Тема 4 Процес становлення та розвитку сучасного олімпійського руху. 3 страница

Англійська система фізичного виховання. Діяльність Томаса Арнольда.
Англійська система виховання нового часу, внутрішній зміст олімпійської ідеї, більш того, фізкультура університетів і коледжів англосаксонських країн є втіленням у життя педагогічних концепцій Чарльза Кінгслі та Томаса Арнольда. Їхнє життя, досягнуті ними результати узагальнив у своїй книзі «Шкільні дні Тома Брауна» Томас Х’юз. Значення цього твору, за оцінкою англійських істориків спорту, можна порівняти з важливістю «Гертруди» Л. Песталоцці.
Теоретичні основи реформи виховання, здійсненої в англійських школах у середині XIX століття, розробив канонік Вестмінстерського абатства Чарльз Кінгслі (1819—1875), теоретик християнського соціалізму. Зразком особистості для нього був ідеалізований образ «юного християнина-атлета», що поряд із широким «світським і духовним» навчанням поглиблено займається також розвитком своїх фізичних здібностей.
Концепції Чарльза Кінгслі виходили з того, що шкільна адміністрація повинна порвати з лінією у вихованні, яка відкидала традиційні для англійської молоді навички змагання. Інтерес до сили і  спритності можна прийняти. Можливості для формування характеру, що криються в силових змаганнях і рухливих іграх, можна включити в число цілей виховання. «Адже спорт, змагання, — заявляв він, — молодецтво людини, що показує свою спритність, є для молоді областю, де можна вправлятися у творенні суспільства. Підростаюче покоління в цій боротьбі… на малому загартується для великої арени життя…» Звідси і його висновок, що «спільним впливом школи, церкви, інтернату і спортивного майданчика можна виховати цілеспрямоване і послідовне покоління», що у будь-якому куточку світу «зможе постояти за інтереси свої і своєї батьківщини». Якщо ж правила чесної гри, прийняті в спорті, стануть нормою поведінки дорослих, легше буде лікувати і недуги суспільства християнсько-соціальними засобами.
За допомогою цих концепцій до 1850-х років Кінгслі, власне кажучи, пристосував англіканську педагогіку до вимог класичного капіталізму. Він дав теоретичне обґрунтування шкільному фізичному вихованню елітарного типу, заснованому на спортивних і ігрових заняттях. У перспективному ж плані він сприяв модернізації англійської моделі розвитку спорту, подоланню концепції дволикого джентльмена.
Установки Кінгслі ішли коренями в педагогічну практику тодішнього ректора коледжу в Регбі Томаса Арнольда (1795—1842). Рада коледжу вже в 1794 році закупила ділянку, що підходила для великого ігрового майданчику, де учні займалися в першу чергу крикетом і «масовим футболом». Однак на площадках, що залишилися без нагляду, стали свавільно командувати старшокласники. Коли Арнольд прийняв керівництво коледжем у 1827 році, йому довелося зіткнутися з тими ж явищами, що були характерні для всіх англійських навчальних закладів з інтернатом.Свої враження він записав у щоденнику так: «Коледжі, у яких формується завтрашнє покоління, занурені в гущавину моральної зарази. Тут можна зустріти: 1) усілякі злочини і пияцтво, 2) систематичну неправду, 3) тиранію старших над більш юними, 4) недисциплінованість і неслухняність учнів, 5) зневажання шкільними правилами, 6) загальні лінощі і ухилення від роботи, 7) організовану солідарність на ґрунті порушень дисципліни… Цю картину необхідно доповнити ще і тим, що учні — завзяті картярі. Моральне падіння фізично слабкої більшості супроводжує зніженість і тілесний занепад… крім влаштування власної зачіски, вони нічим більше не цікавляться…» Арнольд розумів, що може домогтися корінної перебудови життя коледжу тільки у випадку, якщо своїми заходами не буде зачіпати звичаї учнів і їхні почуття, пов’язаних зі змаганнями. У той же час він помітив, що кращі в крикеті й інших іграх з м’ячем відіграють визначальну роль і поза спортивними площадками. Різні команди — як своєрідні мікросоціальні одиниці — у внутрішніх відносинах між своїми членами тримаються тих же правил «чесної гри», що затвердилися серед них на базі правил, які застосовуються під час змагань. Так склалася вихідна теза його педагогіки: за посередництвом фізичних рухів і емоцій, пов’язаних із грою, учнівська молодь здатна формуватися на спортивній площадці й у позитивному смислі, якщо з цим узгодиться також виховна діяльність церкви, школи й інтернату. Тому він ввів спостереження за порядком на ігрових площадках, поклавши кінець випадковому характеру змагань. Організацію і здійснення змагань він поклав на представників, які офіційно визнані студентами і користуються їхньою повагою. Обмеживши тиранію старшокласників і найбільш талановитих, він усе-таки надав їм можливість як представникам самоврядування брати участь у вирішенні повсякденних питань шкільного життя.
За 14 років роботи Арнольда в Регбі склався новий ідеал виховання — «християнський джентльмен», що виростає з «південного християнського атлета», — який став ідеалом британської імперії XIX століття. Шкільне фізичне виховання в спортивному дусі коледжу Регбі, упорядковані регулярні змагання молоді, спортивні команди, організовані на основі самоврядування, стали зразком для наслідування по всій Англії. У Херроу, Шрусбері, Ітоні, Кембриджі, Лондоні й інших містах один за іншим створюються шкільні спортклуби в дусі Регбі.
Теоретичні розробки Чарльза Кінгслі, «арнольдизм», що народжується слідами педагогічного роману Томаса Х’юза, не тільки одержали поширення в навчальних закладах, але додали новий зміст і позашкільному спортивному руху. Не тільки школа розкрила двері перед спортивними заняттями, але і спортклуби переймали правила педагогіки. Фізичні заняття, що склалися на основі крикету, веслування й атлетики, поступово поширилися на плавання, фехтування, туризм, борцівські види спорту й альпінізм. Як відзначав Вольфганг Ейхель, «англійська буржуазія може бути вдячна Томасові Арнольдові за те, що змогла підкорити собі фізичну культуру».
Однак англійський шкільний спортивний рух, який довгий час вважався зразковим завдяки досягнутим результатам, аж ніяк не міг розвиватися гармонійно. Із самого початку він ніс в собі певні протиріччя, що вийшли на поверхню уже в другій половині сторіччя:
1. У силу свого монопольного положення він відтіснив на другий план розвиток класних занять у школі нижнього ступеню, що ґрунтувалися на гімнастиці.
2. Спорт активного виховного призначення «зупинився» між середніми і вищими прошарками, та й там охоплював у середніх і вищих навчальних закладах в більшості дітей заможних батьків. У силу ліберального характеру такого виховання воно не поширювалося на усіх без винятку учнів. Рівень фізичних навантажень з погляду педагогічного впливу не піддавався регулюванню.
3. Ігнорувався не тільки жіночий спортивний рух, але і фізичне виховання для дівчаток. За винятком вузького кола аристократії, неприховане презирство зустрічало дівчину, що «віддавалася фізичним вправам чи спорту, що викликає піт».
Такий підхід добре характеризують і критичні зауваження Герберта Спенсера (1820—1903):
«Освіжаючій рухливості юних дівчат… приділяється лише найменша увага. Наявний двір займають газони, посипані галькою доріжки, кущі і квіти, і там немає ніякої можливості для вільного руху. Чим пояснюється така разюча відмінність? З більшою чи меншою підставою можна підозрювати, що багато хто вважає небажаним виховувати мускулистих, міцної статури дівчат. Вважається, що здоров’я, що кидається в очі, і сила м’язів личать сільському простолюду. У більш високих станах жіночною вважають тілесну м’якість, що супроводжує делікатність».
Розвиток спортивного життя в англійській школі почався з крикету. Цей вид спорту проникнув у коледжі разом з веслуванням, рекетсом і хокеєм. Перші змагання між навчальними закладами провели в 1818 році студенти Ітона і Херроу. Роком пізніше були організовані змагання з веслування між Ітоном і Вестмінстером. З 1827 року регулярний характер був наданий матчам з крикету між Оксфордом і Кембриджем, а в 1829 році покладено початок змаганням «вісімок» Оксфорда і Кембриджу, що стали з тих пір традиційними. З 1837 року регулярними стали й атлетичні змагання між навчальними закладами. З цим роком збігається початок «вікторіанської епохи», що зробила ідеалом студентства відомих усій країні «боулерів» у крикеті, загрібних команд у веслуванні і майстрів рекетса.

