Виникнення та розвиток кримінологічної віктимології

Питання боротьби зі злочинністю: Збірник праць / Ред. Ю.В. Баулін (гол. ред.) та ін.-Х.: Кросроуд, 2008.-Вип.16.

Михайлов А.Е. Виктимологические аспекты профилактики некорыстных насильственных преступлений. – К.: Правник – НАВСУ, 1998. – 44 с.

21. Про затвердження Порядку проведення соціальної реабілітації осіб, які постраждали від терористичного акту: Постанова КМ України від 28 липня 2004 року №982 // Офіційний вісник України.-2004.-№31.-Ст.2071.

22. Інструкція «Про порядок узяття на профілактичний облік та порядок зняття з профілактичного обліку осіб, які вчинили насильство у сім’ї»: Затв. Наказ МВС України від 9.04.2002 р. №329 // Офіційний вісник України.-2002.-№17.-Ст.918.

23. Бандурка А.М., Давыденко Л.М., Преступность в Украине причины и противодействие – Х.: Основа, 2003 – 98 с.

24. Бандурка О.М. та інші Як не стати жертвою злочини. Поради і застереження / О.М. Бандурка, В.П. Бартків, Б.І. Рафалюк: За заг ред. О.М. Бандурки.-К., 2004.-159 с. (правова освіта населення).

25. Головкін Б.М. Кримінологічні проблеми умисних вбивств і тяжких тілесних ушкоджень, що вчиняються у сімейно-побутовій сфері: Монографія.-Харків: ППВ «Нове слово», 2004.-252 с.

26. Задорожный В.И. Виктимологическая безопасность и ее обеспечение мерами виктимологической профилактики: Монография.-Томбов: Першина, 2005.-161 с.

27. Кримінологічна віктимологія: Навчальний посібник / Моісеєв Є.М., Джужа О.М., Василевич В.В. та ін.; За заг. ред.. О.М. Джужі.-К.: Атіка, 2006.- 352 с.

28. Питання боротьби зі злочинністю: Збірник праць / Ред. Ю.В. Баулін (гол. ред.) та ін.-Х.: Кросроуд, 2008.-Вип.16.

29. Костенко О.М. Культура і закон – у протидії злу: монографія. –К.: Атіка, 2008. -352с.

30. Шелухін М. Управління кримінологічною безпекою на транспорті.// Право України № 11, 2009. с. 145-151.

Історія вчення про жертву злочинного посягання, їх психологічні типи знаходимо вже в стародавніх легендах та міфах. Древньогрецький цар Фів Едіп (трагедія Софокла «Цар Едіп») – тип по особливому винної жертви, визначений сьогодні як «комплекс Едіпа» або «Едіпова вина». Агресивний, тобто спрямований на подолання волі іншого тип жертви з елементами некритичності описаний в біблейському сюжеті про Самсона і Даліду. Віктимна поведінка Самсона, що характеризує його як невиправдано самовпевненого, який переоцінює свої можливості та сили, пізніше в науковій літературі отримала назву «комплекс Самсона»[39]. У біблейських притчах Авель дещо інший, ніж Едіп, тип жертви: він не сприймає конфлікту, що виник зі старшим братом, легковажно ставиться до небезпеки, яка загрожує його життю, виявляє почуття власної вини, тому не находить у собі сили до опору і майже внутрішньо виправдовує злочинні дії Каїна. Його поведінка («Комплекс Авеля») – об’єктивно провокуюча, хоча він цього і не усвідомлює. Починаючи із середніх віків тема “винної” і “невинної” жертви злочину все частіше згадується в художній літературі, зокрема, у творах Даніеля Дефо, Томаса Кинсея, Леонарда Франка, Франца Верфеля, Федора Достоєвського, Антона Чехова, Теодора Драйзера) [40].

