Особливості розвитку української культури

Церковне життя. Берестейська унія 1596 р.: причини укладання, зміст, наслідки.

Становище православної церкви під владою Речі Посполитої

в другій половині ХVІ ст.

– в Речі Посполитій декларувалося забезпечення «вольностей, добір і привілеїв» православної церкви, але фактично права порушувалися через право патронату або «право подавання». Замість діючої раніше виборності на церковних соборах польські королі за правом патронату «подають хліби духовні й роздають столиці духовні» тобто призначають на посади єпископів і архімандритів (володарів-монастирів) за гроші. Фактично посаду отримував той, хто більше заплатив. Королі надавали вищі посади в православній церкві світським особам (шляхті, військовим) за борги держави тим людям, різноманітні вислуги, прохання близьких до королівського двору осіб. Право патронату для магнатів і шляхти означало право власності на засновані ними церкви і монастирі у своїх маєтках, селах і містах. Священики в парафіях у приватних володіннях не обиралися простим людом, а призначалися за «правом подавання» шляхтича-патронами. Магнати і шляхта розпоряджалися церквами і монастирями на підставі права власності: закладають, міняють, віддають як посаг за доньками, здають в оренду, продають;

– світські особи, що отримували єпископські посади були здебільшого одруженими і зберігали цей стан надалі;

– правилом стало відсутність вищої освіти серед духовних осіб;

– патрони іноді протягом років залишали парафії без настоятеля, щоб самим отримувати увесь прибуток із церковних маєтків;

– звичним явищем стало боротьба за єпархії (іноді з використанням гармат, штурму єпископських замків);

– православні святині приходили в запустіння і тривалий час залишалися без богослужінь, грабувалося й нищилося церковне майно;

– звичним стало втручання світських осіб і державних органів влади у діяльність церковних судів.

Передумови. 1054 р. стався розкол християнства. З цього часу ідея унії мала прихильників серед обох конфесій. Проте століття окремого існування розвели релігії остаточно. У 1439 р. Флорентійська унія, 1453 р. падіння Константинополя.

Реформація – (перетворення, виправлення) релігійних суспільний рух в католицизмі в першій половині ХVІ ст. 31 жовтня 1517 р. Мартен Лютер проголосив 95 тез в яких засудив католицьку церков. Саме з його виступу починається розкол католицької церкви на протестантів та католиків. Критикують католицизм теоретики християнства – Лютер, Цвінглі, Кальвін, Соціні, які прагнули відновити «справжню», забуту природу християнства. Засобом цього мало бути рішуче скорочення суто ритуальної сфери, зниження церковної ієрархії до рівня міської громади, спрощення культової відправи та використання простої мови в літургії. Лютер прагнув залишити два таїнства – хрещення і причастя, а серед служителів церкви залишав тільки проповідників-пресвітерів. Кальвін – був радикальніше: залишив з ритуалів тільки хрещення, а причастя вважав спогадом про смерть Христа, кальвіністи також залишили тільки священників проповідників, до того ж громада його обирала чи звільняла. Протестанти заперечують за церквою роль посередника між особистістю та Богом, наполягаючи на прямому зверненні віруючого до Бога.

У Литві та Польщі поширюються різні протестантські рухи. Саме впродовж 1530 -х – 1540 -х рр. поширився протестантизм українськими землями. Першими прийшли ідеї гусинства (Ян Гус, Ян Жижка) – які висували національні мотиви боротьби. Кальвіністи – дешева церков, спрощена церковна ієрархія. Соцініани (аріани) послідовники італійця Соціні – заперечували вчення про трійцю визнаючи тільки бога-отця, вважали Христа талановитим провидцем, подолання гріховності через самовдосконалення, освіту.

Протестантські громади створювалися на українських землях переважно шляхтою та магнатами, діяльність яких посилило полонізацію вищих верств українців. Слабкість (не конкурентоздатність) православної церкви у боротьбі за паству зумовлювало «неуцтво» православ’я (багато священників були неписьменними), «календарна реформа» проведена папою Григорієм ХІІІ 1582 р., яка розвела церковні свята католиків та православних.

Боротьба протестантів з католиками стала для православних зразком для оновлення власної церковної організації. Вплив Реформації проявився у діяльності православних братств, які намагалися узяти під контроль духовенство. В другій половині 16 ст. виникають братства – міщанські організації, які створювалися при церквах. Отримали право ставропігії. Це викликало невдоволення вищого духовенства.

КОНТРРЕФОРМАЦІЯ. Католицизм розпочав боротьбу різними методами. 1534 р. ІгнасіоЛойола організував орден єзуїтів (ісусівців), який з 1569 р. діяв на українських землях, у Білорусії та Литві. Утворюються єзуїтські навчальні заклади: 1574 у м. Ярославлі – перший такий заклад на українських землях. У 1580 -ті рр. виникають єзуїтські місії у Львові, Перемишлі, Бересті, Острозі, Луцьку, Кам’янці, Вінниці, Барі, Овручі, Києві.

У 1557 р. започатковано список заборонених книг, який Ватикан з того часу вів і поновлював безперервно. Інквізиція, полювання за відьмами, Варфоломіївська ніч (24 серпня 1572).

Успіх реформації спочатку були грандіозними, відхід від католицизму в Центральній Європі – масовим. Так, в Австрії в 16 ст. в деяких провінціях частка лютеран досягала 90 %. Але в 17 ст. частка католиків була 70 %.

Чим викликаний успіх католицизму? Зовнішньополітичними причинами. Саме католицизм виступав організатором боротьби проти турецької загрози. У 1453 р. пав Константинополь, султан Мехмед ІІ заприсягся, що годуватиме вівсом свого коня на престолі святого Петра в Римі, до перемоги над турецьким військом під Віднем 1684 р. – 2,5 століття майже безперервних війн, у яких вирішувалася доля європейської цивілізації.

Також значну роль відігравала й боротьба церкви проти морального розкладу, за посилення ідеологічного впливу католицької церкви внаслідок широкого використання засобів культури. Московський митрополія розпочав боротьбу за незалежність 1448 р., виділився в незалежну церкву в 1588 р. Вона залишилася єдиною християнською церквою східного обряду, що діяла в самостійній державі своєї конфесії. Київські митрополити жили в Москві, ідеологія «Москва – третій Рим».

