Проблема віктимності неповнолітніх

Соціально-психологічна адаптація в пенітенціарній системі - це пристосування особистості до нових умов життєдіяльності в мікросоціумі засуджених, які вона не може змінити на свій розсуд. Це процес пристосування до конкретного колективу, вироблення особистістю нового режиму існування відповідно до змінених умов, в цілях отримання захисту в системі міжособових стосунків.

Ізоляція від суспільства за вчинений злочин або правопорушення, як правило, найсуворіша міра покарання і з психологічної точки зору має найсильніший вплив на особистість засудженого, а особливо підлітка.

Злочинність неповнолітніх була предметом вивчення багатьох дослідників: В. Кудрявцева, М. Фіцули, О. Тузова, В. Лебединського, О. Селецького, В. Оржеховської, Г. Міньковського, С. Тарарухіна та інших.

ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ ВИРІШЕННЯ ЗЛОЧИННОСТІ НЕПОВНОЛІТНІХ

Серед інших реабілітаційних заходів можна назвати розсилку інформаційних довідок і запитів в служби зайнятості по обраному місця проживання шість місяців до звільнення, оформлення (паспорт, трудова книжка та інших.), створення реабілітаційних центрів, наданняосвободившимся гуманітарної і питання правової допомоги.

Всі ці заходи хоч здійснюються, але профілактичного ефекту від нього мало. Необхідна нову систему, що передбачала б покращило роботу з підлітком з першого дня укладання, прищеплювала йому позитивні моральні якості.

На сьогоднішній день в суспільстві відбувається багато процесів, які впливають на зростання злочинності та є взагалі не дослідженими. Потребують теоретичного і практичного розроблення причини і умови злочинності неповнолітніх, співвідношення біологічного і соціального у формуванні антисуспільної установки у свідомості неповнолітніх на основі подій та процесів, які реально відбуваються в нашій державі.

Неабияке значення у подоланні злочинності неповнолітніх має розроблення оптимальної структури державних органів і громадських формувань, які покликані боротись із зазначеним негативним явищем. Нині багато з цих органів зазнали серйозних змін і скорочень, а названі формування взагалі перестали діяти.

На мій погляд, для чіткої організації роботи, щодо профілактики правопорушень серед неповнолітніх необхідно створити єдиний довідковий відділ, який би обробляв всю інформацію про використання працівниками методів попередження злочинності та правопорушень неповнолітніх, а також цифровий аналіз та довідковий матеріал. Завдяки цій програмі виникне можливість, у разі потреби, цілодобово забезпечувати необхідною інформацією працівників усіх служб органів внутрішніх справ.

Для успішного попередження правопорушень серед неповнолітніх необхідно для них і їхніх батьків зробити доступною всю існуючу інформацію з правових, соціальних, психологічних та інших аспектів злочинності молоді. Ця проблема може бути розв'язана шляхом організації спеціального інформаційного центра при соціальній службі для молоді.

У боротьбі зі злочинністю неповнолітніх має бути врахований весь контингент неблагополучних за тими чи іншими характеристиками неповнолітніх, узяті до уваги активні умови, ресурси запобігання злочинності, а також своєчасне, повне і правильне застосування норм права, спрямованих на запобігання правопорушенням неповнолітніх і створення останнім нормальних умов життя, охорону прав та інтересів. Ефективність запобігання цього негативного явища залежить насамперед від своєчасного розслідування та усунення його детермінантів, які цьому сприяють, а також виявлення осіб, від поведінки яких можна очікувати скоєння злочину, та вжиття до них запобіжних заходів.

Як свідчить практика, зазначені причини та умови у багатьох регіонах України глибоко не аналізуються і особливості у їх запобіганні не враховуються. Часто працівники правоохоронних органів обмежуються лише поверхневим вивченням даних статистики, без ретельного дослідження причин і умов, що сприяють вчиненню злочинів неповнолітніми, без встановлення причинного зв’язку між ними.