У кінці ХІХ – на початку ХХ століття тема жертви стала досліджуватися в працях фахівців кримінального права та процесу, психології та кримінології, кримінально-виконавчого права та криміналістики. Серед першопрохідників віктимологічної тематики – автор дослідження “Вбивство та його мотиви” Ф. Джас і А. Фейєрбах з його книгою “Документальне викладення знаменитих злочинів”. Описуючи випадок одного із вбивств, А. Фейєрбах говорить про жертву цього злочину, що “… він був причиною всього, що з ним сталося, і йому належить велика частина тяжкої моральної відповідальності за власне вбивство” [41].

Згодом створення віктимології пов’язане з іменами Ганса фон Гентіга (1888-1974 роки) і Бенджаміна Мендельсона (1900-1998 роки). Водночас офіційним оформленням віктимології як окремого наукового напряму слід вважати період з 1941 та 1947-1948 років, коли були опубліковані розроблені ними основні теоретичні положення віктимології. Установити ж вченого, якого можна було б назвати єдиним “батьком” або засновником віктимології в її сучасному розумінні, важко [42].

Але ще в ранніх своїх дослідженнях Г. Гентіг наголошував на наявність тісних зв’язків між жертвою і злочинцем та їх взаємодію в процесі вчинення злочину. Вже у 1941 році була опублікована його стаття “Зауваження по інтеракції між злочинцем і жертвою”[43]. Згідно з його аргументацією, жертва злочину не повинна розглядатися лише як пасивний об’єкт, оскільки вона – активний суб’єкт криміналізації [44]. Він показав, що, досліджуючи виникнення ситуацій за значною кількістю кримінальних справ, можна знайти жертву, яка піддається, сприяє чи провокує, тобто вона є одним із причинних факторів.

Пізніше, у 1948 році, Г. Гентіг опублікував монографію “Злочинець та його жертва. Дослідження за соціобіологією злочинності”, в якій він сформулював і розвинув принципові для віктимології положення. Злочинця і потерпілого він розглядає як суб’єктів взаємодіючого партнерства. У низці випадків жертва формує, виховує злочинця і завершує його становлення, вона мовчазливо погоджується стати жертвою, кооперується зі злочинцем і провокує його.

У роботі розглядаються різні типові ситуації і відносини, пов’язані з особистістю і поведінкою жертви, різні типи жертв, які наділені особливою привабливістю для злочинців, особливою спроможністю до опору, “марністю” для суспільства: люди похилого віку, алкоголіки, наркомани, емігранти, безробітні, іновірці, національні меншини, жінки, діти тощо. Виокремлюються також “уявні” жертви, жертви з обтяженою спадковістю, жертви, схильні стати злочинцями, тощо [45].

Згодом Г. Гентіг у 1956 році опублікував багатотомну працю “Злочин”, останній том якої “Жертва як елемент навколишнього світу” справедливо оцінюється багатьма кримінологами світу як справжня енциклопедія віктимологічного вчення, що вплинула на подальший розвиток не тільки віктимології, але й кримінології взагалі [46].

Разом з тим, засновником учення про жертву на принципово новому рівні, автором її назви, разом із Г. Гентігом, є Б. Мендельсон. На відміну від Г. Гентіга, який ніколи не використовував цього терміна і не виводив віктимологію за межі кримінології, Б. Мендельсон запропонував розглядати її як самостійну наукову дисципліну.

У його доповіді «Нові психосоціальні горизонти: віктимологія» [47] на конференції психіатрів у Бухаресті (1947 рік) і більш пізній праці «Нова галузь біопсихосоціальної науки – віктимологія» [48] міститься багато основних теоретичних положень віктимології, а саме:

а) розкривається понятійний апарат, виділяються окремі групи жертв;

б) уперше дається поняття “кримінальна пара”, “добровільна жертва”, “кандидат у жертви”, “жертва-провокатор”, “жертва-агресор”, “індекс жертвеності”.