Львівський владика Гедеон Балабан в 1590 р. на з’їзді в м. Белз став ініціатором унії – визволення від неволі константинопольського патріарха. Його підтримали єпископи луцький Кирило Терлецький, турово-пінський Лев Пелчицький, холмський Діонісій Збіруйський. Їх наміри схвалив польський король Сигізмунд ІІІ. До змовників приєдналися єпископи перемишльський Михайло Копистенський та володимирський Іпатій Потій. Згодом приєднався і київський митрополит Михайло Рогоза.

Передумови укладання унії:

– католицька церква традиційно намагалася розширити свій вплив на Сході і об’єднати католиків та православних під егідою папського престолу. У цих намаганнях Рим зміг скористатися кризовим станом православної церкви в Україні та Білорусії.

– православні єпископи вбачали в унії єдину реальну на той час можливість досягти бажаної мети, а саме: позбутися принизливої для духовної влади залежності від торгово-ремісничого люду, об’єднаного в братства; подолати кризу православної церкви і оздоровити церковний організм в цілому; досягти фактичної рівності в правах з католиками в Речі Посполитій);

– влада Речі Посполитої вважала, що єдина віра – це фактор, який зміцнює державу. Унія в планах польської політики була: можливістю остаточно закріпити у складі Речі Посполитої українські та білоруські землі; перехідним етапом до чистого католицизму; засобом полонізації українців та білорусів;

– українська православна знать, яка підтримала ідею унії на засадах рівноправності вважала, що унія: стане засобом оновлення православної церкви, піднесе її до потреб часу; сприятиме тіснішому зближенню із західноєвропейською культурою; дозволить зрівняти в правах православних ієрархів з католицькими і посилити позиції православних у Речі Посполитій. 1593 р. Костянтин Острозький виклав програму укладання унії, що передбачала загальну згоду церков на засадах рівності обрядів. Зокрема передбачалося:

1) збереження східної літургії;

2) охорона власності православної церкви;

3) неприймання православних до латинської церкви після укладання унії.

Унія готувалася таємно. Мета унії – приєднати православну церков до католицизму. Розширення сфери впливу Ватикана. 1592 р. папою Римським стає Климент VІІІ прибічник унії.

Проте існувало ускладнення: Костянтин Острозький висунув власний проект унії – об’єднання Західної та Східної церков за згодою усіх патріархів, а також глав Московської та інших автокефалій.

1594 р. загальний збір єпископів у Сокалі де підписано декларацію:

1. обряди і свята руської церкви лишаються незмінними.

2. кандидати на вищі духовні пости – православні.

3. єпископи отримують місце в сенаті.

4. дозволено опікуватися освітою.

кінець 1594 р. єпископи склали таємно Торчинські артикули де виклали умови здійснення унії.

1. усі монастирі, церковні братства та церкви перебувають під контролем владик;

2. константинопольський патріарх втрачає юрисдикцію на Східну церков в межах Речі Посполитої.

восени 1595 р. Іпатій Потій та Кирило Терлецький поїхали в Рим на затвердження папи.

липень 1595 р. Костянтин Острозький закликає народ боронити віру, погрожує виставити 15 – 20 тис. військо.

6 – 10 жовтня 1596 р. в м. Бересті собор де розійшлися на дві частини.

10 жовтня 1596 р. два собори: уніати в міський церкві св. Миколая, а православні в будинку Острозького. Було визнано основні догмати католицької церкви, водночас церковні обряди залишалися православними, а церковнослов’янська мова – мовою богослужіння. Уніатське духівництво звільнялося від сплати податків, уніатська шляхта нарівні з католицькою могла претендувати на державні посади.

Православний собор засудив проголошення унії і звернувся до короля з проханням затвердити їх рішення.

15 грудня 1596 р. польський король видав універсал де проголосив рішення Берестейського уніатського собору обов’язковим.

Основні умови:

– прийняття католицької догматики про чистилище, походження Духа Святого від Бога-Отця та Бога-Сина;

– визнання зверхності Папи Римського як першоієрарха всієї християнської церкви;

– збереження православної візантійської обрядовості та юліанського календаря;

– проведення богослужінь церковнослов’янською мовою;

– виборне право на заміщення митрополичої та єпископської кафедр із наступним затвердженням обраних духовних осіб світською владою;

– збереження за нижчим духовенством права одружуватися, на відміну від обов’язкової безшлюбності латинського духовенства;

– підтвердження східних принципів організації чернечого житт;

– зрівняння в правах руського духовенства з латинським у Речі Посполитій: звільнення від сплати податків, право займати державні посади, надання єпископам прав сенаторів;

– навчання в школах і семінаріях на україно-білоруських землях повинно проводитися грецькою та слов’янською мовами;

– підпорядкування братств єпископам.

Результати та наслідки:

– утворилася українська греко-католицька церква. Уніатське духовенство довело, відстоюючи національну ідентичність, чинячи опір спробам частини католицької ієрархії полонізувати та окатоличити українське населення право називатися українською церквою;

– у результаті замість однієї церкви на українських землях виникло дві. Замість єднання, яке передбачалося в державі та церкві виник розкол духовний. Почалася боротьба Русі з Руссю;

– фактичного зрівняння греко-католиків та католиків не відбулося. Обіцяних місць в сенаті уніати не отримали;

– в українському суспільстві загострилося протистояння на ґрунті віросповідання. Захист православ’я став основним гаслом українців у національно-визвольній боротьбі. Православна церква опинилася на межі знищення – на уніатство перейшли – митрополит та 5 єпископів. Православними залишилося – 2 єпископа і чорне духовенство з народом. Смерть єпископів львівського ГедеонаБалабана 1607 р., перемишльського МихайлоКопистянського 1610 р. залишила православну церкву з єдиним архієреєм – львівським єпископом Ієремією Тиссаровським. Після його смерті уряд міг оголосити православну церков не існуючою.

Не маючи підтримки у короля та місцевої влади православне духовенство звернулося до козацтва – сили, що могла не тільки звільнити Україну, а й ліквідувати унію як духовну неволю українського народу.

