Світ як сукупна реальність

Уява.

- базуючись на оперуванні конкретно-чуттєвими образами, має при цьому риси опосередкованого узагальненого знання;

- бере участь у формуванні нових понять, і в той же час є наочно-чуттєвим результатом мислення;

- це вид пізнання, що формує і нові конкретно-чуттєві образи та поняття і здійснює перехід від чуттєвого до раціонального, узагальнюючи і вербалізуючи чуттєві образи, а також надаючи конкретно-наочного характеру формам мислення, синтезуючи чуттєве відображення та мислення в єдину систему;

Уява - це специфічний сплав чуттєвого та раціонального в пізнанні, де чуттєвість є основою, матеріалом для творення образів уяви, а мислення відіграє програмуючу роль, дає змогу логічно "добудувати" цілісний і загальний образ дійсності.

- це пов'язаний з перетворенням наочної ситуації за допомогою мислення спосіб вирішення пізнавальних проблем і формування нового знання, нових образів дійсності: ідей, цілей діяльності, ідеальних образів майбутнього.

4.3. Пізнання як творчий процес.

Пізнання, даючи адекватне відображення дійсності і озброюючи людину знаннями законів її функціонування та розвитку, які необхідні для цілеспрямованого перетворення дійсності, теж має бути творчим процесом.

Шляхи реалізації пізнавальної творчості проявляються:

- в розкритті природи об'єкта;

- в пошуку методів та форм реалізації процесу пізнання;

- в розумінні, інтерпретації та осмисленні досліджуваних явищ;

- в перевірці істинності та достовірності отриманих знань та їх практичному застосуванні.

В процесі пізнання об'єктивні зв'язки та процеси відображаються в специфічно людських пізнавальних формах: поняттях, судженнях, ідеях, концепціях, теоріях і т.д. Іншими словами, справи природи людина перекладає на свою власну мову.

4.4. Інтуїція.

Творчість у пізнанні проявляється і в тому, що пізнання творить і самі форми відображення, розробляючи відповідну логіку, засоби та методи, а також через реалізацію усіх пізнавальних здатностей людини: форм чуттєвого відображення, раціонального пізнання, творчої уяви, але найбільш яскраво - інтуїції.

Інтуїція - це такий спосіб одержання нового знання (форма пізнання), коли за неусвідомленими в даний момент часу ознаками і, не усвідомлюючи шляху руху власної думки, суб'єкт робить наукове відкриття, одержує нове об'єктивно істинне знання про дійсність.

Інтуїція:

- це кульмінаційний момент творчого процесу, коли всі елементи пізнавальної проблеми, які до цього були у відокремленому стані, об'єднуються в єдину систему;

- має такі основні характеристики: безпосередність, несподіваність, неусвідомленість шляхів одержання нового знання.

Неусвідомленість характеризує інтуїцію як процес, а несподіваність та безпосередність - як результат.

Слід розглядати інтуїцію в єдності з логічними засобами та формами пізнання, вона виступає елементом, що об'єднує весь ланцюг доведення в цілісність, є необхідним елементом осмислення і розуміння.

У кожному акті інтуїції в прихованому вигляді присутня логіка, не усвідомлена, але така, що обумовлює можливість пояснення змісту інтуїтивно отриманого знання. Діалектика логіки й інтуїції наочно проявляється в діалектиці пояснення та розуміння як необхідних моментів пізнавального процесу.

4.5. Розуміння та пояснення.

Розуміння - це процес і результат духовно-практичного та пізнавального освоєння дійсності, коли зовнішні об'єкти залучаються до осмислення людської діяльності, виступають її предметним змістом.

Розуміння:

- це форма практичного і пізнавального освоєння дійсності, яка розкриває і відтворює смисловий зміст об'єкта;

- це насамперед осмислення знання, вияв та реконструкція його смислу, а також оцінка через суспільнозначимі цінності людської життєдіяльності та культури.

При цьому оточуюча людину реальність виступає перед нею як носій смислу та значення, які необхідно освоїти, осягнути, інтерпретувати, що неможливо здійснити виключно засобами раціонального пізнання.

Пояснення - це розкриття сутності предметів та явищ шляхом з'ясування причин їхнього виникнення та існування, наявності законів їхнього функціонування та розвитку.

Пояснення:

- це важливий стимул розвитку пізнання, його категоріального та концептуального апарату, а також основа розробки критеріїв та оцінок адекватності знання;

Будь-яке пояснення будується на основі того чи іншого розуміння дійсності, яке характеризує цілісність знання, його осмисленість і певну оцінку.

Найрозвинутішою формою пояснення є наукове пояснення, яке грунтується на основі осмислення теоретичних законів виникнення, функціонування та розвитку об'єктів.

Основою наукового пояснення є загальні категоріальні схеми, які відображають різноманітні взаємозв'язки та взаємозалежності дійсності.

3нання, пояснення та розуміння - це необхідні моменти взаємодії людини з навколишнім світом, за допомогою яких вона накопичує певну інформацію про об'єкти, що включені в суспільну практику.

