Атрибути матерії

а) Рух

Рух є способом існування матерії. Проблема руху завжди хвилювала філософську думку. Вже філософи Стародавнього світу мали стихійно-діалектичні уявлення про світ. Вони вважали його єдиним і різноманітним, таким, що постійно змінюється, зберігаючи свою цілісність. Одним із перших, хто осмислив мінливість як взаємоперетворення протилежностей, був Геракліт. Старогрецькі філософи помітили також і суперечливість руху, труднощі його вираження в логіці понять (апорії Зенона). Вчення про суперечливість руху знаходимо також і у філософії стародавніх Індії та Китаю (Лао- Цзи та ін.).

Філософи Нового часу на основі наукових досліджень сформулювали метафізичну концепцію руху, в якій намагалися звести всі форми руху до найпростішої - механічної. Ця концепція виступала складовою метафізичного і механістичного матеріалізму. Проте і в той час існувала ідея нерозривності матерії й руху (Дж.Толанд, французькі матеріалісти, М.В.Ломоносов та інші).

У рамках ідеалістичної системи Гегель розвинув діалектичну концепцію руху й розвитку як результат і вираження внутрішніх суперечностей. Однак носієм саморуху він вважав не матеріальну дійсність, а абсолютну ідею (дух, світовий розум).

Природничонаукові відкриття XIX століття сприяли становленню діалектико-матеріалістичного вчення про рух. Згідно з цим рух є способом існування матерії, ЇЇ загальним атрибутом; матерія існує не інакше, як у русі. Як підкреслював тоді Ф.Енгельс, уся доступна нам природа утворює певну систему, зв'язок тіл і те, що ці тіла перебувають у взаємозв'язку означає: вони взаємодіють між собою, а ця взаємодія є рухом. Підкреслюється думка про те, що матерія немислима без руху, і якщо вона протистоїть нам як щось дане (нестворюване й незнищуване), то це означає, що рух нестворюваний і незнишуваний1. Ці висновки спрямовані проти ідеалістичних і метафізичних уявлень про матерію як пасивну сутність, яка може змінюватися лише під впливом зовнішніх сил. Насправді ж рух - це внутрішньо притаманна властивість матерії, яка являє собою не пасивну, а активну сутність. Отже, як би ми не "заглиблювались" в неї, ми не знайдемо такої частинки, якій не був би притаманним рух.

З іншого боку, нема і руху без матерії. Всякий рух матеріальний. Це положення несумісне з так званим "енергетизмом", суть якого в підміні поняття матерії поняттям енергії (зведення матерії до енергії). Спроба мислити рух без матерії призводить до ідеалізму2.

У сучасних умовах ще існують певні форми енергетизму, які ґрунтуються на сумнівних поясненнях деяких відкриттів у фізиці. Так, формула Е =mc2, яка виражає взаємозв'язок і еквівалентність маси і енергії, тлумачиться енергетистами так, немовби виражає взаємо перехід останніх, причому маса ототожнюється з енергією. Насправді ж "маса" і "енергія" виражають певні властивості матерії: маса - міру інертності, а енергія - міру руху. Між ними існує певна залежність, але "перетворюватися" одне в інше вони не можуть.

Представники енергетизму прагнуть також довести, що й проявом "перетворення" матерії в енергію є так зване явище "дефекту маси" при термоядерних реакціях. Суть його полягає в тому, що синтез чотирьох ядер водню в одне ядро гелію призводить до зменшення маси. Але при цьому не маса перетворюється в енергію, а речовина перетворюється в поле. Останнє, як відомо, не має маси спокою.

Наукова філософія доводить, що рух завжди виступає саморухом. Його джерелом є суперечності, які притаманні предметам і явищам. В самому русі теж є протиріччя, оскільки він "є єдністю неперервності (часу і простору) і перервності (часу і простору)... Рух є суперечність, є єдність суперечностей".

Гострою є суперечність між рухом і спокоєм, мінливістю та стабільністю. В поняття "спокій" наукова філософія вкладає такий зміст, як:

а) наявність протягом певного часу незмінності, постійності, визначеності предметів, властивостей і відношень, станів, процесів і таке ін.;

б) нерухомість одного тіла відносно іншого. Таким чином, у поняття спокою вкладають такий само широкий зміст, як і у поняття руху.

