Основных векторов развития эмоциональной сферы

ICMP

UDP

TCP

IP

План.

1. Історія світового конституційного розвитку.

2. Конституція України як правовий акт, що закріплює основи суспільного та державного ладу України і сприяє її подальшому демократичному і соціальному розвитку.

3. Конституція – основа правової системи держави. Конституція як політико-правовий засіб зміцнення громадської злагоди на землі України. Реалізація Конституції України. (Найвища юридична сила Конституції. Ознаки Конституції.)

4. Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схвалений народним голосуванням 1 грудня 1991 року.

5. Розробка та прийняття Конституції України 1996 року.

= 1 =

Історія світового конституційного розвитку охоп­лює чотири основних етапи:

Перший етап (XVII - XVIII ст. — перша світова вій­на) — це період утвердження буржуазного суспільства в країнах Європи і Америки. На даному етапі з'являються перші формально-юридичні конституції: США - 1787 р., Франції- 1791, 1792 рр., Польщі - 1791 р. Вони стали моделлю для конституцій інших держав: американська -для конституцій країн Латинської Америки (першу з них було прийнято у Венесуелі вже 1811 р.), а французька -для конституцій європейських країн. Англійська консти­туція мала значний вплив на зміст конституцій Канади 1867 р., Австралії 1900 р., Південно-Африканського Союзу 1909 р.

На першому етапі конституційний процес зосере­джувався лише в країнах Європи та Америки. В Азії пер­ші конституції з'явилися в Японії (1889 р.), Китаї (1912 р.) та Ірані (1906 р.).

Зміст конституцій даного етапу:

Конституції даного етапу позначені тим, що вони закріплювали організацію державної влади у відповідності із принципом розподілу влад та визначили взаємовідносини особи з державою згідно з концепцією природних прав людини, що перед­бачало закріплення в конституції лише громадянських та політичних прав.

Другий етап конституційного розвитку (період між першою та другою світовими війнами) характеризується різкою активізацією конституційної правотворчості як у країнах зі сталими конституційними традиціями, що бу­ло пов'язане з демократизацією державно-політичних режимів (наприклад, Німеччина), так і в країнах, які або не мали раніше своїх конституцій (наприклад, Ефіопія), або ж утворилися внаслідок розвалу Російської та Австро-Угорської імперій (наприклад, Латвія, Чехословаччина, Естонія).

Для другого етапу також притаманне певне розширен­ня предмету конституційного регулювання за рахунок питань політичного і соціально-економічного розвитку. Зокрема, до Веймарської конституції Німеччини 1919 р. було включено такі розділи, як «суспільне життя», «гос­подарське життя», «освіта та школа». В Конституції Юго­славії 1921 р. передбачалося право держави втручатися в економічні відносини громадян. Конституція Ірландії 1937 р. встановлювала принципи зовнішньої політики держави. Розширення предмету регулювання було харак­терним також і для конституцій Мексики (1917 р.), Іспа­нії (1931р.), Чехословаччини (1920 р.) тощо.

На основі повного відходу від загальновизнаних мо­делей (американської та континентальної) конституцій розроблялися так звані «соціалістичні конституції», зо­крема конституції РСФСР (1918 р.), УРСР (1919 р.), СРСР (1936 р.), Монголії (1940 р.), Угорщини (1919р.) тощо. Закріплені цими конституціями принципи органі­зації державної влади, правового становища особи, її взаємовідносин з державою суттєво відрізнялися від принципів, розроблених практикою світового конститу­ційного розвитку. Так, фактично було знівельовано прин­цип народного суверенітету, відкинуто принцип розподі­лу влад, політичного, економічного та, ідеологічного плюралізму. Натомість на конституційному рівні закріп­лювалися належність влади трудящим, керівна роль компартії, панування соціалістичної власності, підпо­рядкованість особи міфічним інтересам суспільства та держави, право на виявлення яких брали на себе керів­ники компартії тощо. Одночасно соціалістичні консти­туції, хоча і формально, але дещо розширювали обсяг конституційних прав людини за рахунок деяких соціаль­но-економічних прав.

