Тема 26

ФОРМИ МІЖНАРОДНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН

ПЛАН

1. Світогосподарські зв’язки та їх форми

2. Міжнародний рух капіталів та його закономірності

3. Міжнародні валютно-фінансові відносини

4. Міжнародна міграція робочої сили

1. Світогосподарські зв’язки та їх форми

Процес інтернаціоналізації технологічного способу виробництва, про який ішлося у попередній темі, лежить в основі сільськогосподарських зв’язків (міжнародних економічних відносин). Такі відносини пов’язані з рухом факторів виробництва, процесами інтернаціоналізації продуктивних сил та особливостей формування і розвитку міжнародної економічної політики держав.

На основі руху факторів у міжнародному масштабі утворюються такі форми міжнародних економічних відносин, як міжнародна торгівля товарами і послугами, міжнародна міграція робочої сили, міжнародний рух капіталів, міжнародні валютні відносини та ін.

Оскільки найважливішими підсистемами економічних відносин є техніко-економічні, організаційно-економічні та виробничі (або відносини економічної власності), то у міжнародних економічних відносинах, відповідно, йдеться про міжнародний менеджмент, міжнародний маркетинг, міжнародний обмін досвідом та ін. (які є елементами міжнародних організаційно-економічних відносин); міжнародну спеціалізацію, міжнародну кооперацію, міжнародну кооперацію, міжнародну концентрацію виробництва та ін.

Окремі елементи світогосподарських зв’язків виникають у процесі національного та наднаціонального регулювання таких зв’язків за допомогою економічних, правових та адміністративних важелів. На основі сказаного можна дати таке визначення сутності світогосподарських зв’язків: це система економічних відносин між економічними суб’єктами різних країн, що формується у процесі міжнародного руху факторів виробництва, інтернаціоналізації продуктивних сил та національного і наднаціонального регулювання таких зв’язків. Ще одним типом таких зв’язків є становлення і розвиток інтегрованої капіталістичної власності.

За сучасних умов вирішальна роль належить такій формі світогосподарських зв’язків, як міжнародна торгівля.

Міжнародна торгівля – це торгівля між країнами, яка складається із ввезення (імпорту) та вивезення (експорту) товарів і послуг, з одного боку, та міжнародних економічних відносин, які при цьому розвиваються відповідно до певних законів та закономірностей, з другого боку. Таким законами є закон вартості в інтернаціональній формі, закон міжнародного попиту і пропозиції, закон випереджаючого зростання зовнішньої торгівлі порівняно зі зростанням виробництва та ін.

У межах останнього закону діють такі закономірності:

• випереджаюче зростання торгівлі послугами порівняно з темпами міжнародної торгівлі;
• випереджаюче зростання торгівлі готовими виробами порівняно з товарами паливно-сировинної групи, а в межах перших машинами й устаткуванням;
• поступове зростання торгівлі напівфабрикатами, окремими деталями, виробами для складання кінцевого продукту. Це зумовлено переважанням одиночної форми міжнародного поділу праці (тобто процесом інтернаціоналізації одиночного поділу праці);
• збільшення у світовій торгівлі частки внутрішньофірмового обміну: за останні 30 років ХХ ст. вона зросла з 20% до 35%. Це пояснюється, передусім, зростанням кількості та могутності транснаціональних корпорацій, збільшенням кількості їхніх філіалів;
• випереджаючі темпи зростання міжнародної торгівлі між розвиненими країнами світу. У загальному обсязі світової торгівлі частка взаємної торгівлі розвинених країн сягає 70%;
• нерівномірність розвитку міжнародної торгівлі, що зумовлене нерівномірністю економічного розвитку, гігантського концентрацією економічного потенціалу у небагатьох кранах світу;
• зростання в експорті розвинених країн світу частки продукції, виробленої за допомогою інтелектуально та інформаційно насиченої праці(мікроелектроніки та ін.). В експорті деяких країн вона сягає від 15 до 20%;
• поступовою лібералізацією міжнародної торгівлі. Так, якщо в середині 50-х років середня величина митних тарифів становила у розвинених світу до 33%, то в середині 90-х років – менше 5%;