Формування системи міжнародних змагань та організаційних структур міжнародного спорту.
Потужний технічний, суспільний і культурний розвиток другої половини ХІХ ст. викликав до життя «світові змагання», які за своїми масштабами далеко перевершили чудові традиції Олімпіад стародавнього світу, вірменських ігор «навасард і вардавар», які продовжувалися ще в середні віки, шумерських святкувань на честь Нового року, ірландських ігор, «англійських Олімпійських ігор», індійських «сарасваті».
Епізодичні змагання з ковзанів, плавання, стрільбі, крикету і професійному боксу, які відіграли новаторську роль у формуванні системи міжнародних змагань, проводилися ще в першій половині ХІХ століття. Ці змагання, які організовувалися на основі викликів, проводились в першу чергу під патронатом англійських і американських газетно-журнальних видавництв. В 1858 році в Австралії було проведено першість світу з плавання на 100 ярдів, яку виграв сіднейський спортсмен Джо Беннет, який випередив англійця Чарльза Стедмена.
У списку призерів змагань зі швидкісного бігу на ковзанах по круговій доріжці, які проводилися з 1850-х років в Нідерландах, поступово з’являються імена англійських, датських, норвежських, російських, шведських і американських спортсменів. Судячи зі статей і фотографій того часу, з трибун, побудованих довкола ковзанярських доріжок, за спортивною боротьбою спостерігало 20-30 тисяч глядачів. В Нідарландах ковзанярський спорт відігравав приблизно таку ж роль у розвитку бази сучасного спортивного руху, як у Англії кінні змагання. Видатною подією так званої героїчної епохи розвитку спорту став переший турнір на першість світу з шахів, організований у 1851 році в Лондоні. В цей же період найбільш авторитетні стрілецькі клуби почали запрошувати на свої святкування і закордонних спортсменів. В 1871 році в стрілецьких змаганнях у Буді прийняли участь німці, швейцарці, чехи, австрійці, турки і навіть американці.
Однак у більшості видів спорту міжнародні змагання почали проводитися лише в останній чверті ХІХ століття. За англо-американськими змаганнями з боксу і легкої атлетики, франко-бельгійськими змаганнями з велосипедного спорту почали також проводитися континентальні першості з інших видів спорту.
Неофіційні першості Європи та світу.
Заслуговує уваги той факт, що співставлення спортивних досягнень у масштабах Європейського континенту і всього світу почали проводити вперше не «класики» сучасного спорту – англійці, а німецькі, нідерландські і французькі клуби, а також газети, заклади і окремі меценати. Оскільки у цей період окремі види спорту ще не мали загальноприйнятих у міжнародному масштабі форумів і правил проведення змагань, більшість цих заходів, які були тоді в новинку, пізніше, заднім числом, були оголошені «неофіційними» першостями Європи і світу. Однак ще й сьогодні Уімбдонська першість Англії з тенісу на трав’яних кортах, яка стала з 1877 року міжнародною, поруч із заснованими в 1900 році змаганнями на Кубок Девіса вважаються найавторитетнішими змаганнями у цьому виді спорту.Першу подібну першість Європи з плавання було організовано в 1899 році німецькими, австрійськими і угорськими спортивними товариствами, які займали тоді провідні позиції на континенті. Із самого початку німці надавали також великого значення змаганням із стрибків у воду з трампліну і вишки. Ініціатива спортивних товариств досить швидко була підхоплена власниками деяких спортивних періодичних видань «Авто», «Вело» та ін., які усвідомили, що проведення на берегах Сени першості світу стане непоганим бізнесом. Матеріальні, рекламні і спортивні успіхи настільки привернули увагу газетних видань, що створена пізніше Міжнародна федерація плавання лише після тривалої боротьби змогла відтіснити їх від організації подібних змагань. Кількість їх учасників уже на рубежі століть нерідко перевищувала 200 чоловік. Серед них були і кращі спортсмени того часу.
Чемпіонати світу зі швидкісного бігу на ковзанах також почали проводити з 1889 року в Амстердамі, а першості континенту з легкої атлетики – з 1891 року в Берліні. Перший світовий чемпіонат з важкої атлетики відбувся в 1898 році в Вені, чемпіонат Європи з тенісу (на глиняно-пісчаному майданчику) – 1899 році в Гамбурзі, чемпіонат світу з класичної боротьби – в 1904 році в Вені. Окрім згаданих вище видів спорту, подібні змагання пробували організувати і з веслування, хокею з шайбою, гімнастики, ручного м’яча, боксу, фехтування і водного поло. В одних випадках відсутність інтересу, в інших – створення міжнародних органів поклали кінець починанням подібного роду.
Розвиток більшості видів спорту, який відбувався у всьому світі, швидко перевершив за своїми масштабами рамки міжнародних змагань, які організовувалися на сугубо суб’єктивній основі. Незлічені спори, серія скандалів довкола першостей Європи та світу, які проводилися від випадку до випадку, швидко переконали федерації в тому. Що змагання між країнами не можна організовувати при відсутності міжнародних союзів, єдиних умов і правил, Крім того – і це особливо відноситься до боротьби. Важкої атлетики і плавання, — чисто спортивна цінність європейських і світових першостей, які проводилися неодноразово протягом одного року, поступово впала настільки низько, що інколи не досягала навіть рівня національних першостей тієї чи іншої країни.
«Офіційні» чемпіонати Європи та світу.
З початку 1890-х років у розвитку спортивного руху все більш явним стає прагнення міжнародних форумів, офіційно створених в окремих видах спорту, навести порядок у плутанині світових змагань. Були видані перші зводи правил, які одержали міжнародне визнання. Було покладено початок обліку спортивних результатів. Народилися офіційні першості Європи та світу. Вже у відповідності до міжнародних правил в 1891 році в Гамбурзі відбулася перша європейська першість з фігурного катання, а в 1892 році у Вені – перший чемпіонат Європи за швидкісного бігу на ковзанах. Першість світу з цього виду спорту було вперше організовано в Амстердамі в 1893 році, і в тому ж році в італійському місті Орта відбувся чемпіонат Європи з веслування. В Чикаго було покладено початок проведенню світових першостей з велосипедного спорту. В 1896 році в Санкт-Петербурзі відбувся перший чемпіонат світу з фігурного катання. Також наприкінці ХІХ століття – в 1897 році – в Ліоні спортсмени вперше боролися за медалі чемпіонату світу зі спортивної стрільби. Перші змагання, організовані Міжнародною федерацією гімнастики (ФІЖ), проходили в 1903 році в Антверпені і пізніше були визнані в якості офіційної першості світу.