Третій етап конституційного розвитку (1945 р. - кі­нець 80-х років XX ст.) пов'язаний з тим, що конститу­ційний процес набуває загальносвітового характеру, до нього підключаються практично всі держави світу. Цей етап характеризується використанням різних конститу­ційних моделей: ліберальної (західної), яка склалася на першому та другому етапах; соціалістичної, а також «нової», втіленої в конституціях країн, що розвиваються.

У свою чергу ці моделі набули в окремих країнах суттєвих особливостей. Зокрема, для «другої хвилі» лі­беральних (західних) конституцій - конституцій держав, де були ліквідовані тоталітарні режими (ФРН, Іспанія, Португалія, Італія, Греція, Японія), а також конституції Франції - було характерним значне розширення предме­ту конституційного регулювання. Ці конституції, по-перше, значно розширили сферу державної діяльності, посиливши одночасно її відповідальність перед суспіль­ством і людиною, по-друге, підвищили ступінь правово­го захисту прав і свобод людини.

Четвертий етап конституційного розвитку починаєть­ся з кінця 80-х років XX ст. і пов'язаний з ліквідацією тота­літарних і авторитарних режимів у соціалістичних країнах та країнах, що розвиваються. Так, за період 1989-1995 рр. було прийнято близько 100 нових конституцій. За цей час фактично припинила своє існування соціалістична модель конституції. Нові конституції, прийняті в пострадянських країнах близькі до ліберальної (західної) моделі. Суттєво трансформувалися у напрямку до цієї моделі і конституції країн, що розвиваються.

= 2, 3=

У перекладі з англійської мови слово «конституція» озна­чає «устрій», з латинської — «затверджую, установлюю». Не­зважаючи на те, що цей термін відомий ще з часів Римської імперії, акти, які дещо були схожі на конституцію, були і в часи феодалізму (наприклад, Павійська Конституція 1037 р. Священної Римської імперії німецької нації та інші), однак у власному розумінні цього слова вони такими не були і не мог­ли бути. З середніх віків залишились історичні пам'ятки — хартії, декларації та інші акти, які стали підґрунтям для майбутніх конституцій. Вони увійшли в історію саме тому, що відповідали початковим потребам суспільного життя в конституційних формах правління, і насамперед обмежували владу монархів, закріплювали засади рівності прав особи.

У вітчизняному правознавстві під конституцією прийнято розуміти основний закон держави, який відображає волю на­роду і в його інтересах закріплює найбільш важливі засади суспільного ладу і державної організації країни. Як головний закон конституція являє собою єдиний законодавчий акт, що встановлює принципи організації і функціонування представ­ницьких органів держави, основні права і свободи людини і громадянина, територіальний устрій, форму правління, міс­цеве самоврядування тощо. У цьому розумінні конституція як особливий законодавчий акт у правовій системі держави з'явилася в зв'язку з приходом до влади буржуазії. Поява конституцій — це результат тривалої і тяжкої боротьби між феодалізмом і абсолютизмом, з одного боку, і буржуазією, се­лянами та робітниками — з другого. У цілому ж конституції завершили створення такого механізму державної влади, який давав змогу управляти суспільними відносинами від імені народу, але в інтересах насамперед буржуазії. Водночас у перших конституціях були закріплені права і свободи гро­мадян, які тепер є досить демократичними. Першою в світі Конституцією була Конституція США 1787 р., а на європейсь­кому континенті — Конституції Франції і Польщі, прийняті їх парламентами1791 р.

Необхідність прийняття конституцій була зумовлена і тим, що в державі значно розширився комплекс суспільних відно­син, які підлягали правовому регулюванню. Кількість норма­тивних актів постійно зростала. У цій ситуації перші консти­туції були як «орієнтир» у праві, «маяк» правової системи; без них неможливо було забезпечити виконання законів вели­кою кількістю людей, які не знали і не могли знати всіх зако­нів держави. І вихід тут був знайдений у тому, що в досить зрозумілий, доступний і всім відомий закон були зібрані основ­ні правила і принципи суспільного життя і доведені до загаль­ного відома. Крім того, прийняття конституцій було зумовле­но й тим, що держави досить часто хотіли заручитися союзни­ками (наприклад, у торгівлі) і продемонструвати перед ними найвигідніші сторони своєї внутрішньої і зовнішньої політи­ки. Тому конституції були своєрідною «візитною карткою» держави, її «паспортом».