Основою суперечливої єдності руху і спокою є рух. Спокій завжди виступає лише моментом руху. Рух абсолютний, спокій відносний: він завжди має місце стосовно якої-небудь системи відліку, а також стосовно певної форми руху.

Якби спокій був абсолютним, то це означало б існування вічних, незмінних предметів (систем). Думка про абсолютний спокій неминуче призводить до хибного висновку про те, що рух привнесений ззовні, що колись існував першопоштовх.

Відносність спокою, визнання Його моментом руху не означає його несуттєвості. В широкому розумінні він є необхідним моментом будь-якого руху. А будь-який рух - це зміна чогось визначеного. Він здійснюється в певних формах, з певною швидкістю, має часовий вимір. Це і є моменти спокою. Якби їх не було, то нічого чіткого не можна було б сказати і про сам рух, оскільки він втратив би свої характеристики. Відносна стабільність, рівновага в процесі руху - необхідна умова існування систем, передумова їх розвитку й ускладнення.

У філософській літературі по різному трактується питання співвідношення понять "рух" і "розвиток". Безумовним є те, що "розвиток" - конкретніша, глибша і змістовніша категорія, аніж "рух". Розвиток - це певним чином спрямований, упорядкований ряд змін, який включає кількісні й якісні зміни. В історії пізнання категорії "рух" і "розвиток" виступають співвідносними ступенями. Спочатку виникло поняття "рух", тобто відображення того, що доступне безпосередньому спогляданню. Поглиблене ж дослідження проблеми спричинило виникнення поняття "розвиток". Останній не відкривається безпосередньому спогляданню, оскільки потрібні спостереження, зіставлення його даних, їх розумова обробка і таке інше.

Згідно з науковою філософією рух багато якісний. Він здійснюється в різних, взаємопов'язаних формах. Вчення про форми руху матерії узагальнює дані природничих і суспільних наук, які в середині XIX століття накопичили багатий емпіричний матеріал. Відкритий на той час закон збереження і перетворення енергії допоміг зрозуміти і пояснити проблему єдності матерії й руху, різноманітності Його форм.

Серед розмаїття різних змін можна виділити й основні форми руху, кожна з яких включає сукупність процесів, характерних для певного рівня структурної організації матерії, певного типу матеріальних систем. Ф.Енгельс, наприклад, у свій час виділяв механічну, фізичну, хімічну й біологічну форми. Оскільки діалектико-матеріалістичне світорозуміння поширюється й на суспільство, то до цих форм руху слід віднести й соціальну.

Особливість механічної форми руху (переміщення матеріальних об'єктів у просторі) в тому, що вона включена як момент в усі інші форми руху, хоча чим складніша форма руху, тим менше вона може бути зведена до механічного переміщення.

Фізична форма руху охоплює цілий комплекс різних видів руху. Це й процеси, які відбуваються всередині атома, його ядра, рух елементарних частинок, полів тощо. Хімічна форма руху здійснюється на молекулярному рівні. Подібне можна сказати і про біологічну форму руху (процеси, які здійснюються в живому організмі). Сучасна наука виділяє в окрему форму ще геологічну форму руху матерії.

Найвищою формою руху є суспільна. До неї слід віднести всі процеси, які виникають і відбуваються в суспільному житті, включаючи й духовну його сферу.

Відмінність між формами руху, пов'язана з різними рівнями й типами організації матерії, лежить в основі класифікації фундаментальних наук. Цей принцип був обґрунтований ще Ф.Енгельсом і розвинений на основі сучасних наукових досягнень.

Форми руху, які розрізняються за ступенем складності, пов'язані між собою так, що форми нижчого порядку є підпорядкованими моментами, сторонами форм вищого порядку. Наприклад, біологічні явища включають в себе: механічні рухи, фізичні процеси (виділення тепла, біоструми тощо) і хімічні реакції. Особлива упорядкованість цих процесів пояснюється законами не тільки відповідних форм руху, а й вищої форми руху, якій вони підпорядковані. Так, процес травлення може розглядатись і як ряд хімічних реакцій, і як такий, що детермінований біологічними законами.