Першості Південної Америки, Австралії, Азії.
Що стосується першості континентів, то приклад Європи перейняла лише Південна Америка. Спорт завоював країни цього континенту ще перед першою світовою війною. В 1916 році, коли на полях Європи річкою текла кров, було оголошено про проведення першого південноамериканського чемпіонату з футболу, а згодом, з 1919 року, систематичними стали вже змагання і з інших найважливіших видів спорту: боксу, баскетболу, боротьби. Ці змагання. Як і першості Європи, проводилися окремо з кожного виду спорту. Із початком ХХ століття подібні спроби були і в Австралії. Однак змагання, які там організовувалися, не витримували конкуренції першостей, що проводилися в масштабах всієї Британської імперії, і лише в 1920-х роках змогли набути регулярного характеру.
Розвиток організаційних форм сучасного спортивного життя.
Спортивні товариства і секції.
Прискоренню організаційного розвитку спортивного життя в значній мірі сприяв вихід спорту за рамки коледжів і аристократичних кіл і його поширення в суспільних організаціях буржуазії і трудящих (казино, клуби, гуртки читання, кафе, робітничі гуртожитки). У результаті росту інтересу до фізкультури і диференціації видів спорту у рамках цих суспільних груп утворилися спортивні секції. Пізніше деякі із них сформувалися у самостійні товариства. Розвиток у цьому напрямку був характерний в першу чергу для гімнастики, точніше, для тих країн, де спортивна діяльність виросла в основному із гімнастичного руху (Бельгія, Німеччина, Австро-Угорська монархія і Скандинавські країни). В Англії, США і британських домініонах, де спортивне життя складало відносно самостійну область, біля витоків його розвитку стояли крикетні, бейсбольні, веслувальні, велосипедні, легкоатлетичні, регбійні і футбольні клуби, які утворилися в основному на базі незалежних спортивних об’єднань. Організаційні одиниці, які об’єднували декілька видів спорту, формувалися тут тільки на базі релігійних закладів, колегій і підприємств. Особливо бурхливо розвивався рух за створення спортивних товариств у Англії, США, Німеччині, Італії, Нідерландах, Франції, Скандинавії, Південній Америці, Австралії та Канаді.
Загальнодержавні спортивні союзи.
В початковий період різні спортивні об’єднання функціонували у відповідності зі своїми власними правилами. Відповідно до законів буржуазного способу життя крупніші і авторитетніші об’єднання нав’язували свою волю дрібнішим і експлуатували їх через систему оренди спортивних майданчиків і залів. Узгодження норм діяльності в різних видах спорту із урахуванням потреб нового часу викликало необхідність створення спеціальних союзів із загальнодержавною компетенцією, які шляхом підготовки і проведення змагань, розробки єдиних правил сприяли розвитку фізкультурного руху. Вони вели облік колишніх і затверджували нові рекорди. У своїх щорічниках і журналах вони повідомляли про найважливіші переміни в тих чи інших видах спорту, регламент проведення змагань і зміни в правилах. Перша така організація була створена в 1858 році під назвою «Національна федерація бейсболу Сполучених Штатів». В Європі вслід за англійською футбольною лігою (1863 р.) виникли бельгійська, німецька, італійська, нідерландська і французька гімнастичні федерації, англійські федерації регбі, плавання, парусного і ковзанярського спорту, веслування і легкої атлетики, французька і бельгійська федерації велосипедного спорту. В спортивному житті Австралії піонерами у справі створення федерації стали плавці, тенісисти, кіннотники, велосипедисти і футболісти, в Південній Америці – кіннотники і футболісти.Шлях від утворення федерацій в окремих видах спорту до створення загальнодержавних керівних і координаційних органів, які будувалися на основі різних принципів і в різних організаційних рамках (національна ліга, рада у справах фізичної культури і спорту, спортивний центр), був уже набагато більше суперечливим.Це пояснюється тим, що гімнасти і легкоатлети вважали свої види спорту головними у відношенні до всіх інших. Тому в Європі через боротьбу між федераціями гімнастики і легкої атлетики, яка явно відображала зіткнення інтересів різних соціальних груп, тільки перед самою першою світовою війною почалося утворення єдиних керівних організацій. В Англії конфлікт між любителями і професіоналами, який виник ще раніше, в США протиріччя між шкільними і позашкільними спортивними організаціями віддаляли об’єднання. Першими серед гігантських організацій, які виросли потім у спортивні федерації в США, були створені Атлетичний союз любителів гімнастики і легкої атлетики в 1888 році і його конкурент – Національний університетський атлетичний союз в 1906 році. В Австро-Угорщині аналогічну роль тимчасово відігравали гімнастичний і легкоатлетичний союзи.
Міжнародні спортивні федерації.
Інтерес до спорту став також поштовхом до проведення міжнародних змагань. В останній четверті ХІХ століття вслід за англо-американськими змаганнями з боксу і легкої атлетики і франко-бельгійськими з велосипедного спорту почали проводитися міжнародні зустрічі й з інших видів спорту. У зв’язку із безсистемністю перших крупних змагань, пізніше оголошених неофіційними чемпіонатами континенту, Європи та світу, свавіллям їх організаторів стало зрозуміло, що справжню спортивну цінність можуть мати тільки ті світові змагання, правила і умови проведення яких зарання узгоджуються на міжнародних форумах. Почерговість утворення міжнародних спеціалізованих спортивних об’єднань, яка показує також хід розвитку окремих видів спорту, була наступною:

Вид спорту	Назва міжнародного об’єднання	Рік створення
Гімнастика	Міжнародна федерація гімнастики (ФІЖ)
Веслування	Міжнародна федерація веслувальних товариств (ФІСА)
Ковзанярський спорт	Міжнародна федерація ковзанярів (ІСУ)
Боулінг	Міжнародна федерація боулінгу (ІБФ)
Велосипедний спорт	Міжнародний союз велосипедистів (УСІ)
Автомобільний спорт	Міжнародна федерація автомобільного спорту (ФІА)

1904 Футбол Міжнародна федерація футбольних асоціацій (ФІФА) 1904 Авіаційний спорт Міжнародна федерація повітроплавання (ФАІ) 1905 Спортивна стрільба Міжнародний союз стрілецького спорту (УІТ) 1907 Парусний спорт Міжнародний союз парусного спорту (ІУРУ) 1907 Хокей на льоді Міжнародна ліга хокею на льоді (ЛІХГ) 1908 Легка атлетика Міжнародна любительська легкоатлетична федерація (ІААФ) 1912 Мотоспорт Міжнародна федерація мотоспорту (ФІМ) 1912. Теніс Міжнародна федерація тенісу (ІЛТФ) 1913 Фехтування Міжнародна федерація фехтування (ФІЕ) 1913 Боротьба Міжнародна любительська федерація боротьби (ФІЛА) 1914. Крім цих федерацій, створювалися також спортивні об’єднання, які функціонували на різних політичних, релігійних і «расових» основах.

Тема 6Витоки фізичної культури і спорту на Україні.

План:

1. Фізичне виховання за часів Київської Русі.

2. Основоположні чинники системи фізичного виховання в Київській Русі.

3. Цінність здоров’я та фізичних якостей у давньоруському народному світогляді.

4. Вплив християнської церкви на фізичну культуру Давньої Русі.

5. Військово-фізичне виховання та система ритуалів в Київській Русі.

6. Виховне значення юнацьких ініціацій давніх слов’ян.

1. Зародження фізичної культури на українських землях у період первіснообщинного ладу.
Останні дослідження археологічної науки свідчать, що в Україні люди жили вже близько 800 тис. років тому.
50 тис. років тому на території України з’являється кремнієва зброя та знаряддя, а приблизно 12-8 тис. років до н.е. було винайдено лук.
В добу первіснообщинного ладу було винайдено нові засоби пересування людини: човни (видовбані з дерева), лижі, санчата.
Найдавніші зображення санчат в Україні відносяться до Трипільської культури.
Племена трипільців залишили суттєвий слід у культурі України. Основою їх господарства були землеробство та тваринництво.
В межах трипільських поселень існували культові місця, де відбувалися різноманітні ритуальні дійства з елементами рухливих ігор, забав, змагальних фізичних вправ.
У поховальному обряді з’являється тризна, яка включала змагальні вправи, двобої, що засвідчено археологічними джерелами.
Популярними тут були також бойові танці.
З розвитком культу бика у трипільців з’являються ігри-змагання з биком.
У степу і на півдні лісостепу України розвинулося конярство. Жителі поселення Середній Стіг розводили найдавніших у світі свійських коней, використовуючи їх для їзди верхи.