Тільки у 1620 р. єрусалимського патріарха Теофана, під охороною козаків, доставили у Київ, де він висвятив на митрополита Іова Борецького.

Унаслідок Берестейської унії православна церква в Україні розкололася на дві частини – уніатську та православну. Одразу після укладання унії, 15 грудня 1596 р. король Сигізмунд ІІІ видав універсал із вимогою до всього православного духовенства і віруючих приєднатися до унії.

Вже з укладанням унії розпочалися насильницькі дії стосовно православної церкви та її майна. Наприклад, тільки за підтримки київського воєводи К.-В. Острозького та православної шляхти греко-католики не змогли отримати Києво-Печерську лавру. Члени релігійних братств писали скарги до сейму Речі Посполитої, вели процеси за церковне майно. У травні 1599 р. за ініціативою Віленського братства православна та протестантська шляхта на спільній нараді у Вільно уклала акт про конфедерацію (тимчасове об’єднання та спільні дії) стосовно захисту своїх прав та майна. Єдино можливий законний шлях боротьби за відновлення православної церкви – сеймова боротьба. Православні посли разом з протестантами зірвали роботу сеймів 1601 р. та 1603 р. примусили владу піти на певні поступки:

1607 р. сейм виніс рішення про те, що православні посади і маєтності мають надаватися тільки за згодою їх засновників. Православні мають вільно проводити богослужіння. Церковні православні братства зберігали свої права та привілеї.

1609 р. сейм визнав існування в Речі Посполитій як греко-католицького, так і православного духовенства. Утиски будь-якого з них повинні були каратися на державному рівні.

1618 р. сейм закликав про те, що православні мають право вільно відправляти богослужіння і нікого з них не можна силою примушувати змінювати віру.

Проте протистояння духовне нерідко переходило у протистояння фізичне. Становлення уніатської церкви відбувалося за підтримки держави, часто супроводжувалося утисками над православними.

1600 /1599/ – 1613 рр. київський уніатський митрополіт Іпатій Потій (м. Вільно) активно залучав до унії духовенство і шляхту. Так, тільки 1603 р. приєднав до греко-католицької церкви 50 родів волинської шляхти. Заснував у Вільно першу греко-католицьку семінарію та школу в Бресті.

1613 – 1637 рр. київський уніатський митрополит Йосиф Рутський. Провів реформи уніатської церкви, а саме:

– домігся від Папи Римського права для греко-католицьких ченців навчатися у західноєвропейських семінаріях;

– для того, щоб перешкодити полонізації українців та білорусів, 1615 р. за дозволом Риму зініціював зрівняння статусу греко-католицьких та єзуїтських шкіл;

– реформує устрій церкви, посилює дисципліну, створює семінарії, реорганізує чернецтво, замість аскетичного самозаглиблення ченців – впроваджує освітньо-місіонерську роботу);

– розпочав переговори з владиками відновленої 1621 р. православної церкви про порозуміння «однієї Русі з другою» і можливо створення у Речі Посполитій окремого Київського патріархату для об’єднаної православної і греко-католицької церков, підпорядкованого Риму.

У 1630 -ті рр. становище греко-католиків ускладнюється, польска влада, розчарована невдалими спробами об’єднати всіх українців та білорусів, була змушена піти на діалог з православною церквою, яка зберігала вій вплив та значення.

Треба було встановлювати православну ієрархію.

1610 р. православне духовенство Києва звернулося до козацтва за допомогою. Вдалося протистояти зазіханням уніатського Київського митрополита Іпатія Потія, який претендував на контроль над київськими церквами.

Після укладання унії та смерті львівського владики Гедеона Балабана (1607 р.) та перемишльського владики Михайла Копистенського (1610 р.). православним єпископом залишився тільки Ієремій Тиссаровський (Львівська кафедра). Після його смерті уряд і король могли оголосити про кінець православної церковної організації в межах Речі Посполитої.

1620 р. Єрусалимський патріарх Теофан проїздом з Москви до Єрусаліма перебуваючи в Києві встановив православну церков. Висвятив київським митрополитом Іова Борецького 1620 – 1631 рр., а також висвятив нових єпископів – Ісаю Копинського, Мелетія Смотрицького, Єзекеїла Курцевича, Ісаакія Борискевича, Паісія Іполитовича, Авраамія Страгонського.

На сейм 1620 р. представники Віленського братства вперше подали до посольської ізби прохання про легалізацію нововисвяченої православної ієрархії. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний на сеймі пообіцяв, що козаки нададуть підтримку у війні з турками за умови задоволення цього прохання. Загалом було отримано згоду.

Київський митрополит Іов Борецький 1620 – 1631 рр. Народився на Львівщині, вчився у Львівській братській школі та за кордоном. З 1604 р. – ректор Львівської братської школи. У 1615 – 1616 рр. – ректор Київської братської школи, потім ігумен Михайлівського монастиря у Києві.

У 1624 р. Іов Борецький спорядив посольство в Москву з проханням взяти православну Україну під царський захист.

Одночасно продовжує діалог, шукає компроміс з польською владою з 1621 до 1631 рр. на всіх проведених в цей час сеймах піднімав питання про легалізацію православної церкви в Речі Посполитій.

Після смерті Іова Борецького церкву очолив Ісая Копинський (1632 – 1634 рр.) – людина консервативних поглядів, прихильник проросійської орієнтації.

У квітні 1632 р. помер польський король Сигізмунд ІІІ. На місце короля претендує Владислав ІV відомий своєю толерантністю, лояльним ставленням до козацтва. У 1632 р. проведено три сейми: конвокаційний – на якому обговорювали питання, пов’язані із вибором короля; елекційний – виборчий, на якому уклали пакти угоди («Pacta conventa») після встановлення яких вибирався король; коронаційний – відбувались урочистості настановлення на королівський трон новообраного короля, який складав при коронації королівську присягу.

На конвокаційному сеймі в червні 1632 р. православні посли за підтримки протестантів заявили, що не обговорюватимуть державних справ, поки не будуть задоволені їхні вимоги, а саме повернення прав на віросповідання відібраних в правління померлого короля.