Соціальні процеси включають у себе в знятому вигляді біологічні моменти. Проте це не свідчить про біологізацію суспільних процесів. Наявність цих моментів зумовлена тим, що носії соціальних відносин - люди - є біосоціальними істотами, мають біологічні потреби, відтворюють потомство, але форми і способи задоволення біологічних потреб визначаються соціальними відносинами і закономірностями. Зв'язок біологічного й соціального при провідній ролі останнього наявний і в процесі взаємодії суспільства з природою (у створенні й функціонуванні ноосфери, техносфери і таке інше).

Відтак можна дійти таких методологічних висновків: пізнання вищих форм руху повинне спиратися на вивчення нижчих форм. Якщо виключити із розгляду останні, тобто абсолютизувати якісну специфіку вищої форми руху, то вона стане незрозумілою, в її розумінні виникають елементи ідеалізму та містицизму. Наприклад, пізнання сутності життя, біологічних явищ неможливе без дослідження біофізичних, біохімічних явиш, без розвитку відповідних "стикових" галузей наукового знання. Відірвати життя від його фізичної та хімічної основи значить перетворити його в щось невловиме, недосяжне. Це призведе до віталізму, який приписує біологічним явищам особливу "життєву силу" (нематеріальну, містичну).

Недопустимим є і зведення вищих форм руху до нижчих (наприклад, біологічних процесів ~ до суми механічних взаємодій чи фізико-хімічних процесів і таке інше). У процесі пізнання необхідно виявляти якісну специфіку і закономірності цих вищих форм.

б) Простір і час

Простір і час є формами існування матерії. Як і остання, вони дані нам уже в безпосередньому сприйманні, хоча й уявлення простору і часу як такі стали можливими лише на основі певного соціально-історичного досвіду.

їх характеристику можна дати шляхом посилання на те, що простір - це загальна форма протяжності і співіснування матеріальних об'єктів, порядок розміщення одного тіла відносно іншого. Час - це загальна форма тривалості й зміни явищ чи стадій протікання матеріальних процесів. Самі поняття "протяжність", "співіснування", "тривалість", "зміна" вже передбачають поняття простору й часу. До характеристик простору слід віднести його тривимірність, рівноправність напрямів та симетричність. До характеристик часу - одномірність, одно спрямованість та незворотність. Названі поняття легше констатувати, аніж пояснювати, пов'язуючи їх з певними властивостями та матеріальними процесами.

Діалектико-матеріалістична філософія визнає простір і час об'єктивно-реальними формами існування матерії. В. І.Ленін писав: "Визнаючи існування об'єктивної реальності, тобто рухомої матерії, незалежно від нашої свідомості, матеріалізм неминуче повинен визнавати також об'єктивну реальність часу і простору"1.

Насправді ж простір і час невіддільні від матерії, тобто є всезагальними її атрибутами. Простір безконечний і безмежний. Перебіг часу теж не має ні початку, ні кінця. Отже, матеріальний світ безконечний у просторі й вічний у часі.

Нерозривний зв'язок простору, часу й постійно рухомої матерії був обґрунтований діалектико-матеріалістичною філософією ще задовго до того, як цей зв'язок одержав природи ичонаукове підтвердження в теорії відносності та інших фізичних теоріях. Ф.Енгельс у свій час підкреслював: ".,. основні форми всякого буття є простір і час; буття поза часом є таке саме величезне безглуздя, як буття поза простором"2. Далі він писав про те, що "обидві ці форми існування матерії без матерії є ніщо, пусті уявлення, абстракції, які існують тільки в нашій голові".

Таке розуміння простору й часу долає метафізичний відрив їх від рухомої матерії, що було притаманне класичній ньютонівській механіці. Згідно з її уявленнями простір і час є "вмістилищами" матерії. Простір вважався однорідним, а час таким, що всюди протікає однаково. Ньютонівська фізика вважала правомірним говорити не лише про взаємно відносний рух матеріальних об'єктів, але й про абсолютний їх рух, тобто про рух стосовно абсолютного, нерухомого, незмінного простору.

Відрив простору й часу від матерії, матеріальних взаємодій виражався і в уявленнях ньютонівської фізики про миттєву дально дію, тобто миттєву передачу сигналів через "порожній" простір.

Проте слід відмітити, що в історії філософії розвивалася й інша концепція простору й часу, яка розглядала їх у нерозривному зв'язку з матерією (Арістотель, Декарт, Лейбніц). Пізніше ця концепція одержала всебічне обґрунтування і послідовно матеріалістичне пояснення в діалектико матеріалетичній філософії.