Основними видами послуг у світовій торгівлі є:

• послуги, пов’язані із зовнішньою торгівлею, тобто з транспортуванням, страхуванням тощо;
• послуги, пов’язані з обміном технологією (торгівлею ліцензіями, “ноу-хау”, інжиніринговими, управлінськими послугами та ін.);
• обмін соціальними і культурними послугами, зокрема надання туристичних послуг;
• надання банківських послуг, зокрема здійснення міжнародних розрахунків, лізингових операцій та ін.;
• торгівля послугами, пов’язаними з міграцією робочої сили (виплатою і перерахуванням заробітної плати, соціальних виплат, тощо).

Найзагальнішою метою державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності є створення сприятливих умов для розширеного відтворення всередині країни, зокрема для привласнення національними та транснаціональними компаніями максимальних прибутків. У процесі реалізації цієї мети спостерігається суперечливе поєднання протекціонізму й лібералізму.

Протекціум – державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції та сприяння національним компаніям у проникненні на зовнішні ринки. Лібералізм – державна політика, спрямована на зниження митних тарифів та інших обмежень у зовнішній торгівлі.

Протекціонізм здійснюється через встановлення високих митних тарифів на товари, що ввозяться з-за кордону; нетарифні обмеження, до яких належать кількісні (встановлення квот, добровільне обмеження експорту, ліцензування), валютні (регламентація операцій резидентів і нерезидентів з валютою та іншими валютними цінностями, проведення митної процедури) обмеження, а також через встановлення підвищених вимог до технічних, санітарних стандартів, оподаткування товарів на внутрішньому ринку, антидемпінгових мит тощо.

До нетарифних обмежень відносять, по-перше, заходи, спрямовані на безпосереднє обмеження імпорту; по-друге, заходи, безпосередньо не спрямовані на обмеження зовнішньої торгівлі; по-третє, заходи безпосередньо не спрямовані на обмеження імпорту чи стимулювання експорту, але які діють саме так.

Державне регулювання міжнародної торгівлі доповнюється наддержавним – з боку міжнародних операцій, і насамперед, з боку СОТ, створеної в 1947 р. у Женеві (як ГАТТ).

Нині членами цієї організації є 129 країн, на яких припадає понад 90% світового товарообороту.

Основним видом діяльності СОТ є проведення країнами-учасницями багатосторонніх торговельних переговорів. Оскільки вони можуть тривати не один рік, то отримали назву “раунди”.

2. Міжнародний рух капіталів та його закономірності

Капітал, як зазначалося, за своїм економічним змістом охоплює сукупність капіталістичних виробничих відносин, системну сутність яких виражає капіталістична власність.

Оскільки міжнародний рух капіталів здійснюється, насамперед, шляхом його вивезення, то такий процес означає формування у докапіталістичній країні відносин економічної власності, заснованих на експлуатації найманої праці та притаманної їм глибинної суперечності. Якщо капітал вивозиться із більш розвиненої країни у менш розвинену, відбувається формування більш досконалих виробничих відносин. Водночас вивезення капіталу може здійснюватись з метою отримання вищих відсотків та інших причин, не пов’язаних із формуванням і розвитком таких базових виробничих відносин, але загалом при цьому посилюється процес інтернаціоналізації капіталу.

Головними суб’єктами вивезення капіталу на сучасному етапі є ТНК, держави та наддержавні органи. Найважливіша кінцева мета цього процесу – привласнення монопольно високих прибутків, а також отримання інших вигод (політичних, військових тощо). Вивезення капіталу з урахуванням суспільної форми і речового змісту – процес вивезення за кордон транснаціональними корпораціями, державами та міжнародними фінансово-кредитними організаціями вартості у грошовій або товарній формах з метою виробництва і привласнення монопольно високих прибутків, а також отримання інших вигод.

Вивезення капіталу також зумовлюється дією закону нерівномірності економічного розвитку, зокрема нерівномірним розвитком окремих держав і регіонів світового господарства. Крім того, вивезення капіталу спричиняє асинхронним перебігом капіталістичного циклу, протекціоністськими бар’єрами, що перешкоджають вивезенню товарів процесом інтернаціоналізації виробництва та ін.

