Лекция 8, 9. Мотивация как функция менеджмента. Теории мотивации

Економічна оцінка природних ресурсів - це грошове вираження їхньої народногосподарської цінності. Треба, щоб ціну мали земля, природні води, ґрунти, повітря, корисні копалини, ліс, тваринний і рослинний світ, рекреаційні об’єкти. Нормативи плати за використання природних ресурсів визначаються з урахуванням їхнього географічного положення, поширення, якості, можливості відтворення, доступності, комплексності, продуктивності, можливості утилізації відходів, умов переробки.

Раціональне природокористування – це високоефективне, екологічно обґрунтоване господарювання, яке не призводить до різких змін природно-ресурсного потенціалу, а підтримує й підвищує продуктивність природних комплексів чи окремих об’єктів, облагороджує їх. Воно спрямоване на забезпечення умов існування людства й стабільного одержання матеріальних благ.

Госпрозрахунковий механізм раціонального природо-користування. Економіка природокористування. Планування раціона-льного природокористування. Науково-технічний прогрес.Уперше поняття «природокористування» було запропоноване російським екологом Ю.М. Куражковським у 1959 р. За його визначенням, природокористування – це регулювання всіх типів використання природних ресурсів для господарства та охорони здоров’я.

План

Тема 2.7. Стратегія і тактика виживання людства. Визначення шкоди, заподіяної навколишньому середовищу

Лекція 8, 9

Применение, хранение

Кислота

Салициловая

2 Cе(SO₄)₂ + 2 KI → I₂ + K₂SO₄ + Cе₂(SO₄)₃

I₂ + 2 Na₂S₂O₃ → Na₂S₄O₆ + 2 NaI

По сложно-эфирной группе (ацетилсалициловая кислота).

Алкалиметрия вариант гидролиза, способ обратного титрования. Проводят гидролиз избытком раствора щелочи при нагревании. Затем избыток щелочи оттитровывают кислотой по индикатору метилоранжу. Э = М.

По амидной группе (оксафенамид).

Метод Кьельдаля. Основан на определении содержания азота в препарате. Индикатор метилоранж. Э = М.

На основе цветных реакций и хромофорных групп.

СПФ и ФЭК.

Хранят препараты в ХУТ, в сухом и защищенном от света месте. От влаги сложный эфир и амид могут гидролизоваться. Бензойная и салициловая кислоты возгоняются.

Применяют салициловую и бензойную кислоты как антисептики наружно. Салициловая кислота входит в состав спиртовых растворов, мазей, пасти присыпок. Натрия салицилат применяют как противоревматическое, противовоспалительное, болеутоляющее и жаропонижающее внутрь по 0,5 – 1,0 г. Ацетилсалициловую кислоту применяют аналогично по 0,25 – 0,5 г. Оксафенамид применяют как желчегонное средство по 0,25 – 0,5 г. Натрия бензоат - как отхаркивающее средство в микстурах или внутривенно 15 % раствор.

1. Стратегія і тактика виживання людства. Шляхи виходу України з екологічної кризи.

2. Регіональні екологічні проблеми України.

3. Міжнародне співробітництво в галузі охорони природи.

4. Екологічне виховання населення.

5. Госпрозрахунковий механізм раціонального природокористування. Планування раціонального природокористування. Науково-технічний прогрес та економіка природокористування.

6. Екологічна експертиза та проблеми її організації. Визначення шкоди, заподіяної навколишньому середовищу.

1. Стратегія і тактика виживання людства. Шляхи виходу України з екологічної кризи. У результаті господарської діяльності в Україні склалася нераціональна структура природокористування. Остання є наслідком домінування природоємних галузей промисловості, застосування ресурсо- та енергоємних технологій, переважного використання невідновлювальних природних ресурсів, надмірної концентрації виробництв у деяких регіонах та сировинної орієнтації експорту. Структурна перебудова економіки з погляду сталості є нерегульованою. Зношення основних фондів, яке в деяких галузях досягає 90 %, є причиною низької економічної ефективності виробництва, високих природоресурсних, енергетичних та фінансових затрат. Це стало на заваді виробництва високоякісної та конкурентоспроможної продукції.

Останнім часом підвищуються темпи зростання ВВП, розширюються обсяги виробництва та збуту вітчизняної продукції. Проте екологічна ситуація в країні має загрозливий характер. Техногенне навантаження на природне середовище ще перевищує аналогічний показник розвинених країн у 4-5 разів. Недостатні обсяги інвестицій у природоохоронне будівництво та природоохоронну діяльність збільшують ризик виникнення великомасштабних аварій та катастроф. Екологічну ситуацію значно погіршила аварія на Чорнобильській АЕС.

Усе це призводить до істотного зниження рівня здоров’я населення. Тривалість життя є набагато нижчою, ніж у розвинених країнах. Смертність випереджає народжуваність, що призводить до щорічного зменшення чисельності населення в країні. Перехід економіки на засади ринкових відносин сприяв зростанню економічної активності у деякої частини населення, але при цьому відбулася різка диференціація доходів та посилення бідності й безробіття. Все це не сприяє злагоді в суспільстві і його стабільному розвитку. Тому на часі постала необхідність впровадження нових напрямів збалансованого розвитку держави.

Україна, яка є стороною зобов’язань, прийнятих на Конференції ООН з навколишнього природного середовища і розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992 р.), та Всесвітньому саміті зі сталого розвитку («Ріо+10», м. Йоганнесбург, 2002 р.), стала на шлях побудови сталого розвитку країни. Беручи за основу подальшого розвитку держави інтереси людини, її прагнення жити в гармонії з природою, Україна йде шляхом радикальних змін. При цьому регулювання впливу на довкілля, масштаби використання природних ресурсів, спрямування капіталовкладень та інвестицій, орієнтація науково-технічного процесу та інституційні перетворення мають відповідати потребам нинішніх і майбутніх поколінь.

Майбутнє України має ґрунтуватися на досягненнях світової цивілізації, захисті економічного суверенітету та утвердженні національних цінностей. В основі соціально-економічної програми в контексті сталого розвитку мають бути такі принципи:

1) підпорядкування методів впровадження господарської діяльності у державі законам природи та обмеженням, які ними визначаються;

2) пріоритетність національних інтересів, національної культури у загальносуспільному процесі світового співтовариства;

3) забезпечення отримання результатів від господарської діяльності не менших від шкоди, заподіяної навколишньому природному середовищу;

4) недопустимість екстенсивного використання природних ресурсів;

5) підвищення ефективності використання природних ресурсів з урахуванням потреб нинішнього та майбутніх поколінь;

6) забезпечення охорони здоров’я людини та її соціальної захищеності як одного з пріоритетів державної політики;

7) утвердження засад гуманізму, демократії і цінностей громадянського суспільства.

Метою переходу України на засади сталого розвитку є досягнення високої якості життя нинішнього і майбутніх поколінь на основі збалансованого розв’язання проблем соціально-економічного розвитку, збереження навколишнього природного середовища, раціонального використання та відтворення природно-ресурсного потенціалу. Основними завданнями країни на перехідний період до сталого розвитку є:

¨ збалансований розвиток економіки в межах екологічного простору;

¨ раціональне використання природних ресурсів;

¨ забезпечення високої якості стану навколишнього природного середовища;

¨ мінімізація наслідків Чорнобильської катастрофи;

¨ розв’язання проблеми бідності;

¨ сприяння становленню громадянського суспільства.