Із визнання нерозривного зв'язку простору й часу з матерією випливає, що різноманітності матеріальних систем повинна відповідати різноманітність простору й часу з різними метричними й типологічними властивостями. Щоправда, ці "простори" й "часи" не відгороджені одне від одного непрохідними межами, становлять частини єдиних простору й часу матеріального світу.

Звідси випливає, що простір і час (як і сама матерія) не можуть бути відразу повністю пізнаними, як і не можуть бути "дані" людині від самого початку в ролі апріорних, додосвідних (незалежних від досвіду) уявлень. Реальні простір і час завжди багатші ніж людські уявлення та поняття, які є їх відображенням. В.І Ленін писав: "В світі нема нічого, крім рухомої матерії, і рухома матерія не може рухатись інакше, як у просторі і в часі. Людські уявлення про простір і час відносні, але з цих відносних уявлень складається абсолютна істина, ці відносні уявлення, розвиваючись, ідуть по лінії абсолютної істини, наближаються до неї".

Вчення діалектико-матеріалістичної філософії про єдність матерії та форм її існування (руху, простору, часу) ґрунтується на сукупності природничонаукових знань і знаходить все нові й нові підтвердження. Ще М.І Лобачевський (¡792 - 1856 рр.), розробляючи неевклідову геометрію, виходив з ідеї залежності геометричних властивостей від фізичних. Його дослідження були продовжені німецьким математиком Г.Ріманом та іншими.

Особливо вагомим внеском у природничонаукове обґрунтування діалектико-матеріалістичних уявлень про простір і час, їх зв'язок з матерією стала теорія відносності А.Ейнштейна (1879 - 1955 рр.). У спеціальній теорії відносності обґрунтована залежність просторово-часових характеристик матеріальних об'єктів від взаємно відносного руху цих об'єктів, показується відносність одночасності: події одночасні відносно однієї системи відліку можуть бути неодночасними стосовно іншої системи. Суттєвим при цьому є і те, що коли одна з цих подій є причиною іншої, то їх часова послідовність від системи відліку не залежить, оскільки причина, безумовно, передує своєму наслідку.

Показуючи відносність просторових і часових інтервалів, узятих окремо, залежність їх від системи відліку, теорія відносності встановлює постійність просторово-часового інтервалу, що виражає єдність простору й часу.

У загальній теорії відносності обґрунтована залежність просторово-часових характеристик від розміщення матеріальних мас: утворення скупчень матерії є великою, середньою густиною, а, значить, інтенсивним гравітаційним полем, яке спричиняє "викривлення" простору й гальмування протікання часу. Передбачені теорією відносності ефекти пізніше були підтверджені прямими спостереженнями.

На висновках теорії відносності та інших сучасних природничонаукових концепцій і розробляються способи ідеалістичних спекуляцій стосовно проблеми простору й часу. Вони виражаються в обґрунтуванні того, що Всесвіт обмежений у просторі й часі, тобто має конечні розміри. Ці спекуляції ґрунтуються на неправомірних припущеннях, пов'язаних з екстраполяцією деяких властивостей обмежених космічних систем (навіть таких масштабних, як Метагалактика) на "світ в цілому".

Із діалектико-матеріалістичної філософії випливає, що безконечна якісна різноманітність матеріальних об'єктів та систем має своїм наслідком і вираженням багатоманітність "просторів" і "часів". Тільки з урахуванням цього можна сказати, що "наш простір" (простір Метагалактики) обмежений, і "наш час" (у тому ж розумінні) мав початок. Проте цей висновок не може поширюватися на всезагальні, абсолютні простір і час "світу в цілому", хоча у пізнавальному плані само поняття "світ в цілому" завжди залишається проблемою.

Рекомендована література:

1. Авдеев Р. Ф. Философия информационной цивилизации. - М., 1994.

2. Аскин Я.Ф. Проблема времени. Ее философское истолкование. - М., 1966.

3. Ахундов МД. Концепции пространства и времени. - М., 1982.

4. Баженов Л.Б., Морозов Е.К., Слуцкий М.С. Философия естествознания. - М., 1966.

