Підвищення конкурентоспроможності національної економіки як мета її регулювання

Державне регулювання національної економіки в кінцевому під­сумку спрямовано на підвищення конкурентоспроможності держави.

У сучасній економічній літературі використовується рейтинговий, факторний і макроекономічний підходи до визначення націо­нальної конкурентоспроможності.

Згідно з визначеннями спеціалістів країн з розвиненою економі­кою національна конкурентоспроможність - це можливість країни в умовах вільних і прозорих ринкових відносин виробляти товари й послуги, що відповідають вимогам міжнародних ринків, а також під­тримувати й протягом довгого часу підвищувати реальні доходи сво­го населення.

Сьогодні головними перешкодами на шляху забезпечення кон­курентоспроможності української економіки в глобалізованому се­редовищі є вузькість внутрішнього ринку, фіскальна спрямованість податкової політики, відсутність стимулів інноваційно-інвестиційної діяльності, тонізація економіки, поширення корупції, недієздатність системи державного управління в межах забезпечення та захисту конкурентних переваг вітчизняних товаровиробників.

Конкурентні переваги значною мірою здобуваються шляхом утримання пільг, дотацій з державного бюджету, за рахунок дешевої робочої сили, зниженого курсу національної валюти, прямого або прихованого субсидування галузей, отримання тіньових прибутків, неефективної експлуатації природних та економічних ресурсів.

Найбільш важливі критерії конкурентоспроможності націо­нальної економіки знайшли відображення в зведеному індексі кон­курентоспроможності - комплексному інтегральному показнику порівняльної конкурентоспроможності країн, який розраховується на базі комбінацій відносних величин (кількісних оцінок основних економічних індикаторів, що публікуються в офіційних виданнях, і якісних експертних оцінок). На цей час у світі сформувалися дві основні школи рейтингування національної конкурентоспроможнос­ті: лозаннська і гарвардське-давоська.

За рейтингом серед 131 країн щодо глобальної конкуренто­спроможності в 2007-2008 роках на першому місці - США з рей­тингом 5,67, на другому Швейцарія - з 5,62, на третьому - Данія з 5,55, Росія займає 58 місце з рейтингом 4,19, а Україна - 73 місце з рейтингом 3,98. Разом з тим слід зазначити, що позиції України поліпшились де в 2005 році вона з показником 3,3 займала 84 місце з 117 країн, які аналізувалися.

Практика розвинених країн світу свідчить, що основою сучасної конкурентоспроможності є інновації - техніко-технологічні, орга­нізаційні, структурні, інституціональні, які створюють конкурентні переваги й дозволяють країнам досягти певного суспільного роз­витку.

Головний показник конкурентоспроможності країни на світово­му ринку - рівень ефективності використання всіх економічних ре­сурсів і насамперед праці. Сьогодні головними конкурентними пере­вагами України є:

- високий освітній рівень працездатного населення;

- розвинена мережа наукових установ, які в ряді галузей мають наукові розробки світового рівня;

- наявність великих і водночас близько взаєморозташованих запасів різноманітних природних ресурсів.

Важливість рішення поставленого завдання виходить з того, що ринковий механізм і державне регулювання по-різному впливають на науково-технічний розвиток країни.

Залежно від ролі держави в науково-технічній сфері виділяють дві основні моделі інноваційного розвитку:

- індустріальну (перевага віддається ринковим регуляторам при пасивній ролі держави);

- постіндустріальну (активна роль держави, держзамовлення на науково-дослідні й конструкторські розробки).

Досягнення цілей і реалізація завдань науково-технічної полі­тики здійснюється державою за допомогою методів, які за їх впли­вом на науково-технічний розвиток економіки поділяють на прямі й непрямі.

До методів прямого державного регулювання науково-технічної політики відносять:

- визначення державних пріоритетів щодо розвитку науки й тех­ніки;

- розроблення науково-технічних програм;

- проведення науково-технічних експертиз;

- бюджетне фінансування науково-технічних розробок у межах пріоритетних напрямків;

- визначення політики в сфері підготовки наукових кадрів, оформлення патентів, ліцензій.

До методів непрямого регулювання НТП належать:

- застосування диференційованої податкової політики;

- стимулювання фінансово-кредитної політики;

- розроблення гнучкої амортизаційної політики; забезпечення правового захисту інтелектуальної власності;

- проведення політики в сфері міжнародного науково-технічного співробітництва.

Підвищення конкурентоспроможності національної економі­ки потребує вдосконалення інвестиційної політики. Державна політика у сфері іноземних інвестицій здійснюється Кабінетом Міністрів України разом з Національним банком України і регулюється Верховною Радою України. Загальні правові, економічні та соціальні умови інвестиційної діяльності на території України визначають: Закон України “Про інвестиційну діяльність”, Програма розвитку інвестиційної діяльності на 2002-2010 роки, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2001 р. та інші нормативно-правові акти.

Іноземні інвести­ції в Україні не підлягають націоналізації, а їх реквізиція може бути здійснена лише у особливих випадках, наприклад, техногенної чи природної катастрофи. І навіть в цих випадках передбачені оскарження в судах і компенсації. До того ж всі витрати і збитки іноземних інвесторів відшкодовуються з державного бюджету або інших джерел, встановлених КМУ в поточних ринкових цінах на основі оцінок незалежних аудиторів, і в тій валюті, в якій здійсню­вались інвестиції або іншій валюті, прийнятній для інвестора.

У випадку припинення інвестиційної діяльності іноземний інвестор має право на повернення на протязі 6 місяців своїх інвестицій, а також доходів по них в грошовій або речовій формі за реальними ринковими цінами, сформованими в момент припи­нення інвестиційної діяльності.

