Механізм державного фінансування освіти

На сучасному етапі переважною формою фінансування освіти залишаються державні ресурси. Причому це характерно не тільки для країн перехідного періоду, які відходять від системи гарантуванню державою безкоштовної освіти.

Показано співвідношення міждержавними та приватними джерелами фінансування освіти в різних країнах світу. Хоча частка приватних джерел значною мірою варіює серед країн, все ж таки можна простежити тенденцію: величина її менша в розвинених країнах, ніж в країнах із середніми та особливо — в країнах з низькими доходами.

Механізм державного фінансування освіти може бути охарактеризований у такій послідовності:

- методи, форми та формули розподілу ресурсів;

- розподіл відповідальності між загальнодержавним і місцевими бюджетами за фінансуванням;

- права суб'єктів на розпорядження фінансовими ресурсами;

- форми відповідальності суб'єктів за результати своєї діяльності.

Фінансування освіти як інвестицій або як інструменту менеджменту є більш професійним і орієнтованим на якість та ефективність освітньої діяльності. Водночас воно потребує і солідної менеджерської компетентності від управлінців.

Отже, методи фінансування освіти поділяються на:

- нормативний, коли виділення фінансових коштів здійснюється на основі розрахункових нормативів і залежить таким чином тільки від кількості закладів, чисельності учнів, студентів гоню;

- фінансування за результатами діяльності, коли виділення фінансових коштів здійснюється також на основі нормативів, але з урахуванням певних результатів (кількісних і якісних показників чисельності учнів, випускників, успішності тощо).

Форми фінансування державою закладів системи освіти також стають все більш різноманітними. Воно може здійснюватися у вигляді:

- прямого фінансування (з одного або декількох рівнів державного управління) на основі кошторисної вартості або нормативів;

- додаткових асигнувань за окремими категоріальними програмами, заходами тощо (наприклад, програма підтримки кращих студентів);

- дотацій або субвенцій з метою вирівнювання диспропорцій між регіонами;

- фінансування специфічних програм (кредитування навчання, ваучерна освіта, харчування малозабезпечених дітей);

- виділення матеріальних ресурсів, надання пільг;

- за формулою, яка враховує певні кількісні та якісні показники діяльності навчального закладу;

- за конкурсом;

- «блокові» гранти;

- на рівні минулого року.

Ці форми фінансування можуть застосовуватися окремо або в комбінації. Саме тому різною може бути формула, за якою навчальні заклади отримують державні асигнування, тобто визначаються кількісні обсяги фінансування.

В Україні практика державного фінансування освіти, хоча і зазнає значної трансформації, потребує вдосконалення. В основі визначення обсягів фінансування часто лежить принцип «від досягнутого рівня», коли на потреби освіти просто виділяється певна сума з бюджету (безвідносно до потреб) та основною метою виступає збереження рівня фінансування минулих років.

У той час як життєво необхідним є визначення об'єктивних потреб суспільства в освіті. Причому самий механізм планування і здійснення фінансових видатків на освіту свідчить про те, яке значення надається суспільством освіті, яка роль визнається за освітою у забезпеченні суспільного розвитку.

Формула, за якою здійснюється фінансування закладів загальної середньої освіти, включає два типи відмінностей.

Перший тип стосується відмінностей між закладами, які обслуговують різні категорії учнів. Основні серед них такі:

- денні загальноосвітні середні заклади;

- вечірні школи;

- загальноосвітні школи-інтернати;

- школи-інтернати для дітей з вадами фізичного і розумового розвитку;

- дитячі будинки, школи-інтернати для дітей-сиріт.

Ці відмінності проявляються різними коефіцієнтами коригування основного розрахункового нормативу, що пропонуються для різних груп учнів.

Другий тип відмінностей у фінансуванні закладів середньої освіти стосується їх місцезнаходження; у міській чи сільській місцевості. Особливо виділений учнівський контингент населених пунктів, які за статусом віднесені до міських.

