Спроби систематизації управлінського досвіду були зроблені в першій половині XIX ст. в Англії

Еволюція теорії менеджменту

Перший своєрідний підручник з управління – книга англійського професора математики, інженера й підприємця Ч. Беббіджса «Економіка машин і виробництва» (1832).

Основоположником науки соціального управління вважається американський інженер і дослідник Ф. Тейлор (1856 – 1915). Його погляди на управління відбиті в книзі «Основи наукового менеджменту» (1911). Запропонована ним система організації праці й управлінських відносин, названа організаційною школою, викликала організаційну революцію у сфері виробництва й управління ним. Іншим яскравим представником «організаційної школи» є Г.Форд (1863 – 1947), названий свого часу «автомобільним королем». Він створив систему, де перше місце займали техніка й технологія, до яких «вписували» людину. До класиків «організаційної школи» менеджменту також відносять: Г.Емерсона (1853 – 1931), що розробив людські принципи виробничої праці (постановка ідеалів або цілей, здоровий глузд, компетентна консультація, справедливе ставлення до персоналу, винагорода тощо); француза А.Файоля (1841 – 1925), що розробив теорію оперативного циклу управління (передбачення, організація, розпорядництво, координування й контроль).

Після «організаційної школи», яку називають також «традиційною», з'явилася теорія «людських стосунків», основоположником якої був Е.Мейо (1880 – 1949), який вважав, що соціальне управління повинно ґрунтуватися на досягненнях наукової психології. Представники цієї школи (її ще називають «школою людини») розробили свій інструментарій управління, що сьогодні широко використовується на практиці: людські стосунки; умови роботи; стосунки «керівник – підлеглі»; стиль керівництва (лідерства); мотивація праці; психологічний клімат у групі (колективі) і його поліпшення. Один з найважливіших висновків у межах «школи людини» полягає в тому, що керівнику необхідно мати спеціальну управлінську підготовку, що включає поряд з іншими й «людинознавчі дисципліни», як-от: психологію керування, соціальну психологію, соціологію менеджменту, діловий етикет та інші.

Наступна школа – кібернетична – зробила революційний вплив на розвиток науки й практики управління у всіх системах, у тому числі соціальних. Основоположник цієї школи – американський професор Н.Вінер (1894 – 1964), який свої ідеї виклав у книзі «Кібернетика, або управління і зв'язок у тварині й машині» (1948). Суть кібернетичної школи викладена в таких висновках: основою будь-якого виду управління є інформація й пов'язані з нею процеси зібрання, опрацювання, передачі, видачі, збереження, зміни та ін.; управлінська праця – це праця, в основі якої лежить інформація; без інформації немає керування; хто володіє інформацією, той і управляє; управління – це не море, а океан інформації.

Поряд з революційними «управлінськими школами» існує ще школа, що «йшла від практики», – емпірична школа. Саме ця школа привнесла нові форми й методи навчання і насамперед менеджменту – розробку, аналіз конкретних ситуацій і прийняття рішень.

І, нарешті, ще один напрямок, що зробив значний внесок у науку й практику соціального управління – школа соціальних систем. Ця школа виробила власний інструмент – системний підхід – це аналіз, моделювання й рішення різних сторін (організаційна, психологічна, соціально-психологічна, економічна, політична, демографічна, інформаційна, технологічна, технічна, екологічна, етнічна, історична, комунікаційна й інші), що певним чином взаємопов’язані.

Таким чином, соціальне управління, яке розглядається з погляду науки і практики, «напрацювало» велику кількість теорій, методів дослідження (діагностики), методик найрізноманітнішої спрямованості й змісту, підходів, аналогів, типових рішень, навчальних засобів і технологій.

Дата добавления: 2014-01-11