального поділу праці, а по вертикалі – відносини влади й субординації. На виробничому підприємстві формальну організацію репрезентовано системою підрозділів, груп і робочих місць з певними функціями чи статусами.

Система знеособлених вимог закріплюється нормами і взірцями поведінки, котрі є основними елементами культури і фіксуються у визначених ролях і приписах. Формальна структура утворює каркас відносин в організації і надає їм необхідної сталості.

Головною ознакою формальних організацій є узаконена система норм, правил, принципів діяль ності, стандартів поведінки членів організації.

Формальна організація забезпечує проходження ділової інформації, необхідної для функціональної взаємодії її членів. Вона включає в себе різні регулятори, що нормують і планують діяльність даної соціальної спільності. Формальна організація раціональна – в її основі лежить принцип доцільності, свідомого руху до мети. Вона принципово безособова, так як розрахована на абстрактних індивідів, між якими не повинно бути жодних стосунків, що виходять за рамки службових.

Формальна організація характеризується сильною тенденцією перетворитися на бюрократичну організацію. Необхідно зазначити, що більшість поглядів на організаційний процес полягає в тому, що він виконується бюрократично.

Неформальні організації існують одночасно з формальними. Для них характерна система незапропонованих соціальних ролей, неформальних інститутів і санкцій, еталонів поведінки, переданих звичаями і традиціями. Їх поява пов’язана зі своєрідністю дії «людського фактора» в організації, що ще раз підкреслює роль особистості в організаційному процесі. При виконанні виробничих функцій люди вступають в численні контакти, що сприяють встановленню спонтанних особистих зв’язків, які досить часто носять емоційне забарвлення. Інакше кажучи, існує поділ між професійною функцією, що виконується людиною, і самою особистістю.

Неформальна організація як спонтанна спільність людей припускає особистісні службові відносини, вирішення виробничих завдань способами, відмінними від формальних приписів. Утворення неформальних груп є формою дезорганізації, що сприяє підтриманню соціальної цілісності, зняттю соціальної напруги в колективі. Неформальна організація виступає своєрідним буфером між індивідом і жорсткою формальною організацією. Не виключена, однак, і негативна роль неформальних організацій: іноді приватний інтерес певної групи може превалювати над спільною метою організації.

Неформальна організація ґрунтується на принципах саморегулювання і самоорганізації. Вона (на відміну від формальної) не є жорстко структурованою, будується на основі індивідуальних особливостей працівників, специфіки відносин між ними. У ній переважають групові норми, не має жорстко зафіксованих стандартів.

Отже, формальна організація створюється відносинами між знеособленими посадами й професійними позиціями, а неформальна – між живими людьми в процесі їхньої спільної діяльності.

Ці дві форми організації співіснують, доповнюють одна одну, а інколи й протидіють. Необхідність у неформальній організації зумовлюється таким:

· не можна стандартизувати всю сукупність відносин, котрі встановлюються в процесі спільної діяльності;

· завжди можуть виникати непередбачені ситуації, які потребують нестандартних рішень;

· час від часу з’являється необхідність в опрацюванні нових стандартів поведінки, які виникають саме в неформальній організації, а потім переносяться у формальну;

· відносини між людьми ніколи не бувають лише діловими.

Ця остання обставина зумовлює виокремлення з неформальних організацій, що виникають з приводу виробничої діяльності, так званих соціально-психологічних організацій, котрі регулюють невиробничі зв'язки людей.

Неформальна організація функціонує на рівні контактів малих груп, окремих колективів і виконує роль своєрідного буфера між людиною і жорсткою формальною організацією. Вона спирається на міжособистісні норми, цінності, механізми лідерства, санкції, вироблені спонтанно групою. Через такі організації індивіди залучаються до суспільного життя, інтегруються в суспільство.

Процес входження людини в організацію, а організації в систему інших організацій відбувається в два етапи:

1) адаптації, тобто ознайомлення і засвоєння норм, правил поведінки, традицій, цінностей, що консолідують і інтегрують;

2) актуалізації, тобто виходу за межі загального самоствердження.

Але якщо норми й цінності не підходять людині чи організації, то на етапі актуалізації виникають проблеми. Частіше це трапляється за умов переструктурування суспільства: людині важко знайти свою організацію, а організації важко швидко перебудуватися відповідно до потреб часу.

Організації можуть формуватись і добровільно, і примусово. Д. Сіллес і Н. Смелзер зауважують, що добровільні організації створюються для захисту спільних інтересів їх членів, членство в таких організаціях є добровільним, такі організації не зв’язані з державними органами (ця ознака властива не всім добровільним організаціям). Добровільними організаціями є професійні та релігійні об'єднання, політичні партії тощо.

До примусової організації людей примушують уходити, якщо вони не хочуть цього робити самі. Вони формуються, на думку Н. Смелзера, для загального суспільного блага, сутність якого визначають держава, церква, інші організації, що мають право уособлювати загальний інтерес. Прикладом примусових організацій може бути шпиталь, інтернати для людей похилого віку, виправні табори, тюрми, обов’язкова армія тощо.