Таким чином, конституції з'явились у зв'язку з необхідніс­тю проголошення і гарантування прав і свобод особи, для за­безпечення правових засад буржуазного правопорядку, за­кріплення позицій держав у міжнародних відносинах.

Термін «конституція» має матеріальне і формальне значен­ня. У матеріальному значенні конституція являє собою писа­ний акт, який встановлює засади суспільного ладу, форму правління і територіального устрою, засади організації цент­ральних і місцевих органів влади, їх компетенцію і взаємовід­носини, державну символіку, столицю, основні права і свобо­ди людини і громадянина тощо.

У формальному значенні конституція — це закон, який має найвищу юридичну силу порівняно з іншими законами. Конституція — це закон законів. Вона не може бути змінена звичайним законом, і внесення змін до неї зумовлює внесення змін до тих законів і підзаконних актів, що діяли на той час.

Від існуючих у державі численних законів конституція відрізняється тим, що вона є головним джерелом конститу­ційного права, в якому в систематизованій формі закріплені найважливіші правові норми держави і який підноситься над усіма іншими законами через значення норм, правил, що в ній містяться, і особливих гарантій їх реалізації. На відміну від інших галузевих законів конституція регулює надзвичай­но широке коло суспільних відносин, які охоплюються тер­міном «державний устрій».

Конституція України — це єдиний нормативно-правовий акт, який має особливий юридичний характер і з допомогою якого український народ виражає свою суверенну волю, утвер­джує основні засади устрою суспільства і держави, визначає систему і структуру державної влади та місцевого самовря­дування, основи правового статусу особи, територіального устрою держави.

Конституція України регулює досить широке коло суспіль­но-політичних відносин. Об'єктом такого регулювання є: заса­ди народовладдя, конституційного ладу, принципи форму­вання владних структур, народний і національний суверені­тет; основні права і свободи, обов'язки людини і громадянина (саме в цьому блоці наочно виявляється значення Конститу­ції, її демократичний або недемократичний характер); держав­ні символи України; засади взаємодії державних та недер­жавних інституцій; територіальний устрій України; засади взаємовідносин центральних і місцевих органів України, Ав­тономної Республіки Крим; зовнішньополітичні аспекти дія­льності України; форми безпосередньої демократії — вибори, референдум тощо; статус, принципи формування і діяльності, засади взаємовідносин і взаємодії Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України; правовий статус місцевого самоврядування і його органів; статус і осно­ви діяльності Конституційного Суду України як єдиного орга­ну конституційної юрисдикції в державі.

Важливе значення має форма конституції, на яку безпосе­редньо впливає її зміст. Форма конституції — це спосіб орга­нізації закріпленого в ній нормативного матеріалу. Конститу­ція має внутрішню і зовнішню форми, тобто систему і струк­туру. Система конституції — це зумовлена змістом об'єкта конституційного регулювання організація норм, яка створю­ється законодавцем з урахуванням вимог національних тра­дицій і законодавчої техніки. Вона виражає послідовність розміщення преамбули, розділів, статей у тексті конституції. Система дає уявлення про організаційну побудову конститу­ції України, забезпечує внутрішню зумовленість її розділів, статей.

Структура конституції — це логічний зв'язок різних інсти­тутів незалежно від місця розміщення норм у тексті консти­туції. Так, норми, які складають один інститут, можуть бути розміщені в різних розділах, але їх сукупність діє в єдності. Для внутрішньої структури не має значення, складає той чи інший інститут окремий розділ, хоч це було б і бажано. Важ­ливим є реальний взаємозв'язок і супідрядність норм, які складають зміст конкретних конституційних інститутів.

Прийнята 28 червня 1996 р. Конституція України склада­ється з преамбули, 15 розділів, 161 статті.