Вивезення капіталу здійснюється у двох основних формах – підприємницькій і позичковій. Вивезення підприємницького капіталу означає інвестиції у промисловість, транспорт, сільськогосподарські, банківські підприємства тощо через будівництво або купівлю вже існуючих підприємств, через механізм придбання їх акцій. Це призводить до утворення власності за кордоном.

При вивезенні підприємницького капіталу інвестиції поділяють на прямі (дають можливість здійснювати контроль за підприємством – для цього достатньо придбати до 10% акцій) та на портфельні (не дають права на контроль, а лише на отримання прибутку).

Позичковий капітал вивозять у формі короткотермінових або довготермінових позик та кредитів.

Крім того, за джерелами фінансування розрізняють державний, недержавний (приватний, груповий), наддержавний капітал. У межах державного капіталу існують такі його форми: позики, дари (гранти), допомога. Недержавний капітал можуть вивозити за кордон юридичні та фізичні особи, приватні (окремий індивід або сім’я) чи групові інвестори у формі капіталовкладень, міжбанківського кредитування, торговельних кредитів.

При вивезенні підприємницького капіталу надаються маркетингові, управлінські, інжинірингові послуги, здійснюються лізингові операції, які дають певні інвестиційні можливості.

Найважливішу роль з-поміж різних форм інвестицій відіграють прямі капіталовкладення. До закономірностей належать, по-перше, постійне і прискорене наростання обсягів закордонних інвестицій, а в межах останніх – частки ТНК. По-друге, постійне зростання частки прямих інвестицій порівняно з портфельними. По-третє, посилення монополізації в експорті капіталу. По-четверте, зростає взаємопроникнення капіталів між розвиненими країнами світу. По-п’яте, у процесі вивезення капіталу посилюється суперництво між трьома основними центрами світового господарства – США, ЄС і Японією. По-шосте, зростаюче поєднання експорту недержавних (передусім, капіталу ТНК) із державним та наддержавним.

Міжнародний рух капіталу має неоднозначні наслідки для країн-експортерів і для країн-імпортерів капіталу. Для країн, які вивозять капітал, позитивним є розширення ринків збуту для вітчизняних товарів і послуг, отримання прибутків від інвестицій, вплив на зовнішню та внутрішню політику країн-експортерів, вигоди від поглиблення процесу міжнародного поділу праці, можливість використання дешевих ринків робочої сили та ін. Негативні наслідки цього процесу – погіршення платіжного балансу (до моменту повернення в країни всіх або частини прибутків від експорту капіталу),звуження ринків праці та робочої сили в національній економіці, збереження або модифікація в необхідному напрямі економічної системи, що здійснюється в інтересах іноземного капіталу.

Позитивними наслідками міжнародного руху капіталу для країн-імпортерів є впровадження досконалішої техніки і технології, передових форм організації виробництва, зменшення безробіття, приплив іноземної валюти, прискорений розвиток наявності економічної системи або її вдосконалення. Негативні наслідки цих процесів – поступова втрата контролю за частиною підприємств, галузей, посилення іноземного впливу у сфері військово-стратегічних та політичних інтересів.

3. Міжнародні валютно-фінансові відносини

Міжнародна валютна система представляє собою сукупність валютно-грошових та кредитних відносин між суб’єктами різних країн, що діють на міжнародних золотовалютних ринках з приводу обміну валют, купівлі-продажу золота, проведення міжнародних розрахунків і кредитних операцій.

Основними елементами цієї системи є комплекс міжнародних платіжних засобів у поєднанні національних, іноземних та міжнародних валют, прядок обміну валют, у т.ч. валютні курси, валютні паритети та умови конвертованості валют; регламентація та уніфікація форм міжнародних розрахунків: сукупність принципів, правил і норм, що діють на міжнародних ринках валюти і золота; мережа міжнародних і національних банківських установ, що здійснюють міжнародні розрахунки і кредитні операції, а також механізм забезпечення валютно-платіжними засобами міжнародного обороту.

Складовою міжнародної валютної системи є міжнародні валютні відносини, що існують між суб’єктами різних країн і міжнародними фінансово-кредитними організаціями з приводу функціонування і розвитку валюти.