У вересні 1632 р. відкрився елекційний сейм. Православні посли заявили, що не візьмуться за державні справи, поки не буде остаточно заспокоєна «православна релігія». Їх підтримали протестанти. Був обговорений проект нової угоди з православними «Пункти заспокоєння обивателів Корони і Великого князівства Литовського руського народу грецької віри», за якими було легалізовано (тобто офіційно визнано) існування православної церкви та її ієрархії.

Зміст угоди:

1. існування православної церкви і її ієрархії офіційно визнається сеймом. Православні одержують право споруджувати нові храми і ремонтувати старі, а також відкривати школи, видавництва і лікарні;

2. визнання прав православних братств;

3. дозвіл входити православним до складу місцевих органів управління;

4. передача Софійського собору в Києві з уніатської юрисдикції під юрисдикцію православного митрополита Київського і деяких інших храмів і монастирів;

5. крім престолу митрополита Київського, православні одержують єпархії у Луцьку, Львові і Перемишлі в Україні і Мстиславі в Білорусії. Уніатський митрополит зберігає владу тільки над уніатськими єпархіями і церквами. Уніатам залишають 4 єпархії: Холм, Володимир-на-Волині, Пінськ, Полоцьк.

1 листопада 1632 р. король Владислав підписав договір. 13 листопада 1632 р. Владислава ІV обрали королем. Митрополит уніатської церкви Йосиф (ВельямінРутський) та Примас Польщі Ян Венжик заявили, що тільки тоді погодяться на ці статті, коли на них дасть угоду римський папа. Папа Урбан VІІІ скликав собор, на якому було визнано «Пункти заспокоєння» такими, що суперечать Божим і людським законам, образливими для католицтва, папського престолу та унії.

Під час коронаційного сейму 1633 р. католики та уніати почали бійку, щоб не допустити до затвердження сеймом «Пунктів заспокоєння». Але король Владислав ІV підтвердив, що буде додержуватися «Pacta conventa», в тому числі й «Пунктів заспокоєння».

На сеймі 1634 р. були обрані православними послами і затверджені королем: митрополит Київський – Петро Могила (Петру Мовіле), Луцький владика – Афанасій (князь Олександр Пузина), єпископ Мстиславський – Йосип Бобрикович. Була призначена комісія в складі двох уніатських і двох православних священників, які повинні були об’їхати всі міста і села, розділити церковне майно.

1634 – 1647 рр. київський митрополіт Петро Могила (21 грудня 1596 – 1647 р.) – народився в родині молдавського господаря Симеона і угорської княгині Маргарет. Вчився у Львівській братській школі, вчився у Франції і Польщі. Служив у польскій армії, брав участь у Цецорській битві 1620 та Хотинській битві 1621 р. був архімандритом Києво-Печерської лаври, у 1631 р. відкрив Лаврську школу, 1640 р. створив першу румунську школу – Слов’яно-Греко-Латинську Академію в Ясах. Канонізований православною церквою.

Провів церковну реформу:

– боровся з порушенням церковних канонів при введенні в духовний сан і отриманні своїх посад єпископами. Займав принципову позицію – без дозволу митрополиту ніхто не має права посісти єпископську кафедру.

– ввів сувору дисципліну і моральність серед ченців і духовенства. Провів ретельну перевірку щодо дотримання церковних канонів, видав нові свідоцтва із детальним визначенням обов’язків;

– посилив контроль за духовенством: за рядовим духовенством у парафіях наглядали «протопопи» та «візитатори», єпископів та монастирі контролювали «митрополичі намісники»;

– ввів у богослужіння українську мову замість церковнослов’янської;

– створив наприкінці 1634 р. митрополичої «консисторії» – церковного судового органу, що ліквідував звичай вирішення тяжб серед духовенства світськими судами;

– повернув майно церкви, обмежив вплив магнатів в справи церкви (домігся від патріарха права ставропігії).

– фінансував освіту та науку.

– канонізував печерських угодників – 120 осіб.

Написав Служебник (Літургіярон) з 1629 р. обов’язковий для священників, та «Православне ісповідання віри» /православний Катехізіс/, де спростовувалася думка про занепад православ’я. «Православне ісповідання віри» було затверджено у 1640 р. Київським церковним собором, а 1643 р. патріархами Константинопольским, Александрійським, Антіохійським та Єрусалимським.

1646 р. видав «Євхарістіон або Требник » – у якому визначилися догмати і обряди православної церкви, опис молебнів з використанням укр. звичаїв. У 1644 р. видав великий полемічний твір «Літос або камінь», «Анфологіон або молитви і повчання душекорисні» 1636 р.

Отже релігійний рух розпочатий міщанством, духовенством при підтримці і захисті козацтва призвів до значних надбань в галузі культури.

ОСВІТА:

Справжніми покровителями шкільної освіти були православні братства. Братства – це українські релігійно-національні організації, що об’єднували міщан, селян, козаків та українських магнатів. Братства відіграли знакову роль у боротьбі проти релігійних та національних утисків. Основним засобом протистояння польській колонізаторській політиці та католицьким впливам було організація шкіл, друкарень та культурно-просвітницьких об’єднань.

Діяльність братств активізувалася у 15 ст., що пояснюється пожвавленням релігійного життя, реформаторськими рухами в Європі (гуситським особливо), економічним збагаченням міщан. Спочатку братства були світськими організаціями, але з часом набули яскраво виражене релігійне забарвлення. Їх головна мета – оборона батьківської віри. Найстаріші з братств – Львівсько-Успенське братство (1439) та Віленсько-Кушнірське (1458). Найактивніші братства – Львівське Успенське (1585), Брестське (1591), Люблінське (1594), Київське Богоявленське (1615), Луцьке (1617). Братства діяли також в Острозі, Дрогобичі, Холмі, Перемишлі.

Братства перейняли досвід єзуїтів, активізували діяльність, почали надавати допомогу парафіяльній церкві в оздобленні й організації богослужінь. Великого значення братства надавали вихованню, формуванню моральних засад. Братчики не допускали сварок та пиятик, всі мали дотримуватися дисципліни, поважати старших. Братства мали свою виборну систему. Старшим братом, головою братства, братом-скарбником, братом-ключником обиралися найдостойніші. За непослух братчики каралися своїм судом. Братства мали свої шпиталі – притулки для тих, хто не мав житла. При братствах відкривалися й працювали школи та друкарні. Ідеологія братств – громадянський гуманізм, тобто ідеї економічного підприємництва, справедливості, правового рівноправ’я, політичної свободи і громадянського служіння.