Слід зазначити, що майже третину злочинів неповнолітні скоюють у співучасті з дорослими. Для злочинності неповнолітніх, як правило, характерна корислива мотивація. Так, крадіжки найчастіше скоюються для заволодіння престижними речами, які чесним шляхом молоді люди отримати не можуть. Що стосується агресивних, насильницьких злочинів, то тут переважає груповий характер, і в основному немотивована жорстокість із наслідуванням зарубіжних бойовиків. Отже, можна зробити висновок вище сказаному, про те, що неповнолітніх до вчинення злочину підштовхує потреба у престижі, у самоствердженні, ризику, також цьому сприяє емоційна нестійкість, агресивність, відхилення у психічному розвитку, низька самоповага, неадекватна самооцінка.

Для досягнення ефективних результатів по боротьбі зі злочинністю неповнолітніх, необхідно застосовувати систему індивідуальних виховних заходів повною мірою враховуючи вікові (фізичні) і психологічні особливості неповнолітніх правопорушників, оскільки у генезисі вчинюваних злочинів основна роль належить особистим якостям. Але психологічний механізм злочинної поведінки полягає не лише в особистих поглядах і потребах, а й в характері його відносин з групою взаємодіючих з ним осіб. Практиці відомі випадки, коли стримані, з позитивними рисами неповнолітні особи під впливом групи ставали агресивними і вчинювали злочини з проявом жорстокості. На підставі цього важливим завданням запобігання цього виду злочинності є своєчасне виявлення групі з анти суспільною орієнтацією, але які ще не стали на шлях вчинення злочинів.

Необхідно приділити увагу й тому факту, що в основі неповнолітньої злочинності лежать причини не лише соціальні, а й генетично обумовлені. Як правило, підозрілі, схильні до демонстрації сили, для всіх них характерна недостатня здатність контролювати свої емоції. Це дає підстави уважніше вдивлятися в природу. У зв’язку з цим необхідно: по-перше, раннє виявлення дітей із схильністю до вчинення злочинів, вживання алкоголю, до токсикоманії і наркоманії, що дозволить за допомогою психотерапевтів полегшити їм підлітковий період, а значить – унебезпечити їх від вчинення злочинів; по-друге, поряд зі школами для дітей з різними дефектами організувати також школи для дітей з відхиленнями від психічної норми. У таких закладах будуть не лише навчати, а й проводити лікування. Звідси – союз медицини та педагогіки стане бар’єром на шляху деяких неповнолітніх у колонію.

Велике значення у цьому напрямі має своєчасне провадження на досудовому слідстві судово-психологічної експертизи. Проте, як свідчить практика, слідчі ще недостатньо використовують широкі можливості такої експертизи як одного із засобів виявлення та вивчення причин та умов неповнолітньої злочинності. Активне застосування досягнень сучасної психології дозволить повніше та більш об’єктивно вивчити особистість неповнолітнього правопорушника з урахуванням його психологічного, фізіологічного, інтелектуального стану тощо.

Вплив перебування у пенітенціарному закладі на особистість неповнолітніх.

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНА АДАПТАЦІЯ НЕПОВНОЛІТНІХ ЗАСУДЖЕНИХ ДО УМОВ ПЕРЕБУВАННЯ В МІСЦЯХ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ

Постановка проблеми. Об'єктивна ознака сьогодення - зростання кримінальної активності неповнолітніх підлітків, зниження вікового цензу правопорушників, високий рівень повторної (рецидивної) злочинності серед молоді.

Першоджерелами протиправної поведінки неповнолітнього перш за все є особливості середовища, в якому він знаходиться, як-от: перебування у криміногенному оточенні, виховання у проблемних та кризових сім'ях, відсутність індивідуального підходу до проблемної дитини у навчально-виховних закладах, негативний вплив асоціальних груп однолітків. Сучасні інституції соціалізації втрачають значний потенціал виховних можливостей у забезпеченні процесу становлення особистості неповнолітнього.