5. Барашенков B.C. Кварки, протоны, Вселенная. - М., 1984.

6. Войтенко В.П. Время как проблема теоретической биологии // Вопросы философии. 1985. № 4.

7. Гегель Г. Энциклопедия философских наук. - М., 1974. - Т. 1.

8. Гейзенберг В. Шаги за горизонт. - М., 1972.

9. Диалектика в науках о природе и человеке: эволюция материи и ее структурные уровни. - М., 1983.

10. Енгельс Ф. Анти-Дюрінг// Маркс К., Енгельс Ф. Твори. - Т. 20.

11. Енгельс Ф. Діалектика природи// Маркс К., Енгельс Ф- Твори.

12. Кедров Б.М. Классификация наук. - М., 198S.

13. Ленін В.І. Матеріалізм і емпіріокритицизм // Повн. зібр. тв. - Т. 18.

14. Ленін В.І. Карл Маркс // Повн. зібр. тв. - Т. 26.

15. Ленін В.І. Філософські зошити // Повн. зібр. тв. - Т. 29.

16. Лой А.Н. Социально-историческое содержание категорий "время" и "пространство". - К., 1978.

17. Молчанов Ю.В. Четыре концепции времени в философии и физике. - М., 1977.

18. Мостепаненко А.М. Пространство и время в микро, мега и макромире. - М., 1974.

19. Мелюхин С. Т. Материя в ее единстве, бесконечности и развитии. -М., 1966.

20. Пространство и время. - К., 1984.

21. Розенталь И.Л. Элементарные частицы и структура Вселенной. - М., 1984.

22. Сучкова Г.Г. Социальное время и проблема его освоения // Философские науки. 1988. - № 6.

23. Трубников H.H. Время человеческого бытия. - М., 1987.

24. Уитроу Дж. Естественная философия времени. - М., 1964.

25. УитроуДж. Структура и природа времени / Перевод с ант. -М., 1984.

26. Хайдеггер М. Время картины мира // Новая технократическая волна на Западе. - М., 1980.

27. Чернин АД. Физика времени. - М., 1987.

Тема 13. Буття ідеального

1. Науково-філософська постановка проблеми свідомості

Проблема свідомості, духу, духовності - одна з головних у філософії. Залежно від того, як ставиться і розв'язується питання про відношення свідомості до матерії, визначається філософська, світоглядна позиція - належність того чи іншого філософа до певного напряму.

На початку виникнення історії пізнання люди зрозуміли, що свідомість, думка - це щось відмінне від матеріальних речей. Виникло й уявлення, що людина складається з тіла і душі. Згодом останнє стало основою релігійно-ідеалістичного світорозуміння, згідно з яким духовне начало є цілком самостійним, незалежним від матерії, природи і, навіть, первинним стосовно неї. На рівні філософської думки духовне начало було осмислене як особлива нематеріальна субстанція (першооснова, першосутність), а в релігії - персоніфіковане в образі Бога - надприродної і надлюдської особи, творця і володаря світу.

Спираючись на багатовіковий досвід вивчення природи й людини, особливо на досягнення науки нового й новітнього часу, можна сформулювати вихідні положення для науково філософської постановки проблеми свідомості. Найпершим з них є те, що свідомість - це не прояв особливої, незалежної духовної субстанції, як і не є вона замкнутим у собі нашим внутрішнім душевно духовним світом. Свідомість - це властивість матеріальної субстанції, тобто тієї об'єктивно існуючої сутності, яка сама з себе породжує всю нескінченну різноманітність якостей, форм і відношень. Свідомість - це функція надзвичайно складної, високоорганізованої матеріальної системи - людини, людського мозку. Істоти, що володіють свідомістю (а нам поки що відома лише одна така істота людина) виникають внаслідок тривалої еволюції космічної матерії, на певному етапі цієї еволюції, там, де для цього складаються всі необхідні і достатні передумови. Виникнення свідомості - це реалізація внутрішньо притаманних (іманентних) матеріальній субстанції потенцій.

За своїм змістом свідомість, у кінцевому підсумку, є відображенням зовнішньої (стосовно неї"), об'єктивно існуючої дійсності. Це не просте, не пасивно-дзеркальне, а активне, творче відображення. Але вихідний матеріал для нього не породжується самою свідомістю, а повинен бути їй даний. Отже, свідомість залежить від об'єктивної, матеріальної реальності як у плані свого виникнення й існування (філософською мовою - онтологічно), так і за своїм змістом, який становлять наші відчуття, сприйняття, уявлення, думки, почуття тощо, (тобто гносеологічно).