У 1975 році Б. Мендельсон опублікував монографію “Загальна віктимологія”, в якій він розвив свою віктимологічну концепцію, пов’язуючи її зі створенням “клінічної” чи “практичної” віктимології, до змісту поняття якої повинні бути включені не лише жертви злочинів, а й жертви природних катаклізмів, геноциду, етнічних конфліктів та війн [49].

Низка ідей Г. Гентіга отримала свій подальший розвиток на психологічному рівні в працях швейцарського вченого Г. Еленбергера. У них значне місце посідають так звана природжена жертва й патологічний стан, що породжують віктимологічні ситуації [50]. Г. Елінберг порушує питання соціальної ізоляції як про найбільш важливий фактор віктимізації. Убивці-рецидивісти шукають своїх жертв переважно серед соціально ізольованих людей тому, що затрати зусиль на них мінімальні, як і пов’язана з цим вірогідність бути затриманим [51].

У своїй докторській дисертації “Основні проблеми віктимології” Ф. Пааш (ФРН, 1965 рік), поділяючи основні ідеї Б. Мендельсона, все ж вважає віктимологію окремим напрямом у кримінології. У дисертаційній роботі відображені так звані передбачувані, можливі, взаємні, рецидивні жертви, жертви-посередники і жертви-співучасники.

Швейцарський вчений Р. Гассер у монографії “Віктимологія. Короткі роздуми про одне нове кримінологічне поняття” докладно викладає історію розвитку віктимології, досліджує жертву на соціологічному, психологічному й біологічному рівні. Третя частина праці “Профілактика” присвячена заходам захисту жертв від зазіхань [52].

Значне місце у віктимологічних дослідженнях у західних країнах посідають праці Г. Шнайдера («Віктимологія», «Жертва і злочинець – партнери у злочині»), В. Нагеля («Про місце віктимології в кримінології»), С. Шафера («Жертва та її злочинець»), А. Фаттах («Жертва – співучасник злочину») тощо [53].

Авторству Л.В. Франка належать монографії: «Віктимологія і віктимність» (1972 рік); «Потерпілі від злочину і проблеми радянської віктимології» (1977 рік); статті: «Віктимологія як допоміжна дисципліна кримінології і криміналістики» (1966 рік); «Потерпілий від злочинів, вчинених рецидивістами» (1968 рік); «Неповнолітні як потерпілі і правопорушники» (1968 рік) та десятки інших публікацій. Він підготував докторську дисертацію, яку, на жаль, не встиг захистити.

Заслуги Л.В. Франка перед радянською (на той час) віктимологією беззаперечні: він першим звернув увагу на дослідження проблеми жертви, першим висунув ідею формування віктимології як самостійної наукової дисципліни, розробив низку віктимологічних термінів і категорій, увів їх у науковий обіг.

Практично в той же період, паралельно з Л.В. Франком і в наступні роки й до сьогодення дослідженням віктимологічних проблем займається Д.В. Рівман. (У 1979 році він захистив докторську дисертацію «Віктимологія і профілактика злочинів», опублікував близько 140 робіт з різних віктимологічних аспектів, у тому числі монографії «Потерпілий від злочину: особистість, поведінка, оцінка» (1973 рік); «Віктимологічні фактори і профілактика злочинів» (1975 рік); «Віктимологічний аспект аналітичної роботи в органах внутрішніх справ» (1977 рік); «Віктимологія» (2000 рік) (у співавторстві з В.С. Устиновим) та «Кримінальна віктимологія» (2002 рік).

Саме в останній роботі Д.В. Рівман не безпідставно наголошує на необхідності запровадження в рамках предмета кримінології спеціального курсу для більш глибокого вивчення та деталізації кримінологічних знань про жертву злочинів, віктимність, віктимізацію та віктимогенні чинники в системі детермінації окремих злочинів і злочинності загалом.