Протиправна поведінка неповнолітнього призводить до соціальної ізоляції. Кримінальним кодексом України (стаття 51) передбачено 12 видів покарання, які застосовуються до осіб, визнаних винними у вчиненні злочину. Найсуворішим з них є позбавлення волі на певний термін. Для відбування покарання неповнолітніми в Україні створено 10 спеціальних виховних колоній, з яких 9 - для хлопців та одна - для дівчат.

Як відомо, умови примусової ізоляції характеризуються суворою регламентацією поведінки неповнолітнього засудженого у поєднанні з безперервним впливом кримінального соціуму, обмеженням особистісної свободи, погіршенням матеріального становища, необхідністю обов'язкового виконання вимог адміністрації, особливостями побуту, втратою або розривом зв'язків із близькими людьми.

Соціально-психологічна адаптація в пенітенціарній системі представляє собою процес пристосування особистості до нових умов життєдіяльності в мікросоціумі засуджених, які вона не може змінити на свій розсуд.

Мета статті - розкрити соціально-психологічні умови відбування покарання неповнолітніми засудженими та адаптаційні можливості підлітків до умов соціальної депривації.

Розгляд соціально-психологічної адаптації у неповнолітніх засуджених є актуальним для прогнозу їх поведінки в даному середовищі, а також для надання кваліфікованої соціально-психологічної допомоги підліткам.

Для того, щоб проаналізувати соціально-психологічну адаптацію неповнолітніх до умов позбавлення волі, необхідно дати етимологію понять “адаптація”, “соціальна та психологічна адаптація”.

Розробка поняття “адаптація” (від лат. adaptatio - пристосування) належить біології і більшою мірою пов'язано з еволюційною ідеєю. З біологічної точки зору адаптація передбачає життєво необхідне пристосування організму до постійних і мінливих умов зовнішнього середовища та змін в організмі. У загальній психології А.В. Петровський, В.В. Богословський практично однаково визначають адаптацію як обмежений, специфічний процес пристосування чутливості аналізаторів до дії подразника [12, 6]. Поняття “адаптація” відноситься до таких загальнонаукових понять, які, на думку Г.І. Царегородцева, виникають на “стиках”, “точках зіткнення” наук або навіть в окремих галузях знань і екстраполюються надалі на багато сфер природних і соціальних наук [11, 6].

У більш загальних визначеннях адаптації може надаватися декілька значень, залежно від заданого аспекту:

1) адаптація - як стан відносної рівноваги між організмом і середовищем;

2) адаптація - як процес пристосування до мінливих умов середовища;

3) адаптація - як результат процесу пристосування.

Процес адаптації реалізується у всіх випадках, коли в системі людина-середовище виникають певні зміни, що призводять до порушення адекватності їх стосунків. Оскільки людина і середовище знаходяться не в статичній, а в динамічній рівновазі, їх співвідношення змінюється постійно, також постійно відбувається і процес адаптації.

При всьому різноманітті класифікаційних моделей адаптації умовно можна виділити основні форми адаптації людини до змінних умов середовища: соціальну і психологічну.

Поняття “соціальної адаптації” аналізується великою кількістю вчених. Так А.Д. Глоточкин, В.Ф. Пирожков розглядають соціальну адаптацію як “пристосування людини до макросоціального середовища, до правил і норм співіснування, до умов життя в суспільстві”[3, 270]. Н. Никітіною цей феномен трактується як інтеграція особистості в систему соціальних стосунків, що склалася [12, 10]. Таке визначення, на нашу думку, не враховує специфічних особливостей соціальної взаємодії, в якій обидві сторони (соціальне середовище і людина) взаємно активні. Так, по Ж.Піаже, процес соціальної адаптації виступає як єдність процесів акомодації (засвоєння правил середовища, “уподібнення” йому) і асиміляції (“уподібнення” собі, перетворення середовища), тобто як двосторонній процес і результат активності суб'єкта і соціального середовища [12, 35].