Преамбула — вступна, частина Конституції. Вона не має заголовка. В ній містяться найбільш принципові положення, ідейні мотиви, в яких зазначена головна мета прийняття Кон­ституції. У загальному змісті Конституції преамбула займає чільне місце як основа для тлумачення всієї системи держав­но-політичного ладу України. Вона складається з дев'яти аб­заців і охоплює три великі, логічно пов'язані частини, які утворюють єдине ціле. По-перше, вона констатує порядок здійснення установчої влади народу. По-друге, акцентує на юридичну підставу самого виникнення України як незалеж­ної держави. По-третє, преамбула визначає загальну мету прийняття Конституції: забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, зміцнення громадянської злагоди в Україні, розвиток і зміцнення демократичної, соціальної, правової держави. Преамбула Конституції України вирізня­ється не лише змістом, а й стилем викладу — вона несе вагоме емоційне навантаження. У зв'язку з важливим значенням ви­рішення принципових питань функціонування держави і сус­пільства першим у Конституції йде розділ «Загальні засади», який закріплює засади конституційного ладу. Далі розміщені такі розділи: «Права, свободи та обов'язки людини і громадя­нина», «Вибори. Референдум», «Верховна Рада України», «Президент України», «Кабінет Міністрів України. Інші ор­гани виконавчої влади», «Прокуратура», «Правосуддя», «Те­риторіальний устрій України», «Автономна Республіка Крим», «Місцеве самоврядування», «Конституційний Суд України», «Внесення змін до Конституції України», «При­кінцеві положення», «Перехідні положення».

Важливе значення для конституції мають її мова і стиль. До мови конституції обов'язковими є вимоги: точність, яс­ність викладення норм, недопустимість різного тлумачення конституційних приписів, однозначність у розумінні тер­мінів, наявність чітких понять, недопустимість застосування синонімів. Стиль конституції має бути строго документаль­ним. Чинна Конституція України в деяких положеннях не зо­всім відповідає цим вимогам.

Важливе значення має класифікація конституцій, яка хоч і є умовною, але дає можливість орієнтуватися в їх багатома­нітності, допомагає краще їх відрізнити, зіставляти одну з ін­шою, розуміти особливості їх змісту і структури.

Класифікація допомагає точніше зрозуміти природу і особ­ливості конституцій, глибше вникнути в їх зміст. Конституції можна класифікувати за різними ознаками.

За часом дії — постійні і тимчасові. Тимчасові звичайно приймаються на встановлений строк або до настання якоїсь певної події. Постійні характеризуються встановленням необ­меженого строку їх дії, що однак не гарантує їх довічності, а лише вказує на цілі законодавця на момент їх прийняття.

За політичним режимом — демократичні і авторитарні. Перші гарантують здійснення основних прав і свобод, періодичність виборів органів влади, вільне створення і діяльність політичних партій та ін. Авторитарні конституції (особливо тоталітарні) забороняють діяльність політичних партій, за­кріплюють монопольну ідеологію та ін.

За формою правління — залежно від порядку заміщення посади (поста глави держави), поділяють на монархічні і рес­публіканські.

За формою політично-територіального устрою — унітарні і федеративні.

За способом прийняття — народні і даровані. Народними вважаються конституції, які приймаються парламентами або установчими зборами, чи виборцями шляхом голосування на всенародному референдумі. Даровані (октройовані) конститу­ції характеризуються одностороннім актом глави держави (монарха) по наданню народові конституції. Монархи дарува­ли конституції, як правило, не в силу доброї волі, а тому, що боялися втратити трон у результаті народних виступів. При­кладом є Конституція Японії 1889 р.

За порядком зміни (формальними ознаками) — жорсткі, м'які (гнучкі), змішані. Жорсткі конституції мають на меті забезпечи­ти стабільність державного ладу, яка в свою чергу допомагає зміцненню їх авторитету і відповідно стабільності конститу­ційного ладу. Є різні способи забезпечення жорсткості конс­титуцій (прийняття кваліфікованою більшістю, затверджен­ня референдумом та ін.). Для м'яких конституцій характерна їх зміна шляхом прийняття в порядку як для звичайного за­кону. Найчастіше м'які конституції — це неписані або зміша­ні. Змішаних конституцій в світі дуже мало. Наприклад, Кон­ституція Республіки Мальта. Одна частина конституційних норм таких конституцій може бути змінена кваліфікованою більшістю, а друга — простою більшістю.