У сфері державного регулювання пріоритетними напрямами мають бути:

¨ макроекономічне планування та розроблення довгострокових програм розвитку національної економіки;

¨ створення системи стимулювання виробництва екологічно безпечної продукції та розвиток сфери екологічних послуг;

¨ створення умов для збільшення частки ресурсо- та енергозберігаючих виробництв;

¨ використання нетрадиційних відновлювальних джерел енергії;

¨ забезпечення зайнятості населення, справедливий розподіл ресурсів і доходів.

На регіональному рівні засади сталого розвитку повинні спрямовуватися на:

¨ забезпечення природно-господарської збалансованості в соціально-економічному розвитку регіонів;

¨ формування регіонального господарського механізму, що відповідає основній меті сталого розвитку держави;

¨ врахування особливостей, притаманних кожному регіону, своєрідності їх природно-ресурсних, географічних, історичних, економічних, соціальних та інших умов.

Серед пріоритетних завдань політика сталого розвитку України передбачає:

¨ державну підтримку реалізації економічної, екологічної та соціальної стратегії розвитку суспільства на основі їх взаємозв’язку та взаємоузгодженості;

¨ формування механізмів інтеграції екологічної компоненти у стратегію соціально-економічного розвитку;

¨ створення системи збалансованого управління розвитком суспільства, стимулювання охорони довкілля і відновлення його природних властивостей, що забезпечить належне регулювання використання природних ресурсів та розвиток продуктивних сил держави;

¨ врахування можливостей і потреб регіонів України, різних верств населення, національних меншин та етнічних груп, залучення громадськості для вироблення планів дій щодо охорони навколишнього природного середовища, формування ефективної системи пропаганди ідей сталого розвитку, створення відповідної системи виховання і навчання;

¨ розв’язання проблеми бідності, оплати праці та пенсійного забезпечення;

¨ розробку правової бази переходу до сталого розвитку та введення індикаторів сталого розвитку.

Найбільш загрозлива екологічна ситуація, підвищені екологічні ризики характерні насамперед для регіонів, що постраждали внаслідок радіаційного забруднення через аварію на Чорнобильській атомній електростанції; для індустріального Придніпров’я та Донбасу, Чорного та Азовського морів, особливо їх північно-західної зони, Карпат і Полісся та зони регіонів півдня України, на території яких свого часу широкого розмаху набуло зрошувальне землеробство з його численними екологічними проблемами. Крім названих просторових екологічних проблем, чимало складних екологічних ситуацій є і в інших регіонах України, зокрема в Східному, Подільському та Центральному регіонах. Нижче розглядаються території, які вважаються найбільш техногенно навантаженими.

2. Регіональні екологічні проблеми України. Регіони, що постраждали від аварії на ЧАЕС, займають більше 7 % території, 15 % лісів і 5 % сільгоспугідь України, є територіями, розвиток яких з 1986 р. визначається цілим комплексом обмежень екологічного і соціального плану. Однак саме екологічні і соціальні пріоритети розвитку забруднених територій з потужним природно-ресурсним і людським потенціалом були та повинні залишатися надалі основою державних, регіональних і галузевих програм їх реабілітації та відновлення нормальних умов життєдіяльності населення.

В результаті катастрофи на четвертому блоці Чорнобильської АЕС, яка трапилась 26 квітня 1986 р., в навколишнє середовище було викинуто більше 300 МКі радіонуклідів, що порівняно із вибухом порядку 400 атомних бомб, одна із яких 6 серпня 1945 р. була скинута на японське місто Хіросіму. Радіоактивного забруднення зазнало біля 50 тис. км² території України, де проживало більше 2,4 млн. жителів в 2218 населених пунктах. Далі радіоактивне забруднення розповсюджувалось по території України в залежності від напряму та швидкості вітру, інтенсивності випадання атмосферних опадів, особливостей ландшафтно-кліматичних умов місцевості тощо.

Спостереження за радіаційною обстановкою на території України показують, що за 17 років після аварії на Чорнобильській АЕС в результаті природних процесів та прийнятих заходів з дезактивації території, що зазнала радіоактивного забруднення, відбулося багаторазове зниження радіоактивності.

Чорнобильська катастрофа з її довготривалими медико-біологічними, економічними та соціальними наслідками створила в Україні ситуацію, яка наближається до рівня глобальної екологічної катастрофи. Зона екологічного лиха, яка сформувалася навколо Чорнобильської АЕС, стосується насамперед 30-кілометрової зони. Головним джерелом небезпеки тут залишається об’єкт «Укриття», в якому зосереджено небезпечні радіоактивні речовини та ядерні матеріали, радіоактивність яких становить близько 20 млн. кюрі. У 30-кілометровій зоні зберігається в тимчасових непристосованих сховищах велика кількість радіоактивних відходів.

Загрозливий екологічний стан в Донецькому (Донецька, Луганська області) та Придніпровському (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області) промислових регіонах склався внаслідок високої концентрації металургійної, хімічної, енергетичної, машинобудівної, гірничорудної, вугільної та інших ресурсомістких галузей промисловості. Цей регіон було перетворено на центр видобутку сировини та важкої промисловості з її первинної переробки. Техногенне навантаження природного середовища регіону підсилюється недосконалістю технологій, неефективністю очисного устаткування та його перевантаженням.

Серед найактуальніших проблем регіону перш за все надмірні викиди забруднювальних речовин в атмосферу, скиди стічних вод у водойми, розміщення виробничих та побутових відходів, проблеми відтворення деградованих природних ресурсів.

Територія Донецького вугільного басейну освоєна давно і продовжує інтенсивно освоюватись. Поєднання вугледобування і підприємств важкої промисловості призвело до формування складної екологічної ситуації (забруднення атмосфери, порушення земель гірничими виробками та ін.). Сільськогосподарські землі, які прилягають до промислових центрів, (приміське господарство з високим рівнем хімізації), використовуються досить інтенсивно. Вони мають ознаки деградації (хімічне забруднення, дегуміфікація). Надзвичайно гостро стоїть проблема втрати продуктивності земель за рахунок наступу ареалів промислової і міської забудови на сільськогосподарські землі.

Дніпровсько-Криворізько-Запорізький промисловий регіон характеризується одним з найвищих рівнів забруднення атмосфери, що є результатом сумарного впливу трьох промцентрів, які мають великі об’єми шкідливих викидів і розташовані недалеко один від одного. В зоні їх впливу знаходяться великі масиви цінних сільськогосподарських земель. Хімічне забруднення цих земель пов’язано не тільки з інтенсивною хімізацією сільського господарства, але й з промисловим забрудненням навколишнього середовища.

Викиди забруднювальних речовин в атмосферу становлять 77,9 % від викидів в цілому по Україні, скиди забруднювальних стоків у водойми – 73,3 % від загальноукраїнських, а територія Донецького та Придніпровського промислових регіонів становить всього 22,7 % території України. У згаданих регіонах питоме техногенне навантаження на одиницю площі по різних небезпечних речовинах у 5-10 разів вище середньоукраїнського.

Стан повітряного басейну на 60 % території регіонів характеризується як небезпечний та надзвичайно небезпечний для здоров’я населення. Максимальні концентрації забруднювальних речовин в приземному шарі атмосфери Донецько-Макіївського, Горлівсько-Єнакієвського, Алчевсько-Стахановського, Дніпропетровського промвузлів, містах Маріуполі, Запоріжжі, Кривому Розі в 5-21 раз перевищують граничнодопустимі по сірководню, в 5-13,8 разів – по фенолах, в 24-33 рази – по бензопірену, в 3-10 разів – по завислих речовинах, двоокису сірки, в 2-7 разів – по окислах азоту, окислу вуглецю тощо.