Процес соціальної адаптації особистості до змінних умов життя, необхідно трактувати значно ширше, ніж її пристосування до умов існування. В.М. Трубников заперечує концепцію пристосовництва, бо поняття соціальної адаптації розглядається лише як пристосування, залучення особистості до соціального середовища і не приділяється увага зворотній дії соціального середовища на особистість. Адаптація людини на соціальному рівні набуває двостороннього характеру: з одного боку, вона включає зміну соціальних функцій, необхідних для того, щоб задовольнити вимоги навколишнього середовища; з іншого - середовище змінюється під її дією.

Таким чином, соціальна адаптація - це процес залучення індивіда, до соціального середовища, соціального досвіду, засвоєння його норм, при цьому індивід впливає на навколишнє середовище. Адаптація визначається включенням особистості в соціальне середовище.

У психологічній літературі існують різні підходи до визначення феномену “психологічної адаптації”. Як системну реакцію організму, що забезпечує можливість всіх видів соціальної діяльності розуміє психологічну адаптацію В.І. Медведев, зі свого боку, P.M. Баєвський вважає, що процеси адаптації спрямовані на підтримання рівноваги між організмом і середовищем [7, 29]. Згідно Ф.Б. Березіна під психологічною адаптацією розуміється безперервний процес активного пристосування психіки особистості до умов фізичного і соціального середовища, а також результат цього процесу [2].

Ефективність психологічної адаптації залежить від цілей, ціннісних орієнтацій особистості, сприйняттям свого соціального статусу. Процес психологічної адаптації дуже щільно пов'язаний із соціальним середовищем, в якому перебуває індивід, він допомагає сформувати адекватні зв'язки особистості з середовищем.

Отже, соціально-психологічна адаптація - це процес взаємодії особистості і соціального середовища, під час якого відбувається активне пристосування психіки особистості до умов фізичного та соціального середовища. Процес соціально-психологічної адаптації пов'язаний з адаптивною ситуацією, що виникає у зв'язку зі змінами в соціальному середовищі, або переходом із одного соціального середовища в інше, нове для даної особистості, коли звичні шаблони поведінки, стереотипи сприйняття, установки і орієнтації особистості стають малоефективними.

Неповнолітній надовго втрачає зв'язок із суспільством, ізолюється від сім'ї і найближчого соціального оточення, набуває особливого правового становища, що полягає в обмеженні його прав (на свободу пересування, на власний розпорядок дня, спосіб життя). Сам факт соціальної ізоляції для особистості носить стигматуючий характер: неповнолітній набуває офіційного статусу злочинця, який суб'єктивно сприймається людиною як тавро, тим самим відносячи її до людей другого ґатунку, викликаючи при цьому переживання своєї соціальної неповноцінності. Потрапивши в місця позбавлення волі, неповнолітні включаються в специфічне середовище, де мешкають особистості із різним ступенем педагогічної занедбаності, кримінальної зараженості. В такому середовищі переважають соціально-негативні норми, цінності, традиції - “тюремна субкультура”, яка безпосередньо впливає на особистість неповнолітнього і значною мірою визначає його поведінку.

Неповнолітній засуджений потрапивши в умови соціальної ізоляції, перебуває у стресовому стані. Як особливу форму психологічного стресу, виділяють пенітенціарний стрес, який визначається комплексом психологічних переживань особистості засудженого. При цьому пенітенціарний стрес розглядається, як емоційна напруженість, пов'язана з новими умовами перебування в місцях позбавлення волі, що загрожують суб'єктові будь-якою небезпекою. Для людини в цьому стані характерні зниження уваги, ослаблення пам'яті, слуху.