Пізнання в цілому і всі його форми, етапи залежать від рівня розвитку практики, хоч ця залежність не є раз і назавжди встановленою, незмінною.

Література:

1. Алексеев П.В., Панин А.В. Теория познания и диалектика. - М., 1991. - С. 5-99, 132-167, 185-198, 263-279.

2. Андрос Е.И. Истина как проблема познания и мировоззрения. - К., 1984. - С. 3-58, 83-136.

3. Горский Д.П. О критериях истины. (К диалектике теоретического знания и общественной практики). // Вопросы философии. - 1998, - № 2. - С. 28-39.

4. Загадка человеческого понимания. - М., 1991. - 352 с.

5. Крымский С.Б., Парахонский Б.А., Мейзерский В.М. Эпистемология культуры. (Введение в обобщенную теорию познания). - К., 1993. - С. 3-83.

6. Лекторский В.А. Объект, субъект, познание. - М., 1980. - 323 с.

7. Лобастов Г.В. Так что же есть истина? // Филос. науки. - 1991. - № 6. - С. 47-61.

8. Ойзерман Т.И. К вопросу о практике как критерии истины. // Вопр. филос. - 1987. - № 10. - С. 98-112.

9. Ойзерман Т.И. Принцип познаваемости мира. // Филос. науки. - 1990. - № 10. - С. 3-12.

10. Хабермас Юрген. Познание и интерес. // Филос. науки. - 1990. - № 1. -С. 88-99.

11. Хайдеггер М. О сущности истины. // Филос. науки. - 1989. - № 4. - С. 88-104.

12. Хазиев B.C. Философское понимание истины. // Филос. науки. - 1991. - № 9. - С. 54-60.

13. Шевченко B.I. Концепція пізнання в українській філософії. - К., 1993. - 168 с.

14. Ярошевець B.I. Людина в системі пізнання. — К., 1996. — 208 с.

Проблема розуміння світу, його сутності й розвитку завжди була в центрі уваги науки, філософії та релігії. Під час їх розгляду велися гострі дискусії, в яких людина наближалась і до таємниць свого виникнення й існування.

Що ж таке світ?

У широкому розумінні світ - це вся нескінченна й невичерпна дійсність (відома й ще невідома нам) у всій різноманітності речей і явищ, систем і процесів з усіма їхніми зв'язками й відношеннями.

Інакше кажучи, світ - це цілісна сукупність усього існуючого (того, що має своє буття).

Давньогрецькі філософи розуміли світ як космос ("прикраса", "краса", "вбрання", а також "лад", "порядок", "устрій" і, нарешті, "світ", "всесвіт"). Так, Геракліт (VI-V ст. до н. е.) писав: "Цей космос, той же самий для всіх, не створив ніхто з богів, ні з людей, але він завжди був, є і буде вічно живим вогнем, що іноді розгорається, а іноді згасає".

Реальному світу притаманні такі ознаки: системність, структурність і закономірність, але йому властиві також і протилежні якості: природна впорядкованість, необхідність і така ж природна хаотичність, випадковість.

Ці протилежності становлять єдність, переходять одна в іншу (впорядкованість - у хаотичність і т.ін.). Та все ж переважає тенденція зростання міри хаотичності (ентропії), хоч і виникають протилежно спрямовані процеси - зростання впорядкованості та міри організованості матеріальних систем.

Так, поява й розвиток життя на Землі (а можливо, і ще в якихось куточках Всесвіту), виникнення розумної істоти - людини, прогрес людської цивілізації - це відносно зростаючої ентропії є, так би мовити, рухом проти течії. Чому і як це стало можливим, як це може вплинути на загальний стан космосу - одна з дуже складних наукових проблем.

Поряд з поняттям "космос" часто вживається близьке до нього поняття "Всесвіт", хоча кожне з них має свій смисловий відтінок. Поняття "космос", як уже було сказано, акцентує увагу на такій ознаці світу, як системність, упорядкованість, закономірність, а поняття "Всесвіт" - на охопленні всього реально існуючого, тобто "всього світу".

У науці є й таке поняття, як " наш Всесвіт ". Воно має конкретно-науковий, астрономо-космологічний зміст. Матеріальна система, яка позначається цим терміном, називається ще Метагалактикою. Це весь відомий нині, доступний для спостереження сучасними засобами космос, який складається з мільярдів зоряних систем - галактик. Серед них і наша Галактика, однією з зірок якої є Сонце.

Метагалактика має скінченні розміри - в межах 10 мільярдів світлових років - і перебуває в процесі розширення. Вона не завжди існувала, а виникла близько 10-20 мільярдів років тому внаслідок так званого космічного вибуху. Разом з нею з'явилися наші простір і час. З якого стану матерії виник наш Всесвіт? Чому відбувся цей величезний якісний стрибок - народження нашого Всесвіту? Чи є щось, і якщо так, то що саме, поза межами Метагалактики? Все це проблеми, які остаточно ще не вирішені сучасною наукою, хоча й існують з цього приводу різні гіпотези.