У 2001 р. підприємства Донецького регіону зробили викиди шкідливих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами забруднення в обсязі 2028,3 тис. тонн, Придніпровського регіону – 1129,1 тис. тонн. Високу питому вагу в них займають газоподібні та рідкі викиди. Найбільшого антропогенного впливу зазначеного року зазнали міста Дніпропетровськ (викинуто у повітря від стаціонарних джерел 118,9 тис. т), Дніпродзержинск (111,2 тис. т), Кривий Ріг (454,9 тис. т), Маріуполь (363,6 тис. т), Донецьк (165,9 тис. т), Дебальцеве (131,9 тис. т), Макіївка (103,0 тис. т), Запоріжжя (125,7 тис. т), Луганськ (129,9 тис. т).

Серед екологічних проблем регіону однією з найбільш гострих є рекультивація земель, зайнятих під териконами та відвалами гірських порід, що утворилися при будівництві і експлуатації шахт. В ландшафті регіону досить поширені кар’єри, які виникли в результаті видобутку корисних копалин відкритим способом.

Питоме навантаження на територію регіону твердих відходів, особливо гірничопромислового комплексу, сягає від 8 до 18 тис. т/км², що перевищує середньорічні показники по Україні (3 тис. т/км²) майже в 6 разів.

У 2001 р. 95 % промислових токсичних відходів утворено в Донецькому та Придніпровському індустріальних регіонах (відповідно 36 та 57 % загальнодержавного). В цілому на території цих регіонів у сховищах організованого складування знаходиться 2,6 млрд. т промислових токсичних відходів. Серед областей виділяється Дніпропетровська область, де зосереджено 1,7 млрд. т цих відходів.

Екологічна обстановка ще більше ускладнюється внаслідок того, що більшість накопичувачів не відповідає санітарно-екологічним вимогам, не гарантує від попадання токсичних елементів у довкілля.

Внаслідок господарської діяльності в цих регіонах зменшуються запаси підземних вод, змінюється їхній якісний склад. У Донецькій, Луганській, частково Дніпропетровській областях зміні гідрохімічного режиму сприяє розробка вугільних родовищ та скиди високомінералізованих шахтних вод у численні накопичувачі. Зменшення запасів і погіршення якості підземних вод відбувається також через негативний вплив накопичувачів промислових відходів та шкідливі викиди в атмосферу підприємств хімічної промисловості Донбасу. За даними геологічної служби України, з 21 млрд. м³ запасів прісних підземних вод уже забруднені й непридатні для пиття 3 млрд. м³, тобто 15 %.

Скид шахтних вод призводить до підвищення мінералізації річкових вод (р. Лугань, Сіверський Донець, Самара та ін.). Через такі скиди мінералізація води в річках Самарі і Вовчій в окремі маловодні періоди досягає 4 г/л, що перевищує ГДК у 4 рази.

Невідкладного розв’язання потребує проблема покращання якості вод Кривбасу, які характеризуються підвищеною мінералізацією. Якщо в верхній течії р. Інгулець і Саксагань мінералізація води знаходиться в межах норми, то в середній і нижній течії вона досягає 1200 мг/л, а в зимовий період – 3100 мг/л, що в 3-5 разів перевищує допустимі норми і потребує значних об’ємів води для розбавлення. У районі Кривбасу загальна площа забруднених підземних вод становить близько 300 км², найбільш забруднені вони в районах проммайданчиків та хвостосховищ гірничо-збагачувальних комбінатів. Внаслідок зниження якості води, інтенсивного відбору стоку, через недостатність потужностей та відсутність досконалих технологій очищення стічних вод ускладнюється водопостачання населення та господарських об’єктів регіону, особливо в басейні Сіверського Донця.

Необхідно вирішити, перш за все, проблему запобігання викидів окислів сірки при спалюванні та коксуванні вугілля. Для Донбасу з його великими обсягами спалювання і коксування такого вугілля, що містить до 40 % сірки, ця проблема є найважливішою. Необхідно також запобігти скиду високомінералізованих шахтних вод в поверхневі водойми, запровадити пошук ефективних і економічних способів обеззараження високотоксичних відходів (хімічних, коксохімічних та ін.), утилізувати непридатні для використання в сільському господарстві отрутохімікати, забезпечити рекультивацію порушених земель тощо.

Екологічні проблеми Карпат. Українські Карпати займають майже 4,0 % території України. Вони представлені передгірськими та гірськими ландшафтами з притаманним їм рослинним і тваринним різноманіттям, що має особливу цінність з природоохоронної точки зору. В Карпатах зосереджено 16 % державного лісового фонду і 33,4 % лісових запасів України. В Українських Карпатах ростуть 2110 видів квіткових рослин (50 % фітогенофонду держави). Тут відкрито 780 джерел мінеральних вод із використанням 57,5 тис. м³/добу.

Давнє господарське освоєння регіону, пов’язане з веденням полонинського господарства, інтенсивним лісокористуванням, значним розвитком гірничовидобувних робіт у другій половині XX ст. (видобуток нафти, газу, сірки, калійних солей, будівельних матеріалів тощо), спричинило суттєві антропогенні зміни в ландшафтних комплексах. В результаті різко загострилися, особливо в останні десятиріччя, екологічні проблеми, пов’язані із деструктивними процесами в ландшафтах. Наслідком зменшення лісистості регіону з 95 % до 53 % і знищення криволісся у високо гір’ї стало порушення нормального гідрологічного режиму гірських річок, зниження захисної функції лісів, отже, й екологічного балансу у водозбірних басейнах. Нагадаємо, що загальна лісистість у Карпатах становить 35 %, а в Закарпатті – 51 %. Тому частіше стали виникати небезпечні повені, збільшилися масштаби негативного їх впливу на навколишнє середовище. Найбільш руйнівними виявилися повені 1998 і 2001 років, які призвели до людських жертв і супроводжувалися руйнацією гідротехнічних, транспортних споруд та жилих помешкань. У Закарпатті, як відомо, налічується 9426 гірських річок і потоків, довжина яких становить 19 тис. 793 км. Тому водоохоронна функція гірських лісів має виняткове значення для підтримання нормального гідрологічного режиму.

На сьогодні територія Карпат – одна з найбільш небезпечних регіонів Європи. В Україні щорічно від повеней і паводків страждає в середньому 20 % загальної чисельності населення. Інтенсивне освоєння паводконебезпечних територій та недоліки у веденні лісового господарства призвели до зменшення площ та зміни структури лісів, що негативно позначається на їхніх водорегулювальних та водозахисних функціях.

Враховуючи те, що карпатські ліси знаходяться в центрі перенаселеної Європи з її значною мірою трансформованими під впливом людської діяльності ландшафтами, значення їх як «легенів» нашого континенту набуває глобального характеру. Але зараз саме карпатські ліси перебувають під загрозою. Головними чинниками є: перевантаження лісорозробками; порушення цілісності рослинного й ґрунтового покриву як наслідок використання важкої техніки для розробки та вивезення деревини, а також значне розширення доріг без спеціального покриву; пере випасання більшості полонин та розміщених нижче лісів; сусідство з промисловими центрами – хімічними забруднювачами Карпатського регіону (Калуш, Стебник, Надвірна, Новий Роздол, Дрогобич, Бурштин тощо) і звідси – постійна загроза кислотних дощів.

Поєднання згаданих факторів із вологим кліматом (800-1000 мм опадів за рік) інтенсифікує процеси водної ерозії в регіоні, а це призводить до значного помутніння стоку річок, які є джерелами водозабезпечення кількох областей і багатьох міст в Україні.