Братські школи. Робота школи визначалася статутом, де чітко зазначалася структура установи, права та обов’язки всіх її працівників, учнів та батьків. Батьки, посилаючи дитину до школи, повинні були при свідках ознайомитися зі шкільними порядками і скласти договір, у якому мали зазначити зміст і термін навчання дитини в школі. Учнів вчили читати, писати, рахувати та співати. У старшому віці знайомили з елементами «семи вільних мистецтв», філософією, богослов’ям, поетикою та риторикою. Школу очолював ректор, роботу вчителів та успішність учнів контролювали наглядачі (схолархи), вони ж вирішували господарські питання. У школах вчилися діти всіх станів, а також сироти. Вони утримувалися коштами братства за рахунок внесків; бідні та сироти вчилися безкоштовно.

Освіту поширювали й мандрівні дяки – студенти-бурсаки, вихованці українських духовних шкіл 17 – 18 ст., які не мали постійного проживання і служби, мандрували по містах і селах, заробляючи на життя культурно-просвітницькою роботою. Прізвища кількох таких вчителів зберегла історія – Ілля Турчинський, Василь Барський, Микола Мозалевський.

1586 р. виникає школа Львівського Успенського братства – перша братська школа, організована Стефаном Зизанієм, Юрієм Рогатинцем, Іваном Красовським та ін. Готувала вчителів та священників. Перший ректор – Іов Борецький. На початку 17 ст. діє близько 30 братських шкіл (Київ, Луцьк, Вінниця, Кам’янець-Подольський).

1615 р. з’являється Київська братська школа. (киянка Галшка Василівна Гулевичівна (Єлизавета Гулевич), дружина Мозирського маршалка Лозка, яка «палаючи побожною ревністю до віри грецької» 15 жовтня 1615 р. подарувала Київському братству земельну ділянку на Подолі під забудову монастиря та школи). Перший ректор – ІовБорецький (1615 – 1619 рр.), згодом – Мелетій Смотрицький (1619 – 1620 рр.); Касіян Сакович.

1631 р. Петро Могила (архімандрит Києво-Печерської лаври) заснував Лаврську школу при Києво-Печерській лаврі. Це викликало невдоволення у братчиків та козаків, які в ній бачили конкурента братським школам. Конфлікт закінчився у 1632 р., коли обидві школи об’єдналися в Києво-Могилянську колегію. Петру Могилі не вдалося реалізувати ідею – зробити Київську колегію вищим навчальним закладом. Польський король Владислав ІV заборонив викладати богословські дисципліни. Обмеження були суто прагматичні: щоб українські діти здобували освіту в польських католицьких академіях і відповідно окатоличувалися. Тільки в 1701 р. Київська колегія отримала статус академії.

Початкова освіта:

– домашнє навчання – спудеї, для заможних верств домашні вчителі. 1546 р. Львів перша укр. приватна школа. Відомі своєю діяльністю жінки-меценатки, що стали фундаторами вітчизняних шкіл. Так, Олена Чорторийська-Горностай у 1596 р. організувала школу в заснованому нею Пересопницькому монастирі, при Почаївському монастирі спорудила школу Ганна Гайська, а в Загаєцькому – Раїна Раймолинська. У цих школах діти вчили азбуку, молитву, читали часослов і Псалтир.

– церковні школи – вчили диякони письму, арифметиці, молитвам та співу.

– єзуїтські школи та колегіуми – мета поширення католицизму (Львів, Перемишль, Луцьк, Вінниця).

– протестантські школи (Киселин, Гоща, Берестечко).

– греко-католицькі школи (Холм, Шаргород, Володимир).

Вищі навчальні заклади:

– вчилися в університетах Європи (Сарбонський, Падуанський, Празький, Краківський) в записах багато прізвищ русини, роксолани, рутени. Наприклад, в Кракові маємо «Івана Петровича з Глухова, Дмитра Степановича з Києва, в Сорбонні «ліценціата мов і бакалавра рутенської нації з Києва» Герман Вілевич.

– 1576 р. за ініціативи Костянтина Острозького діє Острозький культурно-освітянський гурток, осередок шкільної освіти та науки в Україні. 1576 – 1636 рр. Острозька греко-слов’янська школа – колегіум – академія (давали початкову, середню та частково вищу освіти). Викладали граматику, арифметику, астрономію, музику, риторику, мови (грецьку, латинську, польську, старослов’янську. Острозьку академію відкрив у 1576 р. волинський магнат князь КостянтинОстрозький в Острозі. Це була перша наукова установа українських земель, й, з певними обмовками, перша вища школа. В Острозькій академії викладали знамениті «сім вільних мистецтв», тобто предмети «тривіуму» (граматика, риторика, діалектика) та «квадривіуму» (арифметика, геометрія, музика, астрономія). Провідне місце у викладанні займало вивчення мов: слов’яно-руської, грецької, латинської. Першим ректором академії був письменник-полеміст Герасим Смотрицький. Працювали в Острозі наступні визначні педагоги та науковці свого часу: ієромонах з Острога Купріян, який здобув освіту в Падуї та Венеції, педагоги-письменники ЙовКнягиницький, ВасильСуразький, КлірикОстрозький, Дем’янНаливайко, зарубіжні вчені – Кирило Лукаріс, ДіонісійПалеолог, Ян Лятос. За взірцем Острозької академії у 1687 р. в Москві було засновано першу в Московському царстві Слов’яно-греко-латинську академію.

1701 р. Києво-Могилянська академія де вчилися 12 років (21 з 23 ректорів Московської академії та 95 з 125 професорів). Петербурзька академія наук 1725 р., Московський університет 1755 р. В академії було 8 класів, срок навчання не регламентувався. Увесь курс навчання тривав 12 років. Він охоплював «сім вільних мистецтв», а також мови – слов’яно-руську, церковнослов’янську, грецьку, польську, латину, давньоєврейську, німецьку, французьку. Викладали історію, географію, філософію, що в свою чергу включала в себе логіку, психологію, фізику, метафізику та богослов’я. В останній період існування академії викладали правознавство та медицину. Успіхи в навчанні оцінювали за 12 бальною шкалою: добр, прилежен, скоропостижен, остроумен, благонадежен, изряднейший, доброучителен, в учении мерен, ленив, худ, малонадежен, безнадежен. Вивчали філософію, історія, фізика, математика, риторика, географія, мови. Проіснувала академія до 1817 р. наказом царського уряду.