За зовнішньою формою — писані, неписані, змішані. Пи­сані конституції являють собою кодифіковані акти, в яких усі питання конституційного характеру врегульовані в єдиному документі. Неписані конституції характеризуються тим, що питання конституційного характеру знаходять своє закріп­лення не в одному, а в кількох нормативних актах, а також урегульовані конституційними звичаями тощо. Конституції змішаного типу частково є писаними, а частково включають в себе парламентські закони, судові прецеденти, звичаї, доктринальні тлумачення (тлумачення норм права науковцями і науково-дослідними закладами у статтях, монографіях,наукових коментарях практики, усних або письмових обговореннях проектів нормативних актів. Воно не має обов’язкової сили, його переконливість базується на очевидній достовірності, авторитеті вчених).

За відповідністю реальним відносинам у суспільстві — реальні, фіктивні (формальні) та фактичні. Реальною визна­ється конституція, яка відповідає реальним відносинам у сус­пільстві і врегульовує їх своїми нормами, тобто є фактичною. Фіктивними або ж формальними вважаються такі конститу­ції, які містять у собі такі конституційні положення, які не отримують реалізації на практиці. Фактична ж конститу­ція — це самі суспільні відносини, тобто те, що реально існує. Наприклад, Конституційний Суд України не був створений до прийняття чинної Конституції, незважаючи на те, що відпо­відні зміни були внесені до Конституції ще в 1991 р. Тому згідно з юридичною конституцією він існував, а фактично — його не було.

Конституція України була прийнята 28 червня 1996 р. Вона є реальною, демократичною, унітарною, народною, жор­сткою, писаною.

= 4 =

П О С Т А Н О В А

ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНСЬКОЇ РСР

Про проголошення незалежності України

(Відомості Верховної Ради (ВВР) 1991, N 38, ст.502)

Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки п о с т а н о в л я є:

Проголосити 24 серпня 1991 року Україну незалежною демократичною державою.

З моменту проголошення незалежності чинними на території України є тільки її Конституція (888-09), закони, постанови Уряду та інші акти законодавства республіки.

1 грудня 1991 року провести республіканський референдум на підтвердження акта проголошення незалежності. Голова Верховної Ради Української РСР Л.КРАВЧУК м.Київ, 24 серпня 1991 року

N 1427-XII  

А К Т

ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року,

- продовжуючи тисячолітню традиції державотворення на Україні,

- виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,

- здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто

проголошує н е з а л е ж н і с т ь У к р а ї н и та створення самостійної української держави - УКРАЇНИ.

Територія України є неподільною і недоторканною.

Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.

Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.

ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ

24 серпня 1991 року

= 5 =

Початок новітнього конституційного процесу в Україні пов'язується з прийняттям Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., де утверджува­лося здійснення українським народом його невід'ємного права на самовизначення та проголошувалися нові принципи організації публічної влади й правового ста­тусу людини і громадянина. У цьому процесі можна ви­ділити три основних етапи.

Перший етап новітнього конституційного процесу в Україні охоплює період від 16 липня 1990 р. до 26 жовт­ня 1993 р. На цьому етапі розпочинається робота з підготовки проекту нової Конституції України. Хроноло­гічно вона здійснювалася наступним чином.

24 жовтня 1990 р. Верховна Рада Української РСР утворила Конституційну комісію (Комісію з розробки нової Конституції Української РСР) у складі 59 осіб під голову­ванням тодішнього Голови Верховної Ради Української РСР Л. Кравчука.

Комісія розробила Концепцію нової Конституції Укра­їни де було сформульовано загальнометодологічні прин­ципи майбутньої Конституції України. Концепцію ухва­лила Верховна Рада Української РСР 19 червня 1991 р.

На основі Концепції Комісія підготувала проект но­вої Конституції України, останній варіант якого датуєть­ся 26 жовтня 1993 р.