При обґрунтуванні екологічної стратегії заходів прийнято до уваги такі основні екологічні засади: у Закарпатській частині басейну Тиси (яка становить лише 8 % від площі річки усього басейну) зосереджено 30 % водних ресурсів річки. Таким чином, Закарпаття має важливе значення для підтримання екологічної безпеки всього басейну Тиси в межах України, Румунії, Угорщини; існують потенційні можливості регулювання повеневого процесу як за допомогою гідротехнічних споруд, так і рослинного покриву і передусім лісових екосистем, які здатні затримувати від 25 до 37 % поверхневих вод і переводити їх у внутріґрунтові.

Щоб запобігти проявам згубних наслідків природних явищ у Карпатах, в 2000 р. був прийнятий Закон про мораторій на проведення суцільних рубок у ялицево-букових лісах.

Екологічні проблеми Полісся. Українське Полісся займає північні райони Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської, Сумської, Львівської областей.

Основними факторами дестабілізації природних історично сформованих умов у межах українського Полісся є сільськогосподарська і лісогосподарська промислово-виробнича діяльність. Перша включає використання всіх придатних для сільськогосподарського виробництва суходольних земель, а також осушення і освоєння земель меліоративного фонду, які складаються з боліт, заболочених земель та перезволожених сільгоспугідь, що потребують поліпшення. Реалізація державної програми великомасштабної меліорації боліт, заболочених і перезволожених земель призвела до суперечностей між обсягами введення додаткових меліорованих земель і можливостями їх освоєння згідно з проектними вимогами. Через нестачу матеріально-технічних ресурсів, низький рівень агротехніки, недостатню підготовку кадрів, грубі порушення агрономічних, технологічних і природоохоронних вимог щодо використання осушених земель ефективність їх освоєння не досягла передбаченої планами, що сприяло подальшому екстенсивному розвитку сільськогосподарського виробництва. Це призвело до об’єктивних труднощів в експлуатації меліоративних систем і підтриманні стану меліорованих земель на оптимальному рівні. Сформувався комплекс штучних непередбачуваних факторів, які всупереч прогнозним оцінкам обумовили розвиток негативних процесів на осушуваних і прилеглих до них землях, таких як виснаження родючості ґрунтів, їх пересушення і втрата гумусу, вітрова і водна ерозія, або навпаки – вторинне заболочування, підтоплення понизь, негативний вплив на стан природних водойм та ін. Значна меліорованість водозборів при існуючому рівні експлуатації осушних систем і освоєнні осушуваних земель обумовила важку екологічну ситуацію, яка склалась в регіоні. Наслідком такого впливу є деградація ґрунтів, що супроводжується втратою гумусу (щороку 5,27 млн. т).

Екологічна ситуація в Поліссі ускладнюється різким погіршенням якісного складу земель. Так, за роки осушувальної меліорації площа осушених угідь зросла більше ніж у 2 рази, а дефляційна небезпека й еродованість ґрунтового покриву – в 27 разів. Площа дефляційно небезпечних, кислих та змитих ґрунтів досягала відповідно 2,9, 5,5, 2,0 млн. га, тобто становить 24,4 %, 47,1 % і 17,1 % загальної площі сільськогосподарських угідь.

Навколо осушених територій у радіусі 2-3 км формується зона несприятливого екологічного впливу, що перевищує площу осушення в 4-5 разів. На площі 254,3 тис. га піщаних ґрунтів спостерігається зменшення врожайності картоплі на 18 %, льону – 22 %, озимого жита – на 27 %.

Наслідком осушувальної меліорації на Поліссі є зниження підґрунтових вод в середньому на 0,8-1,0 м, а включення більше як 50 % малих річок у меліоративні системи призвело до порушення їх гідрологічного режиму. Це проявляється в зміні внутрішньорічного перерозподілу стоку річок (на період весняної повені припадає 56-84 % річного об’єму стоку), в зниженні їхньої біопродуктивності. Відбувається погіршення якісного складу поверхневих вод, падіння самоочисної здатності водойм і річок. Вода стає непридатною для водопостачання.

Внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС майже 5,9 млн. га поліських земель стали радіаційно забрудненими, з них 3,0 млн. га – сільськогосподарські угіддя.

Аналіз екологічних проблем Полісся показує, що для комплексного їх вирішення треба розробити і реалізувати Програму першочергових заходів щодо зменшення негативного впливу осушувальної меліорації та радіаційного забруднення на екологічний стан Полісся. Перетворення природного водного режиму меліорованих земель на штучний призвело до значного підвищення інтенсивності водообміну підґрунтових, підземних і поверхневих вод. Це обумовлено штучним збільшенням акумулятивної місткості зони вод за рахунок зниження дзеркала підґрунтових вод, підвищенням дренованості земель при застосуванні матеріального дренажу і культурно-технічних заходів, підвищенням інтенсивності поверхневого стоку, деформації співвідношення рівнів підземних і поверхневих вод, зростанням сумарного випаровування з поверхні ґрунту, зайнятої культурною рослинністю та ін. При незмінності значень сумарних показників річних і багаторічних водних балансів обсяг водообміну на осушених і прилеглих до них землях за рахунок підвищення його інтенсивності зріс удвічі. Таким чином, зона підвищеної інтенсивності водообміну, яка в межах Полісся сягає 20-80 % площі окремих водозборів, стає небезпечною як фактор забруднення природних вод. При цьому у водообмін залучається більша кількість забруднювачів природного і штучного походження, відбувається інтенсивний вимив з ґрунтового шару і поверхні ґрунту поживних речовин, добрив, отрутохімікатів, відходів сільськогосподарського, промислового і побутового походження. В зоні впливу осушної меліорації формуються особливі умови, рівень екологічної небезпеки яких залежить від якості самої системи, її експлуатації і культури сільськогосподарського освоєння осушених земель.

Першочергові заходи, нагальна необхідність яких визначена Планом дій уряду України з реалізації та розвитку «Основ національної екологічної політики» та Постановою Кабінету Міністрів України від 23 вересня 199 р. «Про першочергові заходи щодо поліпшення екологічного стану Полісся» і які конче необхідно реалізувати, спрямовані на природні об’єкти, що знаходяться в найбільш екологічно небезпечному стані. Результатом їх здійснення має стати усунення або призупинення дії негативних процесів, пов’язаних із використанням меліорованих сільгоспугідь, поверхневих вод, лісових ресурсів.

Екологічні проблеми зрошувального землеробства. Зрошування є ефективним засобом забезпечення високої врожайності усіх сільськогосподарських культур, особливо зернових, овочевих, плодово-ягідних та ін. Насамперед на територіях, які потерпають від нестачі вологи, періодично страждають від спеки і суховіїв. До таких територій в Україні належать райони півдня та південного сходу. Саме ці регіони по суті є головною житницею України. Для зазначеної місцевості характерні такі орографічні риси поверхні, як рівнинність, відсутність виразних морфоструктурних утворень, слабка пересіченість тощо В компонентній структурі її природо-ресурсного потенціалу земельні ресурси займають 67 %. Тут зосереджено основні масиви чорноземних ґрунтів України. Ця особливість, поряд зі сприятливими ґрунтово-кліматичними характеристиками території області, визначає важливе сільськогосподарське значення регіону. Занедбаність зрошувальних систем в Україні гостро далася взнаки в 2003 р., який виявився засушливим і маловрожайним, внаслідок чого було втрачено значну частину врожаю зернових та інших культур.