Інвестиційний клімат для іноземного інвестора в Україні пере­важно визначається впливом таких факторів, як політична, правова, економічна та екологічна стабільність. З цієї причини Україну розглядають за кордоном як зону підвищеного ризику для крупних інвестицій. Нерішучість, обережність у прийнятті кінцевих рішень потенційними інвесторами в такій ситуації - закономірне явище. Закон України «Про державну Програму заохочення іноземних інвестицій в Україні» скерований на заохочення й підсилення припливу іноземного капіталу в пріоритетні сфери економіки держави шляхом надання різкого роду страхових гарантій, особливо із найбільш важливих інвестиційних програм і проектів, покращення правового регулювання іноземного інвестування, розвитку інфраструктури міжнародного бізнесу.

Держава регулююче впливає на інвестиційну діяльність підприємств шляхом:

1) формування кредитної та амортизаційної політики;

2) надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій, бюджетних позик на розвиток окремих регіонів, галузей, виробництв;

3) державних норм та стандартів;

4) заходів щодо розвитку та захисту економічної конкуренції;

5) роздержавлення і приватизації власності;

6) визначення умов користування землею, водою та іншими природними ресурсами;

7) політики ціноутворення;

8) проведення державної експертизи інвестиційних програм та проектів будівництва;

9) створення сприятливого інвестиційного клімату;

10) гарантії інвесторам щодо захисту їх інвестицій;

11) інших заходів.

Держава гарантує захист інвестицій. Під захистом інвестицій розуміють комплекс організаційних, тех­нічних та правових заходів, спрямованих на створення умов, які сприя­ють збереженню інвестицій, досягненню мети внесення інвестицій, ефек­тивній діяльності об’єктів інвестування та реінвестування, захисту законних прав та інтересів інвесторів, у тому числі права на отримання прибутку (доходу) від інвестицій.

Державна інноваційна політика являє собою комплекс економічних, організаційних, правових та інших заходів держави, спрямова­них на впровадження результатів НТП у виробництво, стимулюван­ня-й підтримку інноваційних процесів в економіці.

Основною метою інноваційної політики держави є об'єднання або, точніше, синтез науково-технічної й інвестиційної політики.

Виходячи з того, що інновація - це результат досягнень НТП, практичне застосування якого задовольняє суспільні потреби на якісно новому рівні, метою інновацій є одержання економічного, со­ціального, екологічного, науково-технічного або іншого ефекту.

До основних організаційних форм реалізації інноваційної діяль­ності відносять:

- університетсько-промислові дослідницькі центри;

- технопарки;

- технополіси;

- інноваційні інкубатори;

- венчурні підприємства.

Університетсько-промислові дослідницькі центри - це така структура, що поєднує фінансову й матеріально-технічну базу про­мисловості з кваліфікованими вузівськими кадрами. При цьому дер­жава бере на себе частину витрат, надає безкоштовні ліцензії на вико­ристання винаходів, субсидує, фінансує науково-технічні програми на конкурсній основі.

Технопарки - акціонерні компанії, що займаються патентуванням, лізингом, маркетинговими дослідженнями, надають консультації, зда­ють в оренду приміщення для проведення дослідницьких робіт.

Технополіси - якісно нові територіальні форми інтеграції науки й виробництва, що забезпечують високі темпи науково-технічного роз­витку території за рахунок реалізації потенціалу регіону, їх ознаки:

- створення й продаж високотехнологічної продукції;

- обов'язкове функціонування інкубаторів інноваційного бізнесу;

- територіальне об'єднані організації, фірми;

- загальне користування інфраструктурою й землею;

- наявність житлової зони.

Інноваційні інкубатори - ядро технополісів, у якому сформова­ні сприятливі (тепличні) умови для створення дрібних наукоємних фірм (навчання, сучасного оснащення, нових технологій). Держава надає підтримку на стартовому етапі малим інноваційним підприємствам, сприяє поширенню інновацій на ринку.

Венчурні (ризиковані) підприємства - це малі підприємства, які спеціалізуються на розробленні наукових ідей і їх впровадженні в нові технології, нову продукцію. Вони є сполучною ланкою між фун­даментальними дослідженнями й масовим виробництвом.

Сучасні тенденції розвитку національної економіки України не відповідають постіндустріальному вектору глобальних перетворень. Розвиток національної інноваційної системи гальмується:

- відсутністю чіткої концепції інноваційних національних пріоритетів, цілеспрямованого, послідовного й системного управління інноваційними процесами з боку держави;

- незадовільним інституціональним забезпеченням інноваційних перетворень, нестабільністю й суперечливістю нормативно-правової бази інноваційної діяльності;

- недостатнім використанням інноваційного потенціалу української науки і освіти;

- незадовільним фінансуванням наукової й науково-технічної діяльності: якщо в 1990 р. країна на фінансування науки і техніки використовувала більше 2,5% ВВП, то в 2005 р. - 0,38% ВВП, 2006 р. - 0,4% ВВП, 2008 р. - менше 0,4% ВВП [4];

- низькою інноваційною активністю вітчизняного бізнесу: частка підприємств, що впроваджували інновації, в 2006 р. становила 10% порівняно з 14,8% у 2000 р. [4].

Держава має вдосконалити інституційне забезпечення інноваційного розвитку шляхом створення системи стратегічного планування і оцінювання розвитку технологій відповідно до національних цілей. Треба подолати суто відомчу модель організації та фінансування інно­вацій, втіливши національну інноваційну систему як державну струк­туру, за допомогою якої органічно виробляються комплекси інституційних, правових та економічних заходів щодо технологічних змін.

Необхідним сьогодні є розроблення стратегії підвищення конкурентоспроможності національної економіки України.

Дата добавления: 2014-01-07