Нарешті, треба сказати, що свідомість - не просто природна, а й соціально-зумовлена властивість людини як члена суспільства і учасника суспільного життя. Свідомість має свої природні, зокрема біологічні, передумови, але вона виникає, формується, розвивається на базі колективної предметно-практичної діяльності і процесів між людського спілкування. Людина зі своєю свідомістю виходить за межі тваринного буття, біологічної еволюції і починає існувати в історичному просторі й часі. Для неї надприродною спадковістю надбудовується і стає визначальною культурна наступність.

Цими положеннями ми будемо керуватися і в подальшому розгляді феномену свідомості.

2. Генезис свідомості

Якщо брати свідомість просто як щось дане, наявне, то вона може здатися або чимось одвічним, або таємничим, надприродним. Але свідомість не одвічна (бо колись вона виникла) і не відірвана від природної реальності.

Ставлячи питання про походження свідомості, ми розчленовуємо його на частини:

а) Які атрибути матеріальної субстанції послужили основою, найзагальнішою передумовою виникнення свідомості?

б) Які для цього склалися біологічні передумови у світі живої природи, зокрема в тварин?

в) Яка була безпосередня основа формування свідомості як суто людської активності? Як зумовлена свідомість специфікою людського буття? І як вона, в свою чергу, впливає на цю специфіку, і навіть визначає!!?

Загально-матеріальним атрибутом є іманентна матерії активність, саморух. На вищих щаблях еволюції матеріального світу цей атрибут виступає як життя і, нарешті, на рівні людини - як свідома діяльність, як творчість. Другим таким атрибутом, невіддільним від першого, є здатність відображення. В найзагальнішому розумінні відображення полягає в тому, що, взаємодіючи між собою, впливаючи один на одного, матеріальні об'єкти (утворення, системи) залишають один в одному відбитки, "сліди" певних своїх властивостей; інакше кажучи, властивості одного предмета відтворюються в іншому предметі. Важливо зазначити, що в процесі відображення зазнають змін не тільки зовнішні форми, фізичні властивості того предмета, на який впливає інший, але й його внутрішня активність, його саморух; найбільше це проявляється на тих рівнях організації матерії, де активність, саморух найбільш виражені. Таким є рівень живої матерії.

Відображення - одна з форм вираження і реалізації матеріальної єдності світу; воно є також однією з передумов розвитку, бо на основі відображення відбувається нагромадження інформації, ускладнення структури і функцій матеріальних систем.

Завдяки загальній, всеохоплюючій - безпосередній чи опосередкованій - взаємодії і взаємо відображенню все несе інформацію про все. До такого висновку дійшла філософська думка задовго до того, як були розроблені сучасні теорія відображення та інформатика. У живій матерії, що являє собою сукупність і взаємозв'язок величезної кількості організмів, загально-матеріальні властивості саморуху і відображення набувають досить виразних, складних і якісно специфічних форм прояву. Наука нашого часу значно просунулась у дослідженні цієї проблеми і можна категорично сформулювати принципово важливий висновок: живе виникло з неживого в процесі еволюції космічної матерії.

Що ж таке життя? Наука, спираючись на досягнення фізики, хімії, біології, теорії систем, кібернетики, інформатики виробила поняття життя, в якому поєднані субстратний і структурно-функціональний підходи. Матеріальною основою, речовинним субстратом життя визнаються білкові сполуки, а також нуклеїнові кислоти (РНК і ДНК), які є носіями і передавачами генетичної, спадкової інформації. Ці речовини мають надзвичайну хімічну складність, інформаційну місткість і можуть утворювати найрізноманітніші варіанти організмів. З точки зору структурно-функціонального підходу, живі організми - це складні динамічні відкриті системи, які здійснюють "зворотний зв'язок" із середовищем, обмінюючись з ним речовиною та енергією, сприймають, зберігають і використовують інформацію, здатні до саморегулювання, росту й розмноження.