Підходячи до цього питання з науково-філософської точки зору, можна сказати, що нашою Метагалактикою не вичерпується "світ в цілому ", він вічний, нескінченний, якісно різноманітний, у ньому відбуваються перетворення - в тому числі й такі глибокі, докорінні, як космічний вибух, що дав початок нашому Всесвіту.

Можливо, існують інші всесвіти із зовсім інакшими, ніж відомі нам, просторово-часовими та іншими характеристиками, де немає звичних для нас зірок, планет, туманностей тощо.

Систематизована сукупність наукових уявлень про будову Всесвіту, процеси, які в ньому відбуваються, основні його закономірності становить наукову картину світу.

Це не просто сума різноманітних знань, а цілісна понятійна модель, яка відображає наукове світорозуміння, що сформувалося на певний момент пізнання.

В основі кожної наукової картини світу лежать основоположні принципи, способи світопояснення, які називають парадигмами (грецьк. paradeigma означає "приклад", "зразок", "доказ").

Парадигма - це певний визнаний вченими на цей час зразок наукового мислення, принциповий підхід до розв'язання наукових проблем.

З прогресом науки парадигми уточнюються й змінюються, і якщо ця зміна має глибокий, докорінний характер, то її називають науковою революцією.

Упродовж багатьох століть в уявленнях про будову Всесвіту панувала аристотелівсько-птоломеївська парадигма, геоцентрична система, згідно з якою Земля є центром Всесвіту.

Її основою були безпосередні спостереження, які нібито свідчать, що Земля перебуває в нерухомості, а навколо неї обертаються всі небесні світила.

З відкриттям М. Коперніка (1473-1543), який обґрунтував геліоцентричну систему (в центрі - Сонце), у свідомість вчених, а згодом і людства взагалі (хоча проти цього була церква) увійшла інша парадигма, котра, як виявилось, має об'єктивно-істинний характер.

Механістичне, галілеївсько-ньютонівське розуміння фізичного світу було видатним науковим досягненням свого часу, але великі відкриття кінця XIX - початку XX ст. (теорія відносності А. Ейнштейна, квантова механіка, створення нових, сучасних уявлень про будову Всесвіту, поняття еволюціонуючого Всесвіту, відкриття фізичних полів як неречовинного виду матерії, дослідження внутрішньої структури атома, виявлення невідомих раніше космічних об'єктів тощо) показали обмеженість механістичних уявлень, спричинилися до виникнення новітньої наукової картини світу й до формування нових парадигм - принципів, зразків, способів світорозуміння.

Кожна нова картина світу зберігає попередні наукові уявлення, які були підтверджені, але переосмислює їх, уточнює, доповнює, розширює, поглиблює, збагачує і в цілому виражає вищий рівень знання, його нову якість.

Наукова картина світу включає й систему знань про людину й людство, про місце людини у світі, космосі. Величезний внесок у створення сучасної наукової картини світу зробили вчені різних галузей знання (еволюційна теорія Ч. Дарвіна і його послідовників, генетика, біофізика, біохімія, антропологія, весь комплекс людинознавства тощо).

Таким чином, наукова картина світу - це синтез конкретно-наукових знань, здійснений на основі певних фундаментальних принципів та ідей, вироблених сучасною наукою.

За мірою узагальнення вона посідає проміжне місце між узагальненнями окремих наук і галузей та узагальненнями вищого, філософсько-світоглядного рівня.

Філософія, яка прагне бути наукою, спирається на наукову картину світу.

Це важливо ще й тому, що висновки й проблеми сучасної науки є досить незвичайними і нерідко мають прямий "вихід" у загальні питання світогляду.

Філософія вчить мислити теоретично, а без теоретичного мислення, зрозуміло, немає й науки. Однак, філософія не зводиться до узагальнення конкретно-наукового знання й формування універсальних законів зв'язку й розвитку. Всі питання, до яких звертається філософія, розглядаються нею у світлі її центральної, вузлової проблеми - "людина і світ"; вона виражає не тільки загальне світорозуміння, а й світовідношення.

Вже давно виникла ідея сутнісного співвідношення людини і зовнішнього щодо неї світу. Якщо Всесвіт - це Макрокосмос, то людина - це Мікрокосмос (малий космос), по-своєму надзвичайно глибокий і навіть у певному розумінні безмежний. Вони перебувають у взаємозв'язку. Ця ідея виражена в українській філософії (Г. С Сковорода та ін.), для якої взагалі характерна антропоцентрична, гуманістична спрямованість, відчуття живого зв'язку між людиною і світом.

В осмисленні світу вирізняють такі аспекти:

• світ існує як безмежна й неминуща цілісність;

• матеріальні об'єкти, явища існують і є передумовою єдності світу;

• матеріальний світ становить сукупну реальність, яка є передумовою людської свідомості та дій всіх поколінь людей.

Дата добавления: 2014-01-07