Підкреслюючи велику позитивну роль зрошення в посушливих районах України для забезпечення стабільно високої врожайності, не можна не відзначити, що при науково необгрунтованому підході запровадження зрошувальних систем вони нерідко завдають великої шкоди якості земельних ресурсів і навколишньому природному середовищу взагалі. Через перевищення норм зрошення і поливу земель в 1,5-2 рази відбувається повторне засолення і підтоплення сільськогосподарських угідь, розвиваються деградаційні процеси в ґрунтовому покриві, а при використанні води, яка не відповідає Державним стандартам щодо своєї якості, відбуваються процеси сілітізації чорноземів та порушення сольового режиму. Таким чином, при необдуманому будівництві і експлуатації зрошувальних систем, застосуванні застарілих технологій поливу неминуче виникають такі негативні наслідки, як ерозія екосистем, деградація базових компонентів агросфери, збіднення агроландшафтів, дегуміфікація та дефляція ґрунтів, виснаження земельних ресурсів.

Але все це не заперечує необхідності відродження зрошення, будівництва, реконструкції та модернізації зрошувальних систем на основі застосування новітніх технологій та техніки поливу. Для запобігання негативним процесам, що відбуваються на зрошуваних землях, необхідне забезпечення оптимального меліоративного стану, скорочення втрат води, в тому числі при транспортуванні, впровадження раціональних режимів зрошення з мінімальними поливними нормами.

3. Міжнародне співробітництво в галузі охорони природи. Більшість екологічних проблем сьогодення мають загальноземний аспект, адже екологічні проблеми не знають кордонів, і можуть бути вирішені лише завдяки міжнародній співпраці. Турбота про регулювання відносин людини і природи не може бути тільки внутрішньою справою окремих країн, особливо що стосується середовищ (атмосферне повітря, Світовий океан, природні ресурси тощо), а також живої природи (міграції тварин і птахів тощо).

Міжнародний природний статус довкілля передбачає охорону всієї планети Земля і навколоземного космічного простору. Кожна країна має свій правовий статус, який чинний лише на її території, а діяльність міжнародних організації визначається нормами міжнародного права. Хоча окремі країни по-різному ставляться до екологічних проблем, існує реальна необхідність у розширенні співробітництва в галузі охорони навколишнього природного середовища, що потребує спільних зусиль усіх країн світу.

Міжнародне співробітництво в галузі вирішення екологічних проблем ґрунтується на ряді принципів:

• визнання норм міжнародного права;

• суверенітет націй над своїми природними ресурсами;

• наукова обґрунтованість міжнародних норм раціонального природокористування;

• недопустимість нераціонального природокористування;

• недопустимість національного привласнення міжнародного простору;

• недопустимість впливу на довкілля у воєнних цілях, що не сумісно з інтересами людей;

• запобігання забруднення міжнародних просторів тощо.

Безумовно, ряд принципів окремими країнами світу нехтуються в політичних та економічних інтересах, до думки вчених рідко прислухались управлінські структури. Формами міжнародної співпраці в галузі вирішення екологічних проблем можуть бути міждержавні угоди і конвенції з питань охорони довкілля і раціонального природокористування або участь країн в діяльності міжнародних природоохоронних організацій. За ініціативою ЮНЕСКО у 1948 році було засновано Міжнародний союз захисту природи і природних ресурсів (МСОП), після чого міжнародна природоохоронна діяльність набула конкретних форм і змісту. Метою МСОП є підготовка і скликання нарад та конференцій природоохоронного характеру, розробка міжнародних конвенцій та рекомендацій в цій галузі. За сприянням цієї організації (на XVI Генеральній асамблей МСОП, 1978 рік) було підготовлено і випущено Міжнародну Червону книгу. До складу МСОП входить значна кількість установ (понад 500), понад 130 країн світу та 24 міжнародні організації, в тому числі і Всесвітній фонд охорони дикої природи (WWF), основою метою якого є об’єднання зусиль, спрямованих на збереження дикої природи і тваринного світу. Емблемою WWF є бамбуковий ведмедик (панда).

Ключову функцію в координації міжнародної діяльності в галузі охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів (в системі ООН) здійснює ЮНЕП (Міжнародна програма ООН з навколишнього середовища), яка була прийнята на Стокгольмській конференції ООН у 1972 році. Крім того, значного впливу на міжнародні аспекти природоохоронної діяльності надають ФАО (міжнародна продовольча і сільськогосподарська організація), що вивчає питання охорони екосистем суходолу і Світового океану в процесі сільськогосподарської діяльності людини, ВООЗ (Всесвітня організація охорони здоров’я), що вивчає питання загального стану здоров’я людей, боротьби з епідеміями тощо, ВМО (Всесвітня метеорологічна організація), яка досліджує стан навколишнього середовища, зокрема, зміни клімату, загальні кругообіги речовин тощо, і надає відповідну інформацію міжнародним організаціям, МАГАТЕ (Міжнародне агентство з атомної енергії), що контролює захист довкілля від іонізуючого випромінювання тощо. За сприяння цих організацій було прийнято ряд Міжнародних угод і конвенцій, які направлені на вирішення питань охорони навколишнього середовища. Зокрема, це Конвенція по транскордонному забрудненню повітря (1979 р.), Конвенція ООН по морському праву (1982 р.), Віденська конвенція ООН про охорону озонового шару (1985 р.), Протокол Кіото (Конвенція ООН по парниковим газам) тощо. Ці міжнародні угоди визнані не всіма країнами світу і вони носять, переважно, рекомендований характер, адже важко правильно встановити відповідальність країн різного економічно розвитку за порушення вимог цих угод.

Вирішення міжнародних проблем екологічної безпеки ускладнюється рядом обставин, що зумовлено різним економічним розвитком країн світу, різним ступенем трансформації природних екосистем в них, зростанням взаємної залежності країн світу тощо.

По-перше, в останні роки різко зросла взаємозалежність країн світу, що зумовлено можливістю транскордонних переносів забруднюючих речовин, посиленням обміну між країнами, єдністю компонентів біосфери. Тому жодна країна світу не може вирішити проблему екологічної безпеки самотужки, без міждержавних угод тощо.

По-друге, різка різниця економічного розвитку різних країн світу зумовлює різний їх вплив на екологічний стан довкілля. Крім того, розвинуті країни не готові відмовитись від економічного росту, а країни які розвиваються намагаються їх наздогнати, що посилює негативний вплив на природу. Так, розвинуті країни починали свій економічний розвиток в періоди достатньої кількості природних ресурсів, яких сьогодні є недостатньо для країн, що розвиваються. Останні “варварським” шляхом відчужують природні ресурси.

Різниця в економічному розвитку в поєднанні з політичними і релігійними поглядами різних груп людей, різко загострила проблему міжнародного тероризму, що може стати причиною надзвичайних, в тому числі і екологічних, ситуацій. Вирішення цих проблем можливе лише на міжнародному рівні.

По-третє, підходи до вирішення проблем збереження і відтворення природного середовища в різних країнах є принципово різними, що ускладнює прийняття єдиної програми дій. Так, в розвинутих країнах практично не залишилось реліктових екосистем і основним напрямком реалізації природоохоронної діяльності є стабілізація стану довкілля технічними та управлінськими рішеннями. В країнах Південної Америки, Африки та інших, на частку реліктових природних екосистем припадає до 40 % територій країн, і тому основним напрямком збереження природи в них є створення заповідних територій тощо.

По-четверте, демографічна проблема настільки загострює всі інші глобальні проблеми людства, що без кардинального її вирішення практично неможливо стабілізувати екологічний стан довкілля.

4. Екологічне виховання населення. До недавнього часу розвиток людського суспільства і самоочищення навколишнього природного середовища від техногенних забруднень перебували в динамічній рівновазі. Проте останніми роками інтенсивне зростання чисельності населення планети, надзвичайно інтенсивний розвиток промисловості, сільського й комунального господарства та інші чинники антропогенного впливу на навколишнє природне середовище, незважаючи на колосальні екологічні резерви біосфери та її самоочисну спроможність, призвели до різних негативних наслідків, з якими вона впоратися не здатна.