Основними етапами розвитку міжнародної валютної системи були система золотого стандарту, що сформувалася на початку ХІХ ст., система золотодоларового стандарту, юридично закріплена на Бреттон-Вудській конференції у 1944 р. У 1969 р. країни – учасниці Міжнародного валютного фонду домовились про створення міжнародної грошової одиниці – СДР – спеціальні права запозичення) та Ямайська валютна система, головні принципи якої були розроблені у 1976 р. До таких принципів належать:

• Перехід до “плаваючих” курсів та перетворення СДР на світовий грошовий еталон (базу паритетів і курсів), на головний резервний актив та міжнародний засіб розрахунків і платежу.
• Юридичне закріплення процесу демонетизації золота, скасування офіційної ціни на золото та фіксацію золотого вмісту національних валют (золотих паритет будь-яких обмежень для його) приватного використання.
• Посилення міжнародного валютного регулювання, зокрема через МВФ, вплив на механізм “плаваючих курсів”

У межах світової валютної системи найповнішого розвитку набула регіональна валютна система країн ЄС.

З 1 січня 1999 р.)було запроваджено євро спочатку у безготівковий обіг, а відтак – у готівковий

Механізм функціонування міжнародних валютних відносин розривається на валютному ринку.

Валютний ринок – це система міжнародних валютних відносин щодо організації та купівлі-продажу національних, іноземних і колективних міжнародних валют з метою забезпечення міжнародних платежів.

Об’єктами валютного ринку є не лише національні грошові одиниці, а й цінні папери, платіжні документи (чеки, векселі, акредитиви та ін.) в іноземній валюті.

Операції на валютному ринку. Основні види валютних операцій:

• на умовах СПОТ,
• форвардного типу.

Операція СПОТ (англ.spot – наявний, оплачуваний) – валютна угода, за якою постачання валюти здійснюється, зазвичай, протягом 24 годин.

Відповідно до цього встановлюється і валютний курс СПОТ, який є базовим курсом на момент укладання угоди. Різниця в часі між постачанням і оплатою валюти зумовлена необхідністю проведення банківських розрахунків. Форвардна операція (англ. Forward – вперед) – позабіржова термінова угода, за якою рахунок здійснюється через певний час на заздалегідь узгоджену дату.

Валютний курс – ціна грошової одиниці однієї країни, виражена у грошових одиницях інших країн.

На валютний курс впливає чимало чинників: стан платіжного балансу; рівень інфляції; співвідношення між попитом і пропозицією кожної валюти; міграція капіталів між країнами; політична стабільність; економічна кон’юнктура; стійкість валюти і довір’я до неї та інші. На незначному проміжку часу на курс впливають і психологічні чинники.

Валютна політика – складовий елемент державної економічної політики, вона безпосередньо пов’язана із зовнішньоторговельною політикою.

Валютна політика – це сукупність заходів (економічних, політичних, правових, організаційних), які здійснюють державні органи, центральні банки та міжнародні валютно-фінансові організації у сфері валютних відносин і втілюють у валютному регулюванні.

Важливу роль у зовнішньоекономічній діяльності країни відіграє валютне регулювання. Валютне регулювання – діяльність державних органів щодо регулювання міжнародних розрахунків, управління обігом валюти, впливу на валютний курс національної валюти, а також контролю за валютними операціями, в тому числі за використанням іноземної валюти.

При регулюванні валютних курсів широко використовують методи девальвації та ревальвації національної валюти. Ревальвація означає підвищення обмінних курсів національної валюти для стимулювання споживчого попиту на внутрішньому ринку і стимулювання імпорту товарів та припливу іноземних інвестицій. Валютна інтервенція – значний цілеспрямований вплив центрального банку на операції на валютному ринку, передусім на валютний курс через купівлю – продаж великих партій власної або іноземної валюти.

Валютні обмеження - система нормативних правил, встановлених у законодавчому або адміністративному порядку і спрямованих на обмеження операцій з іноземною валютою, золотом та деякими іншими валютними цінностями.