Зміст поняття «соціальна організація» близький до змісту поняття «соціальний інститут», але вони не тотожні. Польський соціолог Антоні Камінський стверджує, що кожна соціальна інституція – це організація, проте не кожна соціальна організація є інституцією.

На певному етапі існування організації внаслідок нагромадження досвіду, формування традицій, а також під впливом свідомого керівництва може відбутися її інституціалізація.

Специфічними ознаками соціальної інституції порівняно із соціальними організаціями, на думку В. Оссовського, є довготривалість у просторі і часі, орієнтація на упорядкування головних сфер суспільного життя і культурна легітимність у соціумі.

Питання для самоконтролю

1. Які спільні та відмінні риси мають поняття «організація» і «система»?

2. У чому полягає сутність системного підходу до організації? Чому доцільно розглядати організацію як систему?

3. Які системні властивості має організація?

4. Що мається на увазі під соціальною системою? Назвіть її основні структурні елементи.

5. Охарактеризуйте рівні соціальних систем.

6. Дайте визначення організації як соціальної системи. Що таке соціальна організація?

7. Чи можна автомобіль назвати соціальною організацією? Якщо так. то чому?

8. Які існують види соціальних організацій?

9. Назвіть основні цілі соціальних організацій.

10. Яка залежність характеризує сутність соціальної організації. Чи можна ототожнювати соціальну організацію та колектив організації?

11. Опишіть модель еволюції соціальних організацій.

12. Які особливості еволюції соціально-економічних систем?

13. Розкрийте суть поняття «соціальна спільність»?

14. Охарактеризуйте компоненти соціальних систем та назвіть їх властивості?

15. Які ознаки присущі людині (особистості), як найголовнішому елементу соціальної системи, розкрийте їх значення.

16. Що таке «активність» та «опірність» соціальної організації, хто вперше ввів ці поняття?

17. Охарактеризуйте загальні риси соціальних організацій? Яка різниця між поняттями «оціальна організація» та соціальний інститут?

18. Опишіть принципи та закони (загальні і часткові), що стосуються соціальної організації.

19. Що таке формальні і неформальні організації? Наведіть приклади. Назвіть спільні та відмінні ознаки.

Термінологічний словник

Активність – властивість елементів соціальної організації, що характеризує спрямованість на розвиток системи.

Діяльність– цілеспрямований вплив суб’єкта на об’єкт.

Закон додатковості – в організаціях поєднується дія якихось об'єктивних, запрограмованих початків і випадкових, нестійких, імовірнісних сил. Завдання керівництва організації – навчитися управляти обома різновидами.

Закон зворотного зв’язку забезпечує регулювання керованих систем. Зворотній зв’язок може бути негативною (підсилює дію сигналу неузгодженості керуючої і керованої систем) і позитивною, при якій небажане неузгодженість буде нейтралізовано. У реальному житті зворотний зв’язок не можна оцінювати як строго позитивну чи негативну.

Закон змагальності, конкуренції означає, що життєздатність соціальної системи залежить від рівня розвитку конкурентного початку системи.

Закон розвитку – полягає в тому, що соціальна система (організація) прагне досягти найбільшого сумарного потенціалу під час проходження всіх етапів життєвого циклу.

Інтереси – усвідомлення особистістю власних потреб.

Компоненти соціальних систем: людина, процеси (економічні, соціальні, політичні, духовні), речі (предмети, залучені до господарського і суспільного життя), суспільні ідеї, теорії, культурні, етичні цінності, звичаї, ритуали, традиції, вірування

Культура особистості – сукупність соціальних норм і цінностей, якими вона керується в процесі практичної діяльності.

Мотиви– усвідомлена потреба особистості-суб’єкта у досягненні певних цілей, бажаних умов діяльності.

Неформальні організації ґрунтуються на товариських взаєминах та особистому виборі зв’язків учасників і характеризуються соціальною самостійністю.

Опірність – властивість елементів соціальної організації, що характеризує спрямованість на консервацію системи.

Ор­ганізаційні принципи соціальної організації: 1) цілісність організації; 2) оптимальне співвідношення функцій та організацій­них структур; 3) пристосування організації до умов суспільного жит­тя; 4) відповідальність організації перед суспільством і сус­пільства перед організацією; 5) взаємодія підсистем, які управляють і якими управля­ють.

Основні рівні соціальних систем: все суспільство (українське, російське, американське, китайське та ін.); співтовариства, об’єднання людей меншого порядку (нації, стани, соціальні та етнічні групи, еліти, поселення); організації (кредитно-фінансові установи, наукові, науково-освітні фірми, корпорації, громадські об’єднання); цехи, бригади, ділянки, професійні групи, кафедри, відділи та інші підрозділи в межах організації: їх особливість полягає у безпосередніх контактах один з одним.

Пам’ять– система знань, засвоєних особистістю в процесі її життєдіяльності.

Переконання– стандарт, за допомогою якого людина виявляє свої соціальні якості. Ці стандарти називають ще стереотипами (тривалі, повторювані).