Тривалий час, упродовж тисячоліть – з моменту появи «Хомо сапієнс» у біосфері Землі культивувалась споживацька свідомість ставлення до природи, її багатств – природних ресурсів. Завжди вважали, що природна комора цих ресурсів невичерпна, а тому їх можна необмежено споживати для задоволення власних усе зростаючих потреб. Так тривало майже до наших днів. І тільки наприкінці XIX – на початку XX ст., коли чисельність населення почала катастрофічно зростати, а невідновлювальні природні ресурси, які природа накопичувала мільйони й мільярди років, почали стрімкими темпами вичерпуватись, людство збагнуло, що природні ресурси в біосфері вичерпні, а деякі з них уже нині перебувають на межі вичерпності. При цьому стало очевидним, що невідновні ресурси вичерпуються швидше, ніж людське суспільство здатне перебудувати свою економіку.

Виходячи з нинішньої кризової екологічної ситуації, найголовнішим завданням сучасної епохи вважають формування в першу чергу нової екологічної свідомості – бережливого ставлення до навколишнього природного середовища. Надзвичайно важливим і актуальним як для термінових практичних дій, так і для планування на тривалу перспективу, є вирішення проблеми ефективного захисту навколишньої природи від забруднення техногенними розсіюваними й неутилізованими відходами та раціональне використання природних ресурсів для оптимального задоволення обґрунтованих потреб людського суспільства.

Особливо гостро ці проблеми стоять в Україні, зважаючи на екологічну й духовну кризу та низький рівень екологічної культури нашого суспільства. Правовий нігілізм, повсюдне нехтування чинних законів, корупція та хабарництво призвели до відчутної руйнації всіх інститутів, пов’язаних з охороною природи. Охорона довкілля, раціональне використання природних ресурсів та екологічна безпека ще не стали повсякденною турботою кожного мешканця нашої країни. Наслідками такої бездуховності і байдужості є скорочення тривалості життя населення, зростання дитячої смертності, народження дітей-калік та зниження народжуваності. Невпинно наближається екологічна катастрофа, яку за своїми наслідками можна порівняти з термоядерною війною. Про це свідчить аварія на Чорнобильській атомній електростанції. Якщо так триватиме й надалі, то загибель сучасної цивілізації неминуча.

Для подолання екологічної кризи в країні у Державній програмі охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів і екологічної безпеки передбачається запровадження загальної екологічної освіти та виховання. Вона має охопити всі верстви населення, починаючи від дитячого садка і закінчуючи вищою школою.

Основним завданням екологічної освіти та виховання в країні повинно бути формування екологічної свідомості про необхідність гармонійного співіснування людського суспільства з навколишнім природним середовищем та охорону довкілля від техногенних забруднень. На це мають бути спрямовані вся структура, зміст і методи навчання. Освіта й виховання повинні організовуватись на чотирьох рівнях: загальна (для всього населення країни), дошкільна (для дітей дошкільного віку), шкільна і вища.

Метою загальної освіти має бути формування екологічного світогляду, забезпечення екологізації суспільної свідомості, прищеплення любові до рідного краю, розуміння необхідності охорони навколишнього природного середовища на роботі та в побуті, навичок бережливого й раціонального споживання природних ресурсів, прагнення до відтворення відновних природних ресурсів і обґрунтованого самообмеження використання невідновних, створення ефективної системи екологічної безпеки.

Дошкільна екологічна освіта має бути спрямована на прищеплення любові до Вітчизни та рідного краю, пізнання понять життя і смерті, формування навичок бережливого ставлення до навколишньої живої та неживої природи, прагнення зберегти рослинний і тваринний світ, зробити кращим навколишнє природне середовище.

Шкільна екологічна освіта повинна мати на меті вивчення основ загальної екології, раціонального використання природних ресурсів та екологічної безпеки біосфери на рівні викладання дисциплін біології, хімії, фізики та географії в середній школі.

Метою екологічної освіти у вищій школі має бути підготовка фахівців вищої кваліфікації (вчителів, викладачів, інженерів, магістрів, кандидатів і докторів наук) для організації суспільного життя і виробництва, проведення наукових досліджень у галузі екології, тобто вирішення повсякденних екологічних завдань і глобальних екологічних проблем. Тут потрібно фундаментально вивчати загальну теоретичну та прикладну екологію (охорону природи, раціональне природокористування та екологічну безпеку біосфери).

М.Ф. Реймерс визначає природокористування як сукупність усіх форм експлуатації природно-ресурсного потенціалу й заходів для його збереження (видобуток і переробка природних мінеральних та біологічних ресурсів, їх відновлення, охорона природних умов життя, природних систем тощо).

Розвиток продуктивних сил, зростання обсягів природокористування й темпів забруднення довкілля за одночасного вичерпання природних ресурсів, погіршення здоров’я працездатного населення, зниження продуктивності праці – все це зумовило формування економіки природокористування – нової галузі науки, що вивчає методи найефективнішого впливу людини на природу для підтримання динамічної рівноваги, кругообігу речовин у природі. Витрати, пов’язані з підтриманням цієї рівноваги, йдуть на збереження економічно найсприятливіших умов відтворення матеріальних благ як нині, так і в майбутньому.

Оскільки довкілля виконує такі життєво важливі функції, як забезпечення людей природними ресурсами, природними послугами (рекреація, туризм, естетичні задоволення), поглинання відходів і забруднень, то, реалізуючи заходи з охорони природи й використання її ресурсів, слід знати економічну вартість цього й ціну шкоди, заподіяної природі антропогенними забрудненнями та впливами.

Критерієм ефективності людської діяльності до середини XX ст. було одержання максимальних благ за мінімальних затрат і неконтрольованої, хижацької експлуатації природних ресурсів, а основним принципом ставлення до природи – панування над нею й цілковите її підкорення людині.

Після об’єктивного аналізу причин екологічних катастроф і величезних економічних втрат від нерозумного господарювання, яких людство зазнало останніми десятиліттями й раніше, стало зрозуміло, що принципи природокористування мають бути інакшими, якщо ми хочемо вижити.

Забруднення – це насамперед економічна проблема, яку слід визначати економічними термінами ( американський економіст Л. Рафф).

Тому провідним принципом природокористування в наш час став еколого-економічний, за якого критерій ефективності господарювання формулюється так: одержання максимальних матеріальних благ з мінімальними затратами й мінімальними порушеннями природного середовища. Але це потребує вкладання великих коштів у природоохоронну сферу, що завжди суттєво знижує прибутковість виробництва.

Тому, як і раніше, стикаються екологічні та економічні інтереси, й, на жаль, здебільшого другі перемагають: вирубуванню лісів віддають перевагу над їх використанням для рекреації, розвиткові туристичного бізнесу – над збереженням рідкісного ландшафту чи озера, а морських нафтопромислів – над збереженням морських екосистем і т.д. При цьому здійснити порівняльну економічну оцінку різних природних ресурсів нині та у віддаленому майбутньому буває досить важко. Сьогодні вартість природних благ і послуг або взагалі не визначено, або її занижують, що часто призводить до прийняття антиекологічних рішень, до спотвореної оцінки економічного розвитку через традиційні показники валового національного продукту, ріст якого часто супроводжується деградацією довкілля.

Нині розроблено кілька підходів до визначення економічної цінності природних ресурсів і послуг. Найбільш комплексний підхід ґрунтується на загальній економічній вартості, в яку входять вартості зруйнування природи, її відновлення та охорони.