Перебуваючи в тюремній ізоляції, підліток не відчуває великих фізичних, професійних перевантажень. Саме тягар емоційних переживань, пов'язаних зі вчиненням злочину, страхом викриття, муками совісті, очікуванням арешту, перебуванням в слідчому ізоляторі, етапуванням до виховної колонії, знайомством із тюремним побутом, а також умовами утримання є могутнім, стресором, що спричиняє розлад нормальних психологічних і фізіологічних процесів. В такому стані підліток відчуває особистісну незахищеність, самітність, тривожність і ін.

В умовах соціальної депривації вплив навколишнього середовища на особистість підлітка, здійснюється інтенсивніше, ніж на волі. Це обумовлено рядом причин. По-перше, середовище засуджених є замкнутим, із обмеженою сферою спілкування і соціальних зв'язків. По-друге, посилений вплив середовища на засудженого пояснюється їх спільним соціальним статусом. Нарешті, посилений вплив середовища на засудженого можна пояснити деякими соціально-демографічними чинниками: віковими особливостями, статевою приналежністю, сімейним станом, освітою і так далі.

Віковий кордон перебування неповнолітніх засуджених у виховній колонії становить 14-18 років. Саме в цей період спілкування з однолітками є провідною діяльністю, яка примушує підлітків об'єднуватися в контактні групи. А оскільки в місцях позбавлення волі істотно обмежується сфера соціальних зв'язків, прагнення до спілкування компенсується за рахунок найближчого оточення.

М. І. Еникєєв виділяє три періоди входження людини в нове соціокультурне середовище в умовах пенітенціарної ізоляції. Перший період - первинна адаптація (перші 2-3 місяці) - характеризується найбільш напруженим психічним станом засудженого. Другий період пов'язаний з ціннісною переорієнтацією засудженого, з прийняттям ним деяких норм і цінностей мікросередовища, з виробленням стійкої стратегії і тактики своєї поведінки в нових умовах. Третій період пов'язаний з очікуванням звільнення. В цей час засудженого пригнічує невизначеність перед майбутнім, труднощі пристосування до нового для нього світу, оволодіння новою життєвою стратегією. Передбачаються труднощі майбутньої реадаптації, переживаються життєві драми, що відбулися за період відбування покарання: розпад сім'ї, смерть родичів, втрата житла, професійна дискваліфікація.

Практично у всіх засуджених, а особливо у підлітків, що вперше засуджені, в'язниці попереднього утримання або слідчі ізолятори (СІЗО) викликають шоковий стан. В'язниця - замкнута система з високою концентрацією соціально-деформованих індивідів. Тут можливості людини, її комунікативні, пізнавальні, а тим більше етичні і естетичні потреби знаходяться в стані депривації. Блокована навіть її рухова потреба. І це вже само по собі покарання, кара, що приносить страждання, нервово-психічну деформацію [1, 12].

Обмеженість умов для розвитку і самореалізації особистості небезпечна для підлітків. Але ще небезпечніше для них рання криміналізація. Вже в слідчому ізоляторі на несформовану ще особистість обрушується шквал тяжких випробувань: ритуал “прописки”, “іспити” на витривалість, кмітливість, толерантність. Ситуації підліткових випробувань часто не контролюються жодними правилами і принципами. Хоча часто неповнолітні тільки імітують тюремну субкультуру, насправді в камері можуть відбуватися чисто підліткові, жорстокі ігри, які іноді закінчуються трагічно.

У СІЗО підліткам важче, ніж у виховних колоніях. У в'язниці неповнолітні самі по собі, немає такого великого впливу режиму, як в колонії. Обумовлено це самим порядком організації служби в СІЗО, та ще посилюється катастрофічним некомплектом особового складу. Виховну роботу із неповнолітніми в СІЗО проводить інспектор по роботі із неповнолітніми соціально-психологічного відділу, який має, в більшості випадків, юридичну освіту. Виховна робота здійснюється у формі групових та індивідуальних бесід, читання газет та журналів, перегляду телепередач. Дуже часто кількість засуджених перевищує 20-30 осіб (а іноді доходить до 50) і інспектор не в змозі провести індивідуальну бесіду з неповнолітнім, надати йому допомогу, навіть просто поговорити з ним через ліміт часу, а іноді і через недостатню кваліфікованість.