Паралельно з цим до чинної на той час Конституції Української РСР 1978 р. вносилися зміни і доповнення з метою привести її у відповідність до положень Декла­рації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. та Акту проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. У зв'язку із загостренням політичної ситуації, що відобразилося у протистоянні різних гілок влади, після 26 жовтня 1993 р. конституційний процес було фактично перервано.

Другий етап починається після завершення достро­кових парламентських і президентських виборів і охоп­лює період з 10 листопада 1994 р. по 8 червня 1995 р.

Цей етап характеризується відновленням конститу­ційного процесу. 10 листопада 1994 р. Верховна Рада України затверджує новий склад Конституційної комісії співголовами якої стали Президент України Л. Д. Кучма та Голова Верховної Ради України О. О. Мороз.

Одночасно з розробкою проекту Конституції Украї­ни на другому етапі необхідно було вирішити питання про встановлення (до прийняття Конституції України) тимчасового конституційного правопорядку. Це було зу­мовлено тим, що до Конституції Української РСР 1978 р. у різний час вносилося багато неузгоджених між собою змін та доповнень, унаслідок чого вона перетворилася на внутрішньо суперечливий документ. У зв'язку з цим виник стан конституційної невизначеності, коли різні статті Конституції України по-різному визначали принципові положення щодо організації влади в Україні (наприклад, ст. 2 закріплювала радянську модель органі­зації влади, а ст. 93 — організацію влади на засадах принципу поділу влад).

Завершився другий етап 8 червня 1995 р. укладанням Конституційного Договору між Президентом України і Верховною Радою України про організацію державної влади та місцевого самоврядування на період до прийняття нової Конституції України. Конституційний Договір дав змогу створити умови для прискорення конституційного про­цесу в Україні.

Третій етап охоплює період від 8 червня 1995 р. (підписання Конституційного Договору між Верховною Радою України та Президентом України "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прий­няття нової Конституції України") до 28 червня 1996 р. (прийняття Конституції України Верховною Радою Ук­раїни). В юридичній літературі звертається увага на те, що на останньому етапі конституційний процес в Украї­ні характеризується істотними особливостями, які рідко трапляються в конституційній практиці. Це, зокрема:

а) створення Робочої групи з підготовки проекту но­вої Конституції України в липні 1995 р. з числа фахівців у галузі конституційного права;

б) створення Конституційною комісією України на своєму засіданні 24 листопада 1995 р. Робочої групи з підготовки проекту нової Конституції України з числа членів Конституційної комісії (фактично для доопра­цювання проекту, поданого першою Робочою групою);

в) схвалення Конституційною комісією України про­екту Конституції, який подала ця Робоча група, і пере­дача його разом із зауваженнями й пропозиціями членів Конституційної комісії на розгляд до Верховної Ради

України;

г) створення Верховною Радою України 5 травня 1996 р. Тимчасової спеціальної комісії для доопрацюван­ня проекту Конституції України;

д) колективне обговорення (на пленарному засіданні Верховної Ради України, яке проходило майже цілу добу) статей проекту Конституції України і прийняття нової Конституції України кваліфікованою більшістю голосів;

є) завершальне редагування тексту Конституції апа­ратом Верховної Ради України і урочисте підписання тексту Конституції Президентом України і Головою Верховної Ради України 12 липня 1996 р.

Рівень IP одержує пакети, які передають нижні рівні, наприклад драйвер інтерфейсу із ЛВС, і передає їх лежачої вище рівням TCP або UDP. І навпаки, IP передає пакети, отримані від рівнів TCP й UDP до нижче розташованих рівнів.

Пакети IP є дейтаграмами з негарантованою доставкою, тому що IP нічого не робить для забезпечення гарантії доставки пакетів IP один по одному й без помилок. Пакети IP містять адреса хоста, з якого був посланий пакет, називаний адресою відправника, і адреса хоста, що повинен одержати пакет, називаний адресою одержувача.

Високо рівневі сервіси TCP й UDP при прийомі пакета припускають, що адреса відправника, зазначена в пакеті, є щирим. Інакше кажучи, адреса IP є основою для аутентифікації в багатьох сервісах; сервіси припускають, що пакет був посланий від існуючого хоста, і саме від того хоста, чия адреса зазначена в пакеті. IP має опцію, називану опція маршрутизації джерела, що може бути використана для для вказівки точну прямого й дороги назад між відправником й одержувачем. Цей шлях може задіяти для передачі пакета маршрутизатори або хости, що звичайно не використаються для передачі пакетів до даному хосту-одержувачу.