Особливості фізичної культури скіфо-сарматської доби.
Початок раннього залізного віку в Україні був пов’язаний із виникненням найдавніших великих племінних союзів, таких як Кіммерія та Скіфія.
У першій чверті І тис. до н.е. Північне Причорномор’я населяли племена кіммерійців. У них надзвичайно розвинутим було конярство. Кіммерійці вели грабіжницькі війни. Вони мали добре розвинуту систему військово-фізичної підготовки молоді. У них сформувалися елементи складних обрядів-ритуалів, де домінували військові вправи та змагання у спритності, витривалості, умінні володіти зброєю.Племена скіфів, сарматів проживали у Північному Причорномор’ї протягом VІІ ст. до н.е.-ІІІ ст. н.е. на Дону, Уралі та Кавказі. Ці землі частково належать території сучасної України. Більшість вчених вважають, що дані племена були іраномовними. За Геродотом скіфи були неоднорідні. Він у своїй четвертій книзі «Мельпомена» згадує царських скіфів, скіфів-землеробів і скіфів-орачів (Herodot. IV). Ряд вчених припускають, що це могли бути праслов’яни. Більшість скіфів жили кочовим життям, постійно вели завойовницькі війни, і тому військово-фізична підготовка була невідємною частиною їхнього повсякденного побуту.Основними джерелами дослідження нашої теми є писемні свідчення, а саме твори античних авторів Геродота, Гіпократа, Апполінарія Сидонія та ін., археологічні знахідки і праці сучасних вчених стосовно даної тематики.
У зв’язку із тогочасним військово-політичним становищем у скіфів був неминучий розвиток бойової справи. Геродот зображає скіфів народом хоробрим і войовничим, у якого особливо цінувалися мужність на війні, ненависть до ворогів (Herodot. IV). Вони прекрасно володіли різними видами наступальної та захисної зброї. Очевидно, що ці якості здобувались в процесі довготривалих тренувань, добре організованого фізичного виховання.
Серед скіфів найпопулярнішими були верхова їзда та стрільба із луку. При чому у них як чоловіки так і жінки однаково майстерно володіли конем і луком. Скіф народжувався у сідлі й проводив у ньому більшість свого часу. «Скіф був кінним стрілком… Лук і стріла – його головна зброя», — писав Б.Н.Граков (1947). Майстерне володіння скіфами луком було оцінено багатьма народами, зокрема, стародавні греки запрошували скіфів для навчання стрільбі з луку, скіфські раби-стрільці служили в Афінах в ролі поліцейських.Зі скіфами тісно були пов’язані сармати. Їх змальовують як сильних, жорстоких і невблаганних ворогів. Сарматські воїни були прекрасними вершниками і добре володіли зброєю. Навіть жінки брали участь у битвах і нічим не поступались воїнам-чоловікам у стійкості і мужності. Якщо дівчина не вбила ні одного ворожого воїна, вона не могла виходити заміж (Herodot. IV, 110-117).В дитячих похованнях скіфів і сарматів часто знаходять наконечники стріл, що на думку Н.І. Пономарьова (1970) дозволяє впевнено припускати передачу рухового досвіду у зв’язку із військовою направленістю життя. І у скіфів і у сарматів більше 20% жіночих поховань містять озброєння. Це свідчить, що у цих племенах військово-фізичній підготовці піддавалося й жіноче населення.Таким чином, фізичне виховання у скіфо-сарматських племен носило військово-прикладний характер. При чому військово-фізичній підготовці піддавалися не лише чоловіки, а й жінки. Зважаючи на успішне ведення скіфо-сарматськими племенами бойових дій їх виховна система була досить ефективною. Розвиток фізичного виховання та спортув античних державах Північного Причорномор’я.
У Північному Причорномор’ї починаючи з VII ст. до н.е. виникають еллінські поліси, найбільшими серед яких були: Ольвія (поблизу сучасного Миколаєва); Херсонес (в межах сучасного Севастополя); Тіра (в межах сучасного Білгород-Дністровська); міста Боспорського царства: Пантикапей (в межах сучасної Керчі), Горгіппія (в межах сучасної Анапи), Фанагорiя (біля сучасного селища Сінне на Таманському півострові), Танаїс (біля сучасної станиці Недвигівської Ростовської області) та ін. Будучи окремими незалежними державами північнопричорноморські поліси здебільшого зберігали віру, звичаї та традиції своїх метрополій. Фізичне виховання та спорт були невід’ємною частиною їх суспільно-культурного життя.
У Стародавній Греції існував культ красивого, фізично добре розвинутого людського тіла. Олімпійські боги – це атлети досконалі як тілесно, так і духовно. Прагнучи бути схожими до своїх богів та з метою виховання здорових боєздатних громадян у будь-якому давньогрецькому полісі повинна була існувати хоча б одна школа фізичного виховання – гімнасій, а у великих містах їх було навіть декілька. За свідченням Павсанія, поселення не могло вважатися містом, якщо у ньому не було гімнасію.
Саме тому є природнім існування шкіл фізичного виховання навіть у найвіддаленіших куточках давньогрецького світу, якими були міста Північного Причорномор’я. Аналізуючи археологічні та епіграфічні джерела можемо стверджувати про наявність гімнасіїв в античний період у Ольвії, Херсонесі, Пантикапеї та Фанагорії. Окрім того, згадки у написах із Танаїса та Горгіппії про посади гімнасіарха, дозволяють припускати факт існування тіловиховних закладів і у цих містах.
Гімнасій у Ольвії було споруджено у V ст. до н.е. В кінці ІV ст. до н.е. він зазнає перебудов (третина споруди була відведена під приміщення лазні та роздягальні). Дані зміни, на думку О.А. Ручинської, свідчать про появу у Північному Причорномор’ї професійних атлетів. Знахідка у цьому гімнасії погруддя Аполлона у вигляді оголеного юнака, дозволяє припустити, що гімнасій у Ольвії, як і у Афінах, був присвячений Аполлону.
Керiвництво та нагляд за гiмнасiями у кожному мiстi доручалися вибраним народними зборами чи радою особам — гiмнасiархам. Ця посада вважалася особливо почесною i на неї висувалися видатнi громадяни полiсу, якi вiдзначалися особливими заслугами. Гiмнасiархи слiдкували за фiзичною та моральною пiдготовкою юнакiв, турбувалися про будову гiмнасiю, його обладнання, опалення та освiтлення, а також про своєчасне постачання оливковою олією, якою натиралися атлети пiд час гiмнастичних занять.
Відомо, що у Північному Причорномор’ї посади гімнасіарха існували у Ольвії, Херсонесі, Пантикапеї, Танаїсі, Горгіппії. Про це свідчать багаточисельні епіграфічні джерела.
До нашого часу дійшло кілька імен гімнасіархів. Зокрема, ольвійського – Нікодром, син Діонісія. Він у ІІІ ст. до н.е. викарбував на мармуровому базисі (вірогідно, на ньому знаходилася статуя) напис на честь перемоги свого сина у бігу.
Керівником херсонеського гімнасію у ІІІ ст. до н.е. був Агасікл, син Ктесія, який неодноразово обирався на важливі державні посади та приніс немало користі рідному місту. Тобто посада гімнасіарха у тогочасному суспільстві була надзвичайно вагомою.