У 1819 р. Києво-Могилянську академію було реорганізовано в духовний навчальний заклад, який проіснував до 1920 р. Згодом її перетворено на військову казарму. У 1992 р. академія була відроджена, їй надано прав міжнародного університету.

Школярі – це немовби ремісничі учні, бакалаври – підмайстри, магістри – майстри, доктори наук – старші майстри.

Університет, як правило, складався з чотирьох факультетів: І підготовчий (вільних мистецтв, де викладалися сім шляхетних наук – тривіум та квадривіум) та трьох вищих – медицини, права і теології. За правилами учнівства – для завершення навчання, вже після отримання статусу магістра у своєму університеті, годилося побродити по світу і повчитися в кількох поважних закладах.

Діяли також університети: Киселинська академія (протестантська). Греко-католицьким орденом святого Васимлія Великого василіанські шестирічні школи (у містах Барі, Дрогобичі, Умані, Каневі, Острозі, Львові, Овручі, Теребовлі, Бучачі та ін.), які виховували дітей у національному дусі, рідною мовою й стояли на шляху полонізації освіти.

Козацька школа:

Козацькі школи (діяли на Гетьманщині) та січові школи (діяли на Запорізькій Січі). Козацькі школи формували в хлопцеві козака, а в дівчині – козачку. Січова школа складалася з двох відділів: у першому вчилися козаки як майбутні паламарі, дяки та диякони, у другому здобували освіту молодики – сироти, хрещеники козацької старшини або діти яких викрадали козаки у католиків, щоб повернути їх у православний світ. Їх вчили грамоти, співу, військового ремесла.

ПОЛЕМІЧНА ЛІТЕРАТУРА:

Українська полемічна література кінця ХVІ ст. – початку ХVІІ ст. (яку називають ще «полемічне письменство», «полемічне богослов’я») була на зарзок періодичних альманахів та журналів сучасності, яка висвітлювала тези та антитези тогочасної церковної та світської еліти щодо подій, які відбувалися на української-білоруських теренах Речі Посполитої.

Основні теми полемічної літератури кінця ХVІ ст. – початку ХVІІ ст.:

І. Історія церковного права. 1) Обговорювали проблему хрещення Русі, а саме з’ясовували, якою мірою вважати його православним, а якою – римо-католицьким. В даній дискусії перемогу мали православні, адже Русь перейняла віру від Царгороду, а тому повинна лишатися під його юрисдикцією; 2) Обговорювали питання поділу Церкви 1054 р.; 3) Розглядали питання «вселенськості», законності та наслідків Флорентійського собору, адже наслідки цього собору в українсько-білоруських землях ледве вдалися взнаки; 4) Висвітлювалася історія Берестейського собору 1596 р., а саме, робилися спроби заперечити чи захистити його.

ІІ. Богословсько-доктринальна проблематика, яка охоплює питання папського примату, сходження Святого Духа, вживання прісного хліба для причастя, визнання чистилища та священичного целібату.

ІІІ. Місцеві мотиви або віньєтки, в яких відображається ментальність та стан суспільства, бачені очима полемістів.

Унію талановито обстоювали:

Уніатські:

Петро Скарга єзуїтський діяч, ректор Віденської колегії в 1577 р. написав полемічний твір «Про єдність Божої церкви під одним пастором» (O jednosci kosciola bozego pod jednym pasterzem i o greckim od tej jednosci odstapieniu …»). Основні тези:

«1) Вищість католицької віри і Церкви не підлягають сумніву і повинна бути прийнята як аксіома, тому завданням унії є не примирення, а повернення православних під главенство папи. Тим самим єдність християн прирівнювалася до «послуху». Примат папської влади доводить характер видимої Церкви – централізованої, дисциплінованої, уніфікованої;

2) питання про обряди. Обряди та церемонії – це те, «від чого віра не залежить», «з чим і без чого віра може бути істинною». Православних до істинної церкви може привести покаяння, а не переговори про злуку і примирення;

3) питання неосвідченності православних та заперечення вживання церковно-слов’янської мови. Цитата: «Слов’янською мовою ніколи ніхто ученим бути не може»;

4) заперечення одруження священників та активної ролі мирян у церковному житті».

Іпатій Потій в 1595 р. «Унія або виклад артикулів ку зодноченю греків з костьолом Римським» (з 1600 р. митрополіт).

Антиуніатські:

Герасим Смотрицький «Ключ царства небесного» 1587 р. (проти календарної реформи та папи).

Василь Суразький «О єдиной істинной православній вірі» 1588 р. (критика догматичних розходжень, календар),

Стефан Зизаній (Кукіль) в 1596 р. «Казаньє святого Кирила, патріархи Ієрусалімського, о антихристі и знакох его». Розвивав ідею про «папу-Антихриста», уніатський собор виніс йому смертний вирок, були замахи на життя автора.

Христофор Філалет у творі «Апокрисис» 1597 р. наводив документи, в яких розкриває історію унії, махінації єпископів, захищає православну віру від нападків уніатів.

Іван Вишенський (1550 – 1621) (афонський чернець Іван родом з Вишні) у 1597 р. «Писання к утекшим от православной віри єпископам». Звинувачував єпископів у зраді батьківської віри.

Клірик Острозький (можливо це псевдонім діяча Львівського братства Ю. Рогатинця) у творі «Пересторого» 1604 р. висмією католицькі догмати.

Мелетій Смотрицький у праці «Тренос» («Плач») у 1610 р. описано скрутне становище православної церкви у Польщі.

КНИГОДРУКУВАННЯ:

В Європі друкарство винайшов німець Йоган Гутенберг 1450 р.

Уперше кирилицею Швайпольт (Святополк) Фіоль виходець з Німеччини надрукував в 1491 р. у Кракові – Осьмигласник («Октоіх»), Часослов.