Живі організми, як і будь-які об'єкти, здатні відображати і відображатися. Загальною, вихідною, елементарною формою їх відображення є подразливість - здатність вибіркового, об'єктивно доцільного (тобто такого, що сприяє виживанню) реагування на фактори, впливи зовнішнього середовища: наближення до споживної речовини, віддалення від шкідливої, рух із темряви до світла, рухи росту, періодичні рухи, пов'язані з добовими змінами, наприклад, розгортання й згортання квітів тощо.

Своєрідні форми відображення з'являються у тварин. Спочатку це недиференційована чутливість, з якої в процесі еволюції виділяються різні за модальністю відчуття; мабуть, найдавніші - це больові, теплові, дотикові, а також нюхові, потім зорові, слухові - з формуванням відповідних дистантних рецепторів (тобто таких, що дають змогу відчувати на відстані). Пізніше - у більш високоорганізованих тварин - виникає здатність сприймання (чуттєвого відображення цілісних предметів) і, нарешті, - здатність уявлення, яке спирається на чуттєве запам'ятовування, і зародки конкретно-образного, вплетеного в безпосередню ситуацію і пов'язаного з тваринною "діяльністю" мислення.

Ці форми відображення мають вже психічний характер (від грец. psyche - душа), тобто пов'язані з певним суб'єктивним, внутрішнім станом, переживанням. Виникнення й розвиток психіки у тварин були зумовлені двома взаємозв'язаними чинниками: рухомим, активним способом життєдіяльності, який ставив підвищені вимоги до здатності випереджаючого відображення дійсності (без чого неможливе своєчасне, або навіть завчасне реагування), і появою (формуванням, удосконаленням) спеціального органу, який керує поведінкою тварин на основі сприйняття, переробки, використання інформації, - нервової системи. Для психічного відображення найбільше значення має центральна нервова система - головний мозок. Саме функціонування мозку є фізіологічною основою психіки.

Психіка має для живої істоти біологічну цінність, бо вона забезпечує краще пристосування до середовища, динамічніше й точніше реагування; завдяки психіці поведінка набуває цілісного, координованого, інтегрованого й цілеспрямованого характеру.

Розвиток психіки тварин - це безпосередня "передісторія" психіки і свідомості людини. Проте відмінність між тваринною і людською психікою не тільки кількісна - в розумінні ступеня розвинутості й досконалості, масштабів можливості утворення асоціації, зв'язків між враженнями. Є й такі якісні особливості тваринної психіки, які не набули розвитку в людини, і "механізм" яких ще не зовсім з'ясований. Наприклад, у психології є ще чимало "таємниць", які вимагають наукового дослідження. Але зрозуміло, що люди, дуже тісно пов'язані з нашими "братами меншими", повинні їх оберігати і про них піклуватися.

Перші ознаки "мислення (звичайно, не в точному значенні цього поняття) відмічені в людиноподібної мавпи, дельфінів, навіть у деяких птахів (кажуть, що ворона - "інтелектуал" серед птахів).

Мислення у власному розумінні, свідомість, духовність є сутнісними ознаками лише людини. Принаймні нам невідомі інші живі істоти з такими якостями.

У попередніх розділах було сказано про специфічні риси людини, які підносять її над тваринним світом, про особливості діяльності, в якій здійснюється активне ставлення людини до світу, його перетворення відповідно до своїх потреб.

Риси людської сутності та діяльності є основою виникнення й розвитку свідомості.

У процесі трудової, предметно-практичної діяльності, виготовлення і застосування знарядь праці формувалася здатність цілепокладання і планування дій, - а це вже є ознаки свідомості.

Надзвичайно велике значення для розвитку свідомості мало виникнення мови з її комунікативними й сигніфікативними функціями - тобто як засобу спілкування та позначення предметів, властивостей, відношень, процесів, дій і тим самим орієнтації в світі.

Поряд із пізнавальними, інтелектуальними здатностями свідомість людини виражає її моральну сутність. Інтелектуальність та моральність є формами прояву духовності.

Першоджерелом духовноморальних якостей людини були умови співжиття, спільної діяльності. Саме вони формували потребу взаємодопомоги, вміння ототожнювати себе з іншим. З цієї первинної "клітинки" моральної свідомості, зрештою, й виник принцип "возлюби ближнього свого як самого себе".

Дата добавления: 2014-01-07