У II ст. до н.е. гімнасіархом у Херсонесі був Демотел, син Феофіла, про що дiзнаємося iз напису на нижнiй частинi мармурової плити. Академiк В.В. Латишев, розглядаючи цю знахідку, доводить, що вiршований напис було присвячено Гермесу як покровителю iгор, палестр i гiмнасiїв та припускає, що на верхнiй частинi даної плити був викарбуваний список переможцiв у iграх.
Безпосередньо за фiзичну пiдготовку учнiв гiмнасiю вiдповiдали педотриби — вчителi гiмнастики. Вони не лише навчали, але й виховували своїх учнiв, а у випадку необхiдностi карали за непослух. Сьогодні відомо ім’я лише одного із північнопричорноморських педотрибів – Фарнака, сина Фарнака. С.О.Семенов-Зусер аналізуючи напис на його честь прийшов до висновку, що це був спецiалiст запрошений iз Синопи у Пантикапей за наймом. Це може свідчити про своєрідний обмін кадрами у галузі фізичної культури вже у часи античності та важливість тілесного виховання для громадян Північного Причорномор’я.
Школою військово-фізичної підготовки юнаків у північнопричорноморських містах, як і повсюдно в Елладі, був інститут ефебії. У написі ІІ ст. н.е. йдеться про державну та громадську дiяльнiсть Агафа, сина Саклея iз Фанагорiї, який завершив свою кар’єру посадою космета — голови та керiвника державної школи, в якiй молодь вiд 18 рокiв, в якостi ефебiв проходила однорiчний або дворiчний курс навчання.
Зміст фізичного виховання у античних колоніях Північного Причорномор’я, як і у Стародавній Греції, передбачав такі розділи: палестрику, орхестрику, ігри (рухливі, з м’ячем і т. ін.). Такий висновок базується на аналізі археологічних та епіграфічних джерел, знайдених у північнопричорноморських містах. А саме: багаточисельних знахідках агоністичних каталогів, стригілів, посудин для оливкової олії, гончарних виробів з сюжетами із спортивного життя та ін.
Стародавня Греція – батьківщина Олімпійських ігор. Але окрім Олімпійських у Елладі проводилося безліч святкувань, які супроводжувалися спортивними змаганнями. Саме так стародавні греки вшановували своїх богів-атлетів, прагнучи бути схожими та ближчими до них.
Агони, як правило, були частиною священних святкувань, які зазвичай включали священнодійства, змагання та завершальні ритуальнібанкети. Головна частина ритуалу полягала у жертвопринесеннях, які супроводжувалися урочистими процесіями. Проте найбільший інтерес у еллінів викликали спортивні ігри.
Жителі північнопричорноморських полісів дотримувалися віри та традицій своїх предків, можливо навіть більш ревно, аніж у їх метрополіях. Постійне перебування у ворожому оточенні потребувало особливої згуртованості усіх членів громади. Цій меті сповна служили агони. Будучи водночас і священним дійством, і видовищем, і способом проявити свою фізичну вправність, змагання завжди приваблювали до себе велику кількість глядачів. Саме тому атлетичні ігри зазвичай супроводжували святкування в античному Північному Причорномор’ї.
Очевидно, найпопулярнішими були агони на честь Ахілла у Ольвії — Ахіллеї. Ці ігри були засновані за порадою найзнаменитішого та найпрестижнішого в Елладі Дельфійського оракула. На думку проф. А.С. Русяєвої ритуально-спортивні календарні святкування на честь Ахілла носили панеллінський (і особливо всепонтійський) характер.
За свідченнями епіграфічних джерел, приблизний період існування Ахіллей у Ольвії — V ст. до н.е.-ІІІ ст. н.е.
Програма ольвійських змагань на честь Ахілла включала всі види вправ, які входили до переліку випробувань у пентатлоні. Важливою складовою частиною цих ігор були також кінні ристалища, що засвідчує ольвійський декрет, виданий на честь Нікерата, сина Папія — видатного громадянина Ольвії.
Із цього напису дізнаємося також про ймовірне місце проведення ігор на честь Ахілла — Тендрівську косу. З цією місцевістю пов’язана легенда про походження Ахіллей, яка розповідає про змагання в бігу влаштовані тут Ахіллом після перемоги у морській битві. Саме тому в давнину ця коса називалась Ахіллів Дром, що у перекладі із старогрецької означає Ахіллів біг або ристалище Ахілла. М.М. Кубланов вважає, що аналіз легенди про походження назви Ахіллів Дром дозволяє стверджувати, що зародження ольвійських агонів відбулося ще у догеродотові часи і з самого початку вони пов’язувалися з культом Ахілла. Аналоги подібних зв’язків широко відомі у Стародавній Греції. Так, наприклад, заснування Олімпійських ігор пов’язують з Гераклом і Пелопсом, Істмійських — з Тесеєм, Піфійських — з Аполлоном.
В Ольвії та багатьох містах Боспорського царства, як і в їхній метрополії – Мілеті, широкого розповсюдження набув культ Аполлона. У Мілеті святкування на честь цього бога — Дідомейа — обов’язково супроводжувалися агонами. Враховуючи це, а також знайдений в Ольвії чорнофігурний кілік з граффіті із присвяченням Аполлону, на якому зображені борці, та напис із Фанагорії присячений Аполлону, в якому згадується посада агонофета, О.А.Ручинська робить висновки про існування в Ольвії та містах Боспорськогоцарства Аполлоній — ігор на честь Аполлона. Про це свідчить також погрудне зображення Аполлона у вигляді оголеного юнака, знайдене в Ольвії, яке призначалося спеціально для гімнасію.
У містах Північного Причорномор’я, окрім Ахіллей та Аполлоній, проводилися також ігри на честь Гермеса — Гермеї. Гермес, часто разом із Гераклом, вважався покровителем гімнасіїв, палестр і молодих атлетів. Тому в агонах на його честь приймали участь хлопчики та юнаки.
Важливим документом північнопричорноморської епіграфіки є напис ІІІ ст. до н.е. із Горгіппії, що містить перелік атлетів, які одержали перемогу на іграх присвячених Гермесу. Каталог повідомляє 226 імен атлетів-переможців і охоплює період щонайменше в півстоліття.
Про проведення ігор на честь Гермеса у Херсонесі свідчить уламок мармурової стели з гімном ІІ ст. до н.е. присвяченим Гермесу херсонеським гімнасіархом Демотелом, сином Феофіла.
Можливо, ще одними херсонеськими змаганнями, в яких приймали участь молоді атлети були Гераклеї — ігри на честь Геракла. У Херсонесі був поширений культ Геракла, а присвячені йому святкування у Гераклеї Понтійській обов’язково супроводжувалися агонами.
Німецький вчений E. Reisch запропонував вдалу класифікацію агонів античного світу, поділяючи їх на три групи: гімнічні, гіппічні та мусичні. Зауважимо, що всі ці види змагань існували у Північному Причорномор’ї. Північнопричорноморська агоністика нараховувала близько 20 видів змагань (включаючи мусичні). Серед них: біг на один стадій, подвійний, довгий біг, боротьба, кулачний бій, стрибки в довжину, метання дротику та спису, метання диску, стрільба з луку, гіппічні змагання та анкіломахія. Зауважимо, що всі ці види вправ, окрім анкіломахії, були відомі та широко розповсюджені у грецькому світі в античний період. Анкіломахія привертає особливу увагу дослідників, оскільки цей термін зустрічається лише у Північному Причорномор’ї. І тому, на думку М.М.Кубланова, може мати не грецьке, а місцеве походження. Зміст цього змагання сьогодні не відомий, існують лише припущення на основі аналізу слова «анкіломахія». Це міг бути різновид боротьби, метання кулі з ремінцем, збройний поєдинок тощо.