Для еколого-економічної оцінки проектів і програм будівництва застосовують метод зіставлення затрат і вигід і керуються трьома критеріями: чистою поточною вартістю, внутрішньою нормою окупності та співвідношенням витрат і майбутніх вигід.

Основні завдання економіки природокористування:

• визначення збитків, завданих економіці (державі), галузі підприємству, районові, окремому приватному господарству чи конкретній особі через нераціональне природокористування порушення законів, норм або правил охорони природи;

• визначення розміру затрат, необхідних для ліквідації в найближчому й віддаленому майбутньому наслідків негативних техногенних впливів на довкілля;

• оцінка абсолютної та відносної ефективності затрат на охорону й відновлення природи, вибір оптимальних варіантів природоохоронної діяльності й використання природних ресурсів;

• розробка економічних методів управління природоохоронною роботою й способів стимулювання природоохоронної діяльності та екологізації виробництва.

Треба, щоб економіка природокористування поступово переходила в економіку природозберігання.

Природокористування, як згадувалося вище, може бути раціональним і нераціональним.

Нераціональним вважається таке природокористування, в результаті якого природа втрачає здатність до самовідтворення, самоочищення й саморегулювання, порушується рівновага біосистем, вичерпуються матеріальні ресурси, погіршуються рекреаційні, оздоровчі та курортні умови, естетичні характеристики ландшафтів, умови проживання загалом. Це, як правило, екстенсивне, хижацьке господарювання, перепромисел, перевипас, перезабруднення повітря, води й ґрунтів промисловими, транспортними, енергетичними викидами та отрутохімікатами. Нераціональне природокористування може бути як навмисним, так і випадковим, або супутнім (наприклад, спустошення, зруйнування чи пожежі, пов’язані з воєнними діями).

Нераціональне природокористування може бути зумовлене планово-економічними й проектними прорахунками, тимчасовими й вимушеними позиками у природи (перехідні періоди будівництва нових держав, великі стихійні лиха, війни тощо), недбалими обліком та оцінкою природних ресурсів, недосконалістю природоохоронного законодавства, вузьковідомчими підходами в розвитку економіки, недосконалістю технологій виробництв, браконьєрством, самовільною забудовою та ін.

Показниками збитків від забруднення довкілля слугують:

– підвищення рівня захворюваності населення;

– зниження продуктивності сільського господарства;

– прискорення зношування основних фондів та ін.

Вартість відновлення природи визначається за необхідними затратами на рекультивацію ландшафтів, відновлення водойм або сільськогосподарських угідь, озеленення тощо. Та при цьому часто неможливо оцінити погіршення соціального клімату, порушення рівноваги в екосистемах, загибель від техногенного впливу унікальних геологічних пам’яток чи ландшафтів, зникнення багатьох видів рослин і тварин.

Особливо складно оцінити наслідки антропогенних негативних впливів на природу, коли треба дати довгостроковий прогноз збитків від нераціонального природокористування. Затрати на охорону природи сьогодні можна обчислити досить просто й порівняно точно на підставі чинних стандартів і нормативів із застосуванням низки формул (їх наведено в нових підручниках і посібниках з економіки природокористування).

Природоохоронні заходи мають не тільки економічний ефект (заощадження витрат на лікування та соціальне страхування хворих, підвищення продуктивності праці, збільшення біопродуктивності, облагородження ландшафту тощо), а й соціальний – поліпшення настрою людей, зменшення їх міграції, стримування конфліктів, зниження злочинності й т.д.

До найважливіших проблем економіки природокористування належить правильна (об’єктивна) оцінка природних ресурсів.

Це слід знати:

• збільшення обсягів виробництва в 10 разів потребує збільшення обсягу знань у 100 разів!

• використання газу замість нафтопродуктів на автотранспорті дало б змогу Україні щорічно заощаджувати близько 10 млн. т палива (тобто близько 20 млн. т нафти) й істотно знизити забруднення повітря;

• на утримання звалищ і смітників витрачається близько 25 % вартості виробітку продукції;

• в Україні назбиралося кілька мільярдів тонн металобрухту. Цього досить, щоб забезпечити роботу підприємств чорної металургії на десятки років (у Німеччині близько 75 % сталі виробляють із металобрухту).

• у Японії переробляється більш як 70 % відходів, в Україні – 3-5 %.

Для оцінки вартості природних ресурсів використовують такі показники:

• трудові затрати на залучення ресурсу в суспільне виробництво (видобуток мінеральної чи біологічної сировини);

• ефект використання ресурсу у виробництві (цінність одержаних із ресурсів матеріалів, предметів, вигід);

• прогнозовані затрати праці на відновлення ресурсу (якщо це можливо);

• прогнозовані витрати на погашення збитків, завданих природному середовищу під час освоєння даного ресурсу.

Оцінка ресурсів може бути індивідуальною та комплексною.

Розрізняють три види індивідуальних оцінок: 1) оцінки суспільної корисності природних ресурсів; 2) вартісні оцінки (податки, ціни); 3) ринкові ціни (ліцензії). Вони виконуються для кожного окремого елемента довкілля, і їхні значення не завжди збігаються.

Виконуючи укрупнені екологічні оцінки негативного впливу людини на довкілля, користуються таким поняттям, як екологічні збитки від забруднення окремих компонентів природи – води, повітря, земельних ресурсів. Екологічні збитки – це зменшення корисності довкілля в результаті його антропогенної трансформації (насамперед забруднення). Їх обчислюють за сумою різних затрат суспільства, пов’язаних зі змінами довкілля й поверненням його до колишнього стану, затрат на компенсацію ризику для здоров’я людей.

Для укрупнених оцінок екологічних збитків вдаються до спеціальних формул, за якими можна з’ясувати шкоду земельним ресурсам, шкоду від викидів у атмосферу або у водні об’єкти.

Плата за природні ресурси – це затрати підприємства, пов’язані з використанням якихось природних ресурсів, і визначені відповідно до прийнятої в країні методики розрахунку; при цьому ресурси поділяють на ті, що закуповують у когось, такі, що беруть безпосередньо у природи, ті, що є власністю виробництва. Ціна таких ресурсів різна.

Екологічні податки бувають кількох видів:

• платежі рентного характеру (наприклад, за використання території для відходів);

• податки і (або) штрафи за забруднення понад установлену норму;

• податки за фактичний обсяг забруднень. При цьому податок за забруднення середовища має бути досить високим, щоб підприємствам було вигідніше охороняти довкілля, ніж забруднювати його.

Екологічні ліцензії (ЕЛ) – це цінні папери, що дають право на викиди конкретного забруднювача на конкретний проміжок часу й у конкретних обсягах. Ці права можуть продаватися державним органом підприємствам і одним підприємством іншому. Ціна ЕЛ залежить від добового часу, сезону, обстановки в регіоні.

Торгівля квотами на забруднення – найгнучкіший з усіх відомих методів економічного регулювання якості природного середовища.

Додатком до ЕЛ є страхування екологічної невизначеності.

Останнім часом уводяться ліцензії на родовища – цінні папери, що дають право на видобування й продаж корисних копалин.

У ході комплексної економічної оцінки природоохоронних заходів передбачається виконання таких процедур:

• визначення чистого економічного ефекту;

• оцінка варіантів очищення промислових стічних вод;

• оцінка варіантів очищення атмосферних забруднень;

• оцінка варіантів переробки відходів;

• оцінка технологічних рішень;

• оцінка конструкторських рішень;

• екологічна експертиза проектів;

• оцінка ризику аварій.

В Україні, як і в інших державах, розпочато формування системи економічного регулювання природоохоронної діяльності:

• вводяться платежі за використання природних ресурсів та забруднення природного середовища;

• створюються екологічні фонди, банки;

• розпочато торгівлю екологічними ліцензіями, квотами тощо.