Основними видами валютних обмежень є:

· заборона вільного продажу й купівлі іноземної валюти;

· обов’язковий продаж(або здача) іноземної валюти державі за офіційним курсом;

· регулювання процесу вивезення капіталу, грошових переказів (впровадження особливого порядку на цю операцію) та ін.;

· ліцензування для комерційних банків права здійснювати валютні операції.

Важливу роль у валютному регулюванні належить валютному законодавству. Таке законодавство означає сукупність правових норм, які встановлюють порядок здійснення угод з валютними цінностями.

Одним із методів активного впливу на валютні курси є регулювання платіжного балансу. Цей баланс характеризує співвідношення сум фактичних платежів, які здійснює країна за певний період (переважно, за рік), і суми платежів, отриманих країною з-за кордону. Дохідна частина цього балансу містить валютні надходження від зовнішньої торгівлі, фрахтування суден, капіталовкладень за кордоном, доходів від іноземного туризму, валютно-кредитних операцій тощо. За активного платіжного балансу до країни надходить з-за кордону більша сума платежів, ніж вона виплачує сама.

Важливою складовою платіжного балансу є торговельний баланс, який у свою чергу, складається з чистого експорту товарів і послуг, доходів від інвестицій, переказів, а також балансу міграції капіталів(їх припливу і відпливу).

Однією з цілей міжнародного валютного регулювання є досягнення міжнародної валютної ліквідності (платоспроможності) – здатності окремої країни, низки країн або всіх країн безперебійно оплачувати свої зовнішні зобов’язання відповідними платіжними засобами.

Для окремої країни використовують показник норми обслуговування державного боргу. Він визначається співвідношенням суми платежів, які країна зобов’язана виплатити іноземним кредиторам за певний період, до суми іноземної валюти, отриманої від експорту товарів і послуг.

Сучасна світова валютна система найкраще функціонує за наявності в ній конвертованих валют.

Конвертованість валюти та умови її забезпечення. Нині у світі налічується понад 310 найменувань національних грошей, проте лише приблизно 20 держав мають повністю конвертовану валюту. Крім того, майже 50 країн мають різні форми частково конвертованих валют.

Конвертована валюта – національна грошова одиниця, яка вільно (через купівлю-продаж) обмінюється на іноземні валюти, виконує функції світових грошей, тобто вільно використовується у міжнародному платіжному обігу для здійснення міжнародних розрахунків.

Розрізняють дві основні форми конвертованої валюти: 1) вільна або повністю конвертована і 2) частково конвертована.

Повністю конвертована валюта означає, що кожна особа (іноземна і вітчизняна, фізична і юридична) має право обмінювати будь-яку кількість своєї національної валюти на іноземну вільно конвертовану валюту, розрахуватися нею за експортно-імпортні операції, депонувати її в національних банках, використовувати для створення різних фінансових активів (цінні папери тощо) та купувати державні та приватні цінні папери.

Частково конвертована валюта (обмежена конвертованість) означає допущення лише зовнішньої конвертованості, тобто вільного використання валюти іноземними особами (юридичними і фізичними) лише в поточних, а інколи лише у зовнішньоторговельних розрахунках.

Крім того, існують неконвертовані валюти, яких з-поміж 310 валют світу переважна більшість. Неконвертованість валют означає, що держава повністю забороняє будь-які операції обміну своєї національної валюти на іноземну або дозволяє це робити за згодою уповноважених валютних органів.

1. Міжнародна міграція робочої сили

Міжнародна міграція робочої сили органічно пов’язана з міграцією капіталу і міжнародною торгівлею. Водночас вона зумовлена, по-перше, дією законів нерівномірності економічного розвитку (у т.ч. нерівномірністю розгортання НТР), народонаселення та ін., які викликають відносне перенаселення в одних країнах та брак робочої сили в інших; по-друге, істотною різницею в умовах праці, рівні заробітної плати, рівні життя, умовах підприємницької діяльності тощо; по-третє, циклічним характером економічного розвитку, зокрема асинхронністю економічного циклу в різних країнах; по-четверте, демографічними чинниками, різницею у природному прирості населення.