Окрім місцевих, північнопричорноморські атлети також брали участь у багатьох загальногрецьких іграх. Це підтверджують знахідки на території Північного Причорномор’я нагород за перемоги у загальноеллінських змаганнях та аналіз епіграфічних джерел як місцевого, так і немісцевого походження.
Можливу участь у Піфійських іграх жителів північного берега Чорного моря засвідчують дельфійські написи ІІІ-ІІ ст. до н.е., які розповідають про приїзд у Херсонес феорів з Дельф зі звісткою про чергові Піфійські ігри та прибуття послів ізХерсонесу в Дельфи на це святкування.
Атлети Північного Причорномор’я брали також участь і в афінських святкуваннях, найвідомішими з яких були Панафінеї, де переможці нагороджувалися розписними амфорами наповненими оливковою олією, добутою з плодів дерев присвячених Афіні. На призових посудинах з одного боку зображувався вид змагань, у якому була отримана перемога, з іншої богиня Афіна та напис «нагорода з Афін». Саме знахідки панафінейських амфор на території Північного Причорномор’я дозволяють стверджувати про безпосередню участь північнопричорноморських атлетів у Панафінеях, оскільки ці посудини використовувалися лише як призи і не були призначались для торгівлі.
Знахідка у 1899 році під час розкопок оборонних стін Херсонесу в гробниці бронзової посудини із написом на горлі «приз зі (свята) Анакій» дозволяє засвідчити перемогу одного із херсонеських атлетів на афінському святі Анакій на честь братів Діоскурів — Кастора та Полідевка у IV ст. до н.е. Зазвичай, у програму цього святкування входили кінні змагання. А переможець нагороджувався посудиною з відповідним написом, наповненою оливковою олією зі священного дерева.
Можливою є також участь у північнопричорноморських святкуваннях іноземних атлетів. Свідченням цього може служити договір про ісополітію між Ольвією та її метрополією Мілетом (IV ст. до н.е.), який було знайдено при розкопках мілетського храму Аполлона Дельфінія у 1903 році. У ньому спеціально оговорене взаємне право участі у змаганнях громадян обох цих міст.
Можемо стверджувати про існування в античному Північному Причорномор’ї системи фізичного виховання та агоністики, які в цілому наслідували давньогрецьку традицію. Між північнопричорноморськими колоніями та іншими полісами давньогрецького світу існували своєрідні взаємозв’язки у галузі спорту. Рівень підготовки атлетів з Північного Причорномор’я був достатнім для участі та перемог у загальногрецьких змаганнях. Значення фізичних вправ у житті стародавніх слов’ян.
Вже у V-VІ ст. предки українського народу займали майже всю територію сучасної України, від пущ Полісся до Чорного моря і від Карпат до Дону. Вони виступають як окрема слов’янська група під іменем антів.
Прокопій з Кесарії говорить про племена антів: «Усі ці люди високі на зріст і надзвичайно сильні».
Давні літописці і мандрівники розповідають про характерні риси життя і поглядів древніх слов’ян, предків українського народу. В умовах постійних воєн із сусідніми племенами найбільше цінувалися фізичні якості людини. Серед важких змагань із природою і боротьби із чужими племенами особливого значення набувала фізична сила, загартованість, спритність, Улюбленими заняттями і розвагами наших предків були лови, де не раз доводилося іти із списом на ведмедя або здоганяти і ловити диких коней. Молоді силачі величалися своєю прудкістю та силою на народних ігрищах.
Візантієць Маврикій з великим захопленням висловлюється про слов’янську витривалість на всяке лихо – спеку, холод, дощ, брак одягу і поживи.
Поруч із силою та витривалістю, справедливий подив у літописців викликали підприємливість, життєва винахідливість у побутових та військових ситуаціях, якими так вигідно відрізнялися наші пращури.
Літописець Псевдо-Маврикій наводить дуже цікаві свідчення про вміння древніх слов’ян плавати і про те, що воїни-слов’яни могли переховуватися тривалий час на дні річки, лежачи з очеретиною в роті.Предки українського народу жили на шляху, який з’єднував Європу і Азію, Південь і Північ. Саме таке геополітичне розташування спричинилося до вироблення своєрідної системи фізичного виховання, яке відігравало чи не найголовнішу роль у військовій підготовці слов’ян-воїнів. «Слов’яни – люди відважні і войовничі, і якби не було незгоди серед їх численних племен, то з їхніми силами не міг би боротися жоден народ у світі», — так характеризує східних слов’ян арабський мандрівник Ібрагім ібн Якуб.Тогочасний слов’янин жив близько до природи, і як господарські заняття так і весь світогляд нашого пращура пов’язувалися з явищами природи. Стародавня слов’янська релігія – це культ природи. Найхарактернішою рисою слов’янських вірувань був їхній зв’язок із землею. Близьке до природи життя давало людині гармонійний, життєрадісний погляд на світ. Тяжка щодення праця чергувалася з радощами і розвагами: «Сходилися на ігрища, на танки і на всякі бісівські пісні… ігрища столочені, і людей велика сила, що починають пхати один одного».
В іграх, піснях, танках, змаганнях людина проявляла свої природні сили і вдосконалювала їх.Стародавні літописи доносять до нас відомості про так звану тризну обряд пошанування загиблого воїна або померлого родича. Цікаво, що в програму тризни входили співи, танці, дужання, різноманітні ігри та забави.
Красномовним є той факт, що жодне з релігійних свят не обходилося без специфічних рухливих ігор і забав.Цікаво, що із відомих сьогодні засобів оздоровлення, у наших предків у ті часи вже широко застосовувалися лазні.
За даними О.Ф. Мєдвєдєва, який використав найновіші археологічні матеріали, у народу, який населяв українські землі, широко розповсюдженим був лук. «Древньоруські стрільці-лучники мали хороший вишкіл і майстерно користувалися луком і стрілами. Навчання міткому стрілянню починалося з дитячих років, одночасно з навчанням їзди верхи».
Подальше виховання дитини проходило під наглядом батька та членів роду. Особливу роль у підготовці майбутніх захисників Батьківщини відводилося старійшинам роду або найдосвідченішим його членам. Фізичне вдосконалення юних слов’ян проходило в постійних іграх, забавах, танцях, змагальних вправах.
Історичні передумови розвитку спортивного руху в Україні.
Розвиток фізичної культури в Україні з кінця ХІХ ст. був досить різноплановий – пов’язаний із політичною ситуацією. Становлення фізичної культури відбувалося в умовах бездержавності. Українські землі були розділені між різними імперіями: східна частина належала до царської Росії; західну було поділено між Австро-Угорщиною, Польщею та Румунією.
Впродовж першої третини ХХ століття в Західній Україні, регіоні на той час відокремленому від більшої частини українських земель, функціонувала своя, особлива модель розвитку спортивного руху. Зокрема детальнішого вивчення потребує система організації і проведення спортивних змагань, ідейні й програмні основи спортивного руху, роль окремих діячів, розвиток спортивної термінології.