Протилежний нормативному тип асигнування державних ресурсів — це спосіб фінансування на основі результатів діяльності, який пов'язує фінансування з поточною і плановою результативністю діяльності навчальних закладів та показниками випуску.

Такий підхід до фінансування освіти здобуває все більше поширення в багатьох країнах. Практично опрацьовані різні схеми:

- державні гранти пов'язують чисельність учнів таким чином, що заохочують школи залучати більше учнів.

- державні гранти на кожного учня чи студента можуть варіювати згідно програм різних ступенів складності.

- додаткові гранти навчальним закладам можуть бути пов'язані з відсотком учнів або студентів, які закінчили навчання із дипломами або з найвищими рівнями успішності.

- гранти можуть бути також пов'язані з відсотком випускників, які знайшли роботу і працювали певний період часу (6-12 місяців).

- державне фінансування освіти на основі результатів діяльності не гарантується, якщо навчальні заклади не досягнуті» певного рівня успішності своєї роботи та досягнутого випуску.

Форми відповідальності суб'єктів за результати діяльності поділяються на:

1) стимулюючі (націлені на досягнення певного якісного результату — стипендії, доплати);

2) каральні (форми фінансового покарання за невиконання певних вимог — плата за перездачу іспиту).

Процес фінансування освіти державою може розрізнятися залежно від комбінації централізованих і місцевих джерел фінансування, методів перерозподілу. Фінансові ресурси можуть поступати з державного бюджету за рахунок загальних надходжень.

Централізований збір і розподіл ресурсів між регіонами, хоча і залишається поширеним в багатьох країнах, не стимулює ефективного використання коштів на місцевому рівні. Тому існує інша можливість — загальні надходження можуть акумулюватися централізовано, але розподілятися через трансфертні виплати на основі формул нижчим рівням державного управління.

Формування багаторівневих схем фінансування закладів освіти включає цілий ряд питань, що потребують принципового вирішення.

По-перше, це визначення часток центрального та місцевих бюджетів у фінансуванні навчальних закладів певних ланок освіти. Співвідношення цих часток може значною мірою відрізнятися для дошкільної, середньої, професійно-технічної, вищої освіти.

По-друге, значна децентралізація фінансових бюджетів освіти може спричинити великі відмінності між регіонами внаслідок значної залежності від обсягів збору фінансових ресурсів з місцевих джерел. У результаті окремі регіони можуть виявитися нездатними фінансувати навчальні заклади на достатньому рівні, тоді як в інших — з'явитися можливості додаткового фінансування. Саме тому оптимальним вважається — введення ширшої ресурсної бази — багаторівневого державного фінансування, коли недостаток одних надходжень може бути компенсований іншими.

Фінансування освіти державою в Україні здійснюється на трьох рівнях:

- Державного бюджету

- обласних бюджетів

- місцевих бюджетів.

Роль різних бюджетів не є однаковою для кожної ланки системи освіти. Відповідальність за фінансування різних рівнів освіти розподіляється між Державним, обласними та місцевими бюджетами.

Щодо обсягів фінансування вищої освіти в Україні можемо зробити висновки про те, що стан фінансування освіти в Україні, і особливо вищої, задовільним визнати не можна.

Величина видатків на вищу освіту в Україні за абсолютними обсягами зросла в 4,9 рази:

у 2000 році становила 2285,5 млн. грн.,

у 2001 - 3046,6 млн. грн.,

у 2002 - 4167,0 млн. грн.,

у 2003 - 4627,9 млн. грн.,

у 2004 - 5813,7 млн. грн.,

у 2005 - 7934,1 млн. грн.,

у 2006 - 8487,3 млн. грн.,

у 2007 - 11267,4 млн. грн.

Проте держава виділяє на освіту замість 10 % ВВП, що передбачено в статті 61 Закону України «Про освіту», лише трохи більше ніж 5,3 %.

Дата добавления: 2014-01-11