Якщо IP-пакети містять інкапсуліровані пакети TCP, програми IP передадуть їх нагору рівню TCP. TCP послідовно нумерує всі пакети й виконує виправлення помилок, і реалізує в такий спосіб віртуальні з'єднання між хостами. Пакети TCP містять послідовні номери й підтвердження про прийом пакетів, тому пакети, прийняті не в порядку передачі, можуть бути з, а зіпсовані пакети повторно послані.

TCP передає отриману інформацію додаткам верхнього рівня, наприклад клієнтові або серверу TELNETа. Додатка, у свою чергу, передають інформацію назад рівню TCP, що передає її нижче рівню IP, після чого вона попадає до драйверів пристроїв, у фізичне середовище й по ній передається до хоста-одержувача. Сервіси із установленням з'єднання, такі як TELNET, FTP, rlogin, X Windows й SMTP вимагають надійності й тому використають TCP. DNS використає TCP тільки в ряді випадків(для передачі й прийому баз даних доменних імен), а для передачі інформації про окремий хостах використає UDP.

Як показано на малюнку 1.1, UDP взаємодіє із прикладними програмами на тім же рівні, що й TCP. Проте, він не виконує функції виправлення помилок або повторної передачі загублених пакетів. Тому UDP не використається в сервісах із установленням з'єднання, яким потрібне створення віртуального каналу. Він застосовується в сервісах типу запит-відповідь. Пакети UDP набагато простіше підробити, чим пакети TCP, тому що немає етапу встановлення з'єднання. Тому з використанням сервісів на базі UDP сполучений більший ризик.

ICMP (Протокол між мережних керуючих повідомлень) перебуває на тім же рівні, що й IP; його призначення - передавати інформацію, необхідну для керування трафіком IP. В основному, він використається для надання інформації про шляхи до хостам-одержувачам. Повідомлення ICMP redirect інформують хости про існування більш коротких маршрутів до інших систем, а повідомлення ICMP unreachable указує на наявність проблем зі знаходженням шляху до одержувача пакета. Крім того, ICMP може допомогти коректно завершити з'єднання TCP, якщо шлях став недоступний. Повідомлення про пере напрямок шляху ICMP можуть бути використані для обману маршрутизаторів і хостов з метою змусити їх повірити в те, що хост зловмисника є маршрутизатором і пакети краще відправляти через нього. Це, у свою чергу, може привести до того, що атакуючий одержить доступ до систем, яким не дозволено мати з'єднання з машиною атакуючі або його мережу.

1.5 Структура портів TCP й UDP

Сервіси TCP й UDP використаються за допомогою схеми клієнт-сервер. З'єднання є дву направленим і може бути використане як для читання, так і для запису.

З'єднання TCP або UDP унікальним образом ідентифікується за допомогою чотирьох полів, присутніх у кожнім з'єднанні:

IP-адреса джерела -адреса системи, що послала пакет

IP-адреса одержувача - адреса системи, що приймає пакет

порт відправника -порт з'єднання в системі-відправнику

порт одержувача - порт з'єднання в системі-одержувачі

Порт - це програмне поняття, що використається клієнтом або сервером для посилки або прийому повідомлень; порт ідентифікується 16-битвым числом. Серверні процеси звичайно асоціюються з фіксованим числом, наприклад числом 25 для SMTP або 6000 для X Windows; номер порту є відомим, тому що він потрібно, крім IP-адреси одержувача, при встановленні з'єднання з конкретним хостом і сервісом. Клієнтські процеси, з іншого боку, запитують номер порту в операційної системи на початку роботи; і номер порту є випадковим, хоча в деяких випадках він є наступним у списку вільних номерів портів.

2. Мережні й доменні адреси.