У цілковито інших історичних умовах формувалась система спорту на Наддніпрянській Україні. Йдеться перш за все про впливи царської Росії на український спортивний рух в перші десятиліття ХХ століття, ставлення до міжнародного олімпійського руху, а також про розвиток радянського спорту в період існування УРСР.
Своєрідним відгалуженням історії розвитку українського спорту є система організованого спортивного життя української діаспори у другій половині ХХ століття.
Таким чином, у ХХ столітті існувало декілька, історично завершених моделей розвитку українського спорту. Особливості розвитку фізичної культури і спорту в Східній Україні у ХІХ-ХХ ст.
В даний період українські землі перебували під владою Російської імперії.
Після поразки в Кримській війні 1856 року в Росії настає загострення кризи феодально-кріпосної системи. В 1961 році відбувається відміна кріпосного права. Ця подія стає початком розвитку нових відносин у різних сферах життя суспільства. Відбувається багато нових реформ. Зокрема, в ході військової реформи було відмінено 25-річну службу і введено загальну військову повинність. Це висунуло потребу в належній фізичній підготовці юнаків. В наслідок цього відбувається реформа і в галузі освіти – було введено обов’язковий урок гімнастики. Збільшується кількість міського населення, відповідно зростає активність міського життя. Таким чином, встановлюється сприятлива обстановка для розвитку спортивних організацій.
В країні виникає спортивно-гімнастичний рух. В 1861 році в Одесі засновується перше руханкове товариство. Виникають гуртки любителів спорту в Харкові, Юзівці (Донецьк). На початок І-ї світової війни в Києві нараховувалося 4 студентські спортивні гуртки.
Починають розвиватися окремі види спорту. Серед найпоширеніших – футбол, який одержав розповсюдження в промислових регіонах (Одещина, Донеччина), де працювало багато закордонних інженерів. Один із перших гуртків було організовано в 1897 році в Одесі.
Поширювалася традиційна для України боротьба. Її розповсюдження було пов’язане із цирковим мистецтвом (це світова тенденція). Змагання з боротьби були дуже популярними. Один із найяскравіших українських борців – Іван Піддубний, який впродовж 40 років знаходився на високих щаблях спортивної боротьби, був 6-разовим чемпіоном світу.
Дуже популярним був велоспорт. По всій країні організовуються гуртки любителів велоспорту, будуються велодроми. Залучаються навіть жінки. Один із перших гуртків було засновано в 1900 році в Розівці на Донеччині. Серед відомих велосипедистів імена Івана Підгайського та Сергія Уточкіна – учасників багатьох велопробігів, які вражали своєю тривалістю та протяжністю. Зокрема, було навіть організовано велопробіг Київ – Північна Африка. В 1914 році проведено велопробіг Маріуполь – Бердянськ – Мелітополь – Сімферополь – Севастополь.
Популярною була також важка атлетика. Перший гурток було відкрито в 1896 році у Маріуполі, який стає одним із центрів розвитку цього виду спорту в царській Росії. Відоме було ім’я Микола Лукін, який розтягував руками автомобільну шину.
Із запізненням порівняно з світовими тенденціями в Російській імперії почали розвиватися спортивно-гімнастичні організації, зокрема популярним був сокільський рух. В 1907 році в Києві було зафіксовано утворення перших сокільських організацій. В Києві, Кам’янець-Подільському, Вінниці організовуються «Січі». Існували також і скаутські організації. Але вже в 1911-1912 роках всі ці товариства було заборонено царським урядом у зв’язку із визвольними ідеями, які пропагувалися ними.
До першої світової війни (в 1904 році) відмічаються перші виступи представників Росії в Олімпійських іграх. Відома активна участь у зародженні та становленні олімпійського руху російського генерала, українця за походженням – Олексія Бутовського.
Вперше команда Росії приймає участь офіційною делегацією (до якої входили і українські спортсмени) на Іграх Олімпіади в 1912 році. Команда Росії символічно розділила 15-16 місце із командою Австро-Угорщини, під владою якої перебувала інша частина українських земель.
Для Російської імперії це бувневдалий виступ, який вразив самолюбство правителів держави. Тому було прийняте рішення з ціллю покращення розвитку спорту в країні та відбору кращих спортсменів регулярно проводити Всеросійські Олімпіади.
Першу таку Олімпіаду було проведено в 1913 році в м. Києві. Вибір міста-організатора був зумовлений наявністю в Києві єдиного в країні стадіону. В цих змаганнях прийняли участь представники 20 міст царської Росії (Санкт-Петербург, Москва, Київ, Харків, Чернігів, Одеса, Луцьк, Кам’янець-Подільський, Севастополь, Єкатеринослав, Рівне, Варшава, Рига, Тирасполь та ін.), близько 600 учасників, які змагалися у 11 видах спорту (легка атлетика, важка атлетика, греко-римська боротьба, плавання, стрибки у воду, фехтування, гімнастика, стрільба, кінний спорт, велоспорт, мотоциклетний спорт). Географія міст-учасників турніру засвідчує активний розвиток спорту на Україні.
Цікаво, що для організації проведення першої Всеросійської Олімпіади у Києві було створено Київський олімпійський комітет, який очолив відомий фізіолог Олександр Анохін.
Період 1917-1922 рр. характеризується активною військово-фізичною підготовкою. Поширюється розвиток січових товариств та скаутський рух. Особливості розвитку фізичної культури в Західній Україні (кінець ХІХ–30-і рр. ХХ ст.).
Своєрідно розвивалася фізична культура в Західній Україні, яку було поділено між декількома державами: Австро-Угорська імперія, Польща, Румунія. Порівняно із землями Східної України тут склалися більш сприятливі умови для розвитку спортивно-гімнастичного руху, у зв’язку з тим, що в Росії була більш сильна централізована влада.
Кінець ХІХ-початок ХХ століття в Західній Україні ознаменувався піднесенням національно-культурного життя серед українців.
Однією із особливостей цього процесу було те, що важливою складовою культурного, національного й політичного життя став спортивно-гімнастичний рух.
Він структурно включав сокільські, січові (пізніше лугові), пластові організації та спортивні товариства. Розвиваючись самостійно, але об’єднуючись довкола української державницької ідеї, ці товариства складали з одного боку потужний спортивно-гімнастичний рух, а з іншого – були стрижнем національно-виховного процесу.Характерною рисою спортивно-гімнастичних товариств Західної України була їх заполітизація та чітка націоналістична позиція. Тут спортивні організації утворювалися за національною ознакою: польські, угорські, румунські, українські. Так, наприклад, у Львові існував одночасно польський та український «Сокіл».Ще одна особливість західно-українського спортивно-гімнастичного руху – поширення товариств у сільській місцевості. Зокрема, саме серед сільського населення були поширені осередки «Січей». Така тенденція не зустрічалася ніде в Європі.

Дата добавления: 2014-01-15