1517 р. в Празі білорус Франциск Скорина надрукував церковнослов’янською мовою Псалтир, а в 1519 р. Біблію руську.

1573 р. у Львові Іван Федоров (Федорович) заснував друкарню. 5 грудня 1583 р. Іван Федоров помер у Львові. 1574 р. Федоров видав Апостол (перша укр. книга) і Буквар. «Новий Завіт» в Острозі видав у 1580 р., а в 1581 р. надрукував Острозьку Біблію – перше повне видання Біблії на церковнослов’янській мові (обсяг 1252 сторінки) над якою працювало 72 перекладача є давньогрецької та єврейської мови.

1586 р. друкарня Віленського братства видала першу церковнослов’янську граматику, підготовлену в Острозі.

1591 р. у Львові видано «Адельфотес» Арсенія Еласонського (граматика грецької мови для слов’ян).

1596 р. у друкарні Віленського братства видано «Граматику словенську», «Буквар» і «Лексис» /словник/ Лаврентія Зизанія.

1619 р. видано «Граматику словенську» Мелетія Смотрицького.

1627 р. видано словник «Лексикон славенороський» Павма Беринди.

1646 р. «Требник» Петра Могили.

Шедеври рукописної літератури:

Літописання не припинялося навіть під час поневолення українських земель. Збереглося 25 рукописних збірок цих літописів.

Літописи:

на початку ХVІ ст. створено Київський літопис, який охоплює від 862 р. до 1515 р. й містить матеріал з історії Київщини та Волині.

перша чверть ХVІІ ст. Густинський літопис невідомого автора, який розповідає про події до 1597 р. та Львівський літопис, який охоплює події від 1498 р.до 1649 р., літопис М. Гунашевського, Острозький літопис (1500 − 1636).

Рукописна література:

1556 – 1561 рр. переклад церковних текстів рукопис (Пересопницьке Євангеліє з болгар. мови).

1560 -х рр. Крехівський Апостол.

1571 р. Волинське Євангеліє.

Українська мова:

Писемна мова українців та білорусів називалася руською. Під впливом усного мовлення в руській мові з’явилися елементи української мови. Мова – два різновиди: 1. церковнослов’янська (староруська). 2. Проста мова – книжна староукраїнська.

Гравюра:

− «Євангеліє учительське» 1637 р. містило близько 50 гравюр;

− світська гравюра виникла на початку 1620 -х рр. перші гравюри цього жанру містяться в книзі К. Саковича «Вірші на жалосний погреб … Петра Конашевича-Сагайдачного» 1622 р.

усна народна творчість:

ХVІ − ХVІІ ст. розквіт українського епосу дум, балад, пісень на іст. тематику:

− обрядові пісні (колядки, щедрівки, веснянки, гаївки);

− історичні пісні («Про Сулиму, Павлюка, ще й про Яцька Остряницю», «Пісня про Байду»);

− думи («Маруся Богуславка», «Самійло Кішка», «Плач невільників»).

Література:

– наукові праці Юрія Дрогобича з Русі (Котормак, близько 1450 – 1494 рр.), доктор мистецтва і медицини Болонського університету. У 1483 р. вийшла в світ латиною перша друкована книга українського автора «Прогностична оцінка поточного 1483 року …». Син дрогобицького ремісника, він після Краківського університету вчився в Італії, був одним з вчителів Миколи Коперника.

− ораторсько-проповідницька проза (К. Транківліон-Ставровецький, «Дзеркало богослов’я», твори П. Могили);

− історичні мемуари (Б. Балика «Про Москву і про Дніпра, царка московського неправдивого»);

− політична публіцистика, філософські твори: Станіслав Оріховського (Ожеховський) (1513 − 1566). Його називали – Роксолан, рутенський Демосфен. Вчився в Кракові та Німеччині. Жив у родині Лютера. Й. Верещинського;

− поезія на латині (твір-поема «Роксолана» 1584 р. Себастіана Фабіана Кленовича (1545 − 1608) про історію України, звичаї народу;

− твори Павло Русина з Кросна (Галичина) (близько 1470 – 1517 рр.) – першого гуманістичного поета в українській літературі. Він був лемко, учився в Грайфсвальді, був професором у Кракові. І. Русина з Туробіна, Г. Русина з Самбора.

Музика:

− церковна музика (восьмиголосний спів поступається партесному (багатоголосному). Виникає нотне письмо).

− світська музика (виник новий жанр − кант /пісня для триголосного ансамблю або хору/. Існували повчальні, величальні, жартівливі та інші канти.

− інструментальна музика.

ЖИВОПИС:

– церковний живопис: іконопис та фрески. «Богородиця Одигітрія з пророками» Ф. Сеньковича 1599 р.; Іконостас П’ятницької церкви створений львівським майстрами на межі ХVІ − ХVІІ ст.

− світське малярство. Жанри: портрет, історичний та батальний живопис. Портрети К. Корнякта, Р. Сангушка, К. Збаразького, Р. Вишневецької.

Архітектура та містобудування:

− оборонна спрямованість містобудування. Багато нових міст (Броди, Станіслав, Жовква, Тернопіль), що закладалися як замки або фортеці. Більшість замків були дерев’яними. Кам’яні замки − Львів, Луцьк, Кременець, Кам’янець-Подільський.

кінець 16 ст. – початок 17 ст. Успенська церква (архітектори П. Римлянин, В. Капінос), м. Львів та Вежа Корнякта (архітектор П. Барбон), м. Львів, Каплиця Трьох святителів (архітектор А. Підлісний).

1535 – середина 17 ст. – замок в Бережанах.

1630 – 1635 – фортеця Броди.

1635 – 1640 – замок у Підгірцях (можливі архітектори Гійом Левассер де Боплан, Андреа дель Аква).

1579 р. Надгробок князя К. І. Острозького встановлено в соборі Києво-Печерської лаври (одягнений у рицарський обладунок князь ніби відпочивав на ложі).

перша чверть 17 ст. Іконостас П’ятницької церкви створений львівськими митцями.

1599 р. Іконостас Успенської церкви львівських художників Федіра Сеньковича та Миколи Петрахновича.

1622 р. гравюри до «Віршів на жалосний погреб Петра Конашевича-Сагайдачного».

1637 р. «Євангеліє учительське» містило 50 гравюр.