У зв’язку з тим, що в період переходу до ринкової економіки виникають великі складнощі та труднощі не лише економічного характеру, а й екологічного, треба враховувати таке:

• ринок може бути використаний для ефективного обмеження руйнування природи;

• сам механізм стихійних ринкових попиту й пропозиції не забезпечує захисту природи – необхідне втручання ззовні;

• ринкові розцінки на підставі наукових екологічних нормативів можуть використовуватися для регулювання природокористування;

• економіку слід розвивати згідно з плановою стратегією, яка передбачає позаринкові форми контролю;

• для дійового екологічного управління економічним розвитком потрібні політично організовані сили, які представляють нагальні й довгострокові інтереси всього населення й спроможні протистояти вузьким інтересам підприємців і тих, хто – прямо чи опосередковано – має зиск від виробництв-забруднювачів.

Планування раціонального природокористування. Планування є важливою складовою системи управління та регулювання раціонального природокористування та охорони довкілля. Серед інших важелів воно вирізняється насамперед роллю запобіжника негативних наслідків від забруднення навколишнього середовища. Превентивні заходи набагато ефективніші, ніж ліквідація негативних наслідків.

В останні роки механізм планування в Україні в умовах переходу до ринкової економіки зазнав численних змін, однак його значення для збереження якості середовища проживання в межах окремих районів зростає. Особливо велика роль довгострокових еколого-економічних розробок змін навколишнього середовища під впливом господарської діяльності, оскільки такі розробки дають можливість узгодити антропогенне навантаження з природно-ресурсним потенціалом регіону.

Система стратегій управління техногенно-екологічною безпекою має на меті:

• уникнути причин надзвичайних ситуацій;

• запобігти власне самим надзвичайним ситуаціям;

• максимально послабити їхні наслідки.

Розробляючи стратегію уникнення надзвичайних економічних ситуацій, треба прагнути до неуможливлення дій чи процесів, які становлять загрозу життю і здоров’ю населення, а для цього відмовлятись від конкретних заходів господарського чи іншого характеру, які б могли спричинити катастрофічну ситуацію.

Реалізувати цю стратегію можна і потрібно на проектній стадії розробок, коли відбувається вибір технологій, що ґрунтуються на потребах суспільства та інтересах окремих соціальних груп.

До основних видів наукових прогнозних розробок належать: розділи з охорони природи Комплексного прогнозу науково-технічного та соціально-економічного розвитку України на тривалу перспективу (на 20 років), Схем-прогнозів розвитку й розміщення продуктивних сил України та її регіонів (на 15 років), державні програми охорони довкілля і раціонального використання природних ресурсів.

Науково-технологічний прогрес. Науково-технологічний прогрес, що супроводжує людську цивілізацію, за своїми наслідками для навколишнього природного середовища та стану природно-ресурсного потенціалу неоднозначно оцінюється в суспільстві. Багато людей схильні розглядати його як фактор посилення та інтенсифікації негативного впливу на довкілля, і для цього є певні підстави. Досить лише згадати наслідки Чорнобильської катастрофи, а менш масштабних прикладів можна навести безліч.

Але в цілому це хибна точка зору, принаймні вона не є конструктивною, оскільки не враховує об’єктивність процесу розвитку як іманентно властивого цивілізації взагалі.

Науково-технологічний прогрес уже за своїм визначенням – це розширення можливостей більш ощадливого використання природно-ресурсного потенціалу і його відтворення, екологізації суспільного виробництва та всієї людської життєдіяльності.

У змісті цього явища за його проявами має розрізнятись два головних аспекти – економічний і власне техніко-технологічний прогрес. У першому розумінні – економічному, науково-технологічний прогрес, сприяючи росту суспільного благополуччя, значно розширює економіко-фінансові можливості держав для здійснення еколого орієнтованих зрушень як у структурі національних господарств, так і у техніко-технологічній базі суспільного виробництва.

В економічному аспекті науково-технологічний прогрес забезпечує позитивні зміни у співвідношенні економічних і екологічних інтересів як щодо окремих суб’єктів суспільного виробництва (підприємств), так і щодо народного господарства в цілому. Відсутність чи уповільнення прогресу гальмує такі зміни.

Україна може бути красномовною ілюстрацією взаємозв’язку економіки і екології. Тут впроваджено практично весь арсенал методів економічного механізму природокористування і охорони навколишнього середовища. Але, враховуючи важкий економічний стан підприємств та кризові явища в економіці в цілому, відповідні платежі (збори) встановлено зараз на низькому рівні. Сума їх надходження за абсолютними показниками не компенсує втрат суспільства, не дозволяє виділяти достатні кошти на екологізацію. З другого боку, підприємства, застосовуючи застарілі «природомісткі» технології і сплачуючи низькі (нееквівалентні) збори за забруднення довкілля, за землю, воду тощо, не мають економічних стимулів для вдосконалення виробництва. Ситуація консервується, екологічні проблеми не вирішуються, навіть загострюються, науково-технологічний прогрес певним чином блокується, тому збереження такого балансу є дуже небезпечним.

В другому, більш звичному розумінні, науково-технологічний прогрес означає розвиток і розширення технічних засобів і технологічних можливостей у всіх сферах людської діяльності. Щодо природних ресурсів, які використовуються в процесі людської життєдіяльності, він має надзвичайно багатоаспектний прояв. Головними складовими його впливу є такі:

• повніше використання наявних джерел природних ресурсів і скорочення втрат при їх первинному вилученні (з надр тощо). Це стримує освоєння нових об’єктів (родовищ корисних копалин, лісових площ тощо) і зменшує таким чином техногенний тиск на навколишнє природне середовище;

• повніше, економніше та ощадливіше використання видобутих природних ресурсів – мінеральної сировини і палива, деревини, води тощо. Це по суті процес інтенсифікації, оскільки дозволяє отримувати більше продукції та енергії з одиниці задіяних природних ресурсів;

• розширення можливостей зменшення негативного техногенного впливу на природні ресурси (забруднення ґрунтів, води і повітря), що дозволяє відвертати погіршення їх якості. Це забезпечується як впровадженням досконаліших технологій, так і засобів очищення викидів та локалізації забруднень;

• розширення використання відходів виробництва та споживання як сировинних та енергетичних джерел. Це збільшує відповідні резерви, стримує освоєння нових джерел тощо;

• все ширший перехід на вторинне ресурсовикористання, рециклінг матеріалів, їх рекуперацію (відновлення властивостей) тощо.

Реально зазначені складові впливу науково-технологічного прогресу найчастіше перехрещуються, взаємодоповнюють одна одну. Але в практичному сенсі виокремлення деяких із зазначених проблем сприяє застосуванню програмно-цільових методологій і прискоренню їх вирішення.

Візьмемо для прикладу питання ширшої утилізації відходів. В рамках наведеного переліку факторів впливу цей напрям науково-технологічного прогресу не можна вважати якимось самостійним. По суті він є складовою і інтенсифікації, і зменшення негативного впливу на навколишнє природне середовище, і розширення ресурсної бази виробництва. Але в організаційно-господарському аспекті проблема використання і видалення відходів за своєю соціальною гостротою, сировинним резервом є самостійною і має розглядатися і аналізуватися окремо. Причому стосовно токсичних, небезпечних відходів превалюють інтереси екологічної безпеки, а стосовно інших – ресурсні.

Так, в Україні відповідно до зазначеного реалізуються дві окремі програми: Загальнодержавна програма поводження з токсичними відходами (що набула статусу Закону України)

Дата добавления: 2014-01-07