У 70-90-ті роки ХХ століття поряд із значною кількістю статей, цілком або частково присвячених віктимологічним проблемам, публікуються монографії, в яких досліджуються історія і джерела віктимології, її основні положення, термінологія, понятійний апарат, науковий статус, перспективи теоретичного розвитку і практичного використання результатів тощо. Їх автори – В.І. Полубінський («Кримінальна віктимологія. Що це таке?» (1977 рік); «Правові основи вчення про жертву злочину» (1979 рік); «Віктимологічні аспекти профілактики злочинів» (1980 рік); «Практичні аспекти кримінальної віктимології» (1982 рік); В.Я. Рибальська («Віктимологічні проблеми злочинності неповнолітніх» (1983 рік); В.П. Коновалов («Вивчення потерпілих з метою удосконалювання профілактики правопорушень» (1982 рік); Д.В. Рівман, В.С. Устинов («Віктимологія» (1998 рік); «Віктимологія» (2000 рік).

У період 1990-2000 років захищені докторські дисертації (В.Я. Рибальська «Віктимологічні проблеми злочинності неповнолітніх» (1983 рік); В.В. Вандишев «Теоретичні і практичні аспекти взаємозв’язку криміналістики і віктимології» (1989 рік)) і дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук Г.В. Скрипкін «Особистість і поводження потерпілого від навмисних тяжких і менш тяжких тілесних ушкоджень» (1984 рік); О.В. Лукичєв «Кримінально-правова і кримінологічна характеристика дітовбивства» (1997 рік); А.М. Горшенков «Віктимологічний аспект попереджувального впливу на злочинність у сфері масової інформації» (1999 рік); Ю.С. Шафиков «Реалізація взаємозв’язків «жертва – організована злочинна група» у діяльності слідчих і оперативних працівників» (1999 рік); А.А. Глухова «Віктимологічні фактори злочинності» (1999 рік); С.В. Надтока «Віктимологічні фактори профілактики насильницьких злочинів» (1999 рік); Є.А. Гінтовт «Зґвалтування: кримінологічна характеристика, попередження, проблема захисту жертв» (2000 рік); Д.Р. Усманова «Кримінологічні проблеми внутрішньосімейного злочинного насильства» (2000 рік); А.В. Федоров «Кримінологія як приватна кримінологічна теорія і проблеми її практичного застосування» (2000 рік); А.П. Некрасов «Профілактика пенітенціарної злочинності» (2000 рік); М.М. Ніколаєв «Правові й організаційні аспекти забезпечення особистої безпеки засуджених до позбавлення волі» (2001 рік) та ін. Зміст цих досліджень має для віктимології як теоретичне, так і прикладне значення.

У подальшому розвитку віктимологічних досліджень і його понятійного апарату важливу роль відіграли праці В.А. Тулякова і, передусім, його монографія «Віктимологія (соціальні та кримінологічні проблеми)» [54], видана у 2000 році. В монографії розглянуто теоретичні основи проблем сучасної віктимології як перспективного напряму соціально-правових досліджень, які забезпечують підвищення ефективності протидії злочинності. Узагальнивши і проаналізувавши думки сучасних вітчизняних і зарубіжних учених з різних аспектів проблеми, автор сформулював низку нових положень загальної теорії віктимології і теорії поводження з жертвами злочинів.

Акцентуючи увагу на всебічному розвитку подальших досліджень віктимологічної проблематики, В.А. Туляков зазначає, що гуманізація політичної свідомості в Україні припускає реальний поворот системи кримінальної юстиції до проблеми потерпілих від злочинів, оскільки сьогодні завдання якраз і полягає в поглибленому й детальному дослідженні й розробці основ теорії кримінальної віктимології, у формуванні системи наукових знань про жертву злочину з метою оптимізації соціального контролю над злочинністю, гуманізації кримінальної політики і приведення українського національного законодавства у відповідність з міжнародно-правовими стандартами в галузі захисту прав жертв злочинів [55].

Дата добавления: 2014-01-07