Своєрідність української культури ХVІ ст. − першої половини ХVІІ ст. в тому, що українські землі перебували у складі кількох держав. Найсприятливішими умови були за часів Великого князівства Литовського, князі якої долучалися до руської культури. Ситуація змінилася, коли українські землі потрапили під владу Польщі. Відмінність української культури від польської, зорієнтованої на західноєвропейський католицький світ, перешкоджала загарбницьким планам Корони. Тому про підтримку й заохочення культурного розвитку українців за давніми традиціями годі було й думати.

З іншого боку входження українських земель в Польщу поставило українську культуру в орбіту західноєвропейської культури. Через Польщу до України долинали ідеї Відродження, Реформації та Контрреформації, набувала поширення західноєвропейська система освіти. Українці, які здобували освіту за кордоном, наголошували на своєму українському походженні не пориваючи з Батьківщиною (роксолани, рутенець, русин). Долучившись до наукових і мистецьких ідей західноєвропейської культури − українська культура збагатилася. Західноєвропейський культурний вплив не поглинув споконвічних традицій, нове й старе в українській культурі мирно співіснувало, нашаровуючись одна на одне. За відсутністю держави культура для українців залишалася єдиною цариною, де вони могли боронити свою самобутність.

Контрольні питання (до модулю 2):

1. Розкрийте структуру українського суспільства у Великому князівстві Литовському, Руському та Жемайтійському (сер. ХІІІ – поч. ХVІ ст.). Охарактеризуйте верстви населення українських земель.

2. Розкрийте причини, зміст та наслідки Люблінської унії 1569 р.

3. Розкрийте причини, зміст та наслідки Берестейської унії 1596 р.

4. Як вплинуло прийняття Берестейської унії на розвиток культури в Україні? Який вплив на гуманістичний розвиток України мала Реформація та Контрреформація?

5. Чому входження українських земель до Великого князівства Литовського «оксамитовим проникненням»?

6. Включення українських земель до складу Великого князівства Литовського у 14 ст. мало переважно позитивні наслідки. Українське населення не чинило опір входженню українських земель до Великого князівства Литовського, бо це було, на той час, найкращою альтернативою. Доведіть або спростуйте ці тези проаналізувавши еволюцію розвитку українських земель у польсько-литовський період.

Список рекомендованої літератури:

Бокань В., Польовий Л. Історія культури України: Навч. посібник. – К.: МАУП, 2002. – 256 с.

Голованов, С. О. Формування та еволюція феодального ладу в Європі: Навч. посіб. / С. О. Голованов; За ред. Ю.М. Алексєєва. – К., 2005 // Голованов С.О. Всесвітня історія. – C.С.153-164

Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. – Львів, 1925.

Гумилев Л. От Руси к России. – М., 1992.

Гусєв В. Філософія доби Відродження. – К.: Університет «Києво-Могилянська академія», 1993. – 91 с.

Дашкевич Я. Національна самосвідомість українців на зламі XVI-XVII ст. // Сучасність. – 1992. – № 3. – С.65-74.

Дворнік Ф. Слов'яни в Європейській історії та цивілізації. – К.: Дух і Літера, 2000. – 528 с.

Дмитриев М. Православие и реформация. – М., 1990.

Довженок В. О. Среднее Поднепровье после татаро-монгольского нашествия // Древняя Русь и славяне. – М., 1978.

Енциклопедія українознавства – Т. 1 – 4. – Львів, 1993 – 1994.

Жуковський А. Петро Могила і питання єдності церков. – Паржи, 1968.

Заєць І. І. Витоки духовної культури українського народу: Моногр. / І. І. Заєць. – К.: Аратта, 2006.

Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2002. – 520 с.

Кислашко, Олександр. Духовно-моральне виховання особистості в Руси-Україні: після прийняття християнства і до приєднання Київської митрополії до Московського патріархату (988-1686) / О. Кислашко // Українська література в загальноосвітній школі: Науково-методичний журнал / Інститут педагогіки АПН України. – 2010. – № 6. – C.41 – 44.

Климов В., Колодний А., Жуковський А. Феномен Петра Могили (Біографія. Діяльність. Позиція). – К., 1996. – 270с.

Котляр М. Ф. Галицько-волинська Русь. – Т. 5. – К., 1998.

Литвинов, В. Ренесансний гуманізм в Україні. – К.: Видавництво Соломії Павличко "Основи", 2000. – 472 с.

Любавский М. К вопросу об удельных князьях и местном управлении в Литовско- Русском государстве. – М., 1894.

Любар О. О. Історія української школи і педагогіки: навч. посіб. / О. О. Любар, М. Г. Стельмахович, Д. Т. Федоренко. – К.: Знання, 2006.

Макарчук С. А. Український етнос. − К.,1992.

Мала енциклопедія етнодержавознавства. – К., 1996.

Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. – К.: АТ «Обереги», 1992. – 80 с.

Михайлова И. Б. Дети боярские в средневековой России (15 – первая половина 16 вв.): [страта служилого населения в Русском государстве] // Проблемы социальной истории и культуры средних веков и раннего Нового времени. – СПб.: Алетейя, 2003. – Вып. 4. – С. 172 – 186.

Михайловський В. М. Правління Коріатовичів на Поділлі (1340-ві — 1394 рр.): соціальна структура князівського оточення // Український історичний журнал. 2009. – № 5. – С. 34 – 46.

Наливайко С. С. Етнічна історія Давньої України / С. С. Наливайко. – К.: Євшан-зілля, 2007.

Огієнко І. І. Історія українського друкарства. – К.: Либідь, 1994. – 448 с.

Огієнко І. Українська культура. – К., 1918.

Огієнко І. Українська культура: Коротка історія культурного життя українського народу. – К.: Фірма «Довіра», 1992.

Охріменко Г. В. Релігійно-моральний аспект в українській полемічний літературі кінця ХVІ – початку ХVІІ століття: історико-культурні передумови формування / Г. В. Охріменко // Слов’янський вісник: Зб. наук. праць. Серія «Історичні та політичні науки». – Вип. 8. – Рівне: РІС КСУ, 2009.

Попович М. В. Нарис історії культури України. – К., 1998.

Дата добавления: 2014-01-07