Потреби– внутрішні стимули її активності, те, що забезпечує її існування і самозбереження.

Соціалізація – процес інтеграції індивіда в суспільство, у різноманітні типи соціальних спільнот (групу, соціальний інститут, соціальну організацію) шляхом засвоєння ним елементів культури, соціальних норм і цінностей, на основі яких формуються соціально значущі риси особистості.

Соціальна група (спільнота) – відносно стійка, історично сформована сукупність людей, об’єднаних на основі загальних соціально значущих ознак.

Соціальні зв’язки: міжособові, побутові відносини; відносини за рівнями управління; відносини до людини громадських організацій.

Соціальна організація – соціальна група, орієнтована на досягнення взаємопов’язаних специфічних цілей і формування високо формалізованих структур.

Соціальна система – цілісне утворення, основним елементом якого є люди, їх зв’язки, взаємодії та взаємовідносини, соціальні інститути та організації, соціальні групи та спільноти, норми і цінності.

Соціальний інститут – відносно стійка модель поведінки людей іорганізацій, що історично склалася у певній сфері життєдіяльності суспільства.

Соціальні настанови– соціально визначені загальні орієнтації особистості, які відображають можливості особи діяти відповідно до об'єкта дії.

Соціальна якість людини– сукупність взаємопов’язаних елементів, які зумовлені особливостями соціальної взаємодії особистості з іншими людьми у конкретних історичних умовах.

Соціальний тип особистості– результат взаємодії історико-культурних і соціально-економічних умов життєдіяльності людини, сукупність повторюваних якостей людини як істоти соціальної.

Соціальний статус особистості– це її позиція в соціальній системі, пов'язана з належністю до певної соціальної групи чи спільноти, сукупність її соціальних ролей та якість і ступінь їх виконання.

Соціальна роль– типова поведінка людини, пов’язана з її соціальним статусом, яка не викликає негативної реакції соціального середовища.

Соціальна організація, на відміну від інших масових спільнот, характеризується такими рисами: стійким взаємодією елементів, що сприяє міцності і стабільності їх існування в просторі і часі; відносно високим ступенем згуртованості; чітко вираженою однорідністю складу; входженням в ширші спільності як елементів структурних утворень.

Цінність – суспільне ставлення особистості, яке переносить її потреби та інтереси на матеріальні та духовні явища, надає їм визначальних соціальних рис.

Ціннісні орієнтації– соціальні цінності, які спрямовують діяльність та соціальну поведінку особистості і поділяються нею.

Формальні організації будують соціальні відносини на підставі регламентації зв’язків, статусів, норм (наприклад, промислове підприємство, фірма, університет, мерія).

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Основна література

1. Дворецька Г.В. Соціологія Навчальний посібник / К.: КНЕУ, 2002.- 472 c. (с. 191-199)

2. Городяненко В.Г. Соціологія. Підручник для студентів вищих навчальних закладів/За ред. В.Г. Городяненка. – К.: Видавничий центр «Академія», 2002.- 560 с.

3. Иванова Т.Ю., Приходько В.И. – Теория организации (Краткий курс) – 2004 (с. 74-79)

4. Латфуллин Г. Р., Райченко А. В. Теория организации: Учебник для вузов. – СПб.: Питер, 2004. – 395 с: ил. – (Серия «Учебник для вузов»).

5. Лукашевич М.П. Соціологія праці

6. Мильнер Б.З. Теория организации: Учебник. – 2-е изд. – М.: ИНФРА-М, 1999. – 480 с.

7. Монастирський Г.Л. Теорія організації: Навч.-метод, комплекс. – Т.: Екон. думка, 2007. – 84 с.

8. Осипова Н.П Соціологія: Підручник / Н. П. Осипова, В. Д. Воднік, Г. П. Клімова та ін.; За ред. Н. П. Осипової. – К.: Юрінком Інтер, 2003. — 336 с.

Додаткова література

1. Александров Е. А. и др. О некоторых организационных качествах функционирования систем. – М.: Наука, 1968.

2. Беляев А. А., Короткое Э. А. Системология организаций. – М.: ИНФРА-М, 2000.

3. Богданов А. А. Тектология. Всеобщая организационная наука. В 2 кн. – М., 1989.

4. Винер Н. Кибернетика, или Управление и связь в животном и маши не. – М., 1968.

5. Краткий словарь по социологии / Под общ. ред. Д.М. Гвишиани, Н.И.Лапина. М., 1988. С. 209.

6. Монастирський Г.Л., Овсянюк-Бердадіна О.Ф. Теорія організації: Навч.-метод, комплекс. – Т.: Екон. думка, 2007. – 84 с.

7. Пригожий А. И. Современная социология организаций. – М.: Интертранс, 1995.

8. Социологический справочник/Сост. А. Н. Елсуков, К. В. Шульга. Минск, 1991. С. 240.

9. Фромм Э. Психоанализ и этика. – М., 1993.

Дата добавления: 2014-01-07