Міжнародна міграція робочої сили – форма міграції населення, яка полягає в переміщенні працездатного населення у межах світового господарства в пошуках роботи, кращих умов життя відповідно до економічних законів.

У процесі міжнародної міграції робочої сили поступово формується інтернаціональна вартість даного товару. Найбільшою мірою це відбувається в межах ЄС, свідченням чого є певне вирівнювання заробітної плати (здебільшого, на середньому рівні), проведення єдиної соціальної політики, визнання дипломів про освіту тощо.

Щорічно в пошуках роботи, кращих умов життя емігрує до 25 млн. осіб.

Найважливішими особливостями у міжнародній міграції робочої сили у 90-х рр. ХХ ст. – на початку ХХІ є, по-перше, масова міграція із країн СНД (з України у пошуках роботи виїжджають близько 7 млн. чол.), по-друге, масове переміщення науково-технічних кадрів з окремих країн Європи у США (де створюються кращі умови праці для перспективних вчених тощо), по-третє, певне послаблення стихійності на відповідне посилення регульованості цього процесу окремими національними країнами та міжнародними організаціями, з одного боку, і зростання масштабів нелегальної міграції в окремих регіонах, з другого боку.

Описані вище міграційні процеси вимагають державного та наддержавного регулювання.

Державне регулювання міжнародної міграції робочої сили - сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу держави на міграційний рух працездатного населення з метою його пристосування до потреб національної економіки і, насамперед, до потреб розширеного відтворення крупного капіталу.

Ця сукупність форм і методів залежить від особливостей історичного розвитку країни, економічної кон’юнктури, умов відтворення.

З-поміж методів державного регулювання міграції робочої сили важлива роль належить регулюванню кількісного та якісного складу мігрантів. Для регулювання кількості іммігрантів використовують показник імміграційної квоти, який розраховують і затверджують щороку. При цьому враховуються статевовікова структура, рівень освіти, безробіття, стан ринку житла та інші параметри.

Якісний склад працівників-мігрантів регулюється процедурою визнання наявних у них документів про освіту або професійну підготовку, роботу за спеціальністю, встановлення вікового цензу, врахування національності, стану здоров’я, додаткові вимоги до певних професій і спеціальностей.

Країни – експортери робочої сили також намагаються впливати на міжнародну міграцію працівників. Вони регулюють обсяги еміграції та якісний склад емігрантів; використовують еміграцію як засіб залучення валютних ресурсів в економіку країни; країна-експортер намагається захистити права емігрантів за кордоном, укладаючи двосторонні угоди з країною-імпортером, використовуючи контрактну форму найму робочої сили для роботи за кордоном; організовують спеціальні установи, фонди, представництва, встановлюють посади аташе з праці при посольствах тощо, які приймають народні конвенції, угоди з трудової міграції.

Важливим засобом регулювання процесу трудової міграції є запровадження обов’язкового державного ліцензування діяльності організацій щодо найму працівників для роботи за кордоном. Ліцензію надають лише тим організаціям, які мають необхідні знання, досвід роботи, міжнародні зв’язки й можуть нести відповідальність (юридичну, матеріальну) за свої дії.

Процес регулювання міжнародної міграції робочої сили окремими країнами за сучасних умов відбувається на підставі правових норм і правил, зафіксованих у документах міжнародних організацій, насамперед, МОП. При цьому держави, які ратифікували міжнародні конвенції, визнають пріоритет міжнародного права над національним.

МОП створена в 1919 р. У 1962 р. на 46-й сесії МОП було ухвалено угоду про основні цілі та норми державної політики, в якій закріплювалися такі ж права мігрантів, як і корінних жителів, зокрема у сфері соціального забезпечення. Країни, які ратифікували цю угоду, зобов’язалися надавати мігрантам за місцем їх проживання соціальну допомогу.

Захист прав мігрантів забезпечується через організацію безкоштовних служб для допомоги мігрантам. Ці служби надають їм необхідну інформацію, вживають заходів, які допомагають виїзду мігрантів та їх переміщенню, забезпечують переведення заробітної плати й заощаджень на батьківщину, дбають про письмове оформлення трудових контрактів і дотримання прав мігрантів та їх отримання.

Дата добавления: 2014-01-07