Адреси потрібні для ідентифікації об'єктів, які можуть цікавити користувача в мережі. Найчастіше такими об'єктами є вузли мережі (сайти), поштові скриньки, файли, Web-сторінки. Для кожного з них існує свій формат адреси. Однак, оскільки об'єкти зосереджено у вузлах мережі, то в їхніх ідентифікаторах обов'язково присутня адреса вузла.

На рівні мережних протоколів для ідентифікації вузлів і маршрутизації пакетів служать IP-адреси (чьотирьохбайтне число). Перші її два байти визначають адресі під мережі, а два інших - адреса вузла в ній. За допомогою IP-адреси можна ідентифікувати більше як 4 млрд. вузлів. На практиці ж через особливості адресації до деяких типів локальних мереж кількість можливих адрес становить понад 2 млрд.

Для користувача працювати із числовим зображенням IP-адреси незручно, тому йому пропонується більше проста логічна система доменних імен DNS (Domain Name System) — послідовність імен доменів, з'єднаних крапками: microsoft.com, rambler.ru, iti.net.ua, raix.khar-kov.ua і т.д.

Домен — група вузлів, об'єднаних за деякою ознакою (наприклад, вузли навчальних закладів, вузли якої-небудь країни, вузли однієї організації й т.д.). Система доменів має ієрархічну деревоподібну структуру, тобто кожен домен проміжного рівня містить групу інших доменів. Корнєвій домен є умовним, на верхньому рівні розташовані домени США й початкові (територіальні) домени різних країн. Ім'я вузла (машини) становить нижній рівень доменного імені й позначається крайнім лівим доменом (мал. 13.3).

Нижче наведені доменні імена деяких країн й організацій:

us - США ch - Швейцарія аu - Австралія

fr - Франція se - Швеція hu - Угорщина

са - Канада jp - Японія ru - Росія

dk - Данія hk - Гонконг ua - Україна

com - комерційні організації

edu - навчальні заклади

gov - урядові заклади

mil - військові установи

net - постачальники мережних послуг

org - неприбуткові організації

int - міжнародні організації

Слід зазначити, що IP й DNS — різні форми запису адреси одного й того самого мережного комп'ютера. Для переведення доменних імен в IP-адресі служить сервіс DNS.

Для ідентифікації ресурсів мережі (файлів, Web-сторінок) використається адреса URL (Uniform Resource Locator - уніфікований покажчик ресурсу), що складається із трьох частин:

1) вказівка служби (сервісу), що забезпечує доступ до ресурсу (як правило, це ім'я протоколу). Після імені йдуть двокрапка «:» і два знаки «/» (коса риска):

http://...;

2) вказівка DNS імені комп'ютера:

http://www.itl.net.ua...;

3) вказівка повного шляху доступу до файлу на даному комп'ютері:

ftp://ftp.nelscape.com/pub/book.zip

Як роздільник у повнім імені використається знак «/». Уводячи імені, потрібно точно притримувати регістр символів, оскільки в Internet маленькі й більші букви вважаються різними.

В електронній пошті адреси складається з імені одержувача (поштової скриньки), знака «@» і доменної адреси поштового сервера (локальної мережі), до якого приєднаний одержувача. Наприклад:

[email protected]

Контрольні запитання:

1. Протоколи TCP/IP.

2. Мережні й доменні адреси.

Список літератури:

1. О.І. Пушкар «Інформатика. Комп’ютерна техніка. Комп’ютерні технології.»; Посібник. Вид. центр «Академія», 2001, 693 стор.

2. О. Ф. Клименко «Інформатика та комп’ютерна техніка»; Київ, 2002, 534 стор.

3. С.В. Симонович та ін. «Інформатика. Базовий курс.»; Санкт-Петербург, 2001, 638 стор.

4. «Компьютерные сети» Учебный курс/Пер. с англ.:Москва, 1997.

5. А.Д. Хомоненко «Основы современных технологий»; Санкт-Петербург, 1998.

1. количественные и качественные изменения,

1. изменение функций эмоций

1. развитие способности к осознанию эмоций, т.е. развитие «языка» эмоций

1. развитие экспрессии эмоционального переживания, т.е. расширение набора внешних выразительных средств

1. Развитие способности к эмоциональной регуляции

Дата добавления: 2014-01-07