Таким чином, період перебування в слідчому ізоляторі є найважчим періодом, з точки зору адаптації, в силу об'єктивних та суб'єктивних причин: у цей період відбувається “ломка” раніше сформованих життєвих стереотипів, обмежується задоволення звичних потреб, гостро переживається ворожість нового мікросередовища, часто виникають конфліктні емоційні стани: стрес, афект, фрустрація, когнітивний дисонанс.

Прибуття до виховної установи після слідчого ізолятора для неповнолітнього засудженого є повторним потрясінням: він не чекав, що опиниться тут. Після перебування у СІЗО підліток, пройшовши випробування, більше знає себе, свої можливості, свої переваги, своє положення в кримінальній ієрархії. Але незважаючи на це, потрапляючи в колонію, неповнолітній відчуває, що тут необхідно знову шукати своє місце. Умови виховної колонії характеризуються монотонністю існування, зміною просторово-часових параметрів, обмеженням доступу інформації. Крім того, в місцях позбавлення волі спостерігається велика концентрація асоціальних особистостей. У цих умовах засуджені схильні до депресії, що супроводжується відчуттям самітності, нудьгою, дратівливістю, зниженням працездатності, ослабленням волі, байдужістю до оточуючих.

У екстремальних умовах місць позбавлення волі адаптація особистості передбачає вироблення психологічного захисту. У психології розрізняють різні її способи. Це, наприклад, заперечення, проекція, регресія, заміщення, придушення, компенсація, ізоляція і ін. У середовищі неповнолітніх засуджених досить поширена установка вважати себе жертвою несправедливості суду, випадкової гри обставин. Засуджені вигадують і самі вірять в реабілітуючи обставини, забувають, витісняють зі своєї свідомості негативні враження, ідеалізують своє минуле життя, вигадують красиві історії і легенди.

Освоєння нового середовища неповнолітніми засудженими вимагає формування таких нових звичок, переконань, установок, навіть рис характеру, якими вони раніше не володіли. Для формування цих нових утворень, потрібен певний час, протягом якого особистість у міру зміцнення нових утворень і руйнування старих поступово долає обтяжливий стан внутрішнього конфлікту.

Адаптивна потреба у засуджених реалізується в складних об'єктивно-суб'єктивних формах: пристосування і пристосовування. Пристосування полягає в зміні засудженим своїх особистих якостей, своєї поведінки стосовно вимог режиму відбування покарання, виробничої діяльності, побуту виховної колонії; а пристосовування - у використанні засудженим навколишнього середовища для задоволення своїх потреб.

Виділяють 1. позитивну і 2. негативну адаптацію засуджених. Позитивна адаптація забезпечує вироблення нових стереотипів поведінки і суспільно-корисних навичок. Такий вид адаптації сприяє виправленню і ресоціалізації злочинця. В цьому випадку соціальна ізоляція робить позитивний вплив на особу засудженого. Як відзначають В.Я.Семке, С.І. Гусев і Г.Я. Снігирева, примусова соціальна депривация веде до змін стереотипів поведінки (припинення алкоголізації і наркотизації, перехід від асоціального способу життя до нормального, яке передбачає навчання, працю, спортивні заняття). У разі позитивної адаптації засуджений стійко переносить перебування в місцях позбавлення волі, усвідомлює свою провину, адекватно реагує на дії персоналу виховної колонії. Колишній правопорушник свідомо встає на шлях виправлення, активно бере участь в трудовому процесі, в суспільному житті установи і, відбувши термін покарання, повертається в нормальне життя, не скоюючи більше злочинів.

Разом з тим все частіше доводиться констатувати і іншу, негативну тенденцію. Так, деякі засуджені настільки звикають до екстремальних для нормальної людини умов життєдіяльності, що вони стають для них звичними, навіть бажаними. Таких засуджених абсолютно влаштовує роль нероби і дармоїда. Маючи мінімальний, але гарантований об'єм життєвих благ, перебуваючи в упевненості, що завтра не доведеться боротися за кусок хліба і дах над головою, ці люди не бажають звільнення зі стенів виховної колонії, а готуються до переведення у виправні установи. Більшість з них не відчувають негативних емоцій з приводу перебування в місцях позбавлення волі, рахуючи життя у в'язниці простіше, краще і справедливіше, ніж на волі. В даному випадку мова йдеться про негативну адаптацію, яка перешкоджає ресоціалізації засудженого в постпенітенціарний період.

Висновки. Ускладнення процесу соціально-психологічної адаптації неповнолітніх засуджених до умов перебування в місцях позбавлення волі визиває специфічна особливість - наявність співтовариства засуджених. Без ліквідації останнього досягти адаптації засудженим до умов перебування в місцях позбавлення волі, з метою їх подальшої ресоціалізації, неможливо.

В існуючих умовах відбування покарання в середовищі засуджених спостерігається активне функціонування кримінальної субкультури зі своїми “законами”, традиціями, правилами. Засвоєння норм субкультури таїть в собі небезпеку подальшої криміналізації особистості засудженого, підвищення ним кримінального досвіду, десоціалізації. Отже, чим менше засуджені адаптуються до умов перебування в сьогоднішньому пенітенціарному закладі, тим більше в них шансів на ресоціалізацію, і навпаки, чим краще вони адаптуються до умов перебування в місцях позбавленя волі, тим важче їм повернутися до життя на волі.

На нашу думку, необхідна розробка і впровадження в практику ряду програм соціально-психологічної корекції особистості неповнолітніх засуджених з урахуванням їхніх особистісних деформацій, характеру і стилю взаємодії з оточенням, направлених на зменшення дії пенітенціарного стресу, засвоєння суспільних норм і цінностей, усвідомлення почуття вини за скоєний злочин. При цьому слід максимально обесцінити “закони” та правила кримінальної субкульури не тільки серед неповнолітніх, але й серед співробітників, які також знаходяться під її впливом. Потрібно відновлювати та підтримувати зв'язки з родинами підлітків, залучати їх до процесу ресоціалізації.

Відбування покарання повинно мінімізувати ізоляцію і обмеження, забезпечуючи, по можливості, повне наближення умов утримання неповнолітніх засуджених до життя і проблем в суспільстві.

ЛІТЕРАТУРА

1. Баранов Ю. В. Стадии рессоциализации осужденных в свете новых социолого-антропологических воззрений и социальной философии. - СПб.: Издательство Р.Асланова “Юридический центр Пресс”, 2006. - 275с.

2. Березин Ф. Б. Психическая и психофизическая адаптация человека. - Л.: Наука, 1988. - 271 с.

3. Исправительно-трудовая психология: [учеб. для высш. учеб. Зав.] / А. Д. Глоточкин, В. Ф. Пирожков. - М.: Академия МВД СССР, 1974. -420 с.

4. Напчаджян А. А. Социально-психологическая адаптация личности (Формы, механизмы и стратегии). - Ереван: Издательство АН Армянской ССР, 1988. - 263 с.

5. Психологічні основи ведення досудового слідства. Психологічна специфіка слідчих дій: психологія обшуку, психологія допиту.

6. Сучасні проблеми психології судового процесу. Психологічна специфіка полеміки в судовому процесі.

Віктимоло́гія (від лат. victima- жертва і грец. logos - знання) — галузь у кримінологічній науці, що разом означає "вчення про жертву"). Віктимологія - наука про різні категорії людей, які стали жертвами несприятливих умов соціальної організації та насильства.

У широкому значенні віктимологія вивчає як жертви злочинів, так і жертви певних соціальних та природних явищ (війн, стихійних лих тощо). Віктимологія ж у вузькому значенні - це кримінальна віктимологія, тобто галузь знань про жертву злочину та її роль у генезисі злочинної поведінки, а тому є частиною науки кримінології.

Вперше введена у книзі німецького вченого Г. Гентіга "Злочинець та його жертва" (1948 p.).

Предметом віктимології, а точніше кримінальної віктимології, є: - жертви злочинів; - відносини, що пов'язують злочинця та жертву; - ситуації, які передують злочину.

Функції віктимології: - пізнавальна - полягає у вивченні особи потерпілого, станів віктимності та віктимізації з метою розробки відповідних заходів запобігання їм; - інформаційна - передбачає надання рекомендацій щодо розкриття та розслідування діянь, скоєних за наявності взаємозв'язку між злочинцем і жертвою; - прикладна - визначається тим, що її знання використовуються у правотворчій і правозастосовній діяльності, зокрема, при індивідуалізації відповідальності підсудних, зважаючи на поведінку потерпілих, а також для розробки науково обґрунтованих заходів віктимологічної профілактики злочинів.

Завданням віктимології є встановлення повнішої картини латентної злочинності через виявлення потерпілих від невідомих або прихованих злочинів, а також удосконалення механізмів компенсації шкоди потерпілому на справедливій основі.

Віктимологія вивчає жертву щодо її морально-психологічних і соціальних характеристик, які впливають на її вразливість, та ситуації, що передують злочинові, а також ситуації безпосереднього вчинення злочину. Це дає змогу отримати відповіді на запитання: як у таких ситуаціях у взаємодії з поведінкою злочинця криміногенно-провокаційно виявляється поведінка жертви.

У кримінологічних дослідженнях минулого головна увага приділялася поведінці злочинця, а потерпілий від злочину, переважно, фігурував як учасник кримінального процесу. Водночас, взаємозв'язок злочинця та потерпілого має важливе кримінологічне значення. Із метою об'єктивного дослідження механізму конкретного злочину необхідно вивчати не тільки злочинця, а й жертву злочину. Це зумовлюється тим, що приводом до злочинного посягання й умовою, що полегшує його вчинення, іноді може бути й поведінка потерпілого. Таку поведінку у кримінології називають віктимною, а розділ кримінології, що вивчає пов'язані з цим проблеми, - віктимологією.

Зарубіжні вчені розрізняють віктимологію в широкому та вузькому її значеннях. У широкому значенні віктимологія - це окрема наука, що вивчає як жертв злочинів, так і жертв певних соціальних і природних явищ (війн, стихійних лих тощо). Віктимологія ж у вузькому значенні (кримінальна віктимологія) - частина кримінології, тобто галузь знань про жертву злочину та її роль у генезі злочинної поведінки

Віктимність неповнолітніх як психолого-правова проблема О. Мойсеєва, (Національна академія внутрішніх справ України) Міністерство юстиції України, Право України, 2000, № 7, ISSN 0132-1331. Стр. 99 – 100, 116

У міжнародному праві одержало загальне визнання положення, що дитина внаслідок її фізичної і розумової незрілості потребує спеціальної охорони й піклування, включаючи належний правовий захист як до, так і після народження. Необхідність особливого захисту дітей вперше проголошено у Женевській декларації прав дитини 1924 р., потім підтверджено у Загальній декларації прав людини 1948 р., Декларації прав дитини 1959 р. і закріплено в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (ст. 10), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (статті 23 і 24), у Конвенції про права дитини 1989 р. (статті 1-41). Про визнання світовим співтовариством важливості цієї проблеми свідчить те, що на 1 травня 1996 р. Конвенцію про права дитини ратифікували (чи приєдналися до неї) 187 держав.

Дата